ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК 947.084.3 (477.8)

ЯНЕВСЬКИЙ ДАНИЛО БОРИСОВИЧ

ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 1917 – 1920 рр.

Спроби творення і причини поразки

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Чернівці - 2008

Дисертацією є монографія: Політичні системи України 1917 – 1920 рр. Спроби творення і причини поразки. – К.: Національний університет “Києво-Могилянська Академія“, Центр європейських гуманітарних досліджень, 2003.- 767 с.

Робота виконана на кафедрі історії та філософії історії Інституту філософської освіти та науки НПУ ім. М. Драгоманова.

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор,

Реєнт Олександр Петрович,

заступник директора Інституту історії України НАН України,

заслужений діяч науки і техніки України

доктор історичних наук, професор,

Ткаченко Василь Миколайович,

радник Президента Академії педадогічних наук України,

заслужений діяч науки і техніки України

доктор історичних наук, професор,

Турченко Федір Григорович,

перший проректор Запорізького національного університету,

заслужений діяч науки і техніки України

Захист відбудеться 23 травня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Черівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 21.04.2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Події, які відбувалися на території сучасної України в 1917–1920 рр., продовжують перебувати у центрі уваги вітчизняних суспільствознавців. Якщо в 1991–2001 рр. дослідниками було підготовлено та захищено 152 дисертації, в т.ч. 17 докторських, то в 2001–2006 рр. – вже 191, в т.ч. 20 докторських Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1920 рр.- К., 2002.- СС. 279 – 294; Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. Випуск 2.- К., 2007.- СС. 244 - 258.. Кількість, але найголовніше – якість досліджень, дозволяють констатувати наявність самодостатніх наукових шкіл, сформованих, насамперед, на базі установ НАН України, таких як Інститут історії України, Інститут держави та права ім. Корецького, Інститут філософії ім. Г. Сковороди, Інститут етнополітичних та етнонаціональних досліджень, а також Київського, Львівського, Донецького, Запорізького, Одеського Харківського, Чернівецького університетів.

Така увага істориків, археографів, юристів, культурологів та інших вчених-суспільствознавців до проблем вітчизняної історії 1917-1920 рр. обумовлюється не тільки бурхливим характером подій тієї доби, їх екстраординарною складністю та драматичним перебігом, але й надзвичайною інтелектуальною насиченістю. Впродовж 43 місяців політичними та громадськими діячами було запропоновано та реалізовано (або здійснено спроби втілити в життя) всі відомі на той момент моделі суспільно-політичного устрою: за формою - від абсолютистської монархії до самоуправління, ґрунтованого на анархістських ідеях; за змістом - від крайніх ліберальних до крайніх тоталітарних. Політичні системи української державності того періоду відбивали весь спектр та багатовекторність політико-правових засад їх існування, напрямки реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, орієнтири їх лідерів у складних геополітичних комбінаціях. Їх вивчення має і надалі матиме вагоме теоретико-практичне значення і продовжуватиме привертати увагу науковців, політикуму, громадськості.

Особливої уваги та додаткових зусиль в цьому контексті потребують і потребуватимуть надалі засадничі питання, пов’язані із формуванням національної, культурної, політичної, конфесійної самоідентифікації українського народу та прагненням його репрезентантів запропонувати таку модель соціального та політичного устрою, яка би в найбільш адекватний стосовно обставин місця та часу, по-перше, та в найбільш доцільний (з їх точки зору) спосіб, по-друге, забезпечувала умови для розвитку всіх громадян України.

Особлива увага до цих проблем пов’язана також із тим, що історичний досвід, накопичений в той час, дає ключ до розуміння глибинних суспільно-політичних, етнокультурних, економічних, комунікативних процесів, що відбуваються як на рівні українського соціуму, так і на рівні політичних та державних інститутів, а також на міждержавному та геополітичному рівнях. Досвід, який набула Україна після проголошення державної незалежності 1991 р., надзвичайно цікаво проаналізувати не тільки сам по собі, але й через призму досвіду можливостей зовнішньополітичних орієнтацій, вибору напрямків соціально-економічних перетворень всередині країни, формування багатопартійної системи, утвердження різноманітних принципів організації влади та суспільства, які постали перед українцями, які на початку XX ст. знаходилися під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Без комплексного вивчення політико-правової і соціальної природи, теоретико-ідеологічних засад, стратегії і тактики лідерів створених у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах 1917–1920 рр. політичних систем та державних утворень, об’єктивне відтворення історії України, її всебічне, ґрунтовне осмислення залишатиметься неповним, позбавленим сутнісних значень, без з’ясування яких зрозуміти логіку політичних та соціальних процесів в Україні упродовж усього минулого століття і аж до сьогодення неможливе за визначенням.

Актуальність обраного напрямку дослідження обумовлена також подібними суспільно-політичними процесами, які відбувалися в Україні на початку та наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., її науково-практичною значущистю для пошуку оптимальних форм сучасного державного устрою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане згідно наукового напрямку “Дослідження проблем гуманітарних наук”, що входить до Тематичного плану науково-дослідних робіт Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, який затверджений протоколом № 5 від 25 грудня 2002 р., та в межах наукового напрямку “Українська революція: феномен національної мобілізації та державотворення (1917-1921 рр.), затвердженою постановою ВІФП НАН України (державний реєстраційний номер 0106U000708).

Мета і завдання дослідження – на основі узагальнення здобутків історіографії, введення у науковий обіг нових масивів документів, використання матеріалів й спогадів учасників подій та інших артефактів, які зберігаються поза межами України проаналізувати у контексті світової геополітики національні особливості соціально-політичних державотворчих процесів, з’ясувати характер і політико-правову сутність українських державних утворень та політичних систем, які існували або були проголошені на т.зв. “етнічних українських землях” за доби Російської та Австро-Угорської імперій, Російської республіки, УНР 1917–1918 рр., Української Держави 1918 р., УНР 1919–1920 рр., УСРР 1919/1920 рр.

Для вирішення означеної мети дисертантом були поставлені такі завдання:

- з’ясувати стан розробки проблеми в історіографії й охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- визначити концептуальні засади національно-державного розвитку українських земель у 1917–1920 рр. та проаналізувати підходи українського політикуму щодо їх реалізації;

- дослідити процеси державного будівництва в Україні у зазначений період та її політичного устрою під політично-правовим кутом зору;

- розглянути декларовані та реальні наміри лідерів різних течій в українській політичній реальності у контексті тодішніх геополітичних обставин та розуміння цих обставин згаданими політичними діячами та силами;

- визначити типологію української версії державних формацій у руслі конституційного процесу і законотворчої діяльності;

- висвітлити роль окремих відомих українських політичних діячів (М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри, М.Шаповала, П.Скоропадського, Є.Петрушевича та ін.) у реалізації різних типів політичної системи самостійної української державності в 1917–1920 рр.;

- предметно розібратися у співвідношенні національно-державницьких орієнтацій лідерів українських політичних рухів та їхнього реального впливу на кінцеві результати суспільно-політичних процесів;

- з’ясувати вплив та роль геополітичних чинників у формуванні політичних систем української державності в 1917–1920 рр.

Об’єктом наукового пошуку є державні утворення та політичні системи, які репрезентували українську державність в 1917–1920 рр.

Предметом вивчення є процес творення, функціонування та припинення існування політичних систем та державних утворень доби 1917–1920 рр., політико-правові засади реалізації їх принципів у геополітичному контексті.

Хронологічні рамки роботи охоплюють березень 1917 – листопад 1920 рр. За точку відліку взято Лютневу революцію 1917 р., яка поклала початок процесам створення власне українських державних формацій. Аналіз подій завершується кінцем 1920 р., коли УНР припинила своє існування внаслідок окупації її території Радянською Росією та Польщею. За потреби автор виходить за означені хронологічні межі, якщо того вимагає логіка викладу матеріалу.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження перевага надавалася методам, притаманним історичному пізнанню – порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичної реконструкції та історичних аналогій. При вирішенні завдань дослідження використовувалися загальнонаукові та конкретно-історичні методи, які застосовувалися при виявленні емпіричних фактів, їх систематизації, аналізу та узагальненню. З-поміж спеціальних методів дослідження основна увага приділялася хронологічному, проблемному, порівняльно-історичному, логічно-аналітичному методам; при цьому автор намагався уникнути екстраполяцій та абстрактних узагальнень. При розкритті конкретно-історичних обставин формування державних утворень на території сучасної України автор використовував методи квантифікації та систематизації конституцій, конституційних актів, які визначали або були покликані визначити засадничі політико-правові підвалини функціонування політичних систем та державних утворень, вищих органів їх державної влади та управління, структури, взаємовідносин між цими інституціями та особливостей їх персонального складу. Головна увага зверталася на опрацювання й осмислення невідомих до цього часу фактів. Застосовувалися біографічний та ретроспективний методи. Використання цих методів дозволило в максимально можливому на момент завершення дослідження обсязі відтворити надзвичайно контраверсійні конкретно-історичні обставини виникнення та функціонування українських національних держав початку ХХ ст. Застосування названих методів допомогло з’ясувати всю сукупність обставин виникнення та функціонування українських державних формацій 1917-1920 рр.

Автор керувався принципом історизму в його загальноєвропейському цивілізаційному контексті, а також теоретичними досягненнями в царині вивчення геополітичних, внутрішньополітичних, соціальних, економічних, ідеологічних та правових передумов та обставин розпаду імперських державних утворень та становлення на їх уламках національних держав та їх об’єднань. Теоретико-методологічними засадами дослідження є також принципи, неупередженості, методологічного плюралізму та об’єктивності в підході до висвітлення об’єктивних передумов формування національних державних формацій на основі комплексного аналізу джерел та інваріантності моделей суспільного розвитку.

Наукову новизну й теоретичне значення одержаних результатів визначають мета, предмет і завдання дослідження, спроба критичного переосмислення і корекції низки суперечливих питань проблеми, історико-теоретичний аналіз подій, фактів, явищ. Керуючись новітніми теоретико-методологічними підходами, спираючись на історіографічні здобутки, базуючись на опублікованих документах, вичерпно досліджено всі стадії політичної еволюції України в 1917–1920 рр. аж до утвердження тоталітарного комуністичного режиму, висвітлено особливості процесу пошуку теоретико-правових моделей національно-державної організації та проаналізовано результати спроб їх втілення у суспільну практику. Вперше у вітчизняній історіографії інваріантність політичних процесів в українському суспільстві та політикумі розглядається в геополітичному контексті. З’ясовано типологію українських версій соціально-політичних перетворень, конкретизовано місце та роль окремих політичних партій і їх керівників у цьому процесі, прослідковано становлення і визначено перспективність української зовнішньої і внутрішньої політики того часу. На обширному й ретельно добраному матеріалі окреслено етапи становлення політичних систем самостійних українських державних утворень початку ХХ ст., показані особливості конституційного процесу й законотворчості кожного з них, визначено “батьків” українських конституцій та конституційних актів, особливості їх розробки, ухвалення та промульгації, проаналізовані політичні перспективи різних українських політичних течій з точки зору геополітичних реальностей, які виникли у світі після завершення I світової війни.

До наукового обігу введено невідомі та маловідомі джерела із колекцій ЦДАВО України, НТШ ім. Т.Шевченка (США), Публічної бібліотеки м. Нью-Йорк (США), Українського архіву-музею м. Клівленд (США), архіву ЗУНР (Італія), що дозволило об’єктивно відтворити конкретно-історичну обстановку, в якій здійснювалася політична й законодавча діяльність УЦР, Української Держави, Директорії УНР, УСРР. На основі порівняльного аналізу головних напрямків державотворення, запровадження різних форм політичних систем з’ясовано домінантні орієнтації різних суспільних верств, що виявилося визначальним для всього його наступного історичного поступу.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретико-методологічні розробки і фактичний матеріал дослідження можуть використовуватися при опрацюванні засад державної політики, написанні узагальнюючих праць з історії України та Центрально-Східної Європи новітнього часу, висвітленні історії українських політичних партій початку ХХ ст., підготовці вузівських курсів з історії України, політології, соціології, збірників документів та матеріалів, науково-довідкової літератури, розробленні лекцій та спецкурсів з означеної проблематики. Результати, отримані в процесі дослідження, використовувалися для підготовки програм, методичних матеріалів та практичних рекомендацій для суб’єктів політичного процесу в Україні в 1998-2006 рр.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження обговорювалося на спільному засіданні кафедри історії та філософії історії Інституту філософської освіти та науки та кафедри історії та етнополітики Інституту української філології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова та на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Основні положення та висновки, що містяться у роботі, були покладені у рішення Геральдичної комісії Верховної Ради України, враховувалися при підготовці окремих статей Конституції України та низки законопроектів, обговорювалися на наукових конференціях та “круглих столах” за участі політичних, громадських діячів та преси, офіційних представництв закордонних держав (1991–2007 рр., Вашингтон, Нью-Йорк, Варшава, Київ, Львів), використовувалися при підготовці фільмів “Україна: Віра, Надія, Любов”; “Патріарх. Життя Йосипа Сліпого”; “Арнольд Марголін: видатний українець та єврей”; “Апельсинова долька. Брестський мир 1918 р.”; при написанні автором монографій “Хроніка “помаранчевої” революції” (диплом Гран-прі Міжнародного книжкового фестивалю “Світ книги-2005”), “Обличчя “помаранчевої” революції” (“Краща книга року” за версією журналу “Кореспондент”).

Публікації. Результати наукового пошуку відображені в індивідуальній та колективній монографіях, а також статтях загальним обсягом понад 40 друк. арк.

Особистий внесок здобувача. У двох публікаціях з К.Гломоздою здобувачу належить 50 %, у публікаціях з О.Галенком автору належить 60 %, у публікації з В.Ф.Жмирем – 70 %, у публікаціях із О.Затокою – 70 %.

Структура та обсяг роботи зумовлені її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, шести розділів, висновків (основний текст – 440 с.), додатків. Загальний обсяг дослідження становить 767 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну й практичну значущість роботи.

У першому розділі – “Постановка проблеми та спроби її вирішення. Історіографічний огляд” – з’ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження.

Неосяжна література, присвячена різним аспектам становлення та функціонування державних утворень та політичних систем доби 1917–1920 рр. в Україні, чітко поділяється на кілька основних груп.

Більшовицька, комуністична та неокомуністична (1918 – кінець 1980-х-початок 1990 рр.). Упродовж усього майже 80-річного періоду свого існування всіляко намагалася не допустити постановки та обговорення проблеми існування й розвитку альтернативних комуністичній політичних систем та моделей державного устрою, спроб їх інституціалізації як в Основних законах, так і в їх проектах. Факт існування небільшовицьких державних утворень в 1917-1920 рр. ігнорувався за визначенням.

Друга група – це розвідки, спомини, документи, які були надруковані поза межами України в 20–80-ті рр. XX ст. Цей комплекс матеріалів можна поділити принаймні на три підгрупи – відповідно до політичної орієнтації авторів або публікаторів.

Національно-комуністична, яка представлена публіцистичними та мемуарними працями, насамперед, В. Винниченка. Подібно до попередньої, ігнорує висвітлення діяльності будь-яких-політичних режимів, окрім тих, в яких безпосередню участь брав сам В. Винниченко.

Національно-соціалістична, до якої слід віднести, насамперед, неперевершене до сьогодні дослідження М.Стахіва Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: В 7 т. – Стрентон, 1962–1966.. Воно стало піонерською спробою створити науковий нарис державного устрою та політичного розвитку УНР в 1919–1920 рр. М.Стахів сформулював фундаментальне положення, яке і прагнув обґрунтувати: “існує єдність правної основи відновленої української державності, а тому також тотожність цієї держави без огляду на різні її режими. В цій державності, – стверджував він, – упродовж її розвитку мінялися тільки форми влади, режими та суспільні владні групи, що надавали даному режимові суспільного змісту” Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1: Власними силами. – С. 12..

Національно-державницька. Наукову цінність становлять насамперед аналітичні мемуари Д.Дорошенка, які містять загальні відомості про існування, авторів та зміст конституційних документів, підготовлених Гетьманом та його оточенням. У фундаментальному історико-політичному дослідженні П.Солухи Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви – до Леніна). – Б. м., 1973. показано відсутність в українських соціалістичних партій конструктивних ідей у сфері державного будівництва піддано нищівній критиці їх ідеологію і практику, а також показано деструктивну роль лідерів та членів Директорії УНР.

Археографічні збірки та аналітичні розвідки. Серед археографічних праць слід виокремити спадщину о. д-ра Т.Горникевича – 4-томну збірку “Події в Україні 1914–1922, їх значення та історичне тло” (1966 р.), до якої увійшло понад 700 унікальних документів тієї доби.

З поміж аналітичних розвідок наукову цінність до сьогодні зберігає розвідка члена уряду ЗО УНР М.Чубатого. Докладно розповівши про створення Української Національної Ради та Державного Секретаріату, він навів їх персональний склад, дослідив партійну належність, детально описав сферу компетенції найважливіших державних секретарств, органів місцевої державної адміністрації Чубатий М. Державний лад на Західній області Української Народньої Республіки. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто. – 1987. – 50 с.. Ґрунтовною роботою, що розглядала історію України 1917–1920 рр. у юридично-історичному аспекті стала монографія К.Костіва Костів К. Конституційні акти відновленої Української держави 1917–1919 років і їхня політично-державна якість. – Торонто, 1964. – 186 с.. Наукове значення доробку полягає в тому, що автор проаналізував розвиток основних понять, які закладаються в будь-який Основний закон любої європейської держави від XVI ст., гармонійно поєднав аналіз основних конституційних документів УНР з аналізом основних законів доби Гетьманату. Жоден сучасний дослідник не може оминути увагою розвідки В.Трембіцького. У першій з них аналізується ґенеза двох конституційних проектів 1920 р. – д-ра С.Барана та проф. О.Ейхельмана Трембіцький В. Хрест в українських державних інсигніях, на гербах та прапорах в 1918–1920 роках // Богословія. – Рим, 1984. – Т. 48.. В іншій розвідці В.Трембіцький зробив спробу проаналізувати дванадцять, за його підрахунками, історичних українських конституцій – від “Руської Правди” Ярослава Мудрого до Конституції України 1996 р. Впродовж 1917–1920 рр., на думку автора, було підготовлено саме 6 таких документів Трембіцький В. Дванадцять українських Конституцій // Альманах Українського Народного Союзу. – Джерзі Сіті; Нью-Йорк. – 1997. – С. 52–60.. Одним з найкращих прикладів еміграційної аналітичної літератури залишаються спомини А.Марголіна, який основну увагу зосередив на інтегральній проблемі національного державного будівництва в Україні Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). – Берлин, (Б.г.). – 397 с..

Всі без винятку роботи доби 1918 - кінця 1980-х-початку 1990 рр. характеризує неповнота, вони дають фрагментарне уявлення про сутність та особливості українського державотворчого процесу початку XX ст.

Сучасний стан розробки проблеми. Системне вивчення реальної історії зародження та становлення різних форм української державності розпочалося 1988 р. публікацією дисертанта у співавторстві з В.Устименком О. Павловський, В. Устименко. Центральна Рада: сторiнки iсторiї // До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917-1920 рр. Препринт ІІ АН УРСР.- К., 1988.- С. 3-14.. Значний науковий внесок наприкінці 80-х – середині 90-х рр. XX ст. зробили О.Бойко, К.Бондаренко, В.Верстюк, П. та Л.Гарчеви, Я.Грицак, А.Гриценко, М.Держалюк, Ю.Кондуфор, О. та М.Копиленки, О.Кудлай, С.Кульчицький, М.Литвин, М.Несук, Т.Осташко, Р.Пиріг, О.Реєнт, О.Рубльов, Ю.Терещенко, І.В.Хміль, В.Устименко. Помітним кроком у напрямі комплексного дослідження проблем становлення та розвитку політичних систем, що виникли в Україні в 1917–1920 рр., стала наукова конференція “Центральна Рада і український державотворчий процес” Центральна Рада і український державотворчий процес (До 80-річчя створення Центральної Ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р.: В 2-х ч. – К., 1997. – 409 с.. Епохальний доробок зробили укладачі двотомної археографічної збірки “Українська Центральна Рада. Документи і матеріали”, укладачі якої показали, зокрема, що попри всі ідеальні наміри, подолання більшості перепон, які стояли на шляху розбудови української держави 1917–1918 рр. “виявилося не під силу керманичам молодої української держави” Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2-х тт. – Т. 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., 1996. – С. 5..

Новаторськими для зазначеного періоду стали роботи М.Держалюка та О. і М.Копиленків. М.Держалюк сформулював загальні оцінки конституційного процесу 1917–1919 рр. На думку дослідника, “конституції” УНР 1917, 1919 рр. та ЗУНР 1918 р. “ґрунтувалися на загальноєвропейських принципах”, “боротьба за відродження української державності у 1917–1918 рр. завершилася успішно” Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917–1922 рр. – К., 1998. – С.7, 8, 65.. Значення розвідки О. та М.Копиленків полягало насамперед у тому, що вона стала першою вдалою в українському суспільствознавстві спробою перевести комплекс проблем, що розглядаються, в єдино доцільну з наукової точки зору площину. Дослідники визначили легальні та правові засади діяльності інституцій, покликаних до життя українським національно-визвольним рухом, показали еволюцію руху УНР від соціалістичних до загальнодемократичних засад, звернули увагу на те, що в 1917–1920 рр. “Україна існувала як унітарна держава, яка весь час (за винятком періоду Гетьманату) тяжіла до федералізації” Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. – К., 1997. – С. 145, 147..

Завісу над таємницями створення соціалістичних державних утворень на території України підняли П. та Л.Гарчеви Гарчев П., Гарчева Л. Про створення Кримської Радянської республіки в 1919 р. // УІЖ. – 1992. – № 4. – С. 22–31., які викрили методи комуністичного “державного будівництва”. Продовжуючи дослідження особливостей більшовицьких засобів та методів державного будівництва, О.Реєнт та О.Рубльов показали, що більшовики утверджували свою владу в Україні всупереч ухваленому ними ж Основному закону Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1920 рр. – К., 1999. – С. 199.. Підсумки більшовицького “конституційного” будівництва в Україні підбив С.Кульчицький. Він показав, що всі радянські конституції до 1936 р. не регулювали політичне життя, не згадували реальних носіїв влади Кульчицький С. Форма і зміст радянської національної державності // Центральна Рада і український державний процес. – С. 31, 32..

Звільнення від державних цензурних лещат, природне зростання нової генерації дослідників, оприлюднення науково опрацьованих збірок документів мали наслідком якісні зрушення у вивченні всього кола проблем, пов’язаних із становленням та функціонуванням українських політичних систем та державних моделей у 1917–1920 рр. Неабиякий інтерес представляє дослідження В.Капелюшного, який сформулював, зокрема, висновок про те, що “процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним Капелюшний В.П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917 - 1921 рр.): історіографія: Дис. … д-ра іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. —К., 2004.- 45 С.- С. 37.. Вагомий внесок в дослідження проблеми зробив С.Благовісний, який зупинив увагу на органічних недоліках обох УНР. Ці формації споріднювали “проблеми невизначеності юридичного статусу та компетенції”; “не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади”; “правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились нез’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними”; невирішеною залишилась проблема взаємодії…з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування”; не було чіткого розмежування між органами цивільної та державної влади Благовісний С.Г. Організаційно-правові засади діяльності урядів «першої» та «другої» УНР: Дис. ... канд. юрид. наук: Національний ун-т внутрішніх справ. — X., 2005.- 21 С.- С. 17.. Суттєвим доробком є дослідження О.Грибенко Грибенко О.М. Державотворчі процеси в Наддніпрянській Україні 1917-1920 рр.: Історичний аналіз: Дис. … канд. іст. наук: Східноукраїнській Національний ун-т ім. В. Даля. — Луганськ, 2007.- 20 С., Н.Єфремової Єфремова Н.В. Розвиток конституційного законодавства в Україні (1917 - 1920): Дис... канд. юрид. наук: Одеська національна юридична академія. – О., 2002.- 20 С. , А.Присяжнюк Присяжнюк А.Й. Конституційне будівництво в Українській Народній Республіці доби Директорії (листопад 1918 – початок 1921 рр.): Дис... канд. юрид. наук: Національна академія внутрішніх справ України. — X., 2002. – 19 С.- С. 9., Н.Стецюк Стецюк Н.В. Конституціоналізм в українській політичній та правовій думці (середина XIX ст. – кінець 80-х років XX ст.): Дис... канд. юрид. наук: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2003.- 20 C., які об’єктивно підтвердили висновок дисертанта про правовий хаос, яким супроводжувалися процедури створення та проголошення українських державних утворень. Певний внесок у дослідження всього комплексу проблем, пов’язаних з ґенезою становлення українських політичних систем та державних утворень 1917-1920 рр. зробили також оригінальні дослідження Т.Бевз Бевз Т.А. Формування Української держави за доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.).- Автореф. дис. … канд. іст. наук.- К., 1995.- 24 С., В.Єрмолаєва Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження): Дис. … д-ра юрид. наук: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006.- 40 С.- С. 31., І.Лебедєвої Лебедєва І.М. Створення уряду Української Народної Республіки і формування системи виконавчої влади (червень 1917 р. – квітень 1918 р.): Дис. … канд. іст. наук: Київський національний лінгвістичний ун-т. — К., 2003.- 20 С., Я.Шинкарук Шинкарук Я.І. Правові засади організації та діяльність Міністерства внутрішніх справ Української Народної Республіки доби Директорії (листопад 1919 – 1921 рр.): Дис. ... канд. юрид. наук: Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006.- 20 С.. Серед інших треба відзначити дослідження Н.Козак, в якому доведено, зокрема, що особливостями Української Держави 1918 р. стали: революційний шлях приходу до влади, опора на військові сили, особистий авторитет Гетьмана П.Скоропадського, ієрархічний суспільний устрій з сильними традиціями, захист національної культури, соціально орієнтована економічна політика, захист прав і свобод громадян, рівність всіх перед законом Козак Н.А. Український консерватизм: історія і сучасність: Дис. ... канд. політ. наук: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2001.- 18 С.- С. 11-12.. З цим перегукується у своїх висновках С.Коник: “… існування Української Держави – “це якісно новий етап пошуку й реалізації іншої моделі державного управління” Коник С.М. Становлення вищих та центральних органів виконавчої влади Української Держави 1918 року: Дис... канд. наук з держ. управління: Українська Академія держ. управління при Президентові України. — К., 2002.- 20 С.- С. 1. . С.Гнатюк аргументовано доводить, що Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося, і об’єктивно не репрезентував якоїсь конкретної форми правління, а питання державного устрою Гетьманату практично нерозглянуте і потребує вивчення Гнатюк С.Л. Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми: Дис. … канд. іст. наук: Київський національний лінгвістичний ун-т. — К., 2002. – 20 С.- С. 12.. Це мало своїм наслідком введення в науковий обіг та раніш невідомих артифактів та осмислення добре відомих емпіричних даних.

Впродовж останніх п’яти років суспільствознавці ґрунтовно розробили питання про інтелектуальні передумови виникнення та розвитку вітчизняних політичних та державних систем, ролі в цих процесах окремих політиків, політичних партій, збройних формувань та зовнішніх впливів. Серед останніх слід відзначити ґрунтовну роботу В.Коваля, який довів, що “перша” УНР спочатку була визнана як “самостійна” держава країнами Четверного союзу та петроградським більшовицьким “урядом”, після чого лідери УЦР похапцем підготували IV Універсал та проголосили незалежність УНР Коваль В.В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четвертного союзу: Дис. … канд. іст. наук: НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського. — К., 2002.- 19 С.- С. 7..

Проблемним – попри всі досягнення – залишається питання державотворення ЗУНР-УНР. Дослідження С.Адамовича Адамович С. В. Наддніпрянська політична еміґрація в суспільно-політичному житті західно-українських земель (1914 – 1918 рр.): Дис. ... канд. іст. наук: Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2003.- 19 С., І.Вівсяної Вівсяна І.А. Національно-культурна співпраця українців Галичини та Наддніпрянщини у 1917 – 1920 рр.: Дис. … канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2003.- 18 С., В.Пилипів Пилипів В.І. Джерела з історії взаємовідносин Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки: Дис. … канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. — К., 2002.- 15 С. - попри всі їх беззаперечні позитивні досягнення, оминають ключову проблему: нелегітимний, неправовий характер утворення т.зв. “Соборної” УНР.

Таким чином, аналіз відомої літератури дозволяє зробити висновок про відсутність цілісного уявлення про характер, суть, форми, методи, суб’єктів і політичне тло формування та функціонування державних утворень в Україні 1917–1920 рр. та спроб їх інституціоналізації в конституціях та відповідних актах. До сьогодні ми не маємо жодного системного дослідження, яке ставило б перед собою завдання проаналізувати процеси державного будівництва в Україні та її політичного устрою між березнем 1917 р. та листопадом 1920 р. – передовсім під політично-правовим кутом зору та в контексті тодішніх геополітичних обставин, факторів та їх розуміння тими політичними діячами, які вирішили долю світу після закінчення Першої світової війни. Наразі відсутні й праці, в яких систематизувалися добре відомі емпіричні дані в усій їх повноті..

У другому розділі – “Виникнення народної республіки: національно-соціалістичний вибір (3 березня 1917 р. – 28 квітня 1918 р.).” – показано політичну трансформацію українського національного руху, зорганізованого в Центральній Раді, від загальнодемократичних до національно-соціалістичних цінностей, курс на реалізацію яких було взято з проголошенням ІV Універсалу УЦР.

В розділі показано, що модернізація Російської імперії 1861-1914 рр. поставила на порядок денний вирішення проблеми невідповідності її патріархального соціально-політичного устрою потребам економічного розвитку. Не менш важливої гостроти набувало вирішення соціального й національного питання. Право українців на будь-яку форму окремого національного існування правлячим режимом заперечувалося, українське громадське життя характеризувалося практичною відсутністю власне інститутів громадянського суспільства.

Заперечення національної ідентичності українського етносу на загальноімперському рівні мало своїм прямим фатальним наслідком фактичну втрату національних еліт у всіх сферах. Водночас вирішення соціальних питань, насамперед боротьба за зміну відносин власності, перерозподіл додаткової вартості в Україні набули форми боротьби за відновлення національної справедливості під культуртрегерськими гаслами. Перша світова війна, яка каталізувала кризові процеси в пореформеному імперському суспільстві, досягла свого апогею на початку 1917 р., коли Російська держава, а, отже, інтегрована до неї більша частина українських земель, суспільство, всі його інститути втягнулися в „загальнонаціональну кризу”.

У березні, з падінням самодержавства, життя поставило перед лідерами нового режиму взагалі й українського національного руху, зокрема, проблеми принципово іншого, ніж у попередній історичний період, характеру. Для реалізації претензій на роль репрезентанта революційної України національний рух мав розв’язати три принципові проблеми: зректися свого “вузьконаціонального” характеру; вийти за межі вузького гуртка київської інтелігенції, що вимагало, в свою чергу, “легалізації” засадних принципів українського руху; нарешті, досягти суспільного консенсусу щодо програмових вимог цього руху. Це, в свою чергу, означало не тільки необхідність урегулювання складних взаємовідносин між різними політичними українськими гуртками, але передовсім досягнення консенсусу з принципових питань між національними групами, які проживали на території України. На ці та інші запитання провідні українські діячі почали шукати відповіді з перших днів революції. Заснування Української Центральної Ради (УЦР) висунуло проблему: якими повинні бути ближчі політичні сили та гасла нової української організації?

Перший відомий нам документ УЦР – звернення “До українського народу” від 9 березня – закликав народ „рішуче домагатися від нового уряду прав, які тобі належать і які ти повинен мати”. По переїзді до Києва М. Грушевський почав обґрунтовувати необхідність переходу від національно-культурних вимог до політичних – створення автономії України. У резолюціях Київського губернського кооперативного з’їзду 14–15 березня вперше публічно пролунала вимога створення “Російської Федеративної республіки з національною територіальною автономією”, яка була підтримана та розвинута учасниками багатотисячної маніфестації в Києві 19 березня.

Опанування політичною ситуацією, поглиблення революційного процесу під проводом українців вимагало легітимно поширити вплив УЦР на всій території Південно-Західного краю. Завданням М.Грушевський вбачав надати УЦР як головній національній політичній інституції постійної форми, обрати її постійний склад, конституювати її відносини з різними неукраїнськими організаціями. Всеукраїнський національний конгрес 6–8 квітня 1917 р., на думку його організаторів, розв’язав дві фундаментальні проблеми: сформулював головне ідеологічне гасло руху – вимогу широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської республіки та заклав організаційні підвалини її реалізації. З політико-правового боку резолюції Конгресу проголосили як право на самовизначення українського народу, уповноваживши УЦР його реалізувати, так і право на міжнародний статус України. Ці рішення були підтримані I Всеукраїнським військовим з’їздом. Його делегати визнали УЦР “єдиним компетентним органом, здатним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового уряду”.

Активний процес усвідомлення реального місця України в новому загальноросійському домі змушував УЦР узгодити, а по можливості й гармонізувати взаємовідносини Києва й Петрограда, розпочати відповідні переговори з Тимчасовим урядом з метою добитися видання спеціальної декларації, яка б визнала право українського народу на національно-територіальну автономію. Переговори провалилися. У цих умовах учасники I Всеукраїнського селянського з’їзду доручили Раді розробити статут української автономії, скликати конференцію представників “недержавних” народів та український територіальний з’їзд, а також провести негайну українізацію всіх громадських інституцій та органів самоврядування.

Обговорення проблеми на сесії УЦР 1 червня засвідчило, що керівництво Центральної Ради обрало шлях не компромісу, а подальшої радикалізації своїх вимог і дій. Український табір остаточно розколовся на три частини: помірковано-консервативну, радикально-соціалістичну та радикально-самостійницьку. Центральний уряд офіційно взагалі відмовився визнати Раду виразником волі всього українського народу, оскільки вона не обиралася всенародним голосуванням. Хиткість легітимних та політичних позицій самого Тимчасового уряду, небажання заохотити інші народи до самовизначення, прагнення запобігти дальшому ускладненню стосунків з Радою робітничих, солдатських та селянських депутатів, обставини військового часу та геополітичні міркування, були тими чинниками, які стали на заваді задоволення вимог української сторони.

Зі свого боку ідеологи Ради в основі всіх існуючих суспільних конфліктів в Україні вбачали передовсім конфлікт між “українською нацією, нацією сільських трударів, міського пролетаріату, дрібних службовців та міщан”, з одного боку, та всіма іншими “нетрудовими” групами населення України, а, також із росіянами, євреями, поляками – з другого. Цей постулат мав своїм наслідком остаточну відмову лідерів УЦР від принципу всенародного представництва. Центральна Рада, за словами М.Грушевського, мала стати “морально сильним національним представництвом”, яке повинно було бути посилене “класовим представництвом”.

Тактика центрального уряду у переговорах з керівниками українського національного руху, яка зводилася до відкладання вирішення проблеми Всеросійськими Установчими Зборами, мала наслідком радикалізацію вимог останніх, які далі-більше набували ультра-соціалістичного характеру. Зокрема йшлося про якнайскоріше втілення в життя засадничих принципів автономного устрою України de facto. 10 червня на II Всеукраїнському військовому з’їзді (а не на засіданні, власне, Центральної Ради) було ухвалено текст I Універсалу УЦР, який проголошував автономію 9 губерній у складі Росії. Попри гучне пропагандистсько-агітаційне значення, I Універсал не став фактором консолідації строкатого і розколотого суспільства, завдав непоправного удару щойно народженому загальнодемократичному рухові в Південно-Західному краї, поглибив розкол серед українського політикуму. Головний наслідок, який став однією з ключових причин поразки спроби демократичної трансформації Російської імперії/республіки, на думку дисертанта, полягав у тому, що відносини між російськими та українськими демократичними несоціалістичними силами остаточно зіпсувалися. Текст І Універсалу було проголошено від її імені до офіційного затвердження на сесії, хоча ні Президія Ради, ні будь-який інший її орган, згідно з регламентом роботи Ради, не мали право цього робити.

23 червня учасники V сесії УЦР були поставлені перед фактом вирішення за їхніми спинами питання, яке могло належати до компетенції тільки Українських Установчих зборів або українського парламенту – був створений т. зв. “український уряд” – Генеральний Секретаріат. Він не міг претендувати на такий, навіть тимчасовий, статус тому, що не мав відповідної легітимації з боку Тимчасового уряду, а також тому, що представники т.зв. “національних меньшин” не взяли участі у його формуванні. 28 червня сесія УЦР ухвалила ще одне нелегітимне і незаконне рішення - доручила Генеральному Секретаріату почати перетворення Ради у тимчасовий крайовий парламент.

Політична доцільність взяла вгору над правом і над законом, і над фундаментальними та поточними інтересами багатонаціонального суспільства. Життя довело неможливість реалізації ідеї про об’єднання “української демократії” тільки на ґрунті національно-політичних домагань. УЦР ухвалила й рішення, за яким вона, як “орган революційної демократії”, складається головним чином з рад робітничих, солдатських та військових депутатів., V сесія ЦР остаточно надала перевагу суто радянському, тобто клановому груповому принципу формування цього представницького органу українських соціалістичних партій та громадських організацій.

Ухвалення II Універсалу відіграло виключно