ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Нестеренко Поліна Віталіївна

УДК 347.19:378 (477)

ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ЯК СУБ’ЄКТИ МАЙНОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний

процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Астахов Віктор Вікторович,

Харківський гуманітарний університет

“Народна українська академія”,

декан факультету “Бізнес-управління”.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Запорожець Аркадій Митрофанович,

Макіївський економіко-гуманітарний інститут,

професор кафедри господарського та

цивільного права;

кандидат юридичних наук, доцент

Венедиктова Ірина Валентинівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

завідуюча кафедрою цивільно-правових

дисциплін.

Захист відбудеться “ 14 ”_____06_____2008 року о _10_годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “ 12 ” ___05_____2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є. Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За роки незалежності в Україні відбулися докорінні зміни в усіх сферах суспільного життя, зокрема реформувалися відносини у сфері освіти. Трансформація соціально-економічної та політичних засад привела до реформування навчальних закладів, їх ролі, місця та засад діяльності. У першу чергу це стосується вищих навчальних закладів (далі – ВНЗ). Хоча законодавство, яке регулювало їх діяльність, суттєво оновилося, воно недостатньою мірою відповідає потребам регулювання майнових відносин за участю ВНЗ.

Інтеграція системи вищої освіти України у світову освітню систему зі збереженням традицій української вищої школи, спрямована на підготовку кваліфікованих спеціалістів і забезпечення наступності в процесі здобуття освіти, збільшила роль ВНЗ як юридичних осіб, що надають освітні послуги, у сфері цивільного обігу, і, зокрема, як учасників майнових відносин. Немайнові правовідносини, учасником яких є ВНЗ, залишилися поза темою нашого наукового дослідженням.

Актуальність обраної теми обумовлена й тим, що формування в Україні правової держави з ринковою економікою потребує особливих, підвищених вимог до належного виконання основної мети ВНЗ – формування інтелектуальної еліти суспільства, підготовки спеціалістів для здійснення пріоритетних фундаментальних та прикладних наукових досліджень. І саме вирішення проблем, пов’язаних із правовим регулюванням участі ВНЗ усіх форм власності у майнових відносинах, дозволить ВНЗ ефективно виконувати поставлену перед ними мету на більш високому рівні.

З одного боку, закріплення рівності всіх форм власності та визнання приватної власності змінило систему освіти, залучивши до неї приватні юридичні особи, а з іншого, держава як регулятор відносин у сфері освіти водночас залишилась їх головним учасником, виступаючи власником державних ВНЗ. Законодавча база недостатньо відреагувала на подібні зміни. Отже, цілий сегмент правовідносин за участю ВНЗ залишився поза увагою законодавця. Що ж стосується позитивного права, регулюючого діяльність ВНЗ, насамперед Законів України “Про освіту” та “Про вищу освіту”, то слід зазначити, що їх норми містять певні недоліки, внаслідок чого правова природа, сутність, особливості право- та дієздатності, правового режиму майна ВНЗ, відносини щодо захисту їх речових прав, специфіка майнової відповідальності ВНЗ, як приватних, так і державних, за власними зобов’язаннями залишаються недостатньо чітко врегульованими, що не сприяє досягненню бажаної визначеності в освітніх правовідносинах. Це потребує проведення наукових досліджень, які б дозволили вирішити зазначені проблеми та усунути значні прогалини у регулюванні діяльності ВНЗ як учасників майнових відносин.

Незважаючи на розробленість деяких проблем діяльності ВНЗ у цивілістичній літературі, на монографічному рівні правове становище ВНЗ як суб’єктів цивільних правовідносин досліджене недостатньо. Специфіці правового становища приватних ВНЗ була присвячена кандидатська дисертація Астахова В.В. “Правовое регулирование функционирования в Украине высших учебных заведений негосударственной формы собственности”, проблеми діяльності установ як суб’єктів цивільно-правових відносин були досліджені у кандидатській дисертації Лещенка Д.С. “Правовий статус установ в цивільному праві України”. Остання робота торкається ВНЗ як одного з видів установ і не містить фундаментальне дослідження проблем їх діяльності та правового становища. Деякі питання діяльності ВНЗ, зокрема надання платних освітніх послуг, були досліджені у роботі Карчевського К.А. “Платные образовательные услуги высших учебных заведений МВД Украины: гражданско-правовой аспект” та в роботі Загороднього С.А. “Договір про професійну підготовку у вищому навчальному закладі”. У Російській Федерації проблема правового становища ВНЗ набула розвитку у роботах Корольової Т.В.“Гражданско-правовой статус государственного образовательного учреждения высшего профессионального образования (государственного вуза) и его структурных подразделений”), Максимця Л.Г. (“Образовательное учреждение как субъект гражданского права”), Ахмедової З.А. (“Правовое положение учреждений, финансируемых собственником (на примере социокультурной сферы)”). Окремі аспекти теми на рівні наукових статей та монографій розглядались: в Україні – Борисовою В.І., Венедиктовою І.В., Жигалкіним І.В., Кравчуком В.М., Кочергіною К.О., Майдаником Р.А., в Російській Федерації – Богдановим Є.В., Грєшніковим І.П., Сухановим Є.О. та ін. Проте ціла низка досить важливих проблем правового регулювання діяльності приватних та державних ВНЗ на сьогоднішній день залишилась невирішеною. На наш погляд, є необхідним більш детальне дослідження питань організаційно-правової форми ВНЗ, майнового становища, майнової відповідальності ВНЗ усіх форм власності, а також їх засновників за зобов’язаннями ВНЗ.

З огляду на вказане, а також на ступінь теоретичної розробки проблеми ВНЗ, виникає необхідність у проведенні наукового дослідження суспільних відносин, які виникають у зв’язку із функціонуванням ВНЗ усіх форм власності, що й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано з урахуванням положень “Національної програми розвитку освіти”, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 347/2002, “Державної програми розвитку вищої освіти на 2005 – 2007 роки”, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2004 року № 1183, “Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006 – 2010 роки”, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 року № 396–р, “Пріоритетних напрямків наукових і дисертаційних досліджень, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 – 2009 років”, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 5 липня 2004 року № 755, “Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006 – 2010 роки”, затверджених Вченою радою ХНУВС 5 січня 2005 року, “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ МВС України на 2001 – 2006 роки”, а також відповідно до планів роботи кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з'ясування теоретичних аспектів правового становища ВНЗ, вирішення проблем застосування правових норм, що регулюють їх участь у майнових відносинах та особливості цивільно-правового становища ВНЗ, формулювання теоретичних висновків та практичних рекомендацій, спрямованих на забезпечення оптимізації діяльності ВНЗ всіх форм власності. Реалізація мети дослідження зумовила постановку і вирішення таких основних завдань: визначити ознаки ВНЗ усіх форм власності шляхом з’ясування їх юридичної природи та відмінностей від інших видів юридичних осіб – суб’єктів цивільних правовідносин, зокрема інших освітніх установ; сформулювати та обґрунтувати авторське поняття ВНЗ; визначити юридичну природу ВНЗ та відповідно організаційно-правову форму, у якій вони повинні створюватися; визначити особливості право- та дієздатності ВНЗ усіх форм власності; розкрити особливості правового режиму майна ВНЗ та визначити можливість застосування альтернативних конструкцій управління майном ВНЗ; з’ясувати механізм цивільно-правової відповідальності ВНЗ за власними зобов’язаннями; з’ясувати особливості правового становища структурних підрозділів ВНЗ та доцільність надання їм статусу юридичної особи; визначити недоліки у законодавчому регулюванні діяльності ВНЗ та сформулювати конкретні пропозиції щодо його вдосконалення.

Об’єктом дисертаційного дослідження є цивільно-правові відносини майнового характеру, що виникають в процесі створення та діяльності ВНЗ, їх взаємодії з іншими суб’єктами цивільного обороту.

Предметом дослідження є ВНЗ як суб’єкти майнових правовідносин.

Методи дослідження. Під час проведення дослідження застосовано загальнонаукові і спеціальні методи, що дозволило дослідити юридичні явища в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Зокрема, використано такі методи, як діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, догматико-юридичний, формально-юридичний, метод комплексного аналізу. Загальнонауковий діалектичний метод використовувався під час визначення структури, мети і завдань дослідження. Історичний метод дозволив простежити становлення і розглянути еволюцію ВНЗ та ті організаційно-правові форми, в яких створювалися й діяли ВНЗ протягом століть (п. 1.1). Застосування логіко-семантичного методу дозволило сформулювати ряд визначень і понять, зокрема поняття ВНЗ (п. 1.3). Порівняльно-правовий метод широко застосовувався для аналізу норм законодавства України, які регламентують діяльність ВНЗ, у порівнянні із законодавством країн СНД, зокрема Російської Федерації, і законодавством Європейського союзу, зокрема Республіки Польща та Республіки Чехія (п. 2.1), що дозволило виявити схожі та відмінні підходи у вирішенні аналогічних правових проблем, розглянутих у межах дисертаційного дослідження. Догматико-юридичний метод був використаний для виявлення прогалин у законодавстві України щодо регулювання відносин, які складаються у сфері вищої освіти, і для розробки пропозицій з його вдосконалення. Формально-юридичний метод дав можливість проаналізувати співвідношення та взаємозв’язок норм, які регулюють діяльність ВНЗ як суб’єктів майнових правовідносин. Метод комплексного аналізу дозволив дослідити правові проблеми діяльності ВНЗ, що складають предмет дисертаційного дослідження, та вирішити їх шляхом залучення положень інших галузей права.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації визначається тим, що робота являє собою перше в Україні комплексне дослідження правового становища ВНЗ усіх форм власності як суб’єктів майнових правовідносин. Проведене дисертаційне дослідження дозволяє сформулювати наступні положення наукової новизни:

1. Вперше запропоновано доктринальне визначення вищого навчального закладу, під яким розуміється юридична особа, яка створена і діє у встановленій законодавством організаційно-правовій формі, і здійснює на підставі ліцензії діяльність з професійної підготовки студентів та інших осіб. Запропоноване поняття ВНЗ побудоване з урахуванням його особливих видових ознак, що дозволить вирізнити його з-поміж інших освітніх закладів, діючих на території України. Набуло подальшого розвитку теоретичне положення, відповідно до якого ВНЗ не лише надає освітні послуги з “навчання”, а й організує проведення виробничої практики, забезпечує організацію наукової роботи та ін. Отже ВНЗ є суб’єктом, який здійснює професійну підготовку студентів та інших осіб, що реалізується у відповідності до державних та галузевих стандартів, затверджених відповідними державними органами.

2. Розвинуто положення про те, що ВНЗ усіх форм власності є за своєю сутністю непідприємницькими юридичними особами, які здійснюють суспільно корисну діяльність та повинні ставити перед собою соціальні цілі. Доведено, що ВНЗ повинні створюватися виключно у формі установ.

3. Набуло подальшого розвитку положення про неможливість надання структурним підрозділам ВНЗ статусу юридичної особи, оскільки існування однієї юридичної особи всередині іншої неможливе і порушує майнову самостійність останньої. Обґрунтовано доцільність виключення норми права, котра закріплена у Законі України “Про вищу освіту”, про можливість належності їм окремих прав юридичної особи. З огляду на практику діяльності ВНЗ пропонується у випадку набуття одним із структурних підрозділів ВНЗ статусу юридичної особи виділяти його зі складу ВНЗ відповідно до законодавства України з наступним створенням навчального комплексу.

4. Вперше обґрунтовано висновок про доцільність надання можливості засновникам (або їх правонаступникам) приватних ВНЗ, які створені у формі установ, закріплювати у статуті вказаного суб’єкта механізм розподілу майна ВНЗ у разі його ліквідації. Засновники приватних ВНЗ-установ при їх створенні відповідно до чинного законодавства не набувають будь-яких зобов’язальних або речових прав на майно створюваного ВНЗ. Відсутність можливості визначити долю майна у разі припинення даного суб’єкта є певним обмеженням їх прав.

5. Наведено нові аргументи на користь позиції, що майно, яке одержане державними ВНЗ від дозволеної законом підприємницької діяльності, належить їм на праві господарського відання. На відміну від інших дослідників, автор дисертації доводить неможливість належності вказаного майна державному ВНЗ на праві власності або на особливому речовому праві “самостійного розпорядження”. Доводиться також положення про те, що ВНЗ має більш широкі повноваження щодо майна, одержаного від дозволеної законом підприємницької діяльності, аніж стосовно майна, переданого власником, яке закріплюється на праві оперативного управління.

6. Обґрунтовано положення про те, що речове право державного ВНЗ на майно, одержане за безоплатними правочинами, зокрема за договором дарування (договором пожертви) та за заповітом, є правом господарського відання. На підставі аналізу норм чинного законодавства доведено, що державні ВНЗ як юридичні особи публічного права не можуть набувати право власності на майно за вищезгаданими правочинами.

7. Подальшого розвитку набуло положення про визначення моменту набуття ВНЗ цивільної дієздатності у повному обсязі з моменту отримання ліцензії на здійснення освітньої діяльності та обґрунтовано положення, що отримання ВНЗ сертифікату про акредитацію збільшує обсяг його цивільної дієздатності.

8. Вперше зроблено висновок про можливість застосування конструкції управління майном у діяльності державних і приватних ВНЗ. Це пропонується зробити шляхом передачі майна державних та приватних ВНЗ, яке не використовується при провадженні освітньої діяльності, на підставі договору в управління суб'єкту підприємницької діяльності, який збереже це майно, буде використовувати його за цільовим призначенням, а отримані прибутки від його використання у господарському обороті передасть власникові ВНЗ або вигодонабувачу, в якості якого може виступати ВНЗ.

Запропоновано застосування інституту управління майном для управління майном ВНЗ, за допомогою якого держава, територіальна громада, юридична або фізична особа як засновники ВНЗ зможуть безпосередньо залучити управителя (суб’єкта підприємницької діяльності) до управління майном, яке знаходиться у державній, комунальній або приватній власності, на користь ВНЗ. ВНЗ у цьому випадку буде виступати вигодонабувачем за договором управління майном.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що висновки і рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення чинного законодавства, зокрема законів України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, а також інших нормативних актів, які регулюють діяльність ВНЗ усіх форм власності.

Окремі висновки проведеного дослідження можуть бути використані у процесі підготовки підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів юридичних ВНЗ, а також можуть бути використані під час проведення практичних та семінарських занять з курсу “Цивільне право” та окремих спецкурсів.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Результати розробки проблеми в цілому та окремих її аспектів отримали апробацію в наукових доповідях на таких наукових та науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, Харківський Національний університет внутрішніх справ, 23.04.2004 р.), щорічних науково-практичних конференціях, присвячених пам’яті професора О.А. Пушкіна “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, Харківський національний університет внутрішніх справ, 21.05.2005 р., 27.05.2006 р.), ХІІ Міжнародній студентській науковій конференції “Євроінтеграція та освітня система України” (09.04.2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, Хмельницький університет управління та права, 21–22.10.2005 р.), міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів “Приватноправовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку” (м. Київ, Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, 25–26.11.2005 р.), конференції “Молодые ученые Харьковщины–2006” (м. Харків, Харківський гуманітарний університет “Народна українська академія”, 08.04.2006 р.), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблемні питання цивільного та господарського права” (м. Харків, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, 16.02.2007 р.), Міжнародній науковій конференції “Шості осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, Хмельницький університет управління та права, 26?27.10.2007 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в шести наукових статтях, з яких чотири опубліковано у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для юридичних наук та в тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена предметом та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, першого розділу з чотирма підрозділами, другого розділу з трьома підрозділами, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг дисертації складає 192 сторінки, зокрема 21 сторінка списку використаних джерел (240 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі наведено обґрунтування актуальності дослідження, його зв'язок із науковими програмами, планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. “Цивільна правосуб’єктність вищих навчальних закладів: загальні положення” складається з чотирьох підрозділів та, як це випливає із самої назви, присвячений дослідженню правового змісту цивільної правосуб’єктності ВНЗ. Також дисертантом проаналізовані видові ознаки ВНЗ та організаційно-правові форми, в яких створюються ці суб’єкти, що у свою чергу дозволило сформулювати авторське визначення ВНЗ.

У підрозділі 1.1. “Правовий статус вищих навчальних закладів: історико-правовий аспект” проаналізовано динаміку законодавчого регулювання діяльності всіх видів установ у цілому та зокрема закладів освіти, протягом їх багатовікового розвитку. Також було розглянуто особливості становлення ВНЗ як самостійного суб’єкта правовідносин. Дисертантом встановлено, що ВНЗ протягом століть створювалися як у формі товариств, так і в формі установ, що обумовлювалося метою та особливостями їх створення і здійснення освітньої діяльності. Були з’ясовані фактори, які вплинули на створення ВНЗ у зазначених організаційно-правових формах у різні часи. Виявлено також, що державні потреби у більшості європейських країн обумовили те, що ВНЗ на певному етапі свого історичного розвитку почали створюватися лише у формі державних установ.

Зроблено акцент на тому, що саме організаційно-правова форма установи є найбільш ефективною для задоволення суспільно корисних потреб, зокрема у послугах з професійної підготовки фізичних осіб, оскільки підприємницькі товариства як комерційні юридичні особи довели, що вони менш придатні для задоволення вказаних потреб суспільства через те, що їх діяльність зорієнтована здебільшого на платоспроможного споживача освітніх послуг.

У підрозділі 1.2. “Загальнопонятійні ознаки вищих навчальних закладів” розглядається питання визначення у праві поняття “вищий навчальний заклад” шляхом побудови міркувань від дослідження родового поняття “освітній заклад”. Виходячи з положень законодавства дослідник дійшов висновку, що дефініція ВНЗ у Законі України “Про вищу освіту” побудована за допомогою поняття, яке в свою чергу чітко не визначається у жодному нормативно-правовому акті. Таким чином, це визначення ВНЗ не дає змоги з’ясувати, якими конститутивними ознаками наділяється освітній заклад і які видові (функціональні) ознаки виділяють ВНЗ з-поміж інших таких суб’єктів. ВНЗ наділені всіма ознаками юридичної особи, зокрема такими ознаки, як організаційна єдність, майнова відокремленість, самостійна відповідальність за власними зобов’язаннями, власна правосуб’єктність та публічність виникнення та припинення діяльності. Запропоновано побудувати визначення ВНЗ з використанням терміну “юридична особа” як основи для його конструювання з відповідним зазначенням видових ознак ВНЗ.

Розглядаючи питання створення ВНЗ, у роботі обґрунтовано, що вони створюються виключно у нормативно-явочному порядку, якщо це ВНЗ приватної форми власності, або розпорядчому порядку, якщо це ВНЗ державної форми власності. Не дивлячись на те, що рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на приватній формі власності, приймається засновником (засновниками) за наявності дозволу відповідної Ради народних депутатів, у даному випадку не може йти мови про дозвільний порядок створення приватних ВНЗ, оскільки дозвіл не є підставою виникнення у даної організації статусу юридичної особи.

Дисертант сформулював такі видові ознаки ВНЗ: по-перше, ВНЗ надають не лише освітні послуги з “навчання”, вони також організують проведення виробничої практики та забезпечують організацію наукової роботи (здійснення наукової і науково-технічної діяльності є одним із основних завдань ВНЗ ІІІ?ІV рівнів акредитації). Підтримано та розвинуто позицію, яка була обґрунтована Загороднім С.А., стосовно того, що ВНЗ є суб’єктом, який здійснює професійну підготовку фізичних осіб, що реалізується відповідно до державних та галузевих стандартів, затверджених відповідними державними органами. Причому невиконання ВНЗ вимог стандартів вищої освіти є підставою для позбавлення його ліцензій і, відповідно, зупинення його діяльності. По-друге, ВНЗ повинні створюватися в організаційно-правовій формі, яка повинна бути чітко визначена у Законі України “Про вищу освіту” і буде відображати юридичну природу ВНЗ як некомерційних організацій та їх завдання.

Досліджена проблема надання структурним підрозділам, зокрема філіям, ВНЗ статусу юридичної особи. Така можливість розглядається деякими вченими (Сухановим Є.О.) з огляду на необхідність забезпечення основної статутної діяльності ВНЗ та забезпечення його матеріально-технічної бази шляхом провадження додаткової діяльності, яка приносить прибуток. Богданов Є.В., Корольова Т.В. визнають необхідність розширення прав структурних підрозділів ВНЗ, але заперечують можливість наділення їх правами юридичної особи. Астахов В.В., Караваєв Н.В., Суровцова М.М. доводять, що на сьогоднішній день, незважаючи на існування суперечливих положень законодавства з приводу правового становища філій та інших структурних підрозділів ВНЗ, не існує об’єктивних факторів, які б доводили необхідність розширення обсягу їх прав. Докладно проаналізувавши різні точки зору, які існують у науці з приводу правового становища структурних підрозділів ВНЗ, автор розвинув положення про неможливість надання їм статусу юридичної особи. Наділення структурних підрозділів ВНЗ правами юридичної особи призведе до порушення організаційної єдності та принципу майнової відокремленості юридичної особи, що є недопустимим. Отже, на думку дисертанта, у випадку набуття одним із структурних підрозділів ВНЗ статусу юридичної особи, повинна відбутися реорганізація ВНЗ згідно з ЦК України. Як альтернатива реорганізації ВНЗ у разі набуття філією або іншим структурним підрозділом ВНЗ статусу юридичної особи пропонується створення навчальних та навчально-науково-виробничих комплексів, котрі передбачені освітнім законодавством.

Підрозділ 1.3. “Організаційно-правові форми вищих навчальних закладів” присвячений проблемним питанням організаційно-правової форми ВНЗ, зокрема приватних, які досліджувались українськими та російськими вченими.

Дисертант виходить з того, що організаційно-правові форми, в яких можуть здійснюватися різні види підприємницької діяльності, не можуть бути застосовані до ВНЗ недержавної форми власності, оскільки в основі діяльності останніх закладена не тільки воля власника, але й воля держави, яка бере на себе зобов’язання гарантувати постійне досягнення ВНЗ поставленої перед ним засновником мети. Обґрунтовується ця позиція, оскільки метою створення будь-якого ВНЗ повинно бути досягнення певних соціальних результатів (як це закріплено у Законі України “Про вищу освіту”), а не отримання прибутку з подальшим його розподілом між засновниками, що вказує на некомерційну природу такого суб’єкта. Нами було доведено, що існування ВНЗ у формі господарських товариств може спричинити нестабільність системи освіти в цілому, і, як наслідок, порушення інтересів дестинаторів ВНЗ.

У підрозділі досліджуються проблемні питання повноважень засновників стосовно створюваних ними ВНЗ. Порівняльно-правовий аналіз законодавства європейських країн та українського цивільного та освітнього законодавства дозволив автору сформулювати висновок, що з метою захисту інтересів засновників приватних ВНЗ та розширення їх прав доцільно закріпити у ст. 88 ЦК України та ст. Закону України “Про вищу освіту” положення, згідно з яким засновники приватної установи отримають можливість визначати долю її майна в статуті установи та право на одержання частини майна створеного ними суб’єкта у разі його ліквідації. Це положення, на думку дисертанта, має стати основою для подальшого розвитку приватних ВНЗ.

У підрозділі 1.4. “Право- та дієздатність вищих навчальних закладів” розглядаються питання моменту виникнення та обсягу цивільної право- та дієздатності ВНЗ. Автор доводить, що конкретні повноваження, які може здійснювати ВНЗ у сфері цивільного обігу, зокрема у майнових відносинах, можуть бути значно ширшими за предмет статутної діяльності. І оскільки на практиці виявляється необхідним укладення різного роду правочинів для реалізації мети, поставленої засновником перед ВНЗ, можна зробити висновок, що предмет діяльності ВНЗ повинен мати не виключний, а додатковий характер, який розкриває засоби досягнення цілей діяльності самого ВНЗ. Обґрунтовано недоцільність закріплення у законодавстві вичерпного переліку видів дозволеної законом підприємницької діяльності, які може здійснювати ВНЗ.

Розглядаючи діяльність, яка здійснюється ВНЗ поряд із основною (статутною), дисертантом обґрунтовано, що вона не має всіх ознак підприємництва, і тому пропонується уніфікувати термінологію, яка використовується для позначення діяльності ВНЗ що, в свою чергу, здійснюється поряд із основною, і замінити термін “фінансово-господарська” діяльність дозволена законом” терміном “додаткова діяльність” ВНЗ, і внести відповідні зміни до законодавчих актів, що регулюють здійснення останньої, зокрема у ст. Закону України “Про вищу освіту”.

Дисертантом обґрунтовується думка про те, що цивільна дієздатність у повному обсязі виникає у ВНЗ тільки з моменту отримання ліцензії на здійснення освітньої діяльності. Робиться також висновок про те, що, оскільки з моменту державної реєстрації до моменту видачі ліцензії Міністерством освіти та науки України ВНЗ має лише право вчиняти правочини, спрямовані на формування матеріально-технічної бази ВНЗ та виступати в цивільному обігу як самостійний суб’єкт, який, хоча й тимчасово, не може здійснювати свою основну діяльність, в цей період ВНЗ має часткову цивільну дієздатність.

Акредитація ВНЗ являє собою державне визнання його статусу (рівня акредитації). У свою чергу акредитація спеціальності в навчальному закладі з певного напряму за певним освітньо-кваліфікаційним рівнем є державним визнанням відповідності рівня підготовки (перепідготовки) фахівців із цієї спеціальності державним вимогам. На підставі цього дисертантом робиться висновок про те, що успішне проходження акредитації ВНЗ лише підтверджує те, що ВНЗ здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за спеціальностями, зазначеними в ліцензії, у відповідності до державних вимог і отримує право видавати документи про вищу освіту (дипломи) державного зразка. Автором зазначається також те, що видача ВНЗ сертифікату про акредитацію збільшує обсяг його дієздатності.

Розділ 2. “Правовий режим майна вищих навчальних закладів” присвячений дослідженню особливостей правового режиму майна, яке належить ВНЗ усіх форм власності, способам захисту речових прав ВНЗ та особливостям майнової відповідальності ВНЗ за зобов’язаннями, які виникли із провадження статутної та додаткової діяльності.

Підрозділ 2.1. “Правові титули приналежності майна вищим навчальним закладам”. Автор зупиняється на дослідженні правового режиму майна, яке державний ВНЗ набуває від здійснення дозволеної законом підприємницької (додаткової) діяльності. Обґрунтовується можливість закріплення в Законі України “Про вищу освіту” вказівки про те, що таке майно належить ВНЗ на праві господарського відання, оскільки, по-перше, законодавчо (Закон України “Про вищу освіту”) не закріплюється можливість для державної установи мати саме “право самостійного розпорядження”, а опосередковано вказується, що ВНЗ самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг. По-друге, перелік підстав виникнення речових прав є вичерпним, на що, зокрема, вказує ст. 395 ЦК України (перелік речових прав встановлюється виключно законами України). Отже, оскільки законодавство не містить такої конструкції, як “право самостійного розпорядження”, автором робиться висновок про те, що не можна говорити про належність ВНЗ будь-якого майна на цьому неіснуючому титулі.

Дисертантом проаналізовано правовий режим майна, яке державний ВНЗ набуває за безоплатними правочинами, зокрема за договором дарування (пожертви) та за заповітом. Автором у роботі підтримана та розвинута позиція Борисової В.І. про те, що державні установи як юридичні особи публічного права на сьогоднішній день фактично не можуть набувати майно за вищезгаданими правочинами на праві власності. На підставі аналізу норм чинного законодавства доведено, що державні ВНЗ, створені у формі установ, набувають майно за безоплатними правочинами на праві господарського відання. Автором обґрунтовується необхідність закріплення в Законі “Про вищу освіту” норми, яка б вказувала на належність державному ВНЗ вказаного майна на праві господарського відання. Доведено, що це необхідно ще й через те, що за відсутності такої норми держава як власник належного ВНЗ майна може прийняти рішення про вилучення майна, що не використовується, чи майна, що використовується ВНЗ не за призначенням. ВНЗ у цьому випадку фактично не зможе захистити своє речове право.

Враховуючи тенденцію уніфікації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського союзу, дисертант проаналізував можливість застосування альтернативних інститутів, які б дозволили відмовитися від генерованих радянською цивілістичною наукою інститутів оперативного управління та повного господарського відання (зокрема проаналізовані інститут довірчої власності й інститут управління майном у діяльності ВНЗ). На підставі аналізу законодавства та судової практики дисертантом зроблено висновок про необґрунтованість та недоцільність застосування інституту довірчої власності для управління майном ВНЗ з огляду на те, що в умовах правової системи України існування кількох власників на одну річ, на відміну від країн англо-саксонської правової сім'ї, неможливе і закладає підвалини для виникнення багатьох проблем і непорозумінь щодо подальшого використання майна і захисту прав власника після такого його “розщеплення”.

Дисертантом обґрунтована можливість передачі майна державних та приватних ВНЗ, яке не використовується під час провадження освітньої діяльності, на підставі договору управління майном в управління суб'єкту підприємницької діяльності, який збереже це майно та отримає прибутки від його використання у господарському обороті. Автором обґрунтовано доцільність використання інституту управління майном для управління майном ВНЗ, за допомогою якого держава, територіальна громада, юридична або фізична особа як засновники ВНЗ зможуть безпосередньо залучити управителя (суб’єкта підприємницької діяльності) для управління майном, яке знаходиться в державній, комунальній або приватній власності, на користь ВНЗ. У цьому випадку ВНЗ буде виступати вигодонабувачем за договором управління майном.

Розглянувши вказаний інститут, автор доходить висновку про неможливість повної заміни інституту оперативного управління вказаною конструкцією.

У підрозділі 2.2. “Захист майнових прав вищих навчальних закладів” автор досліджує способи захисту речових прав ВНЗ. Дисертант погоджується із Дзетою І.О. стосовно класифікації правових способів захисту права власності та інших речових прав на: а) основні речово-правові способи (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні (субсидіарні) речово-правові способи захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад, визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов’язально-правові. Вказана класифікація найбільш повно охоплює всі цивільно-правові способи захисту речових прав.

Особливу увагу приділено розгляду порушення права власності та інших речових прав актами державних органів, зокрема такому способу захисту, як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. На підставі аналізу судової практики та цивільного законодавства зроблено висновок про можливість захисту як майнових прав ВНЗ, так і їх майнових інтересів. Також автор доходить висновку про те, що необхідно з метою надання ВНЗ можливості захистити свої майнові права, чітко закріпити в Законі України “Про вищу освіту” правові титули закріплення за ВНЗ майна.

У підрозділі 2.3. “Майнова відповідальність вищих навчальних закладів” визначено, на яке саме майно державного та приватного ВНЗ може бути звернене стягнення у випадку майнової відповідальності ВНЗ. Аналіз правових титулів, на підставі яких різні види майна належать ВНЗ, дозволив зробити висновок, що стягнення за зобов’язаннями, які виникли із провадження статутної (основної) діяльності, ВНЗ у формі державної установи не може бути звернено: 1) на майно, передане державою в її оперативне управління; 2) кошти, які були виділені ВНЗ для досягнення статутної мети (окрім статті кошторису, яка передбачає погашення боргів ВНЗ за попередній рік); 3) на майно, придбане за кошти, отримані від провадження дозволеної законом господарської діяльності. В основі цього маємо наступні міркування: на перші два види майна стягнення неможливо звернути за законом, а стосовно останнього ? це було б недоцільно з огляду на шкоду провадженню статутної діяльності державного ВНЗ.

Запропоновано з метою попередження правопорушень із боку державних ВНЗ у сфері майнових правовідносин та спонукання державних ВНЗ до належного виконання зобов’язань передбачити у Законах України “Про вищу освіту”, “Про власність” можливість звернення стягнення на майно державних ВНЗ (а в останньому законі ? на майно державних установ), яке було набуте за рахунок здійснення дозволеної законом підприємницької діяльності, за зобов’язаннями, які виникли внаслідок здійснення останньої. З метою забезпечення стабільності освітньої сфери, а також захисту інтересів дестинаторів державних ВНЗ обґрунтовано необхідність залишення субсидіарної відповідальності держави за всіма без винятку зобов’язаннями державного ВНЗ, оскільки, по-перше, саме ці ВНЗ складають найбільш численну ланку системи вищої освіти, а по-друге, немає жодних підстав ставити кредиторів державного ВНЗ за зобов’язаннями, які виникли в результаті ведення підприємницької діяльності, в нерівне становище із кредиторами за зобов’язаннями, які виникли із діяльності, фінансованої власником ВНЗ. Запропоновано вирішувати питання про закріплення стосовно приватних ВНЗ положення про те, що засновники не відповідають за зобов’язаннями створеного ними суб’єкта, якщо інше не вказане в його статуті.

На підставі аналізу діяльності тих ВНЗ, які створені і на сьогоднішній день діють у формі підприємницьких товариств (АТ, ТОВ, ТОВ тощо), зроблено висновок про те, що існування субсидіарної відповідальності засновників таких ВНЗ за зобов’язаннями створених ними суб’єктів залежить від конкретної організаційно-правової форми, яку вони обрали, оскільки всі вони є юридичними особами приватного права і відповідають за загальним правилом самостійно тим майном, яке знаходиться у їх власності.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані найбільш важливі наукові та практичні результати, здобуті під час дослідження.

1. Здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукової проблеми, пов’язаної з визначенням правового становища ВНЗ як учасника майнових цивільно-правових відносин, а також вирішення проблеми визначення організаційно-правової форми ВНЗ як державної, так і приватної форми власності.

На відміну від попередників, дисертант робить висновок про неможливість створення ВНЗ у формі підприємницьких товариств, оскільки діяльність ВНЗ має суспільно-корисний характер, а підприємницькі товариства, ставлячи за мету отримання прибутку з подальшим його розподілом між засновниками, орієнтуються лише на платоспроможного споживача освітніх послуг.

З позиції про непідприємницьку природу ВНЗ, зроблено також висновок про неможливість створення ВНЗ у формі непідприємницьких товариств з огляду на відсутність корпоративної структури та недоцільність створення додаткових організаційно-правових форм (наприклад, закладу), як це пропонується у цивілістичній літературі. З практичної точки зору закріплення ще однієї організаційно-правової форми юридичної особи лише загромаджуватиме нормативно-правові акти і створить підстави для виникнення суперечливих ситуацій.

2. У дисертації наводиться авторське визначення ВНЗ, яке сконструйоване, на відміну від законодавчого, на базі поняття “юридична особа” із зазначенням видових ознак, які характеризують ВНЗ як суб’єкта, що надає послуги з професійної підготовки фізичних осіб. ВНЗ не лише надає освітні послуги з “навчання”, а й організує проведення виробничої практики, забезпечує організацію наукової роботи та надає інші послуги студентам та іншим особам (зокрема магістрам, аспірантам та ін.).

3. На підставі аналізу законодавства зроблено висновок про те, що всі приватні ВНЗ створюються виключно в нормативно-явочному порядку. І хоча рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на приватній формі власності, ухвалюється засновником (засновниками) за наявності дозволу відповідної Ради народних депутатів, у даному випадку не може йти мови про дозвільний порядок створення приватних ВНЗ, оскільки дозвіл не є підставою виникнення у даної організації статусу юридичної особи. Крім того, затвердження статуту приватного ВНЗ Міністерством освіти та науки України, необхідність якого передбачена законодавством, вказує лише на відповідність нормам законодавства положень відповідного статуту і не є підставою легітимації ВНЗ.

4. Дієздатність ВНЗ та конкретні повноваження, які може мати ВНЗ у сфері майнових відносин, можуть бути більшими за обсягом, аніж предмет діяльності, окреслений у статуті конкретного ВНЗ. Практика діяльності ВНЗ вказує на необхідність укладення різного роду правочинів для реалізації поставленої перед ВНЗ мети, що обумовлює недоцільність закріплення у законодавстві вичерпного переліку видів діяльності, які може здійснювати ВНЗ.

5. Діяльність, що здійснюється ВНЗ поряд із основною (статутною), не має всіх ознак підприємництва, тому пропонується діяльність, дозволену законом та статутом ВНЗ, спрямовану на одержання прибутку, іменувати терміном “додаткова діяльність” ВНЗ.

6. З метою оптимізації управління майном ВНЗ усіх форм власності зроблено висновок про можливість застосування інституту управління майном на підставі договору управління майном. Проаналізовано також інститут довірчої власності, та дисертант дійшов висновку про неможливість його застосування в діяльності ВНЗ.

7. Відсутність у цивільному законодавстві України чіткого закріплення речових прав, на яких державний ВНЗ володіє майном, отриманим як від засновника, так і від провадження дозволеної законом підприємницької діяльності, нівелює можливість захисту майнових прав та інтересів вказаного суб’єкту, оскільки держава як засновник може вилучити у випадках передбачених законодавством майно, яке належить ВНЗ на праві оперативного управління.

Автором доведена доцільність закріплення в нормативно-правових актах низки положень:

? доповнити частину 3 статті 88 ЦК України після слів “структура управління установою” такими словами: “порядок розподілу майна установи”;

? виключити статтю 329 ЦК України;

? доповнити частину 4 статті 27 Закону України “Про вищу освіту” після слів “порядок