НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ГРИШИН Юрій Олександрович

УДК 343.123.3+343.137

ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
ЗІ СКЛАДАННЯМ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес
та криміналістика; судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Харків – 2000 р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України (МВС України)

Науковий керівник - Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук Смітіенко Зінаїда Дмитрівна, Національна академія внутрі-шніх справ України, професор кафедри кримінального про-цесу.

Офіційні опоненти - Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Грошевий Юрій Михайлович, віце-президент Академії пра-вових наук України;

кандидат юридичних наук, доцент Шибіко Василь Петро-вич, завідуючий кафедрою правосуддя Київського націо-нального університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа: відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права імені В. М. Корецького Націо-нальної академії наук України.

Захист дисертації відбудеться 7 квітня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (610024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (610024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

Автореферат розісланий 6 березня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради БИТЯК Ю. П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Реалізація конституційної ідеї створення право-вої держави в Україні обумовлює реформування національної системи кримінального судочинства. Конституційні принципи презумпції невинності (ст. 62) й підтримки дер-жавного обвинувачення в суді (п. 5 ст. 129) прямо визначають тільки одну форму за-кінчення досудового розслідування, у результаті якого обвинувачуваний був би поста-влений у становище підсудного з усіма наслідками, що випливають із цього - направ-лення кримінальної справи до суду із підсумковим обвинувальним актом суб'єкта, який провадив розслідування. При цьому Конституція не вирішує проблему збережен-ня в законодавстві країни, що реформується, домінуючого стану слідства як найбільш складної процесуальної діяльності, стосовно якої аналогічна діяльність органів діз-нання на даний час має допоміжний характер на початковому етапі розслідування. Такий підхід законодавця до побудови майбутнього кримінального процесу, по-перше, визначає необхідність теоретичного обгрунтування найбільш доцільних форм завер-шення досудового слідства, а по-друге, актуалізує розробку проблем його закінчення зі складанням підсумкового обвинувального документа в справі.

Різним аспектам проблем закінчення досудового слідства зі складанням підсум-кового обвинувального акта присвячені роботи С.А. Альперта, В.М. Бикова, В.З. Ве-селова, О.І. Галагана, М.Ф. Горського, О.І. Гриценка, Ю.М. Грошевого, А.П. Гуляєва, А.Я. Дубинського, С.П. Єфимичева, Р.В. Жогина, В.С. Зелененького, В.С. Зубарєва, Ю.М, Калмикова, Н.В. Калмикової, Г.К. Кожевникова, Ю.В. Кореневського, В.П. Ко-рж, М.Г. Кортика, Л.П. Крисіна, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, В.Т. Маляренка, Ю.В. Манаєва, Л.А. Маріупольського, А.Я. Меженцевої, Г.М. Миньковського, М.П. Митрохіна, О.Р. Михайленка, О.Б. Муравіна, І.Д. Перлова, Г.А. Печникова, С.К. Пітерцева, Д.А. Постового, З.Д. Смітієнко, В.Ф. Статкуса, С.С. Степачева, В.А. Стремовського, М.С. Строговича, О.В. Танцюри, Ф.М. Фаткуліна, П.В. Шумсько-го, П.С. Елькінд, Н.А. Якубович, Р.Х. Якупова та інших процесуалістів. При всій різ-ноплановості робіт зазначених авторів їх об'єднує розгляд проблем досудового слідст-ва у відриві від конституційних основоположних засад його сучасної організації -принципу змагальності. Це утрудняє розроблення концепції реформування стадії досу-дового розслідування в сучасних умовах формування демократичних основ українсь-кої держави й інтернаціоналізації світового співтовариства. Крім цього, проведене ав-тором дослідження стану слідчої практики показало, що серйозні недоліки, відступи від норм закону, спрощення при складанні підсумкового обвинувального документа багато де в чому пояснюються відсутністю науково обгрунтованих рекомендацій, роз-роблених на основі узагальнення практики застосування норм, що регулюють зміст і структуру такого процесуального акта, а також сучасних досягнень кримінально-процесуальної науки й криміналістики. Сукупність наведених обставин й обумовила вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами і планами. Дисертаційне дослідження автора передбачено планами науково-дослідної роботи Луганського інституту внут-рішніх справ і Національної академії внутрішніх справ МВС України на 1996-2000 рр.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження - розробка концептуаль-них основ реформування етапу закінчення досудового слідства, визначення й конкре-тизація його оптимальної конструкції з позиції посилення змагальних засад кримі-нального процесу і підвищення ефективності процесуальних гарантій, а також напрацювання на цій основі рекомендацій, спрямованих на вдосконалювання структури, змісту і методики складання підсумкового обвинувального документа в справі. Для досягнення зазначеної мети дослідження в роботі накреслене вирішення таких завдань:

·

·

·

·

·

·

·

Методологія, методика й емпірична база дослідження. Загальною методологіч-ною основою дослідження є положення матеріалістичної діалектики щодо пізнання ре-альної дійсності та їх зв'язок із практичною діяльністю при здійсненні кримінального судочинства. У ході наукового дослідження широко використовувалися як емпіричні (анкетування, контент-аналіз змісту кримінальних справ, метод самооцінки й експерт-них оцінок, статистичної інформації), так і теоретичні (методи аналізу і синтезу, індук-ції і дедукції, історичний, логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий і аксіологічний) методи. Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали досяг-нення в галузі теорії держави і права, правової психології, лінгвосоціопсихології, етики і соціології, кримінально-процесуального права, криміналістики і кримінального права.

У роботі проаналізовані: правові акти вітчизняного і закордонного законодавств в умовах існування різних історичних форм кримінального процесу; нормативні акти й постанови Пленуму Верховного суду України, більше 170 наукових праць вітчизня-них і закордонних авторів; рекомендаційні законодавчі акти, підготовлені провідними вченими Співдружності Незалежних Держав (СНД), законодавство США, Німеччини і Франції, а також міжнародно-правові документи.

Достовірність і обгрунтованість висновків автора підтверджується емпіричними даними, отриманими ним у процесі вивчення правової статистики, узагальнення кри-мінально-процесуальної практики правоохоронних органів України. Дисертантом проанкетовано більш 500 слідчих, начальників слідчих підрозділів, прокурорів, суддів і адвокатів, а також вивчено 862 закриті кримінальні справи і 565 архівних кримі-нальних справ, закінчених із складанням обвинувального висновку.

Наукова новизна дослідження. Вона полягає в тому, що автором уперше в рамках дисертаційної роботи зроблена спроба комплексного дослідження проблем закінчення досудового слідства з позиції конституційного принципу розподілу влади в кримі-нальному судочинстві. При цьому враховувався міжнародний досвід із питання роз-робки європейської моделі кримінального судочинства. Проведене дослідження дає можливість наукового обгрунтування оптимальної конструкції завершального етапу досудового слідства, а також механізму ефективних процесуальних гарантій захисту конституційних прав і свобод громадян в умовах демократичних основ української держави, що зароджуються. Є науковою новелою і результати досліджуваних автором питань, пов'язаних із розробкою структури, змісту і раціональних способів складання підсумкового обвинувального акта досудового слідства.

Проведене дисертантом дослідження дає змогу сформулювати такі основні по-ложення, що виносяться на захист:

1. У кримінально-процесуальному законодавстві України, що реформується, ор-ган дізнання не повинен бути наділений правом закінчення розслідування криміналь-них справ зі складанням підсумкового обвинувального акта.

2. Необхідно зберегти в новому КПК України закінчення досудового слідства у формі складання підсумкового обвинувального акта, постанови про закриття кримі-нальної справи і постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

3. Пропонується розширити права слідчого стосовно до суб'єктів, які здійсню-ють процесуальний контроль і нагляд за досудовим слідством, шляхом позбавлення начальника слідчого підрозділу і прокурора права давати слідчому обов'язкові для нього вказівки і скасовувати його постанови, що обумовлює вилучення з КПК ст.114 (1).

4. Сферу судового контролю на досудових стадіях необхідно поширити на всю процедуру порушення кримінальних справ і їх розслідування, а також пов'язане з ними дотримання конституційних прав і свобод громадян. При цьому для здійснення су-дового контролю необхідно увести до всіх загальних судів України посаду слідчого судді, повноваження якого були б пов'язані тільки з виконанням цієї функції.

5. Повноваження прокурора не повинні бути пов'язані зі здійсненням функції ке-рівництва досудовим слідством. У цьому зв'язку пропонується, по-перше, наділити прокурора правом і обов'язком реагувати на виявлене ним порушення законності в хо-ді досудового слідства тільки шляхом внесення протесту в порядку ст.21 Закону "Про прокуратуру", а по-друге, вирішувати всі суперечки, що виникли між слідчим і проку-рором із приводу внесеного в слідчий підрозділ протесту, у суді в слідчого судді.

6. Пропонується авторське обгрунтування необхідності закріплення в новому КПК України такої процедури закінчення досудового слідства зі складанням обвину-вального акта слідчого, яка б надавала всім зацікавленим учасникам процесу право знайомитися з матеріалами кримінальної справи до складання підсумкового процесу-ального документа і заявляти відповідні клопотання.

7. Обґрунтовується необхідність внесення до ч. 1 ст.217, найменування, а також чч.1 і 6 ст.218 КПК коректив, що дозволяють пов'язати закінчення досудового слідства саме зі складанням підсумкового обвинувального акта і направленням кримінальної справи до суду.

8. Після ознайомлення з матеріалами кримінальної справи (при закінченні досу-дового слідства зі складанням підсумкового обвинувального акта) необхідно встано-вити реальні часові умови всім зацікавленим учасникам процесу не тільки для заяви обґрунтованих клопотань, але й для оскарження постанов слідчого про часткову або повну відмову в їхньому задоволенні в суді в слідчого судді. Це обумовлює внесення змін до ч. 3 ст.217, а також чч.1 і 3 ст.221 КПК.

9. Позбавлення прокурора функції керівництва слідством обумовлює не затвер-дження ним підсумкового обвинувального акта слідчого або його складання, а вине-сення постанови про підтримку державного обвинувачення в суді або постанови про відмову в підтримці державного обвинувачення в суді. У цьому контексті потрібно зберегти в КПК норму, що зобов'язує слідчого після складання обвинувального акта направляти кримінальну справу прокуророві (ст.225), виключити з КПК ст.230 і внес-ти відповідні правові корективи до ст.ст.227-229, 231 і 232.

10. У запропонованій автором процедурі закінчення досудового слідства підсум-ковий обвинувальний документ слідчого повинен одержати найменування "обвинувальний акт". Це обумовлює внесення змін у найменування ст.223 КПК та інші його норми, у яких використовується термін "обвинувальний висновок".

11. Пропонується авторське обгрунтування необхідності покладання на слідчого обов'язку вручення обвинувачуваному, його захисникові і законному представникові, потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві або їх представникам копії обвинувального акта не пізніше доби з моменту його складання і, відповідно, да-ти їм можливість заявити клопотання по суті складеного підсумкового документа, а також оскаржити його в суді в слідчого судді. Це обумовлює правове коригування ст.223, а також скасування ч. 1 ст.254 КПК.

12. Обвинувальний акт складається з вступної, описової, резолютивної і заключ-ної частин, кожна з який несе визначене змістове навантаження У цьому зв'язку про-понується принципово нова редакція ст.223 КПК України.

13. Пропонується ввести до ст.224 КПК України частину другу, що передбачає включення як додатків до обвинувального акта й іншої, не передбаченої цією статтею, довідкової інформації, що полегшує ознайомлення з матеріалами кримінальної справи або сприйняття змісту підсумкового документа слідчого.

14. Обґрунтовуються раціональні способи складання обвинувального акта.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження. Сформульовані авто-ром висновки і пропозиції можна використати для вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, а також слідчої, прокурорської і судової практики. За-конодавча реалізація результатів дослідження може сприяти посиленню змагальних засад кримінального процесу України, створенню демократичної слідчої структури та відповідної до неї конструкції закінчення досудового слідства, а також розширенню процесуальних гарантій захисту конституційних прав і свобод громадян. Запропоно-вані дисертантом концептуальні основи реформування стадії досудового розслідуван-ня можуть бути використані в роботі зі створення нового українського КПК, у викла-данні курсу "Кримінальний процес" і спецкурсів з досудового розслідування, а також при розробці відповідної навчально-методичної літератури.

Особистий внесок здобувача. Положення , що містяться в дисертації , знайшли відбиток у п'ятьох публікаціях, виконаних здобувачем у співавторстві. Всі вони розроблені дисертантом самостійно.

Апробація результатів дослідження. На основі матеріалів дослідження автором підготовлені й направлені до вищого законодавчого органу України пропозиції про реформування стадії досудового розслідування. Комітет із питань законності і право-порядку Верховної Ради підтвердив їх науково обгрунтований характер і визнав за не-обхідне використати в законопроектній роботі над новим КПК країни. Основні поло-ження дисертації обговорені на міжнародній науково-практичній конференції "Людський чинник і підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів" (Луганськ,1995); на міжрегіональній науково-практичній конференції "Творча спа-дщина І.І.Новгородцева (до 130-річчя з дня народження) та актуальні проблеми по-будови правової держави в Україні" (Луганськ, 1996), "круглому столі" за участю чле-нів координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю Луганської обласної державної адміністрації, юристів, економістів , політологів, соціологів, спів-робітників МВС, прокуратури і СБУ, працівників банківських структур і контрольних органів Луганської області (Луганськ,1997), а також на постійно діючій науково-практичній конференції "Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю" Міжрегіо-нальної академії керування персоналом (Луганськ, 1999).

Напрацьовані автором положення використовуються в системі службової підго-товки слідчих і дізнавачів УМВС України в Луганській області, навчальному процесі, а також у науково-дослідній роботі слухачів і курсантів ЛІВС МВС України.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені в 12 публікаціях загальним обсяг 51,2 друкованих аркуша.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Вона складається із вступу, двох розділів й шести підрозділів, висновків, додатків і списку використаної літератури (174 найменування). Загальний обсяг дисертації складає 180 сторінок. ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, визначаються його мета й за-вдання, характеризується новизна отриманих результатів і їх практичне значення, сформульовані основні положення, які виносяться на захист, подаються дані про ап-робацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ "Поняття закінчення досудового слідства" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Форми закінчення досудового слідства" обґрунтовуються най-більш доцільні форми закінчення слідства в кримінальному процесі України, що ре-формується. Автор підтримує процесуалістів, які вважають, що в сучасних умовах проведення судово-правової реформи в країні украй важливо створювати життєво ефективні правові конструкції, що, з одного боку, відповідають міжнародним демокра-тичним принципам права, а з іншого боку - враховують культуру й історію України (О.Р.Михайленко, В.П.Корж та ін.). Проведений з цієї позиції ретроспективний аналіз розвитку вітчизняного інституту закінчення досудового слідства в умовах існування різних історичних форм кримінального процесу (у період до судової реформи 20 ли-стопада 1864 року і по цей час), зокрема, показав: 1) закриття кримінальної справи і направлення її до суду зі складанням обвинувального акта (висновку), а з прийняттям КПК 1961 року й направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру виступають як історично апробовані процесуальні форми закінчення досудового слідства в Україні: 2) із момен-ту проголошення незалежності України в державі взятий курс на розвиток змагально-го досудового слідства в кримінальному процесі; 3) формування ефективної процедури закінчення досудового слідства об'єктивно можливе тільки за умов суворого дотри-мання конституційного принципу розподілу влади в кримінальному судочинстві (ст.6).

Аналіз положень Конституції (ст.ст.6,121 і 129) у контексті отриманих результа-тів історичного огляду, а також змісту наукових розробок вітчизняних і закордонних процесуалістів, у тому числі і на рівні міждержавного консультаційно-правового спіл-кування вчених країн, що входять до СНД, дозволив авторові прийти до логічному висновку про те, що в законодавстві країни, яке реформується, необхідно встановити такий порядок досудового провадження, який зберіг би домінуючий стан слідства як найбільш складної процесуальної діяльності стосовно якої діяльність органів дізнання повинна мати допоміжний характер на початковому етапі розслідування кримінальної справи. По-перше, такий підхід до визначення співвідношення дізнання і досудового слідства відповідає історично сформованій законодавчій практиці в Україні, по-друге, відповідає змагальним засадам кримінального судочинства (М. Строгович, А. Машовець, М. Іванова. О. Левченко), і по-третє, заснований на реальних економічних умо-вах здійснення судово-правової реформи в країні. У цьому зв'язку дисертант аргумен-товано заперечує пропозиції про покладання на органи дізнання розслідування в пов-ному об'ємі у справах про нетяжкі злочини (автори Концепції правової реформи в Україні) і злочини невеликої і середньої тяжкості , але без складання підсумкового об-винувального акта (автори проекту КПК України). З позиції викладеного дисертант ототожнює завершення досудового провадження з закінченням досудового слідства.

У літературі, присвяченій періодизації досудового провадження , його закінчення традиційно включається до змісту завершального етапу розслідування. Пов'язавши криміналістичне поняття закінчення етапу розслідування (І.М.Лузгін) із процесом під-готовки, прийняття і реалізації процесуальних рішень слідчого (А.Я.Дубинський), ав-тор прийшов до закономірному висновку про те, що для з'ясування процесуального поняття закінчення досудового слідства необхідно виявити ті тенденції, які характери-зують розвиток як усього комплексу рішень, що виносять слідчі слідчих при заверенні розслідування, так і їх співвідношення. Аналізуючи роботи О.М. Ларіна, Г.М. Вєтрова. М.С. Строговича, Л.М. Карнєевої, Л.Б. Алексєєва та інших процесуалістів, присвя-чених питанню формування функції обвинувачення в процесі розслідування злочинів, дисертант обгрунтував, що розв'язати це питання можна шляхом класифікації проце-суальних рішень слідчого на акти, з прийняттям яких може бути остаточно реалізова-на функція обвинувачення на досудовому слідстві (О.Б.Муравін). Зазначена класифі-кація дозволила автору теоретично обгрунтувати виділення на етапі закінчення досу-дового слідства трьох видів взаємопов'язаних рішень. Перший вид пов'язаний із фор-мулюванням підсумкового обвинувачення і направленням кримінальної справи до су-ду, другий - із вирішенням функції обвинувачення на досудовому слідстві шляхом за-криття кримінальної справи і третій вид - із вирішенням функції обвинувачення (у процесуальному понятті) шляхом направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Аналіз слідчої практики Підтвердив практичну значимість названих видів рішень при закінченні досудового слідства (ст.212 КПК).

Враховуючи, що закінчення досудового слідства у формі складання підсумкового обвинувального документа, постанови про закриття кримінальної справи і постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру виступають як історично апробовані, теоретично і прак-тично обгрунтовані форми завершення розслідування у кримінальній справі та пропо-нується зберегти їх у кримінальному судочинстві України, що реформується.

У підрозділі 1.2 "Правовий статус владно-розпорядницьких суб'єктів, які при-ймають рішення при закінчення досудового слідства" аналізуються законодавчі, теоре-тичні і практичні аспекти правового статусу слідчого, начальника слідчого підрозді-лу, прокурора і суду з позиції відповідності процесуальних повноважень зазначених суб'єктів конституційним змагальним засадам кримінального судочинства. При цьому автор підтримує позицію тих процесуалістів, котрі вважають, що для створення зма-гального досудового слідства і відповідно етапу його закінчення "необхідне чітке роз-межування основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту й вирішення справи і, відповідно, суб'єктів, які їх здійснюють (А.О.Машовець). Аналізу-ючи у цьому контексті теоретичні розробки Н.А. Якубович, М.С. Строговича та інших авторів, дисертант приходить до висновку про те, що при змагальномій побудові кри-мінального процесу саме розходження інтересів учасників процесуальної діяльності і визначає здійснення ними різних кримінально-процесуальних функцій.

Відповідно до чинного законодавства рішення про завершення досудового слідс-тва приймають слідчий і прокурор, які остаточно і вирішують функцію обвинувачення на досудовому слідстві (ст.ст.114,212-226,227 і 232 КПК).

У наукових працях вітчизняних і закордонних авторів висловлюються різні точ-ки зору щодо системи процесуальних функцій, здійснюваних слідчим. Автор розділяє обгрунтовану точку зору О.Б.Муравіна про те, що слідчий до встановлення особи, винної у вчиненні злочину, здійснює функцію розслідування, а після її встановлення - і функцію обвинувачення. В основі виконання цих функцій лежить принцип процесу-альної самостійності і відповідальності слідчого (ст.114 КПК). Законодавчий, теорети-чний і практичний аналіз правового положення слідчого показав, що він не відповідає пізнавальному характеру його процесуальної діяльності, принципам оцінки доказів і прийняття рішень за внутрішнім переконанням. Це визначає розширення прав слідчо-го щодо суб'єктів, які здійснюють процесуальний контроль (начальник слідчого підро-зділу) і нагляд (прокурор) за досудовим слідством у законодавстві України, що рефор-мується. Такого роду пропозиція передбачає, в законодавстві України, що реформуєть-ся, позбавити керівника слідчого підрозділу права здійснювати процесуальний конт-роль за діяльністю слідчого і, відповідно, обумовлює вилучення з КПК ст.114 (1).

Розвиваючи висловлену пропозицію, автор аргументовано показав, що вступ України до Ради Європії, а також прийняття нової Конституції країни поклали поча-ток процесу розвитку вітчизняного кримінального судочинства у бік зближення з нор-мами європейського кримінального процесу, який усе більше збагачується змішаними структурами, коли слідство здійснюється під контролем судді, який є арбітром з осно-вних питанні, юрисдикційної процедури і контролює дотримання особистих свобод (наприклад, у німецькому і португальському кримінальному процесі). Водночас аналіз ст.ст.29-32 Конституції і норм глави 22 КПК свідчить про те, що повноваження слідчо-го і прокурора недостатньо обмежуються судовою владою, яка відповідно до консти-туційного принципу поділу влади повинна врівноважувати і розділяти межі їх владних функцій під час розслідування кримінальних справ. Такий стан Закону не виключає зловживання владою і, відповідно, порушення конституційних прав і свобод громадян у сфері досудового слідства. Автор підтримує процесуалістів, які відстоюють точку зо-ру про те, що встановлення судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу належним чином захистить конституційні права і свободи громадян, а також забезпечить законність при проведенні розслідування злочинів (В.Д.Бринцев, В.Стефанюк, І.Л.Петрухін та ін.). Розвиваючи зазначену точку зору в контексті поло-жень ст.55 Конституції, яка гарантує посилення судового захисту законних прав і сво-бод громадян від сваволі посадових осіб держави, дисертант обгрунтовано пропонує поширити сферу судового контролю на всю процедуру порушення кримінальних справ і їх розслідування, а також пов'язане з ними дотримання особистих прав і свобод гро-мадян. У цьому зв'язку він позначає відповідні повноваження суду, (розгляд скарг, клопотань і відводів учасників процесу, а також заяв органів дізнання, слідчого і про-курора з приводу суперечок, що виникли між ними; санкціонування застосування найбільш суворих заходів кримінально-процесуального примусу і слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав і свобод громадян; закриття кримінальних справ), а також пропонує відмежувати судовий контроль у досудових стадіях кримінального процесу від правосуддя шляхом уведення до всіх загальних судів України посади слід-чого судді, діяльність якого була б пов'язана тільки зі здійсненням судового контролю.

Правовий статус прокурора автор досліджує, дотримуючись висловленої в літе-ратурі точки зору про те, що прокуратура відповідно до теорії поділу влади не може бути елементом судової і виконавчої влади. Вона повинна діяти від імені і за доручен-ням законодавчої влади, що не дозволить сконцентрувати всю повноту влади в однім органі (В.В.Долежан, Т.Б.Вільчик, А.Ф.Козлов та инш.). Дисертант, визначивши фун-кцію прокурорського нагляду як законоохоронну (Ю.М.Грошевий, Д.І.Пишньов), під-креслює обгрунтованість позиції О.Р.Михайленко, В.С.Зеленецького, В.П.Коржа, П.В.Шумського та інших вітчизняних процесуалістів, які вважають, що прокурор для виконання покладеної на нього функції нагляду за розслідуванням використовує фун-кцію процесуального керівництва досудовим слідством незалежно від його відомчої підпорядкованості. Однак, на його думку, є дуже спірним їх твердження про те, що до-судове слідство як специфічний об'єкт прокурорського нагляду визначає вибір саме функції керівництва і, відповідно, пов'язаних із нею методів нагляду. Проведене дослі-дження методів реагування прокурора на виявлені порушення закону у ході розсліду-вання і при його закінченні (ст.227 КПК), що по суті збережені й авторами проекту КПК України (ст.25), дозволив автору прийти до висновку про те, що вони не врахо-вують особливості досудового слідства як предмета свого пізнання. Їх зміст вступає в протиріччя з гносеологічними, логічними і психологічними правилами оцінної діяль-ності слідчого, що істотно порушує принцип його процесуальної самостійності і відпо-відальності. Більше того їх використання (п. 5 ст.227 КПК) ігнорує саму сутність, мету і завдання прокурорського нагляду за дотриманням законів (ст.ст.1 і 4 Закону "Про прокуратуру") і ставить прокурора в становище слідчого, тобто піднаглядного, а не наглядового суб'єкта. При цьому законодавець не враховує і важливе значення психо-логічної установки прокурора, у якого керівництво слідством породжує почуття від-повідальності за долю справи і позбавляє його можливості об'єктивно оцінювати до-пущені при розслідуванні справи похибки і помилки.

З цієї позиції логічно обґрунтовується положення про те, що для посилення зма-гальних засад досудового слідства, забезпечення реальної дії принципу процесуальної самостійності слідчого, створення правових гарантій захисту законних прав громадян і досягнення істини в справі повноваження прокурора не повинні бути пов'язані зі здійсненням функції керівництва досудовим слідством. З урахуванням цього висновку аргументовано пропонується, по-перше, наділити прокурора правом і обов'язком реа-гувати на виявлене ним порушення законності у ході досудового слідства тільки спо-собом внесення протесту в порядку ст.21 Закону "Про прокуратуру", який не передба-чає втручання в оперативну діяльність піднаглядного органа, а по-друге, вирішувати всі суперечки, що виникли між слідчим і прокурором з приводу внесеного в слідчий підрозділ протесту, у суді в слідчого судді.

У підрозділі 1.3 "Загальна характеристика процесуальних рішень про закінчення досудового слідства" досліджується відповідність процесуальних рішень про завер-шення розслідування конституційним принципам кримінального судочинства. Аналі-зуючи чинне законодавство України, а також наукові розробітки, автор аргументова-но показав, що існуючий порядок закінчення досудового слідства із закриттям кримі-нальної справи (ст.214 КПК) не тільки не відповідає змагальним засадам кримінально-го процесу, але й обмежує дію конституційного принципу презумпції невинності в процесі доведення на досудовому слідстві, а також право громадян, які постраждали від злочину, на захист своїх конституційних прав. Його необхідно змінити шляхом уведення такої процедури, яка б дала зацікавленим учасникам процесу (обвину-вачуваному (або підозрюваному), його захисникові або законному представникові, потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві і їх представникам) право знайомитися з матеріалами кримінальної справи до складання підсумкового процесуального акта і заявляти відповідні клопотання. З огляду на це, пропонується зберегти в законодавстві України, що реформується, аналогічний зазначеному порядок закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального акта (ст.ст.217-222 КПК), а також внести до ч.І ст.217, найменування, чч.І і б ст.218 КПК правові корек-тиви, що дозволяють пов'язати закінчення досудового слідства саме зі складанням під-сумкового обвинувального акта і направленням кримінальної справи до суду.

Дисертант обґрунтовує, що існуюча редакція ст.221 КПК, не виключає, а пере-дбачає обмеження конституційного принципу забезпечення права обвинувачуваного на захист (ст.63), а також рівності сторін обвинувачення й захисту як одного з засад змагальності в кримінальному процесі (А.О.Машовець).3 цієї позиції аргументовано пропонується встановити реальні тимчасові умови названим зацікавленим учасникам процесу не тільки для заяви обгрунтованих клопотань, але й для оскарження постанов слідчого про часткову або повну відмову в їх задоволенні в суді в слідчого судді. Це обумовлює внесення відповідних коректив до ч.З ст.217, а також чч.І і 3 ст.221 КПК.

У роботі також доводиться, що позбавлення прокурора функції керівництва до-судовим слідством обумовлює не затвердження ним підсумкового обвинувального ак-та слідчого або його складання, а винесення постанови про підтримку державного об-винувачення в суді або постанови про відмову в підтримці державного обвинувачення в суді. На користь такої позиції виступають не тільки правила оцінної діяльності слід-чого, але й загальноприйняті в теорії кримінального процесу механізм і форма при-йняття процесуального рішення (А.ЯДубинський). Більше того, підсумковий обвину-вальний акт за формою і змістом повинен бути висновком обвинувальної влади. Її представляє на стадії досудового розслідування слідчий, а не прокурор, наглядова дія-льність якого не може безпосередньо породжувати функцію обвинувачення, прямо по-в'язану із функцією розслідування. Прокурорський нагляд спрямований тільки на за-безпечення законності формування обвинувачення в ході слідства. На це вказує і конс-титуційний термін "підтримка державного обвинувачення в суді" (п.1 ст.121 Конститу-ції), що означає, на аргументовану думку автора, здійснення діяльності, спрямованої на відстоювання прокурором у суді перед стороною захисту законності підсумкового обвинувачення слідчого. Отже, для забезпечення урегульованого правового режиму захисту свого процесуального інтересу як сторони обвинувачення при віддані обвину-вачуваного під суд, прокурор зобов'язаний прийняти конкретне рішення з питання про підтримку в суді обвинувачення, сформульованого в обвинувальному акті слідчого. Воно повинно бути пов'язане з результатами перевірки прокурором справи , що на-дійшла до нього, здійсненої за правилами процесуальної форми (Ю.М.Грошевий, Д.І.Пишньов) і зафіксованої згідно із законодавчою практикою у формі постанови, приблизні зразки якої розроблені дисертантом. Така позиція не суперечить думці де-яких із вітчизняних процесуалістів, які вважають, які прокурор повинен оформляти рішення про підтримку державного обвинувачення в суді на стадії досудового розслі-дування (О.Р.Михайленко, П.В.Шумський). Більше того, покладення на прокурора обов'язку складання підсумкового обвинувального акта досудового слідства (В.Т.Маляренко, автори проекту КПК) вимагає збільшення кількості прокурорів в Україні, що е неможливим у сучасних умовах проведення судово-правової реформи в країні (В.П.Корж). У цьому зв'язку також пропонується зберегти в КПК норму (ст.225), котра зобов'язує слідчого після складання обвинувального акта, направляти справу прокуророві, а також виключити з нього ст.230 і внести відповідні правові ко-рективи до ст.ст. 227-229, 231 і 232.

Підводячи підсумки дослідження, автор формулює поняття закінчення досудово-го слідства.

Розділ 2 "Закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального акта" має три розділи.

У підрозділі 2.1. "Поняття, значення і вимоги, що ставляться до обвинувального акта" акцентується увага на тому, що підсумковий обвинувальний акт є найважливі-шим і найбільш відповідальним документом слідчого, що завершує досудове слідство. Він є різновидом процесуального рішення в кримінальному процесі і йому притаманні всі його основні риси (А.Я.Дубинський, В.С.Зеленецький, В.М.Биков та ін.). У загаль-ному вигляді він представляє правовий акт слідчого, що виражає його висновки про направлення справи до суду для вирішення питання про винність особи у скоєнні ін-кримінованого йому злочину.

Дисертант підкреслює, що згідно з чинним законодавством і запропонованою ним процедурою закінчення досудового слідства, підсумковий обвинувальний акт складається тільки після ознайомлення зацікавлених суб'єктів із матеріалами справи і дозволу заявлених клопотань (ет.ст.218-222 КПК). Аналізуючи законодавство Украї-ни, наукові праці М.П.Давидова, А.І. Ґалаґана, Д.С.Сусло, І.Либуса, В.О.Коновалової та інших учених, автор доходить висновку про те, що для забезпечення дотримання принципу презумпції невинності на завершальному етапі розслідування слідчий зобо-в'язаний у підсумковому обвинувальному акті чітко обгрунтувати і мотивувати свій висновок про необхідність притягнення особи до кримінальної відповідальності. При цьому документ, що розглядається, повинен виражати не просто думку слідчого про винність обвинувачуваного, але і його внутрішнє переконання як результат оцінки зі-браних у справі доказів. Це зводить обвинувальний документ до розряду особливо відповідальних актів досудового слідства.

Автор, полемізуючії з О.Р.Михайленком, В.С.Зеленецьким і М.С.Строговичем з питання про юридичну природу підсумкового обвинувального документа, підкрес-лює, що в умовах дії запропонованої ним процедури закінчення досудового слідства він є актом обвинувальної влади.3 цієї позиції він підтримує висловлену в літературі думка про те, що підсумковий документ у справі "...за своєю суттю зовсім не є будь яким висновком - це саме акт, рішення обвинувальної влади" (М.С.Строгович). Він по-винен дійсно отримати найменування "обвинувальний акт", тому що термін "обвинувальний висновок" не в повній мірі відбиває його юридичну природу. Викори-стовуючи наукові розробітки в галузі науки лінгвосоціопсихології (Т.М.Дридзе), за-гальної теорії права (С.І.Вільянський) і теорії кримінального процесу, дисертант об-грунтував, що при конструюванні найменування підсумкового обвинувального акта необхідно користуватися термінологію, що вказує на сутність самого процесуального рішення слідчого, яке містить " ...не тільки логічний висновок, але й державно-владне розпорядження", приводить у дію правовий примус (С.С.Алєксєєв). У цьому контексті етимологія і юридичне значення слова "акт" найбільш точно визначають суть рішення слідчого при закінченні досудового слідства. Зазначена пропозиція обумовлює вико-ристання в законодавстві України, що реформується, терміна "обвинувальний акт" для позначення підсумкового обвинувального документа слідчого. Це передбачає правове коригування тих норм КПК, у яких використовується термін "обвинувальний висновок".

Розкриваючи суспільно-політичне, юридичне, профілактично-виховне й органі-заційно-технічне значення підсумкового обвинувального акта слідчого, автор обґрун-товує, що для забезпечення реалізації права обвинувачуваного на захист, а також зма-гальності сторін необхідно покласти на слідчого обов'язок вручення обвинувачува-ному, його захисникові і законному представникові, потерпілому, цивільному позива-чеві, цивільному відповідачеві або їх представникам копії обвинувального акта не піз-ніше доби з моменту його складання, відповідно, надати їм можливість заявити клопо-тання по суті складеного підсумкового документа, а також оскаржити його в суді в слідчого судді. Це обумовлює правове коригування ст.223, а також скасування ч.І ст.254 КПК.

Підсумковий обвинувальний документ, будучи процесуальним актом досудового слідства, повинен відповідати і вимогам, що ставляться до нього, питання про які роз-глянуте в теорії кримінального процесу досить докладно. У цьому контексті автор ар-гументовано показує, що обвинувальний акт повинен бути законним, обгрунтованим, мотивованим,, своєчасним і справедливим. Більше того, він повинен відповідати ви-могам всебічності, повноти й об'єктивності, а з позиції мови і стилю повинен бути ви-значеним, грамотним, логічним і відбивати високу культуру оформлення.

Підводячи підсумки дослідження, автор формулює поняття обвинувального акта.

У підрозділі 2.2. "Структура і зміст обвинувального акта" зазначається, що пи-тання про структуру обвинувального акта в теорії кримінального процесу е дискусій-ним. КПК характеризує 'й у найзагальнішому вигляді, виділяючи дві частини - описову і резолютивну (ч.іст.223). Водночас у літературі були висловлені пропозиції про виді-лення в обвинувальному акті вступної (С.К.Пітерцев, В.М.Биков, В.М.Тертишник та інш.) і заключної (Л.А.Маріупольский, В.Ф.Статкує, В.С.Тульчина) частин.

Автор вважає, що обвинувальний акт складається з вступної, описової, резолю-тивної і заключної частин. По-перше, цьому документу, як різновиду процесуального рішення повинні бути притамані властивості його структурної організації, яка вклю-чає поряд з описово-мотивуючою і резолютивною частинами, також і вступну. По-друге, із позиції інформаційно-цільового аналізу, активно використовуваного в лінг-восоціопсихології, текст будь-якого процесуального документа має ієрархічну струк-'О'РУї утворену нерівнозначними смисловими блоками, складеними з мовних засобів, котрі передають його зміст. Проведений у цьому контексті аналіз ч.б ст.223 і ст.224 КПК, а також практики складання обвинувального акта дозволив виділити в ньому елементи (підпис слідчого, місце і час складання , а також додатки), що виконують у тексті документа інші комунікативні функції, чим елементи, об'єднані в резолютивну частину (ч.5 ст.223 КПК). Ці елементи утворять самостійний інформаційний блок до-кумента, що завершує його смислову структуру. Це визначає їх об'єднання в самостій-ну - заключну частину, котру необхідно виділяти в тексті обвинувального акта.

На основі запропонованої процедури закінчення досудового слідства, аналіза чинного закону і наукових розробіток, а також узагальнення передового слідчого досвіду автор обгрунтував, що з позиції виконання принципів уніфікації ділового писем-ного мовлення виділені ним частини обвинувального акта повинні характеризуватися наступним.

Вступна частина містить вихідну інформацію, необхідну для правильного сприй-няття всього документа. Вона складається із заголовка документа, що включає його найменування, номер кримінальної справи, прізвище й ініціали обвинувачуваного (обвинувачуваних), кримінальний закон, за яким кваліфіковано інкримінований обви-нувачуваному (кожному з обвинувачуваних) злочин; дати, приводу і підстави до по-рушення кримінальної справи, спеціального звання, прізвища й ініціалів особи, яка порушила кримінальну справу, злочини, передбаченої КК, за ознаками якого вона по-рушена; даних про рух кримінальної справи. Автор розкриває смислові і стилістичні особливості Ті тексту і пропонує варіант заголовка обвинувального акта.

Описова частина є центральним і найбільш складним розділом обвинувального акта, у якому повинні бути відбиті всі обставини, що складають предмет доведення (ст.64 КПК). Вона містить у собі такі підрозділи: преамбула; сутність справи; особис-тість обвинувачуваного у справі; відомості про потерпілого, цивільний позов, заходах щодо забезпечення відшкодування матеріальних збитків і можливої конфіскації майна; причини й умови, що сприяли скоєнню злочину, і заходи щодо їх усунення; відомості про рух матеріалів кримінальної справи. Зміст цих елементів розкривається з позиції їх відповідності конституційним і спеціальним принципам кримінального процесу.

У резолютивній частині сформульований головний висновок слідчого. Вона міс-тить відомості про особистість обвинувачуваного, юридичне формулювання пред'яв-леного обвинувачення з обов'язковою вказівкою конкретних статей КК, за якими зло-чини кваліфіковані і формулювання рішення слідчого про направлення кримінальної справи до суду. Автор обгрунтовано пропонує відбивати в цій частині лише основні біографічні дані обвинувачуваного, а також не включати до юридичного формулю-вання обвинувачення фабулу злочину,