НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Радзієвська Тетяна Вадимівна

УДК 800.852:2-3

Комунікативно-прагматичні

аспекти текстотворення

Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАН України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Брицин Віктор Михайлович, заступник директора Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Воробйова Ольга Петрівна, завідувач кафедри лексикології та стилістики англійської мови Київського лінгвістичного університету;

доктор філологічних наук, професор Нікітіна Фіонілла Олексіївна, професор кафедри мовознавства Київського інституту перекладачів;

доктор філологічних наук, професор Пещак Марія Михайлівна, завідувач відділу лінгвістики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

Провідна установа - Львівський національний університет ім. І.Франка, кафедра загального мовознавства; МО України, м.Львів.

Захист відбудеться 23 березня 2000 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту (Київ-1, вул.Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 22 лютого 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради к.філол.н. Г.І.Лиса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасній лінгвістиці центральне місце посідає проблема дослідження мовної діяльності, вивчення мови у динаміці її реального функціонування. Це спричиняє інтерес до конкретних виявів мовної діяльності, яка здійснюється у вигляді різного роду текстів. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває проблема вивчення тексту як комунікативного механізму, що є головної проблемою комунікативної лінгвістики та лінгвістики тексту на нинішньому етапі розвитку цих дисциплін.

Сучасним дослідженням тексту властивий міждисциплінарний підхід, в якому враховуються досягнення функціональної стилістики, прагматики, семіотики, теорії комунікації, риторики, соціолінгвістики. Якщо у 60-70-ті рр. у лінгвістиці тексту переважали структуральні методи і в центрі уваги дослідників були категорії зв’язності та цілісності, а сам текст розглядався як лінійна структура, утворена послідовністю мовних знаків, то поступово під впливом ідей мовної прагматики та теорії дискурсу здійснилася переорієнтація на аналіз комунікативних ознак тексту, пов’язаних з його функціонуванням у суспільній комунікації. Текст почав аналізуватися в контексті інтенціональності, тобто з позицій носія мови з його комунікативними, ментальними, експресивними потребами у зв’язку зі структурою комунікативного акту, що його відбиває текст. Таким чином, дослідження тексту було введено до антропоцентричної парадигми опису мовних явищ. Відповідно, поступово змінилися уявлення щодо тексту як об’єкта аналізу: текст почали розглядати разом з ознаками контексту, що визначають його комунікативні, структурні, змістові, риторичні особливості. Закономірним наслідком такого розвитку комунікативної лінгвістики стало її об’єднання з теорією дискурсу - дисципліною, що вивчає соціально обумовлені ситуації або сфери функціонування мови.

Концептуальна модифікація ключових понять супроводжувалась у лінгвістиці тексту поступовим розширенням емпіричної бази досліджень шляхом залучення до аналізу дедалі більшої кількості функціональних категорій текстів, що супроводжувалися виникненням понять класу, типу, виду тексту. Таким чином, нині виникли підстави для переходу на новий, вищий рівень аналізу, в якому тексти різних категорій, що утворюють певний фрагмент текстового універсуму, постають як об’єкт системного моделювання мовної діяльності. Це дозволяє поставити проблему комплексного вивчення комунікативної природи тексту в зв’язку з процесом текстотворення, моделювання мовної діяльності у різних типах дискурсів на основі базової моделі комунікативної діяльності.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є комплексний опис і моделювання процесу текстотворення як виду мовної діяльності, маніфестованої у текстових одиницях різних соціокомунікативних сфер. Враховуючи необхідність аналізу текстотворення як на рівні текстового типу, так і на рівні конкретного текстового корпусу, ми виходимо з того, що процес побудови текстового типу визначається умовами, закладеними в структурі модельної ситуації текстотворення, які для носія мови мають облігаторний характер, у той час як на процес текстотворення на рівні конкретного текстового корпусу впливають також численні фактори, зумовлені конкретними характеристиками суб’єкта текстотворення (мовної особистості), зокрема, його комунікативною компетенцією, та ознаками конкретної мовної ситуації. Таким чином, вивчення механізмів текстотворення у різних типах дискурсів диктує необхідність розв’язання таких завдань:

- встановлення характеру зв’язку між структурою комунікативно-прагматичної ситуації текстотворення, з одного боку, та основними напрямками побудови тексту разом з його конкретними прагматичними, семантико-синтаксичними, номінативними особливостями, з другого;

- виявлення основних стратегій як типів мовно-мисленнєвої діяльності, властивих текстотворенню;

- розкриття ролі суб’єкта в процесі формування текстотипу та перевірка гіпотези про прагматичне розшарування суб’єкта мовної дії;

- аналіз ролі комунікативної компетенції суб’єкта текстотворення та її впливу на різні рівні формування тексту;

- визначення характеру співвідношення між семантичною і прагматичною підсистемами тексту;

- дослідження комунікативних властивостей певних текстових типів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації пов’язана з розпочатими в Інституті української мови НАН України соціолінгвістичними дослідженнями. Окремі розділи дисертації відбивають дослідження, виконані в рамках тем “Соціальні аспекти мовної комунікації (1991-1993), “Теоретичні проблеми соціолінгвістики” (1994-1996) відповідно до планів науково-дослідної роботи Інституту української мови НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше здійcнено комплексне дослідження механізмів текстотворчої діяльності на матеріалі текстів різних функціональних класів. З погляду вивчення мовної діяльності встановлено основні типи комунікативних стратегій, властивих сфері побудови тексту. В контексті однієї з ключових загальнолінгвістичних проблем щодо межі між семантикою і прагматикою визначаються аналітичний та синтетичний типи прагмасемантичної організації тексту з відмінним характером співвідношення між відповідними складовими тексту. З позицій текстотворення уточнюється поняття текстового типу, яке протиставляється в дослідженні поняттю конкретного текстового корпусу. Вперше в українському мовознавстві з погляду комунікативної лінгвістики проведено аналіз таких видів текстів, як мемуари, афоризми, щоденники, енциклопедії, довідники.

Теоретичне й практичне значення виконаної роботи. Результати дисертаційного дослідження становлять внесок у розвиток теорії мовної діяльності в аспекті проблеми текстової комунікації у просторі багатовимірних соціокультурних зв’язків. З теоретико-методологічного погляду важливим є пропонований двоаспектний підхід до вивчення тексту на різних рівнях узагальнення - на рівні текстового типу і на рівні конкретного корпусу текстів. Для сучасної семантичної теорії суттєвим є визначення співвідношення між семантичною та прагматичною підсистемами в побудові тексту. Матеріали дисертації можуть бути використані при створенні вузівських підручників та посібників з теоретичного мовознавства, теорії мовної комунікації, соціолінгвістики, лінгвістики тексту та викладанні відповідних курсів і спецкурсів. Вони можуть бути враховані у джерeлознавчих студіях, які використовують текст як джерело історико-культурної інформації, а також у практиці вдосконалення різних аспектів текстової комунікації та підвищення її ефективності.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювалися на засіданнях Вченої ради Інституту української мови НАН України, засіданнях та наукових семінарах відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, на УІІ Міжнародній конференції з проблем семантичних досліджень “Текст і методика його аналізу” (Харків, 1994), міжнародній конференції “Мова тоталітарного суспільства” (Київ,1995), ХІІ Міжнародному з’їзді славістів (Краків, 1998), Всеукраїнській науковій конференції “Семантика, синтактика, прагматика мовленнєвої діяльності” (Львів, 1999), на міжнародних, всесоюзних, республіканських конференціях (Таллін, 1983, Москва, 1985; Москва, 1986; Москва, 1987; Москва, 1988; Єреван, 1988; Москва, 1989; Москва, 1990; Москва, 1991; Київ 1991; П’ятигорськ, 1992; Київ, 1996; Львів, 1996; Софія, 1996; Харків, 1997; Київ, 1997; Київ, 1998; Львів, 1998).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в індивідуальній монографії “Текст як засіб комунікації” (11,5 друк. арк.), 21-ій науковій статті, які видано у наукових журналах та збірниках наукових праць, 17-ти статтях і тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Відповідно до завдання комплексного опису й моделювання механізмів текстотворення матеріалом для аналізу стали ті типи текстів, які, по-перше, є недостатньо або зовсім не вивчені в межах мовознавчих дисциплін, по-друге, є результатом складної вербально-когнітивної діяльності суб’єкта, і, по-третє, належать до різних соціокомунікативних сфер. Це переважно українські та російські наукові, науково-популярні, науково-реферативні тексти, рецензії, розповідні та афористичні тексти, мемуари, листи, щоденники, енциклопедії та довідники. Аналіз текстового матеріалу в першому розділі, присвяченому науковій комунікації, здійснювався на основі 160-ти наукових статей з філософії, біології, хімії, математики, 120-ти рефератів з проблем кібернетики та інформатики (зокрема журналу “Науково-технічна інформація”), науково-популярних книг та статей за період 70-80-х рр. Для аналізу довідково-інформаційних текстів було опрацьовано довідники й енциклопедії з різних предметних галузей 60-80-х рр. При вивченні комунікативних особливостей та процесу текстотворення афористичних та наративних текстів, а також текстів, що відбивають різні аспекти приватної комунікації, спеціально розглядались тексти Ф.Ларошфуко, Е.Кроткого, Гр.Квітки-Основ’яненка, листування М.Врубеля, С.Рахманінова, О.К.Толстого, спогади О.Бенуа, О.Кошиця, щоденники Т.Шевченка, С.Єфремова, С. Танєєва та ін.

Теоретико-методологічну основу роботи становлять основні положення сучасної мовної прагматики (Дж.Серл, Г.Грайс, Дж. Ліч), семіотики (Ю.М.Лотман, У.Еко), лінгвістики тексту (Т. ван Дейк, А.Душак, І.Р.Гальперін, М.М.Пещак, О.П.Воробйова, Ю.С.Лазебник), теорії номінації та загальної семантики (Н.Д.Арутюнова, О.В.Падучева, Ю.С.Степанов). Основним методом дослідження текстотворення на рівні текстового типу є моделювання комунікативно-прагматичної ситуації створення текстів певного класу та комунікативних стратегій суб’єкта. На різних етапах роботи застосовуються також описовий та порівняльний методи.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел та списку цитованих видань, який є додатком до основного тексту дисертації. Повний обсяг дисертації становить 359 с., додаток - с.385 - 390.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Текст як об’єкт комунікативної лінгвістики” присвячено аналізові основних етапів розвитку сучасної лінгвістики тексту, еволюції погляду на текст і викладенню теоретико-методологічних положень, на яких ґрунтується виконане дослідження. У розвитку сучасної лінгвістики тексту, початок формування якої як окремої мовознавчої дисципліни прийнято позначати кінцем 50-х – початком 60-х рр., можна виділити два періоди. На першому етапі (60-ті - поч.70-х рр.) провідним в аналізі та інтерпретації тексту був підхід, сформований структуральною парадигмою, в межах якої текст розглядався як предметний статичний об’єкт, що розкладається на частини, когерентна множина речень. Цей підхід передбачав вивчення тексту шляхом аналізу його компонентів - абзаців, міжфразових зв’язків, темо-рематичних послідовностей, анафоричних структур, механізмів семантичного повтору (О.В.Падучева, С.Й.Гіндін, В.Дресслер, Б.Палек, З.Шмідт), під впливом ідей генеративної граматики створювалися граматики тексту (Я.Петефі, Р.Харвег), а також семантико-інформаційні моделі тексту, необхідні для розв’язання прикладних завдань (Е.Ф.Скороходько, І.П.Севбо, В.Є.Берзон, Ю.С.Мартемьянов).

На другому етапі розвитку лінгвістики тексту, початок якого припадає на середину 70-х рр., під впливом ідей мовної прагматики, соціолінгвістики, когнітивної психології поступово здійснилася переорієнтація на вивчення тексту з позицій мовної діяльності. Текст почав аналізуватись як комунікативний твір, складне лінгвосеміотичне утворення, що інтегрує в собі образ позатекстової дійсності, комунікативну дію, специфічну формальну структуру; до концептуального апарату лінгвістики тексту увійшли поняття ілокуція (інтенція) тексту, текстуальність, інтертекстуальність, адресованість (фактор адресата) та ін.

Серед головних напрямів розвитку лінгвістики тексту 70-90-х рр. слід назвати: 1)напрям, сформований дослідженнями конкретних текстових класів (наукові, газетні, рекламні, ділові, художні тексти, оголошення, астрологічні та економічні прогнози, лозунги, художня критика тощо), завдяки чому значною мірою була розширена емпірична база лінгвістики тексту й поглиблено уявлення щодо комунікативно-прагматичних властивостей різних текстів (Ю.Й.Левін, В.Г.Ляпунова, А.І.Мамалига, М.М.Пещак, В.В.Різун, А.Буайє, Е.Гроссе, М.Мартен, Р.Ратмайер, М.Войтак), а також спробами створити класифікації та типології текстів за комунікативно-когнітивними ознаками (Б.Зандіг, Е.Верліх); 2)напрям, у якому текст вивчається в інтенціональному та рецептивному аспектах, що дозволяє показати залежність від них вибору структурно-семантичних особливостей та мовностилістичних засобів відповідного тексту (Н.О.Александрова, К.О.Васильєв, С.Є.Максимов, Л.Славгородська, В. Факалієва, К.Пісаркова); 3)напрям, пов’язаний з пошуком та визначенням головних текстових категорій – загальнотекстових, часткових, обов’язкових та факультативних, онтологія яких зумовлена категоріальними ознаками належних текстові одиниць – модальністю, референційністю, предикативністю, визначеністю-невизначеністю (О.П.Воробйова, І.Р.Гальперін, Т.В.Матвєєва, М.Стаменов); 4)напрям, у межах якого текст розглядається як засіб міжкультурної комунікації, де особливої ваги набувають дослідження тих категорій текстів, що функціонують у різних етнолінгвокультурних спільнотах, проте репрезентують один тип дискурсу (медичний дискурс, академічний дискурс); тут основна увага зосереджена на дослідженні етнолінгвістичних стилів спілкування, етнічних мовленнєвих стереотипів при написанні тексту, ролі культурних цінностей при формуванні комунікативних стратегій (Н.К.Рябцева, О.Д.Швейцер, Ж.-К.Беакко, М.Клайн, А. Душак, О.Режан, К.Конг); 5)напрям, що передбачає вивчення тексту в межах комунікації певного типу в зв’язку з певним дискурсом як соціокомунікативною сферою, яка детермінує ознаки тексту, що функціонує в ній (І.І.Ковтунова, С.Є.Нікітіна, І.М.Колегаєва).

У цілому сучасний стан досліджень тексту в аспекті його комунікативних властивостей слід схарактеризувати як продовження етапу становлення: попри значний внесок у розбудову лінгвістики тексту розвідок, присвячених конкретним текстовим класам і теоретико-методологічним проблемам, залишаються неописаними численні текстові класи, які займають вагоме місце в соціальній комунікації (рекламні тексти, ділові документи, спогади), широке варіювання спостерігається й у використанні всього термінологічного апарату, що відбиває недостатню концептуальну сформованість цієї дисциплінарної сфери. Серед проблем, які досі не привернули належної уваги, слід також назвати проблему текстотворення, оскільки в дихотомії “продукція – рецепція тексту” перевага віддається саме проблемі сприйняття тексту (К.Гаузенблас, В.В. Різун, Ю.О.Сорокін, М.Д.Феллер, М.Ріффатер).

У цьому ж розділі висвітлено основні теоретико-методологічні засади дослідження. Так, необхідною методологічною передумовою аналізу текстових сфер, текстотворення, механізмів рецепції тексту та інших проблем у межах комплексної проблеми вивчення комунікативної природи тексту має бути розрізнення двох принципово відмінних рівнів аналізу тексту, які пропонуємо називати культурно-лінгвістичним та соціолінгвістичним. На культурно-лінгвістичному рівні текст аналізується як елемент культурно-семіотичного простору, що співвідноситься із символічними цінностями, логічними зв’язками. Текст розглядається як носій загальносистемних властивостей і належить до системи текстових типів, конкретні маніфестанти якої, будучи засобами комунікації, утворюють культурний простір і відбивають культурну пам’ять мовної спільноти. Тому основним об’єктом аналізу на цьому рівні стає текстовий тип - інваріантна текстова одиниця, якій відповідає певний комплекс комунікативно-прагматичних умов текстотворення, що визначають програму породження тексту та його релевантні ознаки.

На соціолінгвістичному рівні аналізу текст постає як елемент конкретного соціального простору, що характеризується визначеними просторово-часовими межами, конкретним соціальним контекстом, певними ціннісними установками та мовною й комунікативною компетенцією носіїв мови - членів відповідної соціальної спільноти. Якщо вивчення тексту на культурно-лінгвістичному рівні в ідеалі передбачає ахронічний підхід, певне абстрагування від конкретних позамовних, історичних, соціокомунікативних реалій, то опис тексту або конкретного корпусу текстів на соціолінгвістичному рівні означає врахування тих чи інших параметрів соціального контексту з часовими координатами. Сучасні розвідки з лінгвістики тексту ці два підходи переважно не розрізняють, що пояснюється інтегральною природою тексту. Однак протиставлення двох рівнів аналізу, як видається, має фундаментальне значення, оскільки дозволяє виявляти усталене, належне до культурної пам’яті мовної спільноти і привнесене зовнішнім соціальним контекстом, конкретними обставинами буття соціуму.

Процес текстотворення розглядається нами в межах системи текстової комунікації – як одна з її фаз, поряд із фазою рецепції тексту, а термін “текстова комунікація” використовується для позначення комунікативних процесів, що здійснюються за допомогою тільки писемних текстів, тобто при опосередкованості комунікативного контакту. В такому тлумаченні текстова комунікація протиставлена безпосереднім комунікативним процесам, і в цьому її відмінність від поняття ширшого обсягу – дискурсу.

При вивченні текстотворення і тексту в комунікативному аспекті вихідним є також положення про те, що текст зберігає у собі інформацію не тільки про фрагмент картини світу, а й про комунікативну ситуацію, яка йому відповідає як засобові комунікації (Ю.М.Лотман, Г.В.Степанов). Тому при описі й моделюванні мовної діяльності при текстотворенні ми виходимо з того, що текст “містить у собі згорнуту систему всіх ланок комунікативного ланцюга” (Ю.М.Лотман), тобто мета-інформацію стосовно своїх прагматичних зв’язків. Ця інформація в праці представлена шляхом опису модельної ситуації текстотворення, що складається з комунікативного суб’єкта, адресата, об’єкта, комунікативної мети та ін., які в процесі текстотворення набувають статусу облігаторних чинників побудови тексту. Поряд з ними процес текстотворення детермінований і дією факультативних (суб’єктивних) чинників – комунікативною (стилістичною, текстовою) компетенцією суб’єкта, цензурою, видавничими вимогами, матеріальною маніфестацією тексту. Дія облігаторних чинників формує відповідний текстовий тип – конструкт, що співвідноситься з такими поняттями опису мовної системи, як фонема, морфема на противагу їх конкретним реалізаціям у мовленні. Тому при описі ролі облігаторних чинників текстотворення (2-й –5-й розділи) представлено підхід до тексту на культурно-лінгвістичному рівні, де в центрі уваги перебуває модельний процес текстотворення і певний текстовий тип. Опис ролі факультативних (суб’єктивних) чинників, зокрема ролі комунікативної компетенції, передбачає розгляд корпусу текстів з конкретною історичною атрибуцією в зв’язку з реаліями мовної ситуації (6-й розд.).

Іншим актуальним для аналізу механізмів текстотворення положенням є висловлена Ю.С.Степановим думка про розшарування комунікативного суб’єкта в процесі мовної діяльності (Ю.С.Степанов. В поисках прагматики: проблема субъекта // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1981. – Т.40. -№4. –С.325 – 332.). У багатоаспектній текстотворчій діяльності, яка пов’язана з реалізацією багатьох функцій, прагматичне розшарування суб’єкта комунікації виявляється не тільки в тому, що суб’єкт має різні прагматичні статуси при написанні текстів різних категорій (наукова стаття, приватний лист, спогади, доручення), а й тому, що виконуючи у комплексному текстотворчому процесі різні типи операцій, суб’єкт виступає у відповідних прагматичних ролях, які “пропонує” йому ситуація побудови тексту.

У другому розділі “Текстові засоби наукової комунікації в аспекті текстотворення” розглядається специфіка організації та механізми текстотворення у науковому дискурсі. Науковий дискурс маніфестується й у формах безпосередньої комунікації, і за допомогою текстових писемних творів, які слід визнати домінуючою формою реалізації наукового спілкування (пор. приватне спілкування). До специфічних ознак його організації, що впливають на побудову текстів, які функціонують у науковій комунікації, належать: установка на динамічне накопичення інформації, внаслідок якої текстовий твір, що обслуговує наукову комунікацію, будується за моделлю акту повідомлення; новизна та нетривіальність інформації, що передається; значна питома вага метакомунікації, яку утворюють процедури оцінки та селекції текстів; опосередкований контакт комунікантів та ін.

Механізми текстотворення розглянуті на матеріалі текстових типів наукової статті, реферату, науково-популярного тексту. У науковому дискурсі представлено дві категорії текстів наукової статті, що розрізняються за об’єктом та комунікативно-прагматичною ситуацією їх побудови: (1) тексти, в яких комунікативним об’єктом виступають пропозиції ментальних актів, що співвідносяться, зокрема, з модусами вважання (англ. belief), та (2)тексти, об’єктом яких є певна позамовна ситуація – експеримент, де основний модальний оператор – модус знання. Відмінність за типами об’єктів супроводжується різним співвідношенням тексту та дослідницької фази, що передує його створенню, а це впливає на розподіл прагматичних ролей у цих текстах – “автора-креатора”, яка домінує при побудові тексту (1), та “відправника інформації”, що є провідною для текстів (2), а також визначає різне відношення авторства у цих текстах. Якщо текстам типу (1) властива установка переконування, доведення, і вони в процесі текстотворення розвивають мовні засоби, що обслуговують це комунікативне завдання (цілком ясно, що…, не викликає сумніву, звідси випливає, що…), то в текстах типу (2) домінує установка повідомлення, яка не передбачає використання мовних засобів впливу на адресата, натомість потребує чіткої структурації тексту завдяки формуванню субтекстів, часто з окремими заголовками, використанню метатекстових елементів (Теперь перейдем к формулировке задачи о кратной полноте). Однією з особливостей формування наукового тексту є певна нейтралізація фактора адресата як текстотворчого чинника та зростання ролі узусу, який характеризує ту наукову спільноту, де функціонує текст. Саме конкретний узус великою мірою визначає характер викладу, стильові норми, мовні засоби подання інформації, прийоми цитування, оформлення посилань, прийняті у певному науковому лінгвоколективі.

При створенні реферату – тексту вторинного похідного типу, як показує аналіз комунікативно-прагматичної ситуації, суб’єкт поєднує дві ролі: роль “аноніма”, який будує відповідь на вміст первинного (наукового) тексту, і роль “редуктора”, діяльність якого пов’язана з редукцією перероблюваного тексту. В результаті текстотворчої діяльності комунікативного суб’єкта у цих ролях до реферату заноситимуться відомості, які відбивають основний вміст вихідного тексту, й відомості, що їх референт виділяє як важливі з його погляду. До інших характеристик ситуації текстотворення належать комунікативна мета стислого та об’єктивного (безоцінного) вираження змісту первинного тексту, а також певна нейтралізація фактора адресата. У результаті текстотворення, що здійснюється за таких умов, реферативний текстовий тип формується з автокомунікативних (за Б.Гаспаровим) речень, тобто комунікативно завершених одиниць. Це надає рефератові вигляду формально не зв’язного тексту, напр.: Проводится сравнение существующих языков реляционных баз данных. Вывод делается в пользу языка SEQUEL. Приводятся критерии применимости языка для описания данных на концептуальном уровне. Описываются способы учета ограничений на манипулирование данными.

До інших ознак реферативного текстового типу, зумовлених прагматичною ситуацією текстотворення, належать маркери реферативності (розглянуто, проаналізовано, побудовано, описано), тенденція до ущільнення фрази, його списковий (переліковий) та номінативний характер, пов’язаний з функціональною опозитивністю рефератів науковим текстам.

Аналіз комунікативно-прагматичної ситуації побудови науково-популярного тексту виявив, що характеристики її складників відзначаються певною неузгодженістю, яка зумовлює евристичний характер текстотворення і потребує введення до тексту додаткових мовних засобів для забезпечення контакту з адресатною аудиторією. Популяризатор у процесі побудови тексту виконує роль “інформатора”, який надає адресатові відомості щодо існуючих дисциплінарних знань, “експлікатора”, котрий пояснює наукові положення, терміни, поняття, і роль “контакт-трегера”, який у процесі текстотворення забезпечує відповідний рівень комунікативного контакту з адресатною аудиторією. Саме з останньою роллю пов’язано введення до науково-популярного тексту потужного механізму контакту, який створюється шляхом використання елементів розмовного мовлення, емоційно забарвлених мовних засобів (Ведь это, по сути дела, те же самые документы, ведь копии-то выполнены на бумаге), газетних кліше (глубокий смысл, неистребимая потребность, неудержимый рост), діалогізацією викладу та прийомами інтригування читача: 1)У читача, мабуть, вже виникло питання: як же це так, на попередніх сторінках … 2)Хоч, здається, чому тут дивуватись? Не викликає ж у нас подиву, що… 3)Який він - цей максимальний період? Скільки років може жити людина? Остаточної відповіді на це питання поки що немає.

Текстотворення, таким чином, характеризується тут кількома складовими - інформуванням, поясненням, підтримкою контакту, які маніфестуються у відповідних дискурсивних формах. Наприклад, інформування втілюється і у фрагментах, що передають дисциплінарне знання, і у фрагментах про історію відкриття, стосунки вчених, долю винаходу, які здебільшого маніфестуються у дискурсивній формі розповіді з реченнями інтродуктивного типу: Доля цього експериментатора не була легкою. Внаслідок поєднання в цьому процесі різних текстотворчих складових науково-популярний текстовий тип породжується як дискурсивно негомогенний за використанням мовних (лексичних, синтаксичних) засобів, властивих науковим текстам (напр., терміни, синтаксичні конструкції) розмовному та газетно-публіцистичному мовленню. Така побудова науково-популярного тексту впливає на характер його рецепції і фактично програмує обмеженість його ефективності як засобу комунікації: читач як носій конкретного комунікативного досвіду не буде сприймати в тексті ту його частину, яка не відповідає його знанням, уявленням, смаку. В цьому полягає одна зі специфічних комунікативних особливостей науково-популярного текстового типу.

В цілому аналіз механізмів текстотворення у науковому дискурсі дає змогу констатувати, що розглянуті текстові типи за своїми комунікативно-прагматичними властивостями відповідають, з одного боку, засадам та організації наукової комунікації як однієї з соціокомунікативних сфер, а з другого, - чинникам текстотворення, закладеним у їх модельних комунікативно-прагматичних ситуаціях, які визначають основні напрями побудови тексту, відбір номінативних засобів та засобів забезпечення контакту.

Третій розділ “Текстові можливості мовленнєвих жанрів” присвячено аналізу комунікативних властивостей розповідних та афористичних текстів, які генетично пов’язані з певними мовленнєвими жанрами ( М.Бахтін, Л. Крисін, А. Вежбицька). А.Вежбицькою запропоновано опис мовленнєвих жанрів з використанням розробленою нею семантичною мовою (Wierzbicka A. Genry mowy//Tekst i zdanie. – Wroclaw; Warszawa. – 1983. - S.125-137.), нами ж розповідний та афористичний тексти проаналізовано через їх комунікативно-прагматичні ситуації.

Розгляд комунікативно-прагматичної ситуації розповіді (англ. story-telling) з двома учасниками дозволив визначити її основні характеристики: неофіційний (симетричний) характер відносин комунікантів; докладність як ознака комунікативної дії; презумпція про попереднє знання історії - об’єкта комунікативної дії; неспонтанність мовлення. Полікомунікантна ситуація розповіді, коли розповідь орієнтовано на групу осіб, відзначається іншими характеристиками, з-поміж яких слід назвати: самоцінність мовленнєвої дії; наявність додаткового відношення “оповідач - публіка”; статуси учасників комунікації як носіїв певної традиції розповіді. Текстове втілення наративної мовної діяльності розглянуто на прикладі оповідань Г.Квітки-Основ’яненка; нами показано, що в них відбито полікомунікантну ситуацію розповіді, яка репрезентує певну комунікативну традицію з притаманними їй дискурсивними формами.

Комунікативні особливості афористичних текстів проаналізовані в аспекті специфіки їх прагмасемантичної організації та комунікативної дії, що її відбиває текст. Афористичний текстотип, що походить від мовленнєвого жанру “висловлення сентенції” з маркованою завдяки ознаці “авторитетність” позицією суб’єкта, коли авторитетне чуже слово відчувається як вагоміше, ніж “своє” (Н.Б.Мечковська), розглядається на прикладі максим Ларошфуко та афоризмів Е.Кроткого. Тут показано, що комунікативні ситуації, які моделюються цими текстами, у багатьох аспектах протилежні. Так, максими Ларошфуко здійснюють односпрямовану комунікацію, націлену на засвоєння адресатом певної істини, яка формулюється у вигляді універсального (генералізованого) висловлення, що має прагматичну ознаку “категоричність”: Notre humeur met le prix a tout ce qui nous vient de la fortune. On ne donne rien si liberalement que ses conseils. Адресатна сторона тут суто рецептивна, пасивна. Суб’єктно-адресатні відносини моделюються як дистантні, позбавлені фамільярності. Афоризми Е.Кроткого (Она говорила без умолку, ей не о чем было молчать./ Человек с тремя руками: две своих и одна в тресте./ Починочная мастерская чинила только препятствия заказчикам) моделюють інтеракцію як діалог між двома рівноправними партнерами, яких зв’язують недистантні відносини, належність до одного мікросвіту та знання життєвої емпірики. Якщо максими Ларошфуко здійснюють комунікативну дію, спрямовану на результат, тобто зміну уявлень адресата, - носія мови, щодо семантики концептів моралі, то афоризми Е.Кроткого моделюють комунікативну дію, спрямовану на процес, яка ґрунтується на впізнаванні знайомого, включенні адресата у діалог, мовну гру. Однак, попри різницю комунікативних механізмів, ці тексти формуються завдяки максимальній інкорпорації прагматичної підсистеми тексту у семантичну, оскільки номінативні одиниці і конструкції, представлені у цих текстах, стають носіями прагматичних значень, пов’язаних з категоричністю, естетизацією або фамільяризацією слова тощо.

У четвертому розділі “Приватна комунікація у текстах” проаналізовано особливості побудови текстів, пов’язаних зі сферою приватної комунікації, - мемуарів, листів і щоденників. Мемуарний текстовий тип розглядається як результат побудови тексту з установкою на відображення процесу спогадів, тобто коли до складу комунікативно-прагматичної ситуації текстотворення додається компонент “пам’ять”, який стає важливим чинником текстотворення і визначає як інформаційний фонд для побудови тексту, так і її перебіг. Діяльність пам’яті виступає тут стимулятором та каталізатором вербально-когнітивної діяльності суб’єкта текстотворення, який отримує дві облігаторні прагматичні ролі - “оповідача” та “згадувача”. Так, “оповідач” реалізує функції організації, впорядкування оповіді та зв’язок з читачем. Він мотивує включення до тексту тих чи інших відомостей, звертається до адресата, пояснює відходи від основної лінії оповіді, напр.: К Петербургу я буду возвращаться в своих воспоминаниях по всякому поводу - как влюбленный к предмету своего обожания (О.Бенуа), И потому я прямо перейду к тому, что мне еще осталось досказать (Б.Пастернак), Но я отвлеклась от нашего праздника (Т.Кузьминська).

Роль “згадувача” - первинна щодо логіки ситуації спогадів - відображається у текстотворенні в повідомленнях про саму роботу пам’яті, її властивості, стимулюючу роль у цьому процесі або певні лакуни: пам’ять підказує мені, що…, наскільки я пам’ятаю…, згадується у цьому зв’язку, тут на пам’ять приходить один епізод, ця згадка підказує. Наприклад: 1)Якщо я заговорив про сидіння “на солнишкє”, то треба згадати і про інші кари, які на нас наклало начальство, 2)Другу половину 1892-го і першу 1893 року, коли я був у третьому класі, я добре не пам’ятаю (О.Кошиць). Якщо “оповідач” вносить у текст раціональне начало, то “згадувач”, навпаки, - стихійність. Текстотворення при цьому стає процесом, який здійснюється завдяки поперемінним акціям “оповідача” та “згадувача”, а логіка мовної діяльності і, відповідно, розвиток тексту ґрунтується на меморіальному зчепленні, внаслідок чого текст набуває адитивної структури.

Вибір дискурсивних форм у мемуарах, орієнтованих на відображення роботи пам’яті, визначається значною мірою намаганням знайти вербальні засоби для репрезентації тих картин, що зберігаються в пам’яті мемуариста і актуалізуються у процесі згадування (візуальна інформація), який співвідноситься з мовленнєвим жанром “спогади вголос”, описаним А.Вежбицькою. Це мовні ресурси, що забезпечують конкретність у репрезентації подій, явищ, людей, предметів й активізують у мемуарній оповіді зображальність (пор. поняття описовості як дискурсивної характеристики тексту, за П.Амоном, та зображального мовного регістру, за Г.О.Золотовою). Тому номінативний вибір тут припадає на дієслова, у семантичній структурі яких заданим є спосіб дії, або словосполучення з прислівником-конкретизатором при описі фізичної дії (Она беспрестанно хохотала, причем скалила свои большие лошадиные зубы, обнажая десну и встряхивая короткими волосами), номінації супутніх обставин для відображення ступеня фізичного або душевного стану (А сердце так стучит, что в груди больно), висловлення, що передають окремі деталі предмета або особи, які дозволяють адресатові “реконструювати” вихідну мемуарну інформацію та адекватно її сприйняти. Таким чином, до основних характеристик мовної діяльності при створенні мемуарного текстового типу належить виконання суб’єктом текстотворення двох прагматичних ролей (“оповідача” та “згадувача”) та розвиток зображальних засобів, що є закономірним наслідком необхідності репрезентації “меморіальної інформації” у наративному тексті. Матеріалом для аналізу специфіки мовної діяльності при побудові мемуарів, створюваних з установкою на відображення роботи пам’яті, стали спогади О.Кошиця, О.Бенуа, Т.Кузьминської, О.Толстої, І.Стравінського, С.Ковалевської та ін.

У цьому ж підрозділі розглядаються різні види текстотворчих відхилень від основного мемуарного типу. Це, наприклад, спогади, що створюються за моделлю полемічного тексту, які складаються з низки текстових блоків, побудованих за принципом “акт заперечення висловленого іншим автором - акт доведення авторського твердження” (напр., спогади декабриста Д.Завалишина про О.Грибоєдова). Це випадок текстотворення, в якому функція пам’яті зведена лише до того, аби бути засобом аргументації положень, вона не є провідним чинником формування тексту.Інший тип текстотворення в мемуаристиці становлять гібридні тексти, які поєднують ознаки мемуарного та наукового текстів (напр., спогади історика-музикознавця М.Друскіна про Б.Асаф’єва “Учитель”). Текстотворення у цьому випадку відображає аналітичні процедури, які відповідають комунікативній меті тексту, сформульованій самим мемуаристом ( Но главное для меня - не описание этих встреч, а характеристика деятельности Бориса Владимировича и его роли в формировании музыкантов моего поколения), і які реалізовано, зокрема, завдяки використанню традиційних для наукових текстів мовних засобів - зв’язок, модальних виразів, похідних конструкцій з номіналізаціями та непредметними актантами (как указывалось; итак; из сказанного, думаю, ясно, что; представляется; бесспорно; отмеченные черты). В обох цих випадках прагматичні ролі “згадувача” і почасти “оповідача” мають редукований характер, а мовна діяльність, що її відбивають тексти, набуває ознак властивих іншим текстовим типам.

Аналіз мемуарних текстів в аспекті текстотворення дозволяє твердити, що за умовами свого формування (відсутність прагматичної мети впливу на адресата, попереднього досвіду створення мемуарного тексту, соціального інституту, який регулював би текстотворчу діяльність та ін.) цей текстовий клас “програмує” широке варіювання на рівні конкретних текстів, що є його специфічною ознакою.

Приватні листи розглянуті в цьому розділі у порівнянні з діловими листами, як текстова реалізація регулярної комунікації, на матеріалі листування М.Врубеля, А.Кримського, О.К.Толстого, М.Гоголя, М.Грушевського та ін. Текстотворення тут визначається, з одного боку, фактором писемності, тобто перенесенням засад усного спілкування у писемний (опосередкований) регістр, а з другого, - необхідністю зберігати його узус та ритм. Тому до особливостей текстотворення у сфері приватного листування належать: 1)формування епістолярного тексту на основі тематичних і дискурсивних характеристик мовного узусу, властивого безпосередньому спілкуванню двох комунікантів; 2)можливість включення до тексту блоків, пов’язаних з корегуванням ритму, напр.: Ви ніколи не сердьтесь на мене, якщо я, часом, забарюся з відповіддю (Кримський до Грінченка); 3)наявність описово-інформуючого дискурсивного блоку як облігаторного компонента тексту; 4)можливість припинення текстотворчої діяльності внаслідок позамовних обставин, напр.: Извини, что так мало и бестолково пишу, нет времени: много задано на завтра из геометрии (Врубель до сестри); 5)значна ймовірність появи текстового блоку, тематично пов’язаного з екстралінгвістичною обставиною, що зумовила епістолярну комунікацію, напр.: Здоровье мое было поправилось значительно, теперь расклеивается вновь (Гоголь до Язикова). Таким чином, текстотип листа у приватній комунікації в аспекті текстотворення визначається системним зв’язком епістолярної дискурсивної сфери з узусом безпосереднього спілкування та надзавданням мовної діяльності при листуванні - продовженням обміну інформацією та підтримкою контакту у писемному регістрі.

Девіативні тенденції текстотворення в епістолярії, закладені в онтології епістолярної комунікації, пов’язані з двома головними ролями суб’єкта – “адресанта” й “того, хто пише”. Редукція цих ролей може призводити як до нашвидкуруч написаного, непослідовного листа, так і до перетворення комунікативної ситуації на психологічну, коли побудова листа зумовлена реалізацією внутрішніх психологічних потреб автора і відбиває автокомунікативний акт. У таких випадках лист, зберігаючи формальні (структурно-композиційні) ознаки епістолярного тексту, як засіб комунікації між двома кореспондентами втрачає свою ефективність.

Щоденникові записи розглянуті як приклад текстотворення, що найбільше з усіх проаналізованих у дисертації його різновидів залежить від дії суб’єктивних та позамовних чинників. Проте і цей вид текстотворчої діяльності, який вивчається на матеріалі щоденників В.Кюхельбекера, Т.Шевченка, О.Герцена, С.Єфремова, С.Танєєва, О.Блока, О.Довженка та ін., має свої закономірності, зумовлені облігаторними чинниками комунікативно-прагматичної ситуації. Оскільки в ситуації ведення щоденникових записів зовнішній адресат відсутній, як відсутня і чітко визначена прагматична мета діяльності, цю ситуацію слід кваліфікувати як недовизначену. Тому одне зі специфічних завдань суб’єкта текстотворення - це введення певних додаткових компонентів до прагматичної ситуації.
Так, при веденні щоденника з установкою на регулярність на першому етапі здійснюється становлення цієї діяльності завдяки виробленню стереотипу запису та формуванню узусу - тематичного та дискурсивного репертуару. На наступному етапі такий зразок стає компонентом прагматичної ситуації або, якщо його не вироблено, діяльність, найвірогідніше, припиняється.

Про сформованість узусу сигналізує повторення записів про однотипні події як зовнішнього, так і внутрішнього життя. Наприклад, для щоденникових записів С.Єфремова характерною є фіксація не тільки подій, пов’язаних з його роботою, а й подій суспільного життя, які справили на нього глибоке враження: Почув звістку, яка мене до решти прибила. Є.Х.Чикаленко написав до Івашка, що Зайцева арештовано … за службу в більшовицькому КПУ (27.3.1924). Комунікативний узус, представлений щоденником В.Кюхельбекера, відзначається переважанням повідомлень про ментальні події - думки, враження від побаченого чи прочитаного тощо: Прочел 30 первых глав пророка Исайи. Нет сомнения, что ни один из прочих пророков не может с ним сравниться силою, выспренностию и пламенем (3.1.1832). С.Танєєв, який протягом багатьох років викладав у консерваторії, постійно робить позначки у записах: Консерватория (11.5.1989), 2-жды в консерватории (13.5.1869) тощо. Аналоговий принцип формування запису в цьому випадку текстотворення доводить і феномен серії записів, що відбивають певну історію (сюжетний ланцюжок). Так, у записах С.Єфремова знаходимо: По місту багато балачок з приводу вчорашньої події в одній з професійних спілок, будівельній (7.5.1924). Один з будівельних робітників розказував мені цікаві подробиці з приводу згаданої вчора сутички (9.5.1924).

Загалом завдяки установці на регулярність текстотворення набуває таких ознак: протиставленість комунікативної діяльності зовнішнім подіям за ознакою “комунікативність-некомунікативність”; екстенсіональний характер окремої комунікативної акції; локалізація перлокутивного ефекту в сфері психіки суб’єкта; формування узусу - тематичного та дискурсивного репертуару діяльності.

Ведення щоденника за відсутності установки на регулярність (напр., щоденник О.Герцена) має такі особливості: інтенсіональний характер окремого комунікативного акту та локалізація перлокутивного ефекту в психічній сфері комуніканта; непроти-ставленість прагматичної ситуації запису життєвим подіям, у зв’язку з цим її неритмічний характер; неспроможність формувати оригінальній узус; спирання на попередній комунікативний досвід та ін.

До основних прагматичних ролей, які виконує суб’єкт текстотворення при веденні щоденникових записів, належать ролі “діяча”, “носія психологічного стану”, “хронікера”, “того, хто пише”. Прагматична роль “діяча” виявляється в операціях, спрямованих на організацію діяльності, а також у вкладі в окремий комунікативний акт - запис. Діяльність “носія психологічного стану” має наслідком формування текстових блоків, де фіксовано думки, переживання, самооцінки, мрії, здогади, розмови з власним сумлінням, котрі тлумачаться як типові дискурсивні форми внутрішнього мовлення (Н.Д.Арутюнова), напр.: Болять руки, голова болить, і болить