Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Новосьолов Олександр Васильович

УДК 94(498) “1940/1944” + 94 (77)

ПОЛІТИКА РУМУНІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У

ПЕРІОД ДИКТАТУРИ І.АНТОНЕСКУ

(1940 – 1944 рр.)

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені

Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Кугутяк Микола Васильович

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

директор Інституту історії та політології,

Офіційні апоненти: доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри історії України

кандидат історичних наук, професор

Щетніков Василь Петрович

Одеський національний університет

імені Іллі Мечнікова.

професор кафедри історії України

Захист відбудеться “20” червня 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (корпус 14, ауд 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федькоивча за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 18.05.2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Скорейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У світовій історії ХХ століття стало епохою найбільш глобальних катаклізмів, наймасштабнішим з яких стала Друга світова війна, яка була результатом загострення суперечностей між великими державами внаслідок глибокої економічної кризи. Одні країни виходили з кризи шляхом державного регулювання, проведення економічних реформ при збереженні демократичних засад у розвитку суспільства. В інших було встановлено тоталітарні режими, що проповідували расизм, нацизм, мілітаризм в економічній та духовній сферах. Усі вони стали на шлях боротьби за черговий перерозподіл світу. Особливо драматичного характеру ці події набули в країнах Центральної та Східної Європи. Румунія, як одна з країн даного регіону, заслуговує значно більше уваги з боку істориків і публіцистів, ніж це спостерігається у дослідженнях пострадянського періоду. Шлях Румунської держави в часи Другої світової війни – від воєнного сателіта гітлерівської Німеччини до союзника антигітлерівської коаліції, є найбільш показовим. Особливої уваги в історії Румунії заслуговує питання румунської політики щодо України, як важливий фактор формування “Великої Румунії” періоду диктатури Іона Антонеску (1940–1944 рр.).

Під політикою Румунії щодо українських земель в 1940–1944 рр. розуміються дипломатичні, політичні, військові та соціально-економічні заходи, які ідеологічно відповідали доктрині “Великої Румунії” й принципам заперечення етнічних та національних прав українського населення. Вони були спрямовані на відновлення румунського панування в Бессарабії і Північній Буковині та встановлення військового контролю в “Трансністрії”. Шляхами реалізації цієї політики були методи румунізації, колонізації, “етнічної пурифікації” та економічної експлуатації Бессарабії, Північної Буковини та “Трансністрії”. Незважаючи на зростаючий інтерес до цієї проблематики в останні роки, вона до тепер не стала предметом спеціального наукового аналізу.

Вивчення та урахування позитивних та негативних уроків румунсько-українських відносин того періоду має не тільки важливе науково-пізнавальне, але й політичне значення. Значна кількість конфліктів і протистоянь, в які були втягнуті обидва народи, сприяли формуванню негативних взаємних психологічних стереотипів, зав’язуванню чисельних протиріч. Дослідження трагічних сторінок спільної історії, усвідомлення та подолання існуючих міфів необхідні не тільки для гармонізації взаємовідносин Румунії та України, але й для “примирення” із минулим. Активізація дослідницької роботи, як з українського так і з румунського боку, має сприяти послабленню напруги у взаєминах, створенню об’єктивної основи для рівноправного політичного та культурного діалогу, особливо його економічної та гуманітарної складової. Саме це зумовило наукову актуальність та суспільну значимість теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника і є складовою колективної теми “Етнополітичні процеси у Центрально-Східній Європі” (протокол № 4 від 06.12.2001).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у здійсненні комплексного дослідження військово-політичних, економічних, національних та культурних аспектів політики Румунії щодо українських територій в 1940–1944 рр.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є політика Румунії щодо України в 1940–1944 рр. як військово-політичне та соціально-економічне явище.

Предметом дослідження виступає суть, форми та механізми реалізації політики Румунії щодо українських територій у досліджуваний період.

Методи дослідження. Принципи історизму, об’єктивності, детермінізму та системного аналізу реалізуються в роботі через застосування основних методів історичного дослідження (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, синхроністичного) та загальнонаукових (індукції та дедукції, аналізу й синтезу). Використання проблемно-хронологічного методу дозволило висвітлити найважливіші питання політики Румунії щодо українських земель у період диктатури І.Антонеску в часовій послідовності. Використання порівняльно-історичного методу дозволило шляхом аналізу політики Румунії визначити відмінності окупаційних режимів в Бессарабії, Буковині та “Трансністрії”. Застосування синхроністичного методу дозволило відобразити зміни в політичному курсі Румунії щодо українських територій в конкретній історичній ситуації. Для розв’язання поставлених завдань використано структурно-системний підхід, згідно з яким політика Румунії щодо України розглядалася в контексті тих історико-політичних процесів, що відбувалися в Європі у зазначений хронологічний період. Різноманіття методів дослідження, використаних при написанні роботи, дало можливість автору по-новому поглянути на проблематику досліджуваної теми.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1940–1944 рр. Нижня межа дослідження – вересень 1940 р. – період встановлення в Румунії військово- легіонерської диктатури І.Антонеску, який одразу ж після свого приходу до влади взяв курс на відновлення “Великої Румунії” у співпраці з гітлерівською Німеччиною. Зважаючи на вузькі хронологічні рамки, підготовка даної роботи вимагала здійснення історичних екскурсів у ті періоди історії Румунії, коли фактично закладався фундамент геополітичної ідеї “Великої Румунії”.

Верхня межа дослідження – серпень 1944 р. – наростання кризи влади в Румунії, падіння диктатури І.Антонеску, звільнення окупованих українських земель радянськими військами та перенесення військових дій на територію Румунської держави.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Румунії в її сучасних межах, а також території Південної та Північної Бессарабії, Північної Буковини та “Трансністрії” (у перекладі з румунської – Задністров’я – назва, яка вживалася німецько-румунською окупаційною владою щодо земель між ріками Дністер, Південний Буг, Рів, Лядова та Чорноморським узбережжям) в 1940–1944 рр.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному вивченні та теоретичному осмисленні політики Румунії щодо України в 1940–1944 рр. як цілісної проблеми та невирішеного до цього часу наукового завдання. Для її ґрунтовного розгляду, залучений в науковий обіг масив нових та маловідомих джерел і матеріалів, дозволив переглянути існуючі погляди на проблему, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії. На основі аналізу й узагальнення архівних та опублікованих документів і матеріалів з’ясовано місце України у зовнішньополітичних планах Румунії періоду диктатури І.Антонеску. Здійснено спробу цілісного комплексного дослідження механізмів, характеру та особливостей румунської окупаційної політики у Південній та Північній Бессарабії, Північній Буковині та “Трансністрії”. Вперше в українській історіографії з’ясовано зміст та встановлено роль і значення “Угоди про забезпечення безпеки, адміністрацію та економічну експлуатацію території між Дністром та Бугом (Трансністрії), Бугом та Дністром (область Буг – Дніпро)” (Угода Хауффе–Тетеряну від 30 серпня 1941 р.) у системі військово-політичних зв’язків між Румунією та Німеччиною.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати та висновки будуть корисними для поглибленого вивчення проблем українсько-румунських взаємин. Окремі положення дисертації можна використати при підготовці узагальнюючих історичних праць. Матеріали дослідження можуть бути застосовані під час підготовки навчальних посібників для вищих навчальних закладів, праць з історії міжнародних відносин, підручників, лекційних курсів з історії Румунії та України періоду Другої світової війни. Положення дисертації можуть використовуватись у ході обговорення питань історії Румунії 1940–1944 рр. на конференціях, симпозіумах, “круглих столах” тощо. Дисертація може прислужитися фахівцям, які досліджують проблеми історії України та Румунії в роки Другої світової війни, вивчають військово-політичні, соціально-економічні та демографічні наслідки політики окупаційних режимів на території України в 1941–1944 рр. Робота може бути використана в системі зовнішньополітичної служби офіційного Києва.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника; кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; на Міжнародній науковій конференції “Боротьба народів Центральної та Східної Європи з тоталітарними режимами в ХХ ст.” (Кам’янець–Подільський, 27–28 квітня 2004 р.). Окремі питання обговорювалися на Першій Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина–Наддніпрянщина–Донеччина” (Івано–Франківськ, 24–25 червня 2004 р.); Міжнародній конференції, присвяченій 60-річчю Великої перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні “Велич подвигу народного” (Одеса, 8 квітня 2005 р.); Міжвузівській науково–практичній конференції молодих вчених та студентів “Роль молодої генерації в соціально-економічному розвитку України (2006–2011 рр.)” (Чернівці, 14–15 березня 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 23–24 березня 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна в добу окупації 1941–1944 рр.” (Кривий Ріг, 4–5 жовтня 2006 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Лицарі рідного краю: січово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві України ХХ століття” (Коломия, 17 травня 2007 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладені у 7 наукових публікаціях, з них 4 – у наукових фахових виданнях з історичних наук, які входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (основний текст – 185 с.) та списку використаних джерел та літератури (373 найменувань). Загальний обсяг роботи – 217 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт, хронологічні рамки, мету та завдання дослідження, теоретичну і практичну значимість дисертації.

Перший розділ “Історіографія та джерела” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Історіографія проблеми” аналізується спеціальна література з обраної тематики.

Слід зауважити, що значний внесок у розробку даної проблематики був зроблений радянськими дослідниками. Ґрунтовні, стосовно окремих періодів і проблем політики Румунії щодо України в період диктатури І.Антонеску, насичені багатим фактичним матеріалом й глибокими узагальненнями праці М.Лебедєва, М.Єрєщенко, І.Левіта, Н.Пакліна, А.Язькової й інших дослідників створили значну наукову базу для подальшого дослідження даної проблематики.

Сучасна російська історіографія, безперечно, має суттєві кількісні та якісні напрацювання в галузі вивчення не тільки історії Другої світової війни, але й окремих ії сторін та явищ. В останні роки з'явилися дослідження таких авторів як М.Семиряги, В.Волкова, Л.Гібіанського, Т.Ісламова, Т.Поківайлової та інших. Російські дослідники особливу увагу звертають на причини вступу Румунії у війну проти СРСР та на агресивні плани уряду І.Антонеску щодо території Бессарабії, Буковини та “Трансністрії”. В той же час, ці дослідження не дають змоги розкрити особливості румунської політики щодо українського питання у період німецько-радянської війни 1941–1945 рр., ігноруючи, власне, український фактор.

Важливу роль у вивченні політики Румунії щодо українських земель в період диктатури І.Антонеску відіграли праці західноєвропейських учених: Б.Ліддел-Гарта, А.Хільгрубера, Б.Мюллера-Гіллебрандта, Дж.Гренвілла Представники західноєвропейської історіографії критично оцінюють румунські історичні обґрунтування, які перетворилися в частину політики, щодо Бессарабії, Буковини, а особливо “Трансністрії”.

Одним з перших видань в румунській історіографії, з даної проблеми стала монографія І.Ністора, в якій здійснено спробу довести історичне право Румунії не лише на українські етнічні землі в Бессарабії та Буковині, але й “Трансністрії”. Слід зауважити, що в 50–80-их рр. ХХ ст. проблема політики Румунії щодо Бессарабії, Північної Буковини та “Трансністрії” румунською історіографією не розроблялася. Із падінням тоталітарного режиму Н.Чаушеску, дослідники отримали доступ до раніше недоступних джерел.

За останні десятиліття в румунській історіографії Другої світової війни з’явилися праці таких дослідників як К.Кіріцеску, Е.Мезінческу, Г.Барбу, присвячені аналізу окупаційної політики Румунії щодо українських земель. Проблему політичного статусу “Трансністрії” вивчають дослідники В-Ф.Добрінеску, К.Драган, Ф.Константініу, Ж.Ротару, І.Худіца. Вагомий внесок у дослідження історії Румунії періоду диктатури І. Антонеску здійснив історик Г.Бузату, який у ряді монографій звертає увагу на соціально-економічні та військово-політичні аспекти румунського окупаційного режиму.

Вагоме значення при дослідженні проблеми політики Румунії щодо українських земель у період диктатури І.Антонеску мало вивчення історіографічних набутків української діаспори. Слід виділити праці В.Косика, І.Новосівського, Д.Квітковського, Т.Бриндзана. Фактично єдину спробу здійснити комплексний аналіз політики Румунії зробив А.Жуковський.

Відновлення державності України заклало фундамент для розгортання досліджень з даної проблематики в українській історіографії. Проблема організації румунської адміністрації та окупаційних органів управління в “Трансністрії” розглядається в статті українського дослідника П.Рекотова. Важливою є стаття І.Вєтрова, який проаналізував економічну політику Румунії в “Трансністрії” в 1941–1942 рр. В роботу істориків С.Аппатова та І.Макана звертається увага на особливості політики Румунії в 1941–1944 рр. в “Трансністрії” та її наслідки для подальшого розвитку українсько-румунських взаємин. Питання холокосту на окупованих Румунією територіях висвітлюється В.Щетніковим і О.Суровцевим.

Релігійна політика Румунії в Південній Бессарабії та “Трансністрії” вивчається М.Міхайлуцею. Питання військової агресії Румунії проти СРСР та встановлення військово-поліційного режиму в Бессарабії, Північній Буковині та “Трансністрії” висвітлюються в дослідженнях А.Русака. З’являються дослідження регіональних особливостей політики Румунії щодо українських земель. Підтвердженням цього є праці С.Комарницького, І.Фостія, в яких розглядається доля Північної Буковини та Хотинщини. Значний доробок у досліджувану проблематику вніс авторський колектив історичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича на чолі з В.Ботушанським, висвітлюючи місце Буковини у міжнародних відносинах даного періоду.

Таким чином, проблема політики Румунії щодо українських земель в період диктатури І.Антонеску ще не була предметом спеціального наукового дослідження. Це зумовлює актуальність постановки у дисертаційному дослідженні такого наукового завдання та важливість його вирішення.

У другому підрозділі “Джерельна база дослідження” розглянуто джерельну базу дослідження, яку становлять неопубліковані архівні документи й матеріали, опубліковані документи, преса, мемуарна література.

Ряд документів, що відображають політичну ситуацію в Буковині та “Трансністрії” під румунською окупацією, зберігається у фондах Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України в м. Києві. Зокрема зацікавленість викликають матеріали фонду 3833 “Краєвий провід ОУН на ЗУЗ. Політична референтура”. Документи фонду містять важливу інформацію про румунізацію, колонізаційні та депортаційні заходи в Буковині та “Трансністрії”. Також в даному фонді зберігаються документи про податки та повинності, які були встановлені на окупованих румунами територіях, інформативні повідомлення агентів ОУН про морально-політичний стан українського населення.

Цінну інформацію виявлено також у Державному архіві Чернівецької області, зокрема у фонді Р-307 “Губернаторство провинции Буковины 1941–1944 гг.” зберігаються документи, які найповніше відображають ситуацію в Північній Буковині протягом 1941–1944 рр. У фонді містяться накази директорату Міністерства внутрішніх справ префектам Буковини про організацію влади на території провінції, інформаційні повідомлення Чернівецького інспекторату поліції про український націоналістичний рух на Буковині, матеріали про проведення перепису майна і населення Буковини, оціночні відомості рухомого та нерухомого майна, яке було захоплене румунськими окупантами. У цьому ж фонді зібрані матеріали про адміністративну діяльність уряду губернаторства в галузі промисловості, сільського господарства, освіти, охорони здоров’я.

Вартими уваги є матеріали Державного архіву Одеської області, особливо фонду Р-2242 “Главная регистратура Губернаторства Транснистрии 1941–1944 гг.”. Матеріали фонду, більшість яких мають офіційний характер, містять постанови та рішення уряду губернаторства, накази губернатора, листи центрального румунського уряду та кондукетора**Conducгtor (рум.) – лідер. адресовані окупаційній владі. Також у даному фонді зберігається інформація про злочини румунської влади проти мирного населення. Окремі документи відображають процес організації та функціонування гетто на території “Трансністрії”. Документи, що засвідчують аграрну політику румунської влади на території “Трансністрії”, зібрані у фонді Р-2244 “Дирекция агрикультуры Губернаторства Транснистрия”.

Документи, що дозволяють поглибити вивчення проблематики зберігаються в архівах Молдови та Румунії. Зокрема, в Національному Архіві Республіки Молдова (Arhiva Naюionala Republicei Moldova) у фонді 706 “Кабинет по администрации Бессарабии, Буковины и Транснистрии” зібрано накази та постанови уряду Румунії про адміністративну, фінансову, господарську діяльність губернаторств. Важливу групу документів даного фонду складають протоколи засідань уряду та стенограми щодо координації діяльності Кабінету з питань управління Бессарабією, Буковиною та “Трансністрією”.

Значна кількість документів, що стосуються даної проблематики, зберігається в центральних румунських архівах: Державному Архіві Бухареста (Arhivele Statului Bucureєti), Архіві Міністерства Національної Оборони (Arhiva Ministerului Aparerii Naюonale), Архіві Міністерства Закордонних Справ Румунії (Arhiva Ministerului Аfacerilor Еxterne ).

У Державному Архіві Бухареста, в фонді “Президія Ради Міністрів” сконцентровані документи, які відображають діяльність румунського уряду протягом 1940–1944 рр. Зокрема, протоколи та стенограми засідань уряду, офіційні постанови та накази уряду та кондукетора. Дані джерела дозволяють прослідкувати еволюцію політичних планів Румунії, з’ясувати характер та зміст румунської окупації півдня України.

Корисна інформація виявлена у фондах Архіву Національної Оборони Румунії. Фонди “Генеральний Штаб” та “Генеральна Штаб-Квартира” містять офіційні постанови та накази Верховного командування румунської армії, оперативні повідомлення і телеграми про завдання та функції румунської армії на окупованих землях, також визначена роль окупаційних військ, підрозділів охорони та жандармерії.

Цінна інформація, яка дозволяє дослідити зовнішньополітичний курс Королівської Румунії в 1940–1944 рр., розкрити її плани та цілі в Другій світовій війні, з’ясувати причини вступу країни в антирадянський блок тощо, зберігається в Архіві Міністерства Закордонних Справ Румунії. У фонді 71 URSS сконцентровані важливі дипломатичні документи, листи, телеграми, повідомлення, інформативні довідки румунських диппредставників у Москві, які дозволяють з’ясувати характер та зміст відносин між СРСР та Румунією в контексті Бессарабської й Буковинської проблеми.

Окрему групу джерел складають документи зі збірок опублікованих в СРСР, Україні, Молдові, Росії та Румунії.

Важливе значення для дослідження політики Румунії щодо українських земель в роки диктатури І.Антонеску мають спогади К.Поповича, Е.Манштейна, К.Тіпельскірха, І.Георге, К.Бретіану.

Також було опрацьовано періодичні видання декількох років, різні за своїм географічним походженням і політичним спрямуванням, зокрема “Universul”, “Curentul”, “Timpul”, “Monitorul Oficial”, “Transnistria”, “Bucovina”, “Buletinul oficial al provinciei Basarabia”.

Отже, джерельну базу дисертації складають документи, різноманітні за походженням, інформативною насиченістю та достовірністю. Але у своїй сукупності вони є досить змістовними для вирішення поставлених наукових завдань.

У другому розділі “Українське питання в політичних планах Румунії напередодні німецько-радянської війни” аналізуються стратегічні плани та зовнішньополітична програма Румунії стосовно українських земель напередодні німецько-радянської війни.

У першому підрозділі “Українське питання в політиці Румунії міжвоєнного періоду” розглянуто особливості внутрішньополітичного курсу Румунії щодо українського питання у міжвоєнний період. Зазначається, що в основі цього курсу лежала ідея “Великої Румунії”, яка базувалася на державному централізмі, тотальному контролі над громадськістю, запереченні етнічних та національних прав нерумунського населення країни. Відверта антиукраїнська політика румунського уряду здійснювалася через заходи румунізації українського населення Бессарабії та Північної Буковини. Політика румунізації здійснювалася паралельно ліквідації попереднього територіально-адміністративного устрою в умовах надзвичайного стану і масштабних репресій. Румунізація охопила культурно-освітні, духовні, соціально-економічні організації і товариства. Тотальний державний тиск викликав відкриті й приховані форми протесту і опору, зокрема в січні 1919 р. відбулося Хотинське, а в вересні 1924 р. Татарбунарське національно-визвольні повстання.

Асиміляційна політика Румунії викликала опір української інтелігенції, яка починаючи з 20-х рр. ХХ ст. об’єднувалася у ряд політичних партій таких як Українська народно-демократична партія, Українська народна партія, Українська народна організація, Українська національна партія. Проте в 1938 р. всі ці партії були розпущені.

Із середини 1930-х рр. в Румунії посилюються шовіністичні настрої, активізуються праворадикальні політичні сили. На цьому тлі все більший наголос робився на “націоналістичному напрямку” у внутрішній та зовнішній політиці. Українське питання було частиною комплексу суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів політики унітарної конституційної монархії Румунії, яка намагалася вирішити його твердо дотримуючись принципу моно націоналізму.

У другому підрозділі “Українські землі в планах Румунії в 1940–1941 рр.” аналізуються політичні плани та розглянуто ідеологічні засади націонал-легіонерського уряду Румунії щодо українських територій після встановлення в країні диктатури І.Антонеску.

Відзначається, що на ультимативну вимогу СРСР румунський уряд був змушений 28 червня 1940 р. прийняти умови евакуації румунських військ з території Бессарабії та Північної Буковини, які визначила радянська сторона. Проте, Румунія зуміла закріпити правовий статус цих уступок: по-перше, вони були зроблені під тиском загрози, по-друге, румунською стороною давалася згода не “на повернення” територій, як це подавалося в радянських нотах, а “на евакуацію” румунських військ з цих земель. Водночас ІІ Віденський арбітраж дестабілізував політичну обстановку в країні. Фактично, ці обставини спричинили встановлення в країні диктаторського режиму І.Антонеску.

Румунський уряд, шукаючи шляхів вирішення територіальних питань, розпочав процес зближення з гітлерівською Німеччиною. Вже під час першої зустрічі І.Антонеску з А.Гітлером, у листопаді 1940 р., обговорювалися питання, пов’язані з підготовкою до агресії проти Радянського Союзу, та участі Румунії у майбутній війні. І.Антонеску розуміючи, що проблема Бессарабії та Північної Буковини не може бути розв’язана іншим шляхом, дав свою згоду на участь своєї країни у цьому конфлікті. Деякі конкретні обіцянки про територіальні винагороди для Румунії І.Антонеску все ж одержав підчас зустрічі з А.Гітлером у Мюнхені 11 червня 1941 р. Обґрунтовується, що українські землі стали об’єктом переговорів між І.Антонеску та А.Гітлером ще до початку німецько-радянської війни. Німеччина погоджувалася передати Румунії не лише Бессарабію та Північну Буковину, але й інші українські території на схід від Дністра. Політичні плани І.Антонеску підтримувалися так званими “історичними партіями”. Фактично, румунські “історичні партії” не заперечували проти вступу Румунії у війну, відзначаючи, що це єдиний можливий шанс відновлення “Великої Румунії”. В румунському політикумі також активно обговорювалися плани щодо повернення втрачених українських територій, пропонувалося для захисту суверенітету та вирішення спірного територіального питання, здійснити примусову міграцію українського населення з території Бессарабії та Буковини. Така акція мала би забезпечити румунське споконвічне право на володіння Бессарабією та Північною Буковиною, а землі між Дністром та Бугом мали би складати важливий регіон, який є життєво необхідним для Румунії.

Розгортання військових дій проти СРСР в червні – липні 1941 р. дозволили румунському керівництву приступити до часткової реалізації намічених планів щодо відновлення “Великої Румунії”.

У третьому розділі “Захоплення та перехід під контроль Румунії українських територій (червень 1941 – серпень 1944 рр.)” розглянута низка питань, зокрема: військово-політичні акції, в результаті яких було встановлено румунський окупаційний режим в Бессарабії, Північній Буковині та “Трансністрії”, вплив військової присутності румунських військ в Україні на політичну ситуацію в Румунії.

У першому підрозділі “Встановлення румунської окупаційної влади на українських землях (червень 1941 – липень 1942 рр.)” аналізуються військово-політичні акції Румунії щодо захоплення Бессарабії, Буковини та “Трансністрії”. Чисельність збройних сил Румунії на червень 1941 р. становила 703 тис. Рівень підготовки румунських військ був досить низьким, що позначилося на боєздатності румунської армії. В червні – жовтні 1941 р. румунські збройні сили мали самостійну оперативну смугу, починаючи з 1942 р. німецьке командування використовувало румунські війська в якості допоміжних частин, які були розсіяні по всьому радянсько-німецькому фронту.

Відзначається, що протягом липня 1941 р. румунсько-німецькі війська повністю заволоділи територіями Бессарабії та Північної Буковини. Згідно з німецько–румунською угодою (угода “Тетеряну–Хауффе”), яка була підписана 30 серпня 1941 р. представниками румунського та німецького командування, Румунія отримала німецький мандат на здійснення управління та економічну експлуатацію території між Дністром та Південним Бугом (“Трансністрії”) та області Буг–Дніпро. Таким чином було встановлено подвійну демаркаційну лінію: одну вздовж Дністра, яка відділяла Румунію від її ж окупаційної зони, інша – вздовж Південного Бугу, яка розмежовувала румунську та німецьку окупації.

Військові акції румунських військ на українських землях супроводжувалися рядом політичних заходів. Одним з першочергових завдань була політика “етнічної пурифікації”. В дисертації доводиться, що методи розв’язання “національного питання” румунською владою були жорстокі та антигуманні. Репресивні заходи проти єврейського, циганського, гагаузького, українського населення окупованих областей носили масовий характер. Зауважується, що з червня 1941 р. по жовтень 1943 р. понад 300 тис. осіб зазнали різного роду репресій.

Протягом 1941–1942 рр. Румунія встановила контроль та активно розпочала впровадження намічених заходів на українських територіях.

Другий підрозділ “Вплив румунської військової присутності в Україні на внутрішньополітичну ситуацію в Румунії (серпень 1942 – серпень 1944 рр.)”

Війна на Східному фронті була непопулярна серед румунських солдатів, випадки дезертирства були буденним явищем. Крім того, на той момент Румунія вже досягла своєї основної цілі у війні, повернувши Бессарабію, Буковину та окупувавши “Трансністрію”.

Розгром двох румунських армій під Сталінградом, погіршення внутрішньополітичної та економічної ситуації в Румунії, вплинуло на загострення її відносин з Німеччиною. Криза влади в Румунії розвивалася у прямій залежності від ситуації на радянсько-німецькому фронті.

Починаючи з вересня 1943 р. румунський уряд почав стягувати з фронту свої військові частини. Тоді ж з армії було звільнено усіх буковинців та бессарабців, яких нараховувалося 120 тис. У той же час, політична недовіра до українців в період війни відчувалася доволі гостро. В Румунії зростала антинімецька пропаганда. Одночасно маршал І.Антонеску шукав шляхів виходу Румунії з війни.

На початок літа 1944 р. радянські війська підійшли до кордонів Румунії, фронт було стабілізовано, він протягнувся від Північної Буковини по лінії річки Дністер до Чорного моря. Моральний дух румунських солдатів та офіцерів впав. Румунські війська не могла надихнути ні ідея оборони батьківщини, ні гасло боротьби з більшовизмом. Тоталітарний режим І.Антонеску втратив популярність.

Четвертий розділ "Політика румунського окупаційного режиму в Північній та Південній Бессарабії, Північній Буковині та "Трансністрії" (червень 1941 – серпень 1944 рр.)" розглядає політику окупаційного режиму, який був встановлений на українських територіях.

У першому підрозділі "Заходи з румунізації та колонізації в Північній та Південній Бессарабії та Північній Буковині" аналізуються основні політичні заходи, що були впроваджені в “реінтегрованих” Румунією землях.

Відзначається, що встановлення румунської влади в Бессарабії та Північній Буковині розцінювалося офіційним Бухарестом як відновлення історичної справедливості, тобто включення цих двох провінцій до складу Старого королівства було реальним кроком уряду І.Антонеску щодо відродження “Великої Румунії”.

Складовими окупаційної політики Румунії у Бессарабії та Буковині були заходи з румунізації та колонізації, що мало б призвести до “посилення румунського елементу” на цих територіях. В рамках цієї політики здійснювалася “примусова міграція усього нерумунського населення”, таким чином, загальна вартість земель і майна, що переходило у підпорядкування відомства з румунізації та колонізації, станом на грудень 1941 р., становила 17 млрд. лей. Одночасно аграрні та колонізаційні заходи Румунії були спрямовані на зміцнення великого земельного володіння, яке супроводжувалося поверненням у провінції колишніх землевласників, які емігрували в 1940 р.

Румунізаційні та колонізаційні заходи супроводжувалися політикою “трудової мобілізації”. Усе дієздатне сільське населення у віці від 12 до 70 років мобілізовувалося на польові роботи. Невиконання наказу про “трудову мобілізацію” розцінювалося румунською владою як “економічний саботаж” й каралося відправкою у концентраційний табір.

Румунізація промислових об’єктів та торгівлі здійснювалася промисловцями так званого Старого королівства. Для цього центральна бухарестська влада створила всі умови, щоб промисловість в губернаторствах Бессарабія та Буковина перейшли у їх володіння на пільгових умовах.

Другий підрозділ "Окупаційна політика Румунії в “Трансністрії”" аналізує особливості окупаційного режиму у межиріччі Південного Бугу та Дністра.

Зауважується, що “Трансністрія” формально до складу румунської держави не ввійшла. В юридичних актах відзначається, що в провінції було призначено цивільну владу, яка повністю підпорядковувалася військовому командуванню. Політичний статус “Трансністрії” в 1941–1944 рр. був зумовлений військово-політичними реаліями часу. Керівництво Румунії, уникаючи чітких та однозначних формулювань, зуміло, отримати мандат на здійснення економічної експлуатації території між Дністром та Південним Бугом. Політика окупаційного режиму, яка здійснювалася в “Трансністрії” свідчить, що ця територія була надзвичайно важливою для Румунії, як з військово-політичної так і з економічної точки зору. Оголошення межиріччя Дністра та Південного Бугу “територією тимчасової військової окупації” розцінювалося офіційним Бухарестом як прелімінарний захід.

Незважаючи на невизначений статус “Трансністрії”, румунська влада намагалася у повному обсязі використати економічний потенціал цієї області. Масовий вивіз сировини та сільськогосподарської продукції став першочерговим завданням щодо “економічного освоєння Трансністрії”. Вивозу також підлягало цінне майно, твори мистецтва, культурні та історичні цінності. З цією метою румунською владою було створено так звану “Одеську службу захоплень і збору трофеїв”. До військових трофеїв було також зараховано устаткування одеських фабрик та заводів, майно та обладнання навчальних закладів, медичних установ тощо. Збір та вивіз цінного майна насправді був відвертим грабунком “Трансністрії”.

Аграрне освоєння анексованих земель румунський окупаційний апарат планував здійснити шляхом колонізації сільськогосподарських районів переселенцями з Румунії. Важливим аспектом колонізації “Трансністрії” була примусова румунізація та депортації за межі провінції нерумунського населення. Крім того, на окупованих румунами територіях зберігалися усі колгоспи та радгоспи, а польові роботи здійснювалися у режимі “трудової мобілізації”.

Щодо промислового “освоєння” земель у межиріччі Південного Бугу та Дністра, то румунська окупаційна влада йшла шляхом деіндустріалізації провінції, про що свідчить масовий вивіз устаткування та обладнання фабрик і заводів.

Важливого значення румунська окупаційна влада надавала культурній та освітній політиці на підвладних землях. Директоріат освіти спрямовував свою основну діяльність на виховання в учнів почуття “румунського патріотизму”. Жандармерія та спецслужби здійснювали постійні перевірки щодо благонадійності вчителів та їх лояльності до встановленого режиму.

Структурним елементом політики Румунії на окупованих землях була діяльність румунської православної церкви. Через “рехристиянізацію” та виховання населення у “румунському християнському дусі” реалізовувалася програма повного церковно-релігійного підкорення місцевого кліру і віруючих Румунській патріархії і Синоду.

Слід відзначити, що на початку березня 1944 р. румунська влада в “Трансністрії” була ліквідована, тут було встановлено німецьку військову адміністрацію. Зі вступом радянських військ у межиріччя Південного Бугу та Дністра територіальна одиниця “Трансністрія” була остаточно скасована.

У висновках викладено результати дослідження, обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист. У дисертації наведене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у всебічному висвітлені політики Румунії щодо українських земель в 1940–1944 рр.

Політику Румунії щодо Бессарабії та Північної Буковини, у міжвоєнний період, визначала пануюча олігархічна верхівка в особі Націонал-цараністської та Націонал-ліберальної партій, які розглядали українські землі як об’єкт геополітичних інтересів, що теоретично обґрунтовувалося в доктрині “Великої Румунії”. В той же час, українське питання було частиною комплексу суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів політики Румунії, яка намагалася вирішити його шляхом денаціоналізації, уніфікації та румунізації, твердо дотримуючись принципу моно націоналізму. Невирішеність національної проблеми та її загострення напередодні німецько-радянської війни, передача Угорщині Трансільванії та окупація Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини, стало суттєвою внутрішньою та зовнішньою перешкодою для “Великої Румунії”. Територіальні втрати королівства призвели до глибокої кризи, що активізувало радикальні сили на чолі з Х.Сімою та І.Антонеску, які зуміли у вересні 1940 р. встановити в країні націонал-легіонерський режим.

“Реінтеграція” Румунією Бессарабії та Північної Буковини стала одним з основних пунктів політичної програми генерала І.Антонеску, який після приходу до влади взяв курс на зближення з гітлерівською Німеччиною, бачачи у цьому військово-політичному співробітництві можливість не лише повернути втрачені території, але й значно розширити кордони держави за рахунок анексії українських територій, що стало об’єктом переговорів між І.Антонеску та А.Гітлером ще до початку радянсько-німецької війни. Німецька сторона погоджувалася на повернення Румунії Бессарабії та Північної Буковини, та передачу під її управління земель “на схід від Дністра аж до Дніпра”.

Режим І.Антонеску активно співпрацював з “історичними партіями”, лідери яких брали участь в формуванні політичних планів Румунії щодо українських земель. Проте, націонал-цараністи і націонал-ліберали виступали за “обмежену” участь Румунії у війні, тобто відновлення “Великої Румунії” в кордонах 1940 р. Ю.Маніу та К.Бретіану, неодноразово звертаючись через засоби масової інформації до кондукетора, створили певні рекомендації, які торкалися питань політичного і адміністративного устрою “реінтегрованих” областей, економічної політики, колонізаційних заходів. Ці рекомендації частково були враховані урядом І.Антонеску в процесі відновлення румунської влади в Бессарабії та Північній Буковині. Окупація “Трансністрії” сприймалася “історичними партіями” як вимушений тимчасовий крок, спрямований на вирішення Трансільванського питання.

Участь румунської армії у війні проти СРСР можна умовно поділити на три періоди. Перший характеризується наступальними заходами, в результаті яких, Румунії вдалося окупувати, протягом червня – липня 1941 р. території Бессарабії, Північної Буковини та “Трансністрії”, яка була захоплена протягом липня – жовтня 1941 р. Другий період характеризується участю румунської армії у загальновійськових акціях вермахту на Східному фронті протягом жовтня 1941 р.– листопада 1943 р. Третій період визначається переходом Румунії у табір антигітлерівської коаліції в результаті повної поразки курсу І.Антонеску у 1944 р.

Чисельність збройних сил Румунії на червень 1941 р. становила 703 тис. Для участі у війні проти Радянського Союзу румунське командування виділило 358100 військових (20,5 дивізій).

Захоплення Бессарабії та Північної Буковини та включення їх до своєї держави розглядалося румунським керівництвом як закономірний результат участі в антирадянській війні та відновлення історичних прав. Окупація “Трансністрії” мала дещо відмінний характер, її політичний статус залишався невизначеним протягом 1941–1944 рр. Керівництво, Румунії уникаючи чітких та однозначних формулювань, згідно німецько-румунської угоди “Про безпеку та економічну експлуатацію Трансністрії та області Буг–Дніпро”, яку уклали представники румунського та німецького командування (румунську сторону представляв генерал Тетеряну, із німецької сторони угоду підписав генерал Хауффе) у місті Тіґіна (Бендери) 30 серпня 1941 р, зуміло отримати мандат на здійснення економічної експлуатації території між Дністром та Південним Бугом. Оголошення межиріччя Дністра та Південного Бугу “територією тимчасової військової окупації” розцінювалося офіційним Бухарестом як прелімінарний захід. Саме тому остаточне вирішення цього питання відкладалося до часу, коли буде отримана повна перемога над СРСР.

Структурними елементами румунської окупаційної політики в Бессарабії, Північній Буковині та “Трансністрії” стали заходи з “етнічної пурифікації”, румунізації, колонізації, деіндустріалізації, “трудової мобілізації”. Всі ці заходи були спрямовані на максимальне використання матеріальних, економічних та людських ресурсів окупованих територій.

Освітня та релігійна політика Румунії була спрямована на поширення ідеологічного впливу та формування “почуття румунського патріотизму” в умовах тотального заперечення національних та культурних прав українського населення в Бессарабії, Буковині і “Трансністрії”.

Румунське панування завдало величезних економічних, матеріальних, демографічних та моральних збитків Україні. Румунський окупаційний режим за своєю суттю мав колоніальний, тиранічний, антиукраїнський характер.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.