КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПЕРМІНОВА АНТОНІНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 81’255.4043.3

КУЛЬТУРОМОВНЕ БУТТЯ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

ЯК ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА

Спеціальність 10.02.16 – перекладознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та практики перекладу

Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

КАРАБАН Вячеслав Іванович, зав. кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови

Інституту філології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ШВАЧКО Світлана Олексіївна, зав. кафедри перекладу Сумського державного університету

кандидат філологічних наук, доцент

РЕБРІЙ Олександр Володимирович, кафедра теорії та практики перекладу з англійської мови

Харківського національного університету
ім. В.Н. Каразіна

Захист відбудеться 21 березня 2008 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська 58, к. 12).

Автореферат розіслано ”18“ лютого 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради к.філол.н Клименко Л.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У наш час наукова дисципліна, яка розглядає питання художнього перекладу, має велику кількість дослідницьких матеріалів, що стосуються як загальних проблем її предмету, так і окремих результатів перекладацької праці. Але науковці до зовсім недавніх часів займалися здебільшого пошуками ідеальної моделі перекладу, внаслідок чого трактували його автора лише як знаряддя для досягнення цієї мети. Не дивно, що їхні зусилля зазвичай спрямовувалися на встановлення відповідності перекладу оригінальному твору та визначення якості цільового тексту порівняно з вихідним. Як переконують новітні публікації, останнім часом українська наукова думка відходить від прескриптивного підходу до художнього перекладу; водночас, дослідники не відкидають повністю питання якості того чи іншого перекладу, переводячи його в іншу царину. Але й дотепер єдина картина уявлень про оптимальні підходи до самої перекладацької праці та її результатів відсутня.

Ця ситуація пов’язана із двома принциповими за значенням чинниками: по-перше, необхідністю накопичення дослідницьких матеріалів щодо узагальнення безпосередньо перекладацької практики; по-друге, відсутністю ґрунтовної теоретико-методологічної бази, спираючись на яку, наукова думка змогла би піднятися над оцінкою цільових текстів, розширивши пізнавальний обрій перекладознавства та притаманне йому коло питань, чітко сформулювавши його предмет та склавши відповідний термінологічний апарат. Одним зі шляхів у цьому напрямку є перенесення дослідницького акценту з розглядання перекладу як результату дії певної перекладацької стратегії на його розуміння як одного зі способів розкриття закладеного у художньому творі смислового потенціалу, що потребує розгортання, добудови реципієнтом у комунікативному просторі. На цьому підґрунті виникають принципово інші цільові завдання щодо порівняльної характеристики первинного та вторинного текстів. Вони постають у встановленні об’єктивних, діючих незалежно від власної волі автора перекладу механізмів трансформації оригінала в іншомовну форму. При такому аналітичному підході виникає інше центральне питання: що саме відбувається з первинним текстом у процесі його трансформації у вторинний.

Зазначимо, що оскільки у разі художнього перекладу ми маємо справу з різновидом творчої діяльності, залежним від історико-культурного контексту, цілком виключити з аналізу суб’єктивний фактор неможливо. Але він не підкоряє собі об’єктивний, а “надбудовується” над ним, конкретизує його дію на рівні власне тексту та зумовлює вибір способу його реалізації. Таким чином, навіть у суто творчому за своєю природою феномені, яким є переклад, існують певні універсальні закономірності, що потребують спеціального розгляду.

Отже, актуальність даної дисертації зумовлена наступними чинниками:

у поступовій відмові вітчизняного перекладознавства від прескриптивної позиції щодо художнього перекладу;

у різновекторності дослідницьких підходів до перекладацької діяльності, що на сучасному етапі розвитку перекладознавства ускладнює розв’язання проблем, які виникають з цього приводу;

у недостатній диференціації методичних та методологічних завдань, тобто власне практичної діяльності та теоретичних узагальнень;

у відсутності універсальних критеріїв порівняльного аналізу поетичного тексту та його перекладу;

у неузгодженості, відсутності уніфікації наукової термінології, за допомогою якої здійснюється оцінка перекладу;

у необхідності подальшого заглиблення наукової думки у ґрунтовні процеси перекладу, які становлять його об’єктивні засади – зокрема, у механізми трансформації вихідного художнього тексту в цільовий.

Об’єктом дисертаційного дослідження обрано множинність реального існування художнього оригінала в різноманітних перекладах; предметом – механізми, за допомогою яких здійснюється метаморфоза художнього тексту в процесі перекладу.

Мета дослідження – запропонувати та обґрунтувати новий підхід до класифікації процесу та результату перекладу, який би допоміг не тільки відповісти на питання про його якісність, але й зрозуміти, що діється із самим вихідним текстом під час його трансформації у вторинний.

Завдання дослідження:

запропонувати та обґрунтувати необхідність введення нового поняття та відповідного терміна, які б свідчили про природність, необхідність та рівноправність складових множинного існування художнього оригінала в його перекладах – культуромовне буття художнього твору;

проаналізувати та систематизувати існуючі дослідницькі погляди на сутність перекладу та підходи до класифікації його результатів;

обґрунтувати правомірність розподілу в поетичному творі змісту на різні пласти та можливість ототожнення поетичного змісту з поетичною формою, що дозволить виокремити різні рівні діалогу перекладача з оригінальним художнім твором та, внаслідок цього, – рівні змін коду під час переходу вихідного тексту в цільовий;

на цьому підґрунті виявити змістові аспекти поетичної форми;

запропонувати новий погляд на порівняльний аналіз вихідного та цільового текстів з точки зору шляхів переходу одного в інший, у зв’язку з чим звести все розмаїття можливих перекладацьких підходів до двох основних типів: перекодування та перестворення;

проаналізувати з точки зору встановлених перекладацьких підходів та запропонованих термінів, що мають теоретико-методологічне значення, конкретні зразки поезії в оригіналах та перекладах з метою перевірки дійовості об’єктивованого підходу до порівняльного аналізу.

Матеріалом дослідження стали віршові твори В. Шекспіра, Е. Дікінсон, Е. А. По, Р. Бернса, Дж. Кітса, Дж. Г. Байрона в українських перекладах
Д. Паламарчука, В. Мисика, М. Стріхи, С. Голованівсього, Є. Крижевича,
О. Зуєвського, П. Куліша та Г. Кочура. Загальна кількість вивчених матеріалів дорівнює понад дві тисячі сторінок оригіналів та перекладів. Автори та твори обирались за двома принципами: загальної відомості, з одного боку, та складності для перекладу через особливості авторського висловлювання, очевидну багатозначність тексту чи витончену форму твору, з іншого. Звернення до художніх зразків, що на перший погляд здається дещо хаотичним, насправді є цілком свідомим: воно викликано метою апробації висунутих у дисертації теоретико-методологічних положень на будь-якому конкретному матеріалі задля підтвердження їхніх об’єктивних, тобто метаісторичних, метажанрових і метастильових властивостей. Зазначимо, що єдиним критерієм обмеження кола художніх зразків була їхня належність до силабо-тонічного способу віршування.

Методологічну базу дослідження склали класичні праці українських та російських теоретиків і практиків перекладу, зокрема: Л. Бархударова,
Ґ. Ґачечіладзе, С. Гончаренка, Ю. Еткінда, М. Зерова, І. Кашкіна, С. Ковганюка, В. Комісарова, В. Коптілова, О. Кундзіча, В. Лєвіка, М. Новикової,
М. Рильського, В. Россельса, П. Топера, А. Фьодорова, О. Фінкеля,
К. Чуковського, О. Швейцера, В. та Ю. Шора та ін.; іноземних: С. Басснетт,
В. Беньяміна, С. Флоріна, Г. Вермеєра, А. Лефевра, Ф. Маулера, В. Набокова, Х. Ортеґа-і-Ґасета, Е. Паунда, А. Поповича, А. Сандауера, М. Снелл-Горнбі,
Р. Якобсона та ін.; публікації в мережі Інтернет і в українських та іноземних наукових збірках, зокрема праці П. Беха, Л. Венуті, Р. Зорівчак, І. Івен-Зогара, В. Карабана, Л. Коломієць, Д. Конноллі, В. Радчука, О. Чередниченка та ін.

Методи дослідження. У дисертації використано теоретико-методологічний підхід до проблем перекладознавства та аналізу конкретних поетичних текстів, спрямований на розкриття механізмів трансформації вихідного тексту в цільовий. Порівняння оригіналів та перекладів здійснюється за двома напрямками: 1) формальними та 2) змістовними характеристиками, беручи до уваги стилістику творів, а також літературні та культурні традиції країн, до яких належать автори віршів, обраних для аналізу (Велика Британія, США), та їхні перекладачі.

Новизна дисертаційного дослідження полягає в наступному:

вперше здійснено класифікацію існуючих перекладацьких стратегій за певною ознакою (літературними напрямками, функціональними та змістовними відповідностями, функцією цільового тексту тощо);

доведено правомірність вживання нового терміна культуромовне буття художнього твору як категорії перекладознавчої науки та ефективність отриманих у дослідженні результатів, що досягаються завдяки пов’язаному з ним підходу;

вперше виявлено різні типи діалогу, що виникають завдяки перекладу: міжособистісний, міжкультурний та міжлітературний;

на базі порівняльного аналізу різних варіантів перекладу єдиного поетичного твору розкрито закладені в ньому формально-змістовні можливості, які роблять його практично невичерпним для сприйняття різними культурами та особистостями, що, в свою чергу, забезпечує йому довге актуальне життя;

специфікація значення категорій змісту та форми поетичного твору дозволила розширити уявлення про поняття адекватного перекладу, який може здійснюватися на основі збігу будь-яких формально-змістовних параметрів оригінала та його перекладацької версії;

запропонований у дисертації розподіл типів перекладу на перекодування та перестворення та розкриття способів (форм) їхньої взаємодії дозволили простежити реальний шлях метаморфози оригінала в іншомовний текст, що забезпечило вихід на теоретико-методологічний рівень дослідження та виявило загальні закономірності процесу поетичного перекладу та його результату;

використання зазначеної вище нової класифікації дозволило наблизитися до розуміння глибинних процесів, які відбуваються під час переходу художнього/поетичного твору в іншу культуру. Таким чином, було знайдено один із шляхів наукового дослідження, який відповідає актуальним питанням сучасного перекладознавства.

Теоретична цінність роботи полягає у розробці нового підходу до проблеми перекладу художнього твору, який відкриває можливість підвести методологічну базу під її вирішення. Перспективною є запропонована нова термінологія з її центральним поняттям культуромовне буття, та визначення двох типів перекладів – перекодування та перестворення. Якщо перше з названих трьох понять надає наукового позначення феномену, наявність якого в художній культурі як такої зафіксована більшістю дослідників, то за іншими знаходяться явища, що й досьогодні залишаються поза їхньою увагою.

Практична цінність дослідження визначається тим, що її спостереження і результати можуть використовуватися безпосередньо в перекладацькій діяльності, а також у навчальному процесі: курсах з теорії, історії та практики художнього перекладу, американського та британського країнознавства, історії літератури Великої Британії та США.

Твердження, що виносяться на захист:

особливість перекладацької діяльності розкривається у різних типах діалогу з першоджерелом, а саме: міжособистісному (особисте сприйняття першотвору), міжлітературному (встановлення паралелей між вихідною та цільовою літературами) та міжкультурному (зіставлення архетипів культур оригінала та перекладу);

множинність варіантів перекладу потребує термінологічного зазначення, в якості якого пропонується поняття культуромовного буття художнього твору;

в контексті осмислення перекладацької праці та її результатів названий термін виступає водночас однією з центральних категорій перекладознавства та аналітичним ключем, використання якого забезпечує максимальну об’єктивованість наукових висновків;

завдяки обраним дослідницьким позиціям різні перекладацькі підходи виявляються рівноцінними та життєздатними;

поняття адекватного перекладу пов’язується зі своєрідною тотожністю змісту та форми (зміст = форма) поетичного твору, що дає змогу тлумачити його відповідно до будь-яких художніх параметрів твору;

висунуті у дисертації наукові положення дозволяють виявити механізм переходу (трансформації) художнього тексту в “своє інше” – переклад, що є об’єктивним фактом, тобто не залежить від власної волі перекладача; цей механізм пов’язується з явищами, які означені в дослідженні поняттями перекодування та перестворення;

запропонована дослідницька концепція має сприяти подальшому заглибленню наукової думки у теоретико-методологічні проблеми перекладознавства.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри англійської філології та перекладу Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” (до 2006 р.) та кафедри теорії та практики перекладу того ж ВНЗ (у 2006-2007 рр.). Її основні положення доповідалися на конференціях у Запорізькому національному університеті (2007), Київському національному лінгвістичному університеті (2006, 2007), Університеті Наталії Несторової (Москва, 2006), Московському відкритому соціальному університеті (2006), Сумському державному університеті (2005, 2007), Харківському національному університеті
ім. В.Н. Каразіна (2003, 2004, 2005), Житомирському державному університеті ім. І. Франка (2005, 2006, 2007), Харківському національному аерокосмічному університеті “ХАІ” (2004), Дніпропетровському державному університеті (2004), Санкт-Петербурзькому державному університеті (2004), Волинському інституті економіки та менеджменту (Луцьк, 2004).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 12 статей, з них 11 у наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається розв’язуваними в ній дослідницькими завданнями. Робота містить Вступ, три Розділи з висновками до кожного, загальні Висновки, Список використаних джерел та Список довідкового та ілюстративного матеріалу.

Зв'язок із загальною темою. Дисертація виконана в межах наукової теми факультету “Референт-перекладач” Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” “Мова як семіотична система і соціокультурне явище (теоретичні та прикладні аспекти): проблеми вивчення, викладання та перекладу”, номер державної реєстрації 0101U006996.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються його об’єкт та предмет, розкривається сутність новизни запропонованої наукової концепції, наводяться наукові результати роботи, характеризується методологія підходу до обраної проблеми та теоретична база дисертації, виявляється її теоретична та практична цінність, а також описується структура роботи, її обсяг, повідомляється про використані наукові та поетичні матеріали і форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Методологічні засади поетичного перекладу” – розглядаються: 1) питання віршування з точки зору теорії та практики перекладу, причому особлива увага приділяється проблемі поетики;
2) проблема множинності перекладів поетичного твору, де вона вважається і способом пізнання оригінала, і однією з форм його культуромовного буття у діалозі культур; 3) підходи науковців до типізації цільових текстів в їх співвідношенні до запропонованої в дослідженні типізації, яка передбачає розподіл перекладів на переклад-перекодування та переклад-перестворення;
4) розмаїття форм буття художнього твору залежно від установки перекладача, соціально-культурної ситуації та функції тексту перекладу, що створюється.

На основі критичного аналізу існуючих наукових положень щодо методів перекладу та оцінки його результатів уводиться нове поняття культуромовне буття художнього твору, доводиться його необхідність для об’єктивованого погляду на вторинний текст та його евристичності у якості категорії перекладознавчої науки. Для уточнення сфери чинності цього терміну наводиться його дефініція.

Перший підрозділ присвячено теоретичному аспекту поетичного перекладу, а саме: аналізу поглядів науковців на завдання, які повинно мати перекладознавство (1.1.1.); розгляду уявлень видатних практиків та теоретиків про поняття перекладу, визначення його процесу та результату, зокрема, твердження про невідривність тексту твору від тексту культури (1.1.2.). Пропонується новий термін – культуромовне буття художнього твору, який висвітлює неминучість та необхідність множинного буття художнього/поетичного твору (1.1.3.). Йому дається наступне визначення: це той текст (або тексти), у вигляді якого оригінал перебуває в умовах чужого культуромовного простору (під текстом розуміється ідейна, структурна та лексична єдність, її естетичний вплив на читача та контексти, в які вона є вписаною). Культуромовне буття художнього твору запропоновано розподіляти на два типи: просте (за наявності гомогенних перекладів) та складне (за наявності гетерогенних перекладів). У межах культуромовного буття пропонується не розглядати переклади з точки зору “гарних” чи “поганих”, а вести мову про два типи перекладів: переклад-перекодування та переклад-перестворення, докладно розглянуті в Розділі IІ та Розділі IІІ.

Другий підрозділ присвячено таким питанням, як форма та зміст віршованого тексту (1.2.1.), його ритм і метр (1.2.2.) і проблема їх передачі іншою мовою. Висувається і обґрунтовується наукове положення, відповідно до якого специфіка поетичного твору полягає у такому співвідношенні змісту та форми, результатом якого є їх своєрідна тотожність. На цій підставі запропоновано розподіляти зміст на два типи: а) фабульно-сюжетний та
б) поетичний. Фабульно-сюжетний тип змісту передбачає ситуативно-предметний бік твору, а поетичний ? всю сукупність художніх засобів, застосованих у творі, а саме: стилістичні тропи та фігури, жанрову приналежність твору, використаний розмір та систему римування. Процес викривлення повідомлення на естетичному рівні аналізується, беручи за критерій зміни, що відбуваються у ритмі і метрі – двох основних чинниках художньої композиції поетичного твору. Зазначаються два підходи перекладачів до даної проблеми: залишати ритм та метр незмінними у цільовому тексті чи підбирати функціональні еквіваленти, які б справляли таке саме враження на читача, як оригінальні.

У третьому підрозділі дається аналіз причин існування багатьох перекладів одного твору. Питання множинності перекладів досліджено у низці як вітчизняних, так і закордонних наукових робіт. Деякі перекладознавці
(Г. Кочур, С. Гончаренко, С. Басснетт-МакҐайр) розглядають існування кількох перекладів одного твору як не тільки неминуче, але й нерідко позитивне об’єктивне явище, здатне допомогти краще зрозуміти твір, збагнути його глибини, знайти щось нове, близьке літературним традиціям приймаючої культури (1.3.3). Можливість існування багатьох перекладів одного твору бачиться в багатоплановості, багатозначності оригінала (1.3.1), що призводить до безлічі різних його бачень і, через це, інтерпретацій (1.3.2).

У четвертому підрозділі аналізуються погляди дослідників на перекладацькі засади та їхню типізацію (1.4.1). Залежно від цього перекладознавців розділено на чотири групи: 1) дослідники, які вважають добрим перекладом більш-менш повний еквівалент чи адекват першотвору, бо тільки в цьому випадку досягається їх бажана взаємовідповідність;
2) науковців, що говорять про можливість вилучення якоїсь фактуальної інформації з віршу заради збереження його естетичного враження, його художньої цілісності; 3) практиків та теоретиків перекладу, котрі припускають значні відходи від оригінального тексту, аж до його повної переробки з точки зору формальних відповідностей; 4) тих, хто вважає, що оцінювати переклад треба, виходячи із задач, які ставив перед собою перекладач.

Розглядаються різні підходи до типізації перекладів з точки зору “якісності” цільового тексту (1.4.2), у межах яких вторинні твори розподіляються на такі типи перекладу: буквальний та вільний (1.4.2.1), реалістичний (1.4.2.2), адекватний та еквівалентний (1.4.2.3). У підпункті 1.4.2.1 розкривається ставлення перекладознавців до зазначених типів перекладу і, залежно від цього, виокремлюються такі групи перекладознавців: 1) ті, хто вважає вільний та буквальний переклад відходом від оригінала (І. Кашкін,
В. Коптілов); 2) ті, хто бачить в них різновид перекладів (М. Гаспаров,
Ю. Найда); 3) ті, хто цілковито підтримує такі типи перекладів (Ґ. Ґачечіладзе, Д. Конноллі). Однак, незалежно від того, як відповідає теоретик чи практик на питання щодо текстового збігу перекладу з оригіналом, він фактично додержується кількісного підходу до критерію оцінки цільового тексту. Такий підхід має і свою якісну характеристику, але вона пов’язана насамперед з формально-фактологічною інформацією першотвору та аналітичним відношенням до поетичного твору як такого. Натомість, хоча евристичність кількісного підходу та його дієвість у безпосередньому акті перекладу безумовна, він не є вичерпним. Інакше кажучи, для об’ємної характеристики перекладу необхідний також суто якісний критерій, обумовлений суб’єктивною точкою зору перекладача на первинний твір.

У підпункті 1.4.2.2 розглядається історія виникнення терміна “реалістичний переклад”, його розуміння І. Кашкіним та Ґ. Ґачечіладзе і пропонується його порівняння з терміном В. Дмитренка “максимальний переклад”. У підпункті 1.4.2.3 наводиться історія питання паралельного існування понять еквівалентного та адекватного перекладу, які розводяться у відповідності з останніми дослідженнями з цього приводу, а саме, за
В. Сдобніковим: “Функціонально-прагматична адекватність перекладу припускає максимальне можливе відтворення домінантної функції оригінала, яка формується на основі комунікативної інтенції відправника повідомлення, та спрямованої на досягнення певного комунікативного ефекту з боку одержувача тексту перекладу. Еквівалентність перекладу визначається як максимально можлива лінгвістична близькість текстів оригінала та перекладу”.

У пункті 1.4.3. аналізується велика кількість різноманітних поглядів на сутність перекладацької справи та відповідних типізацій її результатів. Робиться висновок, що їх розмаїття можна звести до трьох основних наукових підходів: літературознавчого, формально-змістовного, функціонального. Представники першого з них виходять з уявлень історико-стильового рівня та позиції відповідного художнього метода, що відбивається у термінології, яку вони висувають: реалістичний, романтичний і т. п. переклад (І. Кашкін,
Ґ. Ґачечіладзе). Прихильники другого зосереджуються на складових частинах першотвору та перекладу, пропонуючи досить конкретну типізацію розбіжностей між ними на одному (форма) чи двох (форма та зміст) рівнях тексту (А. Лефевр, Р. Чайковський). При цьому оригінал трактується як застиглий, один-єдиний (за вдалим висловом Г. Вермеєра, the original). Нарешті, дослідники, які дотримуються третього підходу, аналізують цільовий текст з точки зору його функції, мети перекладача (В. Державін, С. Гончаренко, Л. Коломієць, Ю. Булаховська).

Відповідно до логіки побудови дисертаційного дослідження, другий розділ – “Перекодування як форма культуромовного буття поетичного твору” – присвячено обґрунтуванню та розкриттю змісту основних понять, запропонованих у дисертації. З метою розведення методів перекодування та перестворення, підрозділ 2.1 присвячено визначенню ключових понять, якими означені ці методи. У підрозділах 2.2 та 2.3 безпосередньо розгортаються аналітичні матеріали щодо перекладів українською мовою творів англомовних авторів. У першому з них розглядаються переклади сонетів та монологу Гамлета з однойменної трагедії У. Шекспіра у перекладах П. Куліша, Г. Кочура та Д. Паламарчука; у другому – вірші поетів-романтиків Е. Дікінсон, Е. По та Дж. Кітса в перекладах М. Стріхи та В. Мисика. У процесі порівняльного аналізу використовується дослідницький метод, який ґрунтується на висунутих у Розділі І дисертації теоретично-методологічних засадах, тобто, на уявленні про відносну тотожність змісту та форми у поетичному творі, розділенні змісту на естетичний та позаестетичний, об’єктивований підхід до оцінки цільового тексту. При цьому враховується стильова специфіка певного твору, його приналежність конкретному історичному напрямку та національній культурі.

У першому підрозділі визначається, що встановлені перекладознавцями різноманітні типи перекладу або вказують на методику, яку обрав перекладач, або фактично відбивають лише його результат, тобто, порівнюють його вихідний і кінцевий етапи. При цьому жоден із них не відповідає на питання, що саме відбувається із твором у процесі його переходу з однієї мови до іншої.

Для знаходження відповіді на це питання запропоновані поняття перекодування та перестворення. Перше з них стосується мовного рівня тексту; друге – художнього. В реальній перекладацькій практиці кожне з них, зазвичай, використовується з елементами іншого. Крім того, самий факт перекладу тягне за собою перестворення на рівні мови; аналогічним чином перестворення припускає перекодування на рівні художнього тексту. Тобто, у кожному випадку перекодування та перестворення складають діалектичну пару чинників, що перебувають у взаємодії. Але у разі використання методу перекодування він є головним, домінуючим, у той час як перестворення є його наслідком. І, навпаки, у разі використання методу перестворення він є головним, домінуючим, у той час як його наслідком є перекодування.

Перекодування – це такий тип чи метод перекладу, коли його виконавець намагається передати якомога більше особливостей оригінала, в тому числі й формального характеру, при цьому зміна коду відбувається лише на рівні мови. Під час же перестворення перекладач намагається створити в культурі мови перекладу не еквівалент, а скоріше аналог оригінала, орієнтуючись перш за все на сприйняття твору читачем, його емоційне враження, задля чого здійснює функціональну заміну формальних параметрів, таким чином замінюючи код культури.

У другому підрозділі наводиться порівняльний аналіз , а саме – славетного монологу Гамлета у перекладах П. Куліша та Г. Кочура та Сонета № 19 у перекладі Д. Паламарчука. На основі проведеного аналізу форми та змісту монологу Гамлета зроблено такий висновок: П. Куліш намагався якомога більше наблизитися до поетичної форми оригінала, а розбіжності з первинним текстом мають цілком об’єктивний характер та не є численними. Тому цей переклад віднесено до перекодування. Водночас, перекладачеві вдалося знайти таке співвідношення двох культурних кодів, за якого вторинний твір сприймається у спільному контексті англійської та української культур. У такій самій манері П. Куліш переклав усю трагедію
У. Шекспіра.

Порівняльний аналіз форми та змісту оригінала та перекладу Г. Кочура дозволив зробити такий висновок: перекладач намагався зберегти всі деталі оригінального твору таким чином, щоб донести як шекспірівську думку у всій її повноті та величі, так і художню форму у двох її вимірах: як комплекс конкретних прийомів та принципів та як ідеальний задум. Тому цей переклад теж віднесено до перекодування.

Обидва перекладачі, звертаючись до цієї стратегії тлумачення і перекладу англійського твору, досить адекватно передають його художню структуру – як з боку образного змісту, так і з боку формоутворення. Втім, використання такого підходу не завадить власній ініціативі перекладача, внаслідок чого виникають два різні варіанти україномовного тексту, жодний з яких не може оцінюватись як більш вдалий, забезпечуючи твору Шекспіра складне культуромовне буття. Це підтверджує евристичність висунутого наукового положення та його дієвість у процесі аналізу вторинного тексту.

Проведений аналіз форми та змісту Сонета № 19 та його перекладу
Д. Паламарчуком дозволив зробити висновок про намагання перекладача відбити в іншомовному тексті якомога більше особливостей оригінала; що ж до розбіжностей з першотвором, то вони є наслідком не свавілля виконавця перекладу, а об’єктивних чинників, що виникають під час передачі вірша іншою мовою. До того ж, виявлені розбіжності не є численними. Тому розглянутий переклад віднесено до перекодування з елементами перестворення. Той самий тип перекладу спостерігається і в перекладах інших сонетів Шекспіра Д. Паламарчуком (№№ 12, 19, 30, 55, 130, 146).

У третьому підрозділі зазначається, що на відміну від віршованого висловлювання Шекспіра, націленого на розкриття якоїсь важливої думки-сентенції, романтичні вірші, навпаки, складаються з тонкої матерії призвуків, натяків, прихованих смислів. Ця відмінність творчої спадщини різних історичних епох відбивається, відповідно, у різних уявленнях про тотожність змісту та форми. У першому випадку зміст становить своєрідний контур, жорсткий рельєф, а композиція створює міцний каркас для організації думки. Тому під час його передачі іншою мовою достатньо відбити формотворчі засади та основну ідею твору. На противагу цьому, у другому випадку зміст виступає скоріше ореолом, розмитим у широкому просторі асоціацій та підтекстів. Через це він пронизує собою кожний елемент художньої структури, охоплюючи усі його параметри, в тому числі вербальну мову. Виникає складна ситуація, коли перекодування на рівні мови автоматично обертається порушенням одного з важливих рівнів художньої форми. Більше того, вербальна мова як носій естетичної інформації стає оперативним полем, що забезпечує нескінченне розгорнення чи прирощення змісту. Можливо, саме через це переклади творчості поетів-романтиків якнайбільше тяжіють до перестворення, бо перекодуючи мовний рівень, автор вторинного тексту неодмінно втручається у глибину художнього змісту. Виникає цікаве перекладницьке завдання, що полягає в намірі такого тлумачення оригінала, за якого висловлення іншою мовою не перешкоджатиме тотожності змісту та форми першотвору на всіх рівнях.

На основі проведеного порівняльного аналізу форми та змісту оригінала On First Looking into Chapman’s Homer Джона Кітса та його перекладу
В. Мисиком зроблено висновок про намагання перекладача зберегти якомога більше художніх особливостей оригінала. Перекладачеві вдається втілити українською мовою притаманний першотвору синтез реалій умовного за поетикою класицистичного тексту та природності, музичності висловлювання, що характеризує передромантичну та романтичну творчість. Переборюючи труднощі донесення до іншомовного читача не тільки змісту, але й стилю поета, В. Мисик досягає дотримання однієї з важливих вимог поетичного перекладу – зберегти емоційний настрій першотвору, його естетичну ауру, причому не змінюючи його формально-змістовних параметрів. Щодо розбіжностей, які виникають під час перекладу, то вони більшою мірою мають цілком об’єктивний характер та не є численними. Тому цей переклад можна віднести до перекодування.

Для Е. Дікінсон не є характерними складні стилістичні прийоми, в її поезії дуже мало “прикрас”. Утім, поряд зі звичайними розмовними словосполученнями в її творах трапляються по-справжньому вишукані фрази. У такому контексті сприйняття підсвідомо готується у кульмінаційній фазі віршу до сильнішого поетичного ефекту, замість якого виникає прозаїчний за тоном зворот, породжуючи ілюзію безпосередньої зустрічі зі справжньою життєвою реальністю. Вірш 118 написаний простою мовою у сатиричній манері. Перекладач В. Мисик додержався стилю оригінала, а розбіжності на лексичному рівні твору не є численними. Тому аналізований переклад в цілому можна віднести до перекодування. На відміну від цього, вірш 126 може служити яскравим прикладом гри поетеси зі стилем, що і надає складності роботі перекладача. Вторинний текст, створений М. Стріхою, на перший погляд рясніє змінами як на лексичному, так і на стильовому рівні, але, незважаючи на всі розбіжності тексту перекладу з оригіналом, М. Стріхі вдалося відбити драматургічну стратегію поетеси, що є свідоцтвом його намагання донести до іншомовного читача характеристики творчої особистості Е. Дікінсон. Тому аналізований переклад в цілому можна віднести до перекодування. Разом із тим, надто вільна передача лексичного ряду останньої строфи цього віршу спонукає бачити в ньому елементи перестворення.

Внаслідок розгляду вірша Е. А. По Annabel Lee та його перекладу, виконаного М. Стріхою, виявлена низка відступів від вихідного тексту на лексичному рівні. Втім, вони не заважають створенню адекватного естетичного та емоційного враження у читача, з одного боку, та не порушують художньої цілісності оригінала, з іншого. Перекладачеві вдалося донести до україномовного реципієнта унікальний творчий стиль американського поета, завдяки чому його вірш зберігає неповторну ауру чужої літературної традиції та дозволяє доторкнутися до неї представнику іншої національної культури. Це сталося через дотримання ключових елементів поетичного мислення Е. По, зокрема – повторюваності наскрізних слів та фраз, притаманної жанру балади, що наділяє вірш заворожливим характером; використання рядків різної довжини, що викликають ефект несподіваності у кожному випадку та нетрадиційну систему рим тощо. Означені риси перекладу дозволяють класифікувати його як перекодування з елементами перестворення.

Третій розділ – “Перестворення як форма культуромовного буття поетичного твору” – присвячено другому типу перекладу за нашою класифікацією. Мета цього розділу полягає у розгляді змісту, дії та результатів застосування методу перекладу, який нами було названо перестворенням. Відповідно до цього розкриваються суттєві ознаки перестворення (3.1); перекладницькі наміри та їх втілення щодо англомовних творів У. Шекспіра у перекладах Д. Паламарчука (3.2); Р. Бернса в перекладі В. Мисика, Е. Дікінсон в перекладі О. Зуєвського, Дж. Г. Байрона в перекладі С. Голованівського,
Е. А. По в перекладі Є. Крижевича (3.3.). Особливу цікавість викликає приналежність до перестворення перекладів сонетів У. Шекспіра, виконаних
Д. Паламарчуком, зразки роботи якого було розглянуто в попередньому розділі як демонстрацію методу перекодування. Використання перекладачем різних підходів до створення цільового тексту на основі єдиних літературних першоджерел свідчить, що обидва підходи мають рівноцінну якість та не співвідносяться між собою за принципом ієрархічності, тобто “краще – гірше”. У свою чергу, це доводить евристичність об’єктивованої точки зору на процес та результат перекладу, який виключає їх смакову характеристику. Як і в попередньому розділі, культуромовне буття поетичного твору досліджується на прикладах, взятих із різних сфер художньої творчості.

У першому підрозділі розмежовуються поняття перекодування та перестворення, а також виділяється кілька типів перестворення вихідного тексту у перекладі. Коли у перекладача індивідуальна інтерпретація сильно відрізняється від об’єктивного, сталого тексту оригінала, ми маємо справу з перестворенням на рівні індивідуального сприйняття (напр., Сонет 12
У. Шекспіра в перекладі Д. Паламарчука). Коли перекладач у захваті від естетичної краси авторського слова, поетичних засобів, які вживає поет, тобто саме від художнього боку висловлювання, досконалість вихідного твору і виступає його предметом, цільовим призначенням. У цьому випадку ми маємо справу з перестворенням на рівні тексту (напр., Don Juan
Дж. Г. Байрона у перекладі С. Голованівського). Якщо перекладач під час створення цільового тексту замінює культурні реалії оригінала на ті, що більш притаманні культурі перекладу, ми маємо справу з перестворенням на рівні культури (переклад В. Мисиком вірша To a Mouse…Р. Бернса).

У другому підрозділі аналізується Сонет № 12, україномовний варіант якого було створено Д. Паламарчуком, що у попередньому розділі був названий прихильником перекодування. На основі проведеного аналізу форми та змісту цього сонету зроблено такий висновок: ставлення перекладача до першоджерела обумовлювалося скоріше емоційним враженням, бажанням надати фабулі сонету У. Шекспіра власного розуміння, відгукнутися на вічну тему смерті, пропускаючи її крізь особистий досвід людини іншого історичного часу та національної культури. Пружний за складом почуттів та стилем їх висловлювання сонет У. Шекспіра у перекладі пом’якшав, став дуже плинним, неквапливим, перетворившись на елегію як типовий для слов’янських літератур спосіб втілення настрою туги та теми втрати, особливо – смерті. Таким чином, цей переклад відбувається не тільки на рівні мови, а й також на рівні культури; тобто, сонет У. Шекспіра одержує друге життя в умовах іншої національної традиції, підкоряючись її законам. Тому український вірш було віднесено до перестворення.

Третій підрозділ присвячено аналізу українського перекладу, виконаного В. Мисиком, вірша Р. Бернса To a Mouse On turning her up in her nest with the plough, Nov. 1785, а також аналізу вірша 126 Е. Дікінсон у перекладі
О. Зуєвського, Don Juan Дж. Г. Байрона у перекладі C. Голованівського, The Conqueror Worm Е. А. По у перекладі Є. Крижевича.

В українському перекладі вірша Р. Бернса перестворення як результат перекладу виникає внаслідок дії таких чинників. По-перше, на противагу грі в народність, притаманній першотвору, у вторинному тексті панує фольклорна інтонація, що радикально змінює не тільки художню форму, але й зміст віршу. По-друге, драматургія вірша Р. Бернса заснована на постійному перемиканні іронічного в серйозне, побутового – в ліричне, повсякденного – у філософське, співпереживання – у жартівливу фамільярність, тому смисловий рельєф стає неоднорідним. У перекладі ж витриманий єдиний тон висловлювання, плинність течії думки. По-третє, Р. Бернс вживає пародійний прийом, завдяки якому виникає два рівня художньої структури. За основу вірша взяте ліричне висловлювання, героїнею якого виступає миша, але справжнім ліричним героєм є сам автор, міркування та почуття якого складають смислове ядро твору. При цьому дистанція між ним та “героїнею” то скорочується, то збільшується. У перекладі цей прийом відсутній, і єдиною особистістю виявляється автор; миша ж залишаться тим, чим вона є, тобто звичайним звірятком.

Стосовно двох текстів твору Е. Дікінсон слід зазначити, що зміна особливостей змісту оригінала призвела також до зміни враження, яке отримає читач від перекладу. Так, якщо оригінал сприймається як урочисто-піднесений в умовах зовнішньої простоти викладення думки та уривчастості фраз, що нагадує позапоетичне мовлення, то переклад є більш метафоричним, тобто позначений властивостями поезії, яка відповідає очікуванням пересічного читача. Через це індивідуальність автора першотвору розчинюється у загальнішому уявленні про художність, яка тут ототожнюється з барвистістю. Тому зовнішня привабливість, що несе естетичну інформацію, переважує неординарність авторської думки та незвичність стилю її втілення. Цей приклад перекладу є типовим перестворенням.

Don Juan Дж. Г. Байрона у перекладі С. Голованівського віднесено до перестворення через низку причин: різницю акцентів, зроблених авторами оригінала та перекладу (не ідеальність головного герою в оригіналі та швидка зміна героїв – в перекладі), різницю алюзій (посилання на популярну виставу – посилання на азартну гру), випущення стилістичних забарвлень та заміну культурних реалій.

У творчості Е. А. По, де слово-думка, слово-образ, слово-настрій створюють вигадливу поліфонію смислів, поетичний зміст водночас поширюється на весь текст та концентрується, згортається в кожній деталі. Звідси виникає об’єктивна ситуація, в якій перекладач може бачити своє завдання у відбитті в іншомовному перекладі самої авторської інтенції, яка має одержати дещо інше текстове втілення порівняно з оригіналом. Саме такий переклад і зробив Є. Крижевич. Він побачив у творі Е. А. По вираз всеосяжного відчаю, приреченості людини на страждання та безглуздості її існування. Він також зберіг головну метафору вірша, зобразивши життя людства у вигляді низки мізансцен, сукупність яких конструюється у п’єсу, створену анонімним володарем. Таким чином, перекладач занурився у саму глибину авторської думки та доніс її до україномовного читача. При цьому вірш було радикально перестворено майже на всіх його рівнях, внаслідок чого виникла зовсім інша картина світу порівняно з оригіналом, тобто, інша філософія життя та інше бачення сутності відносин людини та відношень тих сил, що стоять над нею.

ВИСНОВКИ

1) Внаслідок проведеного дослідження виявлено та обґрунтовано правомірність і пізнавальну необхідність множинного буття перекладів одного й того ж поетичного твору. Так, з одного боку, ця множинність допомагає розкрити багатосторонність та багатоплановість оригінального твору, а з іншого – виявляє велику кількість граней перетинання двох різних культур, що, у свою чергу, сприяє