КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СТАРІШ Олександр Григорович

УДК 342.51(477)

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Спеціальність 23.00.03 – політична культура та ідеологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант – доктор політичних наук, професор

ЧІЧАНОВСЬКИЙ Анатолій Анатолійович,

професор кафедри міжнародної журналістики

Інституту журналістики

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

Офіційні опоненти: – доктор політичних наук, професор

КАРТУНОВ Олексій Васильович,

завідувач кафедри міжнародної інформації

Університету економіки та права «КРОК»;–

доктор філософських наук, професор

ХИЛЬКО Микола Іванович,

професор кафедри політології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;–

доктор політичних наук, професор

ЮРЧЕНКО Сергій Васильович,

професор кафедри нової та новітньої історії

зарубіжних країн

Таврійського національного університету

ім. В. І. Вернадського.

Захист відбудеться 21 травня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «21» квітня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Г. М. Сащук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми.

В умовах тотальної глобалізації шляхом глобальної інформатизації практично всіх сфер життєдіяльності цивілізації, проблеми трансформації таких феноменів і понять як інформація, інформаційне суспільство, глобалізація, інформаційна політика держави набувають загальносвітового значення. А трансформація державної форми правління привела до бачення й розуміння не тільки інформаційної суті самого процесу, але й до державної експансії, що дозволяє розглядати боротьбу за владу як усередині держави, так і за сфери впливу поза межами держави-нації як інформаційну війну. Як показує С. Расторгуєв: «Суть її полягає в завоюванні країн і народів шляхом впровадження в керівництво чужої країни ... носіїв власної ідеології й власних інтересів винятково інформаційними методами впливу…». Звідси сьогодення прийнято характеризувати як перехід від «індустріального суспільства» до «суспільства інформаційного» або «відкритого», коли кардинальним чином трансформуються:–

способи виробництва й світогляд людей;–

технології державного управління;–

місце й роль, які відіграють неурядові організації, транснаціональні корпорації й нелегітимні злочинні структури;–

можливості, роль і значення засобів масової комунікації (ЗМК) цивілізації;–

підстави й принципи формування системи інформаційної політики держави;

і, як наслідок, суттєво трансформується середовище існування цивілізації.

Відповідно, тотальний ріст значимості інформації в житті людства має потребу в переосмисленні її місця й ролі не тільки на побутовому рівні, але й у політиці, і в політичній науці. Як показує В. Домарьов: «Сам підхід до феномена інформації … примітивізується, а її глибинна сутність і фундаментальна соціальна функція залишаються незрозумілими». Тобто загальновизнане розуміння політології як гуманітарної науки відверто потребує ревізії яка повинна відбутися на рівні феноменологічного сприйняття інформації, тому що механістичне відношення до інформації не дозволяє об’єктивно розглядати шляхи трансформації систем і технологій управління й, насамперед, політичних систем. Причини наявних розбіжностей щодо методології й інструментарію досліджень мають різну природу й обумовлені:–

по-перше, різними рівнями розвитку й стану науки в різних країнах;–

по-друге, різними уявленнями про те, яка безпека і яка інформаційна політика – у якому форматі й за якими якісними і кількісними параметрами – необхідна тій або іншій державі;–

по-третє, різним тлумаченням самих понять, як то – інформація, інформаційне суспільство, глобалізація, інформаційна політика держави;–

по-четверте, сутнісною різницею інформаційної політики держав недемократичного (тоталітарного), перехідного і демократичного (відкритого) типів.

Із цих причин визначення змісту поняття «інформаційна політика держави», принципів її формування і виміру відносяться до актуальних проблем як вітчизняної, так і міжнародної політичних теорії й практики: аналітик, який працює над конкретними проблемами, зіштовхується із впливом інформаційної революції не тільки при вивченні явища, інформаційні технології трансформують і інструментарій, і сам процес дослідження.

Принципова значимість цієї проблеми визначається ще й тим, що сьогодні для дослідження природи і стану інформаційного суспільства як системи, яка складається з інформаційних процесів і технологій, суспільної свідомості, системи ЗМК застосовують інформаційний підхід. В основу інформаційного підходу формування й управління системою інформаційної політики держави покладена парадигма немарківського, рефлексивного й мотиваційного аналізу інформаційних процесів, яка базується на фундаментальних засадах соціальної інформатики: масових інформаційних відносинах у форматі суб’єкт-об’єктної й суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Фактично, стверджує А. Мануйло: «Інформаційна політика держави є інформатикою засобів масової комунікації», яка розглядає те, як система ЗМК формує весь спектр поглядів і думок, які визначають культуру й, як наслідок, поведінку індивіда й суспільства. Тобто, ключовим аспектом предмета інформаційної політики держави є структура й закономірності розвитку інформаційних процесів у соціальному середовищі.

Відповідно, для вирішення будь-якого завдання необхідно усвідомити природу зазначених трансформацій, і насамперед – інформації. Сьогодні існує безліч визначень поняття «інформація», але найбільшого поширення отримали два підходи:

1.Традиційний, коли інформація розглядається в значенні нематеріального повідомлення або сигналу, що містить пізнаваний контент;

2.Комунікаційний – у значенні провідника-комунікатора, коли інформація пов’язана не тільки з контентом повідомлення, але й із системою за допомогою якої передається й приймається.

Однак ні перший, ні другий підходи не дозволяють дати відповіді на багато викликів сучасності, які є пов’язаними із інформаційною революцією. І наприкінці ХХ сторіччя починається процес осмислення інформації як самостійного системо- і структуроутворюючого феномена, коли всі фізичні об’єкти складаються не тільки з матерії й енергії, але і з інформації, а інформація у сприйнятті дослідників починає ставати основою існування цивілізації.

Імовірно, провісником такого підходу цілком обґрунтовано визнати ідеї про ноосферу В. І. Вернадського: «Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, стає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є ноосфера. Ноосфера – останнє з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії – стан наших днів» і «Картина світу, яка зведена до енергії й матерії, якщо ми спробуємо зараз на неї глянути без упередження, явно не відповідає дійсності», і Н. Вінера: «Реальність може й повинна бути пояснена насамперед у термінах інформації й комунікації».

І, незважаючи на те, що поняття «ноосфера», дотепер викликає спори в наукових колах, воно усе ширше використовується при аналізі місця й ролі інформації й інформаційних технологій у соціальних відносинах. А тотальне насичення біосфери телекомунікаційними системами приводить до того, що, як вважає В. Рєпін: «Симбіоз людини з інформаційними мережами стає новим етапом еволюції цивілізації, коли інфраструктура телекомунікаційних систем пронизує біосферу по всіх рівнях організації речовини всесвіту, включаючи кожну людину». Таке бачення ситуації дозволило прийти до розуміння того, що: «Формально на людство можна дивитися як на інформаційну … систему, яка складається з елементів-людей, між якими існує інформаційна взаємодія... Формально на мозок окремо взятої людини можна дивитися як на інформаційну систему, яка складається з елементів-нейронів, між якими існує інформаційна взаємодія… При цьому елементи систем іноді гинуть, іноді народжуються, і те, і інше призводить до зміни інформаційних зв’язків…».

Вірогідно очевидно й те, що досліджувати ці процеси й викликувані ними проблеми необхідно крізь призму інформації, коли, як стверджує С. Расторгуев: «Будь який процес управління, крім чисто функціональних характеристик … характеризується метою. А так як управління системою протікає в гострій інформаційній боротьбі, то цілі управління часто бувають сховані від самої системи в механізмі управління, який виділився з неї». При цьому, так як управління спрямоване на досягнення економічних переваг, то, як показує І. Валлерстайн: «…три … сфери колективних людських дій – політична, економічна й соціальна не є автономними сферами людської дії. У них немає своєї окремої внутрішньої «логіки», ... норм і «раціональностей» такого, що жодна прийнятна дослідницька модель не може розділити фактори відповідно до зазначених категорій політичного, економічного й соціального…Існує єдиний «набір правил» … усередині яких діють ці … структури», єдиною об’єднуючою ланкою яких є інформація і її ключовий ретранслятор – система засобів масової комунікації. Звідси І. Прангішвілі робить висновок про те, що «практично всі значимі історичні події, включаючи революції й геноцид, були проявом масової істерії через різні спускові механізми», якими були і є засоби масової комунікації.

В контексті розуміння інформаційної політики держави як галузі соціальної інформатики, значною проблемою є питання про державне формування й регулювання світогляду суспільства. Аналіз навчальних спеціальностей і напрямків досліджень європейських університетів показує, що в них значна увага приділяється так званим «інформаційним» спеціальностям і наукам, які використовують «методологічний апарат системології – системного підходу ноосферного етапу розвитку науки», тому, що саме «системологічний підхід до національних інтересів держави є головною умовою відродження країни й забезпечення її безпеки».

Відставання України в частині підготовки фахівців в області інформаційних наук відбувається в умовах глобалізації, яка має ряд ознак, які система управління державою не має права не враховувати як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Найбільш значимими з них є:

1.Завершення формування єдиного інформаційного простору цивілізації;

2.Фрагментація й сегментація національного інформаційного простору, які призводять до колосального відставання переважної більшості держав від рівня розвитку країн розвинених демократій і, як наслідок, обмеженого доступу до інформаційних ресурсів цивілізації;

3.Уніфікація методик й методологій досліджень та контролю інформаційного простору;

4.Недосконалість національних і міжнародного інформаційних законодавств і, як наслідок, висока інформаційна уразливість націй. Функціонування транснаціональних корпорацій одночасно в різних державах і, як наслідок, у форматі несумісних законодавчих норм, приводить до руйнування нормативно-правової оболонки – конституції й законодавства держави-нації.

Неминущу роль у цих процесах відіграють засоби масової комунікації, перетворюючись у потужний інструмент тиску як на суспільство, так і на владу. Відповідно, сприйняття ЗМК як «четвертої влади» набуває нового сенсу, коли саме впливом на органи сприйняття індивіда й реалізується комунікація, як інструмент управління. З політологічної точки зору важливо, насамперед, те що, змінивши спосіб сприйняття світу, ЗМК перетворили публічну політику в медіапроцес, зробивши його серцевиною публічної політики, що призвело до трансформації місця й ролі комунікації в політичному процесі. Суть цієї трансформації полягає в тім, що: «Акт комунікації влади з масовим суб’єктом сам по собі почав визначати формат політичних відносин. Комунікація стала системоутворюючим елементом політики й придбала в ній новий онтологічний статус, втративши колишній допоміжно-технічний характер». Однак революція в системі ЗМК не тільки висунула ЗМК в епіцентр публічної політики, але й змінила сам формат політичних відносин, відповідно, система ЗМК у такому контексті політичного процесу становить особливий інтерес. Суть змін, що відбуваються сьогодні в системі ЗМК, полягає в тім, що вони стають:–

по-перше, монополістом комунікації в суспільстві;–

по-друге, системою, яка регулює й маніпулює поведінкою індивіда й суспільства.

Сьогодні процес трансформації ЗМК характеризується виникненням двох взаємопротилежних феноменів:

1.Програмованою стандартизацією правил і норм поведінки в планетарному масштабі, через створення єдиного інформаційного простору цивілізації;

2.Замкнутості індивіда на самому собі.

Однак у форматі інформаційного простору цивілізації індивід реалізує комунікацію віртуально, контактуючи безпосередньо тільки з екраном комп’ютера. В міру поглиблення цього процесу, комунікація породжує не демократичне суспільство вільних громадян, які відповідально приймають участь у політичному житті, а віртуальний простір, населений атомізованими індивідами.

Виникнення термінів «політична комунікація» і «суспільство комунікації» перебуває в прямого зв’язку з еволюцією суспільств країн розвинених демократій, розвитком кібернетики, виникненням і наростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій. Однак вивчення комунікації до останнього часу було привілеєм дослідників в області природничих, але не гуманітарних наук у зв’язку із тим, що вчений світ ще був не готовий до теоретизування в області повсякденної практики. В сучасному розумінні вживання термінів «комунікація» і «суспільство комунікації» було уведено Н. Вінером, який визначив кібернетику як «науку контролю й комунікації», де поняття «комунікація» асоціюється з ідеєю управління. Основною думкою Н. Вінера було те що, якщо класичні науки традиційно вивчають тільки внутрішню суть речей, то головним є зв’язок – тобто відносини між речами. І Н. Вінер запропонував розвивати «поведінковий метод у дослідженні», придатний і для техніко-технологічних, і для гуманітарних феноменів. Оскільки дане положення було звернено до всіх наук без винятку, Н. Вінер бачив у кібернетиці не нову дисципліну, але можливість відновлення всіх дисциплін. Усвідомлюючи, що його дослідження не укладаються у формальні рамки наукових спеціалізацій, він запропонував єдиний погляд на світ, ядром якого стала комунікація, яка має політичний вимір.

Сьогодні терміном «комунікація» користуються в різних наукових колах, де саме слово може мати зовсім різний зміст: для журналістів комунікація – це, насамперед все те, що стосується преси й аудіовізуальних ЗМК, а для фахівців телекомунікаційних мереж її зміст є пов’язаним з теорією інформації й технічними засобами комунікації. Випробувавши споконвічний «великий вибух», науки про комунікацію стали розвиватися убік спеціалізації. В Україні впровадження комунікації як предмета академічного дослідження ускладнюється опором, через який пройшла на початковому етапі вітчизняна кібернетика. Факт відсутності єдиної науки про комунікацію визначений тим, що сам формат досліджень розділений між двома таборами:–

з одного боку – це фахівці техніко-технологічних наук: фізики, математики, програмісти;–

з іншого боку – фахівці гуманітарних наук: політологи, соціологи й філологи.

Ці два підходи відрізняються тим, що, якщо «природники» дотримуються «культури раціональної очевидності», то «гуманітарії» – «культури аргументації». Сьогодні ж цілком очевидним стає той факт, що теорія комунікації має винятково міждисциплінарний характер. Відповідно, зазначені фактори вимагають перегляду підстав і принципів формування й функціонування системи управління державою, яка реалізується системою інформаційної політики держави. Нові пріоритети інформаційної політики вимагають і трансформації як систем управління, так і теоретико-методологічних основ їхнього формування, функціонування й дослідження.

Відсутність на початковому етапі державотворення системних теоретичних робіт привернула увагу українських вчених до закордонних досліджень з проблем інформаційної політики й інформаційної безпеки в цілому. В свою чергу це призвело як до позитивних, так і до негативних наслідків: неадекватність автоматичного перенесення на українське підґрунтя західних підходів зумовлена тим, що західні розробки ґрунтуються на більш чітко визначених критеріях, які відповідають реаліям безпосередньо західного суспільства – розвинутій системі демократичного правління, і, як наслідок, усталеним традиціям, відносно рівноправній участі як партнерів в інтеграційних процесах, високому рівню розвитку новітніх технологій. Саме тому зміст, який вкладається західними фахівцями у категорії інформаційної політики держави не повною мірою відповідає реаліям перехідного періоду, в якому знаходиться Україна.

Різні аспекти інформаційної політики держави, включаючи виявлення формату і методології дослідження в умовах глобалізації засобів масової комунікації, розглядалися у працях вітчизняних та закордонних дослідників:–

в Україні дослідженню зазначених проблем присвячені роботи В. Горбуліна, О. Бодрука, В. Домарьова, О. Зернецької, О. Картунова, Є. Макаренко, О. Мелещенка, М. Ожевана, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, Г. Почепцова, О. Сосніна, А. Чічановського, В. Шкляра й інших;–

у західній науці – роботи Н. Вінера, М. Маклюена, Д. Робертсона, Б. Баді, П. Бурдьє, Л. фон Берталанфі, М. Месаровича, Д. Гудбі, К. Шенона, Д. Істона, П. Сорокіна, Г. Алмонда, К. Дойча, І. Масуди, А. Бентлі, І. Валерстайна, С. Хантінгтона, Э. Тофлера, Д. Бела, Дж. Гелбрейта, Р. Боудіша, Дж. Ная й У. Оуэнса, Т. Парсонса, Р.-Ж. Шварценберга й інших;–

в Росії роботи з пи-тань філософії інформації, інформаційної політики й інформаційної безпеки держави мають: Д. Балуєв, В. Губаєв, А. Кісєльов, В. Комаровський, В. Лачінов, В. Лісічкін, А. Манойло, О. Мітрофанов, О. Поляков, В. Попов, І. Прангішвілі, С. Расторгуєв, В. Рєпін, Г. Смолян, О. Соловйов, Є. Тавокін, В. Цигічко, Л. Шелепін, І. Юзвішин, С. Яновський й інші.

Разом з тим не вистачає досліджень щодо феномену інформації, методологічних засад формування і забезпечення інформаційної політики держави, як провідної підсистеми системи національної безпеки держави, відсутня загальновизнана база моделювання процесів управління крізь призму інформації і, що особливо важливо для України, відсутня загальнодержавна система формування, забезпечення й супроводу інформаційної політики держави. При цьому інформаційна політика України як система дотепер не була об’єктом комплексного наукового дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових наукових проектів: Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України «Гуманітарний розвиток України» (державна реєстрація № 0104U000898) та програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Система масової комунікації та світовий інформаційний простір» (державна реєстрація № 01БФО045-01).

Мета дослідження.

Метою дослідження є створення системи інформаційної політики держави яка б дозволяла виявляти, моделювати і прогнозувати шляхи і технології функціонування держави в контексті глобалізації.

Для досягнення мети в роботі були поставлені такі завдання:–

визначити загальні риси та розбіжності, які існують в теоретичному і практичному плані стосовно методології формування і дослідження системи інформаційної політики держави;–

дослідити феномен інформації і визначити елементну базу і функціональні параметри інформаційного простору, які б дозволили систематизувати інформаційні простори й середовища циркуляції інформації;–

розвинути й аргументувати ідею про можливість розгляду узагальненого поняття інформації, яке має загальні властивості щодо техніко-технологічних й гуманітарних систем і процесів, що дозволило б застосовувати системний аналіз для дослідження політичних систем і процесів;–

узагальнити положення теорії систем з погляду авторської парадигми інформації, виявити критерії оцінки ступеню відкритості інформаційних систем при аналізі і моделюванні суспільно-політичних процесів;–

виявити особливості об’єктів і суб’єктів інформаційної політики держави, які визначають стан безпеки держави, й систематизувати матеріальні й нематеріальні ресурси цивілізації й технології управління інформаційними потоками і соціально-політичними процесами;–

виявити динаміку трансформації інформаційної складової системи національної безпеки держави та її вплив на трансформацію національного й міжнародного законодавства;–

дослідити на підставі ноосферної парадигми інформації й теорії відкритих систем феномен глобалізації, виявити інструментарій дослідження і запропонувати модель системи глобального розвитку;–

розробити категоріальний апарат для подальшого його застосування в дослідженні системи інформаційної політики держави і показати важливість впровадження для проведення досліджень інформаційних матриць;–

розробити теоретичну модель системи інформаційної політики держави;–

розробити прикладну модель системи інформаційної політики України.

Об’єкт дослідження.

Об’єктом дослідження є система інформаційної політики держави в контексті глобалізації.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження є трансформація системи інформаційної політики держави та виявлення основ функціонування держави як інформаційної системи.

Методи дослідження.

Методологія дослідження ґрунтується на загальних засадах теорії систем і структурно-функціонального аналізу з використанням методологічного апарату системології.

Наукова новизна одержаних результатів.

По-перше, виявлено загальні риси та розбіжності, які існують в теоретичному і практичному плані стосовно методології формування і дослідження системи інформаційної політики держави. Показано, що розробку і дослідження системи інформаційної політики держави необхідно проводити крізь призму інформації й комунікації;

По-друге, досліджено феномен інформації як системо- і структуроутворюючий феномен й запропоновано ноосферну парадигму інформації, яка базується на єдності матеріальних коренів інформації й інформаційних коренів матерії. Відповідно до запропонованої парадигми, структуровані інформаційні простори й середовища циркуляції інформації і визначено значимість інформаційної політики й тенденції зростання її впливу на стан безпеки держави;

По-третє, системний підхід до розгляду методологічних основ дослідження проблем інформаційної політики держави дав можливість визначити новітні пріоритети національної безпеки держави: виявлено, що політичну, економічну й соціальну політику держави доцільно досліджувати винятково крізь призму інформаційної безпеки техніко-технологічних і інформаційної уразливості гуманітарних – як окремої особистості або суспільства, так і держави – систем;

По-четверте, узагальнені концептуальні положення теорії систем, зроблено спробу класифікації систем з погляду ноосферної парадигми інформації. Відповідно до цього, узагальнені позитивні й негативні наслідки формування інформаційного суспільства й системи інформаційної уразливості з позицій пріоритетів і інтересів провідних країн світу. Виявлено тенденцію істотної трансформації систем інформаційної безпеки й негативний вплив цього процесу на подальший розвиток стану безпеки держави;

По-п’яте, стан безпеки держави як інформаційної системи дисертант пов’язує з особливостями об’єктів і суб’єктів інформаційної політики держави й динамічної трансформації їхнього місця й ролі. Сформульовано загальні положення теорії відкритих систем, згідно до яких систематизовано держави трьох – недемократичного, перехідного і демократичного типів. Відповідно до даної систематизації обґрунтовано принцип, відповідно до якого пріоритети інформаційної політики держав, які відповідають кожному із зазначених типів і мають істотних відмінності політичного, економічного й соціального характеру, не можуть бути однаковими. Виявлено недоліки й запропоновані нові методичні й методологічні засади структурування типів держав за ступенем відкритості держави як інформаційної системи;

По-шосте, досліджено динаміку трансформації інформаційної складової безпеки, що у більшості випадків має латентний характер. Виявлено, що створення інформаційної зброї, засобів і технологій її застосування призвело до певного зниження значимості й ролі основних суб’єктів міждержавних відносин, які покликані впливати на попередження й урегулювання силових конфліктів. Для реалізації інформаційної зброї потрібні певні ресурси, які сьогодні має невелика кількість держав, тому ключовим стає фактор появи нових суб’єктів інформаційних відносин, що не мають засобів і технологій для ведення інформаційної боротьби, але здатних застосовувати матеріальну силу. Відповідно нівелюються й принципово трансформуються роль і функції правової оболонки держави – національного законодавства й міжнародних угод;

По-сьоме, на підставі ноосферної парадигми інформації й теорії відкритих систем розглянуто феномен глобалізації, її генезис, стан і перспективи цивілізації в контексті інформаційної революції і, як наслідок, тотальних інтеграційних процесів і запропонована модель формату й інструментарію дослідження процесів глобального розвитку;

По-восьме, узагальнені й розвинені деякі положення ідеї вчення про ноосферу акад. В. Вернадського: зроблено спробу довести появу такого принципового явища як цивілізаційна суспільна свідомість – ментагенез – феномена процесу глобалізації. Відповідно, бачення інформації як самостійної сутності дозволило дійти висновку про відкритість реально існуючих систем і важливості впровадження інформаційних матриць при моделюванні і аналізі загальноцивілізаційних процесів, що дозволяє превентивно виявляти й прогнозувати соціально-політичні проблеми й вчасно направляти їхній розвиток у потрібне русло шляхом корекції інформаційної політики держави;

По-дев’яте, розроблено теоретичну модель системи захисту національного інформаційного простору засобами інформаційної політики;

По-десяте, з огляду на важливість всебічного забезпечення стабільності геополітичного положення й, як наслідок, транзитних можливостей України, у роботі порушені питання інформаційного забезпечення безпеки транспортних коридорів і регіональної безпеки, як істотної складової системи як національної, так і міжнародної безпеки у Причорноморському регіоні. Розроблено прикладну модель – органічне системне поєднанням теоретичної моделі системи інформаційної політики держави й наявної інфраструктури Національного космічного агентства України.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Результати та висновки дисертації було покладено у наукові звіти Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України. П’ятнадцять аналітичних записок підготовлено дисертантом за 1998–2006 роки на ім’я Президента України, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України і використані під час проведення Круглих столів з питань інформаційної політики України та діяльності у якості відповідального секретаря Робочої групи Ради міністрів Криму з питань Організації Чорноморського Економічного Співробітництва.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в роботі:–

Ради національної безпеки і оборони України;–

Комітетів Верховної Ради України з питань забезпечення свободи слова та засобів масової інформації і національної безпеки;–

Державного комітету телебачення та радіомовлення України;–

Національної Ради з телебачення та радіомовлення України;

та покладені в основу спеціальних курсів Академії управління при Президентові України, Академії Служби безпеки України, фахових факультетів журналістики і політології «Інформаційна політика й безпека», «Інформаційна безпека і засоби масової комунікації», «Основи теорії національної безпеки», «Теорія інформації».

Проблеми, які викладені в дисертаційній роботі, посідають важливе місце в загальних і спеціальних курсах, які читались й читаються здобувачем в національному університеті «Острозька академія», Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського, лекціях в регіональних органах влади і Службі безпеки України та в написаних здобувачем підручниках «Інформаційна безпека і засоби масової комунікації» й «Системологія» та навчальних посібниках «Комунікативні технології» й «Інформаційна політика і безпека».

Особистий внесок здобувача.

Дисертаційне дослідження виконане Старішем О. Г. самостійно. Дисертація спрямована на виявлення нових методів і інструментарію досліджень проблем інформаційної політики держави в контексті глобалізації. Дисертант пов’язує особливості інформаційної політики держави з формуванням в контексті глобалізації інформаційного суспільства. Робота має наукове й практичне значення й спрямована на обґрунтування системи інформаційної політики України. Всі наукові праці виконано дисертантом одноосібно.

В розробленому у співавторстві науковому проекті «Концепція ПРІНЦ країн-партнерів ЧЕС» дисертантом розроблено загальну ідею Концепції, структурні елементи системи та функціональні механізми управління ОЧЕС.

Апробація результатів роботи.

Основні положення та висновки роботи апробовано на міжнародних наукових конфере-нціях і науково-практичних семінарах: «Современное информационное пространство: журналистика и медиаобразование» (Алушта, 2006), «Вторая мировая война: человек, общество, государство» (Ялта, 2006), «К 60-летию ООН» (Симферополь, 2005), «Дипломатия Великой Победы: итоги исследований и уроки для формирования новой системы международных отношений», (Ялта, 2005), «ЯЛТА 1945–2005: От биполярного мира к геополитике будущего» (Ялта, 2005), «Полиэтническая среда: культура, политика, образование» (Луганск, 2004), международной Конференции стран-партнеров ОЧЭС (Одесса, 2004), «Общество и власть: возможности диалога» (Симферополь, 2004), «Моделювання міжнародних відносин» (Київ, 2004), «Три подхода к войне и миру: Сталин. Рузвельт. Черчилль на Крымской (Ялтинской) конференции 1945 года и уроки для формирования новой системы международной безопасности» (Ялта, 2004), «Кримська проекція сучасних процесів державотворення в Україні» (Сімферополь, 2003), «Глобализация: человек, народы, мир» (Симферополь, 2003), «Структура представления знаний о мире, обществе, человеке: в поисках новых смыслов» (Луганск, 2003), «Люди. Политики. Войны» (Симферополь, 2003), «Інформаційні технології в охороні здоров’я та практичній медицині» (Київ, 2003), «Наукова спадщина В. І. Вернадського і сучасність» (Сімферополь, 2003), «Інформаційні війни і кри-зові комунікації в Україні і світі» (Київ, 2001), Міжнародній Регіональній бізнес-конференції країн-партнерів ОЧЕС (Ялта, 2000), «Демократія на пострадянському просторі: теорія и практика» (Сімферополь–Ялта, 2000), «Чорноморська комп’ютерна ініціатива» (Одеса, 1998), «Библиотеки и ассоциации в изменяющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества» (Судак, 1998), «Місце засобів масової інформації в процесі державної розбудови українського суспільства» (Ялта, 1998), «Сучасні інформаційні технології в регіональних органах влади та управління» (Київ, 1998).

Публікації.

Зміст дисертації представлено у авторських монографіях «Теорія відкритих систем як парадигма процесів глобального розвитку», «Філософія інформації» та «Інформаційний вимір національної безпеки в контексті процесів глобального розвитку» загальним обсягом 74,6 ум.-друк. арк., шести розділах колективних монографій, виданих в Інсти-туті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інсти-туті світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України, Кримської академії наук, Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського; 20 наукових статтях у виданнях, визнаних ВАК як профільні; авторським свідоцтві ПА № 1581; 20 публікаціях у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій.

Структура та обсяг дисертації.

Текст дисертації містить вступ і чотири розділи, поділених на підрозділи та пункти, висновки, перелік з 334 використаних джерел та 2 додатки які виділені в окремий том. Загальний обсяг дисертації становить 401 сторінку друкованого тексту, додатки і перелік використаних джерел складають 43 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано наукову і політичну актуальність теми та визначені завдання, об’єкт й предмет дисертаційної роботи, методологія дослідження, розкривається її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, дана загальна характеристика дослідження.

У першому розділі: «Теоретико-методологічні засади інформаційної політики держави» порушуються методологічні питання щодо фундаментальних засад і формування базису інформаційної політики держави.

Формування інформаційного суспільства викликало певне зміщення акцентів у визначенні пріоритетів інформаційної політики і, відповідно, нагальну потребу переосмислення суті, місця і ролі інформації у житті як окремої людини, так і цивілізації загалом. Але сьогодні не існує загальноприйнятого визначення інформації і, як наслідок – тлумачення і розуміння інформаційної політики має певні розбіжності. Відповідно до зазначеного, досліджено сутність інформації як самостійного системо- і структуроутворюючого феномена, на підставі чого сформульована ноосферна парадигма інформації, яка полягає в діалектичній єдності (невід’ємності) матеріальних коренів інформації й інформаційних коренів матерії. Відповідно, теоретичну модель інформації можна уявити як однобічну поверхню – петлю Мьобіуса. Згідно до виведеної парадигми інформації виявлено:–

елементну базу інформаційного простору як системи, яка складається з інформаційних полів і потоків, комунікаторів і засобів комунікації, які утворюють відповідні види семіосфери;–

склад як системи інформаційного простору цивілізації, який складається з внутрішнього, середовищного і міжсередовищного інформаційних просторів;–

середовища як системи циркуляції інформації, яке складається з біологічної, соціальної і технічної підсистем;–

можливість інформаційних просторів вступати в комунікацію між собою при наявності протоколу інформаційного обміну й мови, яка є зрозумілою суб’єктам комунікації, а правила комунікації визначаються інформаційною політикою комунікаторів;–

системотвірний характер інформаційного простору в житті цивілізації, тому що саме інформаційний простір визначає стан політичної, економічної й соціальної складових існування держави. Відповідно, інформаційна політика країни має два взаємоневід’ємних виміри: техніко-технологічний, який є пов’язаним із впровадженням інформаційних технологій, й гуманітарний, який є пов’язаним із наслідками впливу на психіку індивіда й суспільної свідомості впровадження інформаційних технологій в усі сфери життєдіяльності людства;–

організаційну структуру і функції інформаційного простору на підставі ноосферної парадигми інформації.

Сьогодні за ступенем впливу на індивідуальну й суспільну свідомість одним із значимих джерел є міжсередовищний інформаційний простір. Природно, що закономірності інформаційного впливу, які властиві засобам масової комунікації, властиві й міжсередовищному інформаційному простору, який репродукуючи повідомлення текстів і образів у віртуальному вигляді, радикально трансформує генетично закладену в комунікатор фундаментальну інформаційну матрицю – систему знаків індивіда. За аналогією з поняттям «біосфера» В. Вернадського, поняття «семіосфера» увів Ю. Лотман, яка: «являє собою умови існування й роботи мов, … передує їм і постійно взаємодіє з ними. … мова є функція, згусток семіотичного простору, і границі між мовами, які є чіткими в граматичному самоописі мови, у семіотичній реальності представляються розмитими і повними перехідних форм. Поза семіосферою немає ні комунікацій, ні мови». Відповідно, для проведення досліджень інформаційного впливу необхідно ввести нові елементи інформаційного простору: індисеміосфера, мінісеміосфера, семіосфера, де:–

індисеміосфера – система знаків індивіда;–

мінісеміосфера – система знаків соціуму;–

семіосфера – система знаків цивілізації.

Із запропонованої структури випливає, що індисеміосфери утворюють мінісеміосферу конкретного соціуму, а мінісеміосфери соціумів цивілізації – семіосферу цивілізації. Семіосфера представляє структурно-функціональну конструкцію ноосфери, у базових вузлах якої розташовані мінісеміосфери, які є елементною базою цивілізації як системи, відповідно, структурно-функціональна конструкція мінісеміосфери у власних вузлах містить індисеміосфери мінісеміосфери.

Виявлена природа інформації, елементна база та її структурно-функціональні характеристики і складають теоретико-методологічні основи інформаційної політики держави як системи.

У другому розділі: «Системологія у формуванні політичної системи та її ідеології» проаналізовані традиційні уявлення теорії систем і зроблено спробу адаптувати базові положення теорії систем до виявлених теоретико-методологічних основ інформаційної політики держави.

Визначено, що класичний системний підхід на підґрунті теорії систем Л. фон Берталанфі, теорії інформації К. Шенона і класифікації систем за шкалою К. Боулдінга сьогодні не в повній мірі відповідає вимогам визначення формату і методів оцінки критеріїв і дослідження проблем інформаційної політики держави. Відповідно, на підставі ноосферної парадигми інформації зроблено спробу узагальнити положення теорії інформації і теорії систем. Згідно з визначенням системи на підставі ноосферної парадигми інформації показано і доказано, що всі існуючи системи, включаючи штучні, є системами відкритими, тому дослідження будь якої системи як закритої є некоректно поставленим завданням, що вносить певне перекручування в об’єктивність і достовірність оцінки систем. На цій підставі в дослідженні започатковано принципово новий – інформаційний підхід до визначення формату та інструментарію оцінки і прогностичної трансформації стану держави як інформаційної системи.

Традиційна парадигма управління має походження від поняття управляючого сигналу, контролю результату управління і його корекції за рахунок зміни передаточних характеристик системи управління із зворотним зв’язком. Історично ця парадигма управління походить від математичних підходів і апаратів, пов’язаних з с теорією сигналів. Однак для системно-складних об’єктів збереження цієї парадигми автоматично зводить ситуацію до рівня кібернетичної моделі, що тягне за собою суттєві перекручування управління на контекстно-залежних мовах.

Системний підхід на підставі ноосферної парадигми інформації вказує на існування принципово іншої парадигми управління, яка має постання від поняття управління за рахунок аналізу семантики зміни відношення між даними і виробу цих змін в процедурі погодження структури об’єкту і суб’єкту. Однак фундаментальна відмінність зазначених парадигм полягає не стільки в способах виробу кінцевого сигналу, скільки в замкнутості першої і системній відкритості другої, тобто існує реальна потреба створення теорії відкритих систем.

Вихідними точками кристалізації теорії відкритих систем стали концептуальні ідеї вчення про ноосферу В. Вернадського і теорії конвергенції Дж. Гелбрейта, а як базова модель – модель політичної системи за Д. Істоном. Враховуючи тотальність процесу інформатизації цивілізації, дано таке визначення відкритим системам: відкриті системи – це сукупність суспільств, що формують цивілізацію, і суспільної свідомості кожного із суспільств, незважаючи на їхні національні, етнічні, релігійні, політико-економічні й правові розбіжності й протиріччя, що співіснують в міжсередовищному інформаційному просторі як система сполучених посудин, з’єднаних за допомогою інформаційних телекомунікацій.

Для розуміння даного визначення наводиться аналог – парадокс Паскаля – ефект сполучених посудин, коли в кожну зі сполучених посудин поміщені «системи, занурені в середовище». Кожна така система являє собою самостійну країну, а усе, що оточує середовище, – кількість середовищ визначається кількістю країн світу, утворює міжсередовищний простір. Таким чином, якщо в моделі Д. Істона існують і функціонують два типи інформаційних потоків:–

усередині політичної системи – внутрішній інформаційний потік;–

поза політичною системою – інформаційний потік, виходом якого є вхід політичної системи, а входом – вихід політичної системи – середовищний інформаційний потік, – то в теорії відкритих систем уводиться третій тип інформаційного потоку – міжсередовищний інформаційний потік. При цьому доцільно говорити не стільки про потік, скільки про простір, що утворюється величезною – у форматі біосфери – кількістю джерел, трансляторів і ретрансляторів інформації – міжсередовищний інформаційний простір.

Ключовим параметром, який характеризує політичні і, як наслідок, керовані ними системи, у теорії відкритих систем є ступінь відкритості системи – здатність тієї чи іншої політичної системи не тільки генерувати і поставляти власну інформацію, але і сприймати і аналізувати при прийнятті рішень дані, що надходять ззовні. Зіставивши всі три типи інформаційних потоків, приходимо до такого визначення: ступінь відкритості політичної системи G визначається відношенням обсягу інформації, що виходить із системи, до суми обсягів інформації, яка надійшла у систему і інформації, що генерована самою системою, помноженим на сто відсотків.

Таким чином, з позиції теорії відкритих систем на сучасному етапі розвитку цивілізації є сенс за ступенем відкритості системи звести всі типи держав до трьох: демократичного, перехідного і недемократичного. Повертаючись до вчень древніх, треба зазначити, що типологія форм правління яка була запропонована Цицероном і розвинута Макіавеллі про три форми правління і циклічності розвитку державних форм правління, органічно вписується в теорію відкритих систем.

Відповідно, інформаційна політика держав різних типів – різного ступеню відкритості або інформаційної прозорості і, відповідно, уразливості, маючи принципово однакове підґрунтя, має відповідні відмінності.

У третьому розділі: «Глобалізація як ключовий чинник формування інформаційної політики держави» зазначено, що комплексне дослідження інформаційної політики країни без урахування ключового виклику сучасності – глобалізації – практично не є можливим. Тобто існує проблема не тільки визначення терміну «глобалізація», але й виявлення її місця і ролі в існуванні і управлінні національною державою.

На початку ХХ сторіччя В. Вернадський писав: «...цілком правильно було б з геохімічної точки зору відокремити людство від іншої живої істоти, тому що зі створенням культурного людства в геохімічні явища ввійшов зовсім новий діючий фактор... Перша його риса... полягає в постійно зростаючому темпі його значення і швидкість цього процесу є цілком винятковою в земній історії». Звідси витікає, що для визначення терміну «глобалізація», необхідно виявити зміст терміну «цивілізація».

Якщо А. Нічіфоро вважає, що «цивілізація – це сукупність способів буття й способів діяльності групи людей», М. Краузе вважає, що «цивілізація визначається сукупністю ідей і політичних інститутів», У. Адамс, що «цивілізацію створює рівень розвитку суспільства, для якого характерні наявність розвинутих технологій, ... торгівля на далекі відстані, централізоване управління економікою, ... державна форма правління», то, розглядаючи цивілізацію як інформаційну систему, Д. Робертсон зробив висновок, що: «Цивілізація – це інформація». Саме