КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Лозінська Світлана Володимирівна

УДК 341.81

ІНСТИТУТ ПОЧЕСНИХ КОНСУЛІВ В МІЖНАРОДНОМУ

ПРАВІ ТА ПРАКТИЦІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного приватного та митного права

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор

Сандровський Костянтин Костянтинович

Інститут міжнародних відносин

національного університету імені Тараса Шевченка,

кафедра міжнародного приватного

та митного права, професор

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор

Висоцький Олександр Федорович

Інститут держави і права

ім. В.М.Корецького НАН України,

заслужений діяч науки і техніки України,

провідний науковий співробітник

кандидат юридичних наук, доцент

Неліп Михайло Іванович

Дипломатична академія при МЗС України,

радник ректора Дипломатичної

академії при МЗС України

Провідна установа – Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

Міністерства освіти і науки України, м. Харків

Захист відбудеться “ 25 ” червня 2001р. о 14-00 годині

на засіданні Спеціалізованої вченої Ради Д 26.001.10 в Інституті

міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01017 м. Київ, вул.Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розіслано “ 23 ” травня 2001р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Бурлай Є.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет та основних напрямків зовнішньої політики України, визначених Верховною Радою, одним з головних пріоритетів зовнішньої політики України є сприяння економічному процвітанню держави.

Міністерство закордонних справ та відповідні державні структури, керуючись нормами національного та міжнародного права, покликані всіма доступними їм засобами, в тому числі і дипломатичними, зміцнювати незалежність України, сприяти формуванню її позитивного іміджу на міжнародній арені як розсудливого, надійного та авторитетного члена світового співтовариства.

За останні роки чимало уваги приділялося розвитку закордонних дипломатичних представництв. Нині їх відкрито в 78 країнах світу, у тому числі 49 посольств. Проте ще відстає від сучасних вимог їх матеріально-технічна база, в значній мірі це стосується й можливостей Міністерства закордонних справ України.

В умовах тимчасової фінансової нестабільності необхідно шукати шляхи підвищення ефективності діяльності обох гілок зовнішньополітичного відомства України (дипломатичної та консульської) при оптимальних витратах на їх утримання. Актуальність теми дослідження обґрунтовується також процесами активного пошуку резервів для удосконалення структури та діяльності закордонних органів зовнішніх зносин України.

На сьогоднішній день дипломатична служба (а також консульська служба як її складова) орієнтується на різноманітні прийоми, методи та форми роботи, важливе місце в яких відводиться діяльності почесних консулів. Ефективне використання можливостей цього специфічного інституту для захисту національних економічних інтересів становить суттєву організаційно-правову проблему для нашої держави.

Від працівників посольств, консульств, торговельно-економічних місій залежать конкретні пропозиції і результативні дії щодо налагодження ситуації в зовнішньоекономічній діяльності, інвестиційному процесі з врахуванням національних інтересів України. Вимогами часу диктується необхідність більш ефективної роботи з міжнародними організаціями, розширення і вдосконалення законодавчої бази політичних та економічних відносин. Існує багато країн світу на всіх континентах, де національні інтереси України вимагають постійної присутності її дипломатичних чи консульських установ. Серед цих країн є такі, що можуть бути великими потенційними ринками для товаровиробників України.

У випадку відсутності в країні перебування закордонних установ України або в разі необхідності підсилити позицію нашої дипломатичної установи при проведенні конкретної роботи по підготовці і укладенню угоди про взаємовигідне співробітництво в якійсь певній галузі, у визначеному консульському окрузі призначається почесний консул, який може здійснити вагомий вплив на позитивне вирішення питань на користь України.

Світова практика доводить: щоб ефективно використовувати ринок і його знати, обов’язково на ньому потрібно бути постійно присутнім. Все це обумовлює основні вимоги до наших консульських установ на нинішньому етапі – мережа їх повинна мати тенденцію до розширення, а самі консульства повинні бути навіть при мінімальному складі оптимальними за всіма іншими показниками, динамічними, мобільними та працездатними.

Аналіз досвіду іноземних держав (Німеччина, Великобританія, Австрія, Швейцарія) свідчить, що переважна більшість зарубіжних країн широко використовує діяльність почесних консулів з метою розвитку дружніх відносин з іншими державами, розширення економічних, торговельних, науково-технічних та культурних зв’язків. Відродження інституту почесних консулів в консульській практиці України дає їй ще одну можливість приєднання до загальноєвропейських та світових спільнот.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика роботи є складовою частиною планової теми Інституту міжнародних відносин “Міжнародно-правові основи зміцнення державності України” № 97132 (№ держ. реєстрац. 01970003335) в контексті комплексної державної програми науково-дослідницької роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка за темою: “Розбудова державності України 1996-2005 рр.” № 97128 ( № 01970003322).

Мета і завдання дослідження полягають в глибокому та всебічному аналізі міжнародно-правових аспектів діяльності почесних консулів, а також у висвітленні ряду теоретичних і практичних питань, пов’язаних з регулюванням їх правового статусу; в порівнянні виявити загальні та особливі риси; в узагальненні отриманих результатів та виробленні на їх основі пропозицій, які б могли сприяти покращенню ефективності роботи консульських установ України за кордоном та почесних консульських установ іноземних держав в Україні.

Для досягнення вказаної мети автор поставив перед собою наступні завдання:

проаналізувати історичні передумови виникнення інституту консульства в цілому та почесних консулів зокрема;

провести дослідження правової природи інституту почесних консулів у міжнародній практиці;

узагальнити типові елементи, які характеризують правовий статус даного виду консулів;

провести аналіз законодавчих актів Польщі, Франції, Німеччини, Фінляндії, Данії, Італії, Бразилії, Швейцарії, Угорщини, Чехії та України, які регулюють діяльність почесних консулів з врахуванням судової практики;

дослідити діяльність почесних консулів в консульській практиці України;

розробити рекомендації щодо правового регулювання діяльності почесних консулів з врахуванням можливості їх застосування в законодавстві України.

Об’єктом дисертаційного дослідження є сфера міжнародно-правових відносин, пов’язана з діяльністю консульських установ. Предметом даного дисертаційного дослідження є норми міжнародного права, які регулюють статус почесних консулів, та очолюваних ними почесних консульських установ.

Методологічну основу дисертації складають методи системного аналізу та принцип об’єктивності, який реалізується в роботі з позицій діалектичного аналізу й синтезу процесів та явищ, що характеризують міжнародні правові відносини на сучасному етапі, а також їх причинно-наслідкових зв’язків. В процесі роботи були використанні порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-логічний та теоретичний методи дослідження.

Теоретична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях видатних юристів та працях інших вчених, присвячених розвитку загальної теорії і практики міжнародного права. Зокрема йдеться про праці: О.В.Богданова, В.Г.Буткевича, О.Ф.Висоцького, Б.І.Гуменюка, В.Н.Денисова, Ю.М.Колосова, І.І.Лукашука, В.І.Муравйова, К.К.Сандровського, Д.Анцилотті, Ж.Тускоза та ін.

При написанні дисертації досліджувалися Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користується міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 року. Велика увага приділена актам національного законодавства: Консульському статуту України, Положенню про нештатних (почесних) консулів України. Важливими джерелами дисертації є національне законодавство деяких іноземних держав, а також їх судова практика.

Стан дослідження проблеми. Не дивлячись на те, що інститут почесного консула є одним з найдавніших за часом виникнення органом зовнішніх зносин держави, фактично історичним попередником інституту штатного консула, його роль в сучасних умовах міждержавних відносин залишається ще недостатньо дослідженою.

В радянській юридичній літературі інституту почесних консулів приділялося небагато уваги. Все ж таки чимало вчених узагальнено досліджували це питання, зокрема: М.М.Аваков, Д.В.Биков, І.П.Бліщєнко, В.Н.Дурденевський, Н.Г.Зубков, Ю.Д.Ільїн, Ф.І.Кожевніков, А.Сабанін, О.Ф.Сакун, Г.І.Тункін. В більшості з праць відсутній детальний аналіз основних питань, пов’язаних з сутністю інституту та велика увага зосереджується на його критиці. При цьому акцент робиться як на загальних тенденціях розвитку інституту, так і на тих його особливостях, які проявляються в процесі застосування в консульській практиці різних держав.

Важливими для даного дисертаційного дослідження є положення та ідеї, відображені в іноземній доктрині міжнародного права, а саме в працях: Д.Анцилотті, Г.Бема, К.Бертоні, К.Бінкерсгука, І.Блюнчлі, А.Гефтера, К.Гофманна, Б.Грефата, Я.Жоурека, К.Кальво, Ж.Клюбера, Л.Т.Лі, К.Лібери, Ю.Маковскі, Ф.Ф.Мартенса, Л.Оппенгейма, З.Сарна, В.Умбрайта, А.Фердросса, П.Фіоре, Л.Хархаммера, З.Чубінського.

В українській юридичній науці комплексних досліджень з цієї проблематики немає.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є, по-перше, комплексним дослідженням проблеми правового регулювання статусу почесних консулів на прикладі законодавства тих країн, які відносяться до різних правових систем. По-друге, в даній праці сформульовані висновки загальнотеоретичного характеру, а також конкретні практичні пропозиції відносно діяльності даного виду консулів на території України та за її межами.

Основні наукові положення дослідження, які виносяться на захист як особистий внесок дисертанта:

Аналіз розвитку інститутів штатного та почесного консулів засвідчує, що інститут почесного консула є історичним попередником інституту штатного консула.

Виникнувши в грецьких містах-державах у VІ ст. до н.е., та сформувавшись у ХVІ-ХІХ ст.ст. після поділу системи консульської служби на штатну та почесну, інститут почесних консулів отримав остаточне оформлення у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року.

Правовий зміст інституту почесного консула – захист інтересів представляючої держави, її юридичних та фізичних осіб, сприяння розвитку взаємовідносин між державами в умовах поглиблення світових інтеграційних процесів.

Ознаками дефініції інституту почесного консула є: не отримання винагороди за виконання консульських функцій, зайняття іншою прибутковою діяльністю, відсутність службових відносин почесного консула з акредитуючою державою, фахова підготовка та переважно іноземне громадянство консула, звужений об’єм привілеїв та імунітетів, виконання консульських функцій в обмеженому обсязі.

Об’єм переваг, привілеїв та імунітетів, які надаються почесному консулу та консульській установі, яку він очолює, державою перебування дає можливість оцінити, яке значення ті чи інші держави надають інституту почесного консула, і яким конкретно питанням, пов’язаним з його використанням, вони приділяють найбільшої уваги.

Доцільність застосування інституту почесних консулів зумовлена факторами: недостатньо розгалужена мережа консульських установ, забезпечення дипломатичної присутності держави в тих регіонах, де відсутні її посольства, роль та місце країни в міжнародних економічних відносинах, об’єм зовнішньоторговельного обороту і структура експорту та імпорту, рівень залежності від зовнішньоторговельних зносин, географічне розташування.

Практичне значення роботи полягає в можливості її застосування при вдосконаленні законодавства, яке регулює діяльність почесних консулів. Висновки, які містяться в дисертації, можуть бути використанні в практичній діяльності Міністерства закордонних справ України, консульських установ України, оскільки українська модель використання даного інституту перебуває ще на стадії формування.

Висновки та пропозиції можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та методичних рекомендацій, при викладені курсу міжнародного права та його галузі - права зовнішніх зносин. Вони можуть представляти інтерес в світоглядному плані, оскільки породжують в суспільній правосвідомості якісно новий погляд на почесних консульських представників.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дисертації висвітленні у виступах на наукових конференціях (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 13 квітня 2000 р., Інститут регіонального управління та права, м. Хмельницький, 10 жовтня 2000р.), семінарах, що проводилися в Інституті міжнародних відносин.

Публікації. Наукові результати дисертації викладені у 6 наукових одноосібних статтях.

Структура та об’єм дисертації. З урахуванням поставлених перед дисертаційним дослідженням завдань, дисертація структурно складається з вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків та переліку використаної літератури. Загальний обсяг складає 185 сторінок, список використаних джерел містить 196 найменувань (16 сторінок).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і рівень дослідженості теми дисертації, визначається її мета та завдання, дається характеристика методології роботи, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист, показується теоретичне і практичне значення дисертації, зазначається рівень її апробації, характер публікацій та впровадження результатів дослідження.

Розділ перший “Розвиток і становлення інституту почесних консулів” висвітлює детальну характеристику історичного розвитку інституту. Його правовий зміст визначається певною складністю, яка випливає із самої суті розглядуваного інституту. Дослідження еволюції почесних консулів має істотне значення для розуміння характеру інституту на сучасному етапі, виявлення факторів, впливаючих на його розвиток, роль в системі сучасних міжнародних відносин та в реалізації зовнішньої політики держав.

В сучасному консульському праві існують дві категорії консульських представників – штатні та почесні, які тісно між собою пов’язані. Цей зв’язок особливо виразно простежується при аналізі історичного розвитку інститутів штатного та почесного консулів.

Подібність до інституту почесного консула в його сучасному розумінні існувала у відомому інституті Давньої Греції – проксенії. Титул проксена громадськість міста-полісу присуджувала знаному громадянину з іншого полісу, взамін чого він виконував покровительські функції у своєму полісі щодо цих громадян (тт. від яких отримав титул) та представляв їх інтереси. Інститут проксенії, маючи публічний характер, походить імовірно з іншого, значно давнішого грецького інституту – ксенії. Ксенія, маючи приватний характер, полягала на усталених зв’язках приязні і гостинності між двома представниками різних громад.

У дисертації особливо наголошується, що лише в середньовіччі (приблизно ХІІ ст.) можна спостерігати зародження практики, яка безпосередньо дала початок інституту почесних консулів. Проте не просто вказати на відмінності процесів формування штатної та почесної консульської служби в такому ранньому періоді, оскільки вони протікали однорідно.

Зокрема, важливу роль в цьому відіграли хрестові походи в ХІ-ХІІ ст.ст., які призвели до масового появлення на Сході італійських, французьких та іспанських купців. Інститут консула тут з’явився як природний наслідок таких процесів. Хрестоносці надавали купцям деякі привілеї, в тому числі і право організовувати колонії (факторії), які були незалежними. На чолі кожної колонії стояли консули.

У дисертації показано, що подальша еволюція інституту консулів пов’язана з падінням ролі міст-держав, які одне за одним попадали під владу виникаючих в Європі великих централізованих держав. В цей та більш пізній період держави започатковують практику укладення консульських договорів, які називалися “капітуляціями”. Їх суть полягала у тому, що консули християнських країн отримали право цивільної та кримінальної юрисдикції над своїми громадянами в мусульманських монархіях. Наділення іноземних консулів юрисдикцією та іншими правами в умовах, коли державний апарат ще не сформувався в цілісну адміністративно-судову систему, було в якійсь мірі виправданим. Апарат феодальних роздріблених держав не завжди міг гарантувати дотримання прав та інтересів не лише іноземців, а й власних громадян. Тому консульська юрисдикція в умовах середньовіччя на мусульманському Сході була породжена об’єктивною потребою в упорядкуванні і розвитку економічних, політичних відносин між державами, хоча сама її сутність не може бути виправданою.

Зроблено висновок, що в даний період з’являється розмежування на консулів, яких посилає державна влада в іноземну державу для виконання певних консульських функцій (consules missi); та консулів, яких вибирає та ж влада серед купців, що постійно мешкають в місті виконання своїх функцій (consules electi). Такий поділ не відповідав в повній мірі пізнішому поділу на консулів штатних та почесних. Тоді іноземець міг виступати як consules missi і як consules electi. Крім того, consul electus не отримував постійних винагороджень від посилаючої держави і міг займатися іншими прибутковими видами діяльності, тому важко його було класифікувати як штатного консула.

У ХVII-XVIII ст.ст. в ряді країн зароджується категорія штатних консулів, які призначаються з числа громадян посилаючої держави. Такі консули з’явилися передусім в країнах Азії та Африки. Як правило, вони виконували не лише консульські, а й дипломатичні функції.

Кінець ХVІІІ початок ХІХст.ст. приніс ряд змін у розглядуваній проблематиці. Сonsules missi перетворилися у штатних консулів, стаючи представниками держави і, отримуючи від неї винагороду. Усі збори, стягуванні ними за виконання консульських функцій, становили дохід держави. Також їм заборонялося займатися будь-якою додатковою діяльністю поза виконанням зазначених функцій. Штатний консул, виходячи зі свого публічноправового характеру, повинен у своїй діяльності суворо дотримуватися приписів висилаючої держави.

Сonsules electi, як правило, перетворилися у нештатних (почесних) консулів. Такі консули виконують свої функції без винагородження і можуть займатися будь-якою іншою прибутковою діяльністю, котра не зашкоджує престижу держави, від імені якої вони виконують ті функції.

Дисертантом піддано критиці погляди юристів (Е.Ваттеля, Р.Філлімора, Е.Енгельгарда, Й.Гуерреро), які категорично виступали за припинення практики використання почесних консулів. Зокрема, аргумент щодо другорядності таких консулів є несправедливим, оскільки штатний консул знаходиться в принципово різній правовій ситуації, ніж почесний консул; хоча і перший, і другий вид консулів покликані виконувати ті самі завдання, володіють рядом спільних прав та обов’язків. Міжнародне право та двосторонні консульські конвенції надають почесному консулу привілеї та імунітети в обмеженому об’ємі, ніж штатному, які діють лише на час виконання його консульських функцій. Цей мінімум є необхідним для вільного виконання цих функцій, тому встановлений не стільки в інтересах консула, скільки в інтересах призначившої держави.

Дуже часто почесних консулів звинувачують в тому, що вони займаються власними інтересами більше, ніж державними. Це зауваження не є суттєвим. Важко було б вимагати, щоб хтось просував свою беззацікавленість до тієї міри, щоб повністю весь свій час присвячувати почесному виконанню консульських справ. Якщо почесний консул частину свого часу, а іноді й дуже значну, віддає беззацікавлено на користь інтересів держави, яка його встановила, то з його сторони – це вклад, достойний поваги, а не звинувачення; а якщо решту свого часу він витрачає на власні потреби – також несправедливо йому цим докоряти.

Наступний аргумент проти даного інституту полягав у тому, що громадяни посилаючої держави не знаходять зі сторони тих іноземних консулів допомоги, яку могли б отримати від консулів з таким же громадянством. Це звинувачення також є хибним. Почесним консулом може бути кожна особа, яка відповідає вимогам посилаючої держави незалежно від свого громадянства, а також власне і громадянин тієї держави, якщо він постійно проживає в іноземній державі. До речі, багато держав у своїй практиці призначають на почесне виконання консульських функцій спочатку власних громадян, а коли не вистачає відповідних кандидатів, тоді допускають можливість призначення такими консулами іноземних громадян. Не обов’язково, щоб почесним консулом була особа зі сфери торгівлі, ним також може бути в залежності від потреб та специфіки консульського округу особа іншої професії – адвокат, письменник, лікар, науковець, суспільний діяч, що є запорукою зацікавлення долями громадян посилаючої держави та надання їм необхідної допомоги.

Наряду з цим, цей інститут здобував собі щоразу більше прихильників, його значення зростало поряд з одночасним розвитком штатної консульської служби. Дуже часто кількість почесних консулів у державі перевищувала кількість штатних консулів. Доречне порівняння наводить Т.Нєдушинскі:

Таблиця 1

Дані за 1933 рік.

З метою детального аналізу характерних правових рис інституту почесних консулів, необхідно звернути увагу на двосторонню договірну практику та внутрішнє законодавство окремих держав.

Своєрідним шляхом формувалася почесна консульська служба у Польщі. Його можна поділити на два етапи: від 1918 р. до 1939 р. та після 1945 р. Базовим нормативним документом, що регулював діяльність консульської служби, був закон від 11 листопада 1924 р. “Про організацію консульств та консульські функції”. Цей закон встановив поділ консулів на штатних та почесних. Останні призначалися у рангах почесних консулів та віце-консулів. Почесні консули підпорядковувалися дипломатичному представництву при посередництві штатного консула. Вони не вважалися державними службовцями, не отримували постійної заробітної плати, лише могли звертати на свою користь консульські збори.

Відповідну політику, направлену на розбудову консульських установ, проводили Інститут Експорту та Міністерство промисловості і торгівлі. З огляду на фінансові проблеми держави в міжвоєнний період переважно встановлювалися почесні консульства. Кількісне співвідношення консульських установ найкраще ілюструє таблиця:

Таблиця 2

Процентне співвідношення консульських установ:

(Наводиться за даними Rocznik Sluїby Zagranicznej RP z 1939r.)

З таблиці видно, що кількісне співвідношення штатних консульств до почесних в даному періоді на початку виражається як 2:1 з наступним переходом 1:2. Цікаво представлено розміщення польських консульських установ по континентах.

Таблиця 3

Головним досягненням почесних консульств даного періоду була розбудова мережі консульських установ при обмежених бюджетних можливостях молодої держави.

Зростання кількості консульств протягом 1990-1995 рр. можна побачити з таблиці, представленої Консульським Департаментом та Міграції Міністерства Закордонних Справ Республіки Польщі:

Таблиця 4

Аналізуючи й інші статистичні дані, представлені МЗС РП, згідно яких у 1989 р. Польща нараховувала 9 почесних консульств, у другій половині 1992 р. їх було вже 26, а на початок 1999 р. їх загальна кількість дорівнювала 106. Ці дані вказують на інтенсивне впровадження інституту почесних консулів у консульську практику Польщі останніх років.

Розділ другий “Правовий статус почесних консулів в сучасному міжнародному праві” присвячений дослідженню юридичної природи інституту почесних консулів, організації, внутрішньої структури почесного консульства та нагляду, який здійснюється над такою установою. Особлива увага звернена на характерні риси інституту, його специфіку, обумовлену факультативністю використання. Формування основних, типових ознак правового положення почесного консула являло собою складний процес. В дисертації підкреслено, що особливу роль у цьому відіграла Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, яка вперше на багатосторонній основі (глава ІІІ) визначила правове положення почесного консула та очолюваної ним консульської установи.

В науці міжнародного права не має загальноприйнятого визначення інституту почесного консула. У вступному коментарі до ІІІ розділу проекту конвенції 1963р. Комісія міжнародного права ООН, пояснюючи своє рішення щодо не включення до проекту дефініції почесного консула, опиралася на той факт, що поняття інституту почесного консула по-різному розуміється у внутрішньому законодавстві держав, тому й існують різні критерії визначення цього інституту. Обмежилися лише розмежуванням на дві групи консулів: штатних та почесних. Це означало свободу держав у визначенні правового положення даної категорії консулів.

Відсутність визначень штатного та почесного консулів у багатосторонній конвенції при одночасному розмежуванні цих груп консулів, свідчить про неможливість конкретного визначення елементів, що зумовлюють такий поділ.

В ході довготривалих робіт Комісії по підготовці остаточного проекту конвенції було визначено в 1956р. сім елементів, характерних для інституту почесного консула, і які дозволяють протиставити його інституту штатного консула. Це зокрема: не отримання винагороди від посилаючої держави за виконання консульських функцій, право на зайняття іншою прибутковою діяльністю, виконання консульських функцій в обмеженому об’ємі, питання громадянства, підготовки, обсягу імунітетів та характер відносин почесного консула з представляючою державою.

У дисертації зроблено детальний аналіз цих критеріїв, оскільки жоден з них самостійно не може визначити чи маємо справу з почесним консульським представником. Лише розглянуті усі разом вони дають можливість зробити певні висновки.

Особа, приймаюча на себе обов’язки почесного консула, які, як правило, забирають багато часу і вимагають великих затрат власної праці, не робить цього лише з метою отримання матеріальної користі. Цей факт становить суттєвий елемент інституту почесних консулів. Такий консул не отримує винагородження від держави, інтереси якої представляє. В більшості випадків він несе матеріальні витрати, пов’язані з виконанням консульських функцій. Частіше тут ідеться про престиж, який несе з собою титул почесного консула.

В цьому контексті в літературі з’являється звинувачення, що інститут почесного консула дає можливість до зловживання, яке виявляється у своєрідному “торгуванні” титулом почесного консула. Цей факт оцінюється дуже критично, як зловжиття зі сторони особи, що приймає титул в такий спосіб, так і держави, що встановлює де-факто неправдивого консула. Така ситуація виникає у випадку відсутності особистих контактів між почесним консулом та акредитуючою державою, або ж з потребою встановити такого консула в конкретному місці.

Можливість існування такої небажаної ситуації не може бути аргументом проти самого інституту почесного консула. При цьому варто пам’ятати, що приймаюча держава може відмовити у видачі екзекватури, або скасувати вже видану екзекватуру без наведення мотивів. Такі дії носять характер своєрідного запобіжного заходу при виникненні подібної ситуації.

Від поняття винагородження відрізняють переказ грошових коштів на рахунок почесного консула за виконувані функції. При цьому можливі такі випадки: 1) почесний консул може безпосередньо отримувати певні квоти на покриття частини своїх витрат (британським законодавством передбачена річна квота 1300 фунтів у 1996 році); 2) почесний консул має право стягувати консульські збори, що становлять прибуток посилаючої держави, та за згодою цієї держави витрачати їх на покриття своїх витрат, пов’язаних з виконанням цих функцій.

Зроблено висновок, що поєднання виконуваних консульських функцій без винагородження та власної прибуткової діяльності лежить в основі інституту почесного консула. Збереження відповідних пропорцій між цими чинниками залежить від політики даної держави при призначенні на посаду такого консула.

Питання належного виконання консульських функцій залежить власне від вибору особи і не має безпосереднього зв’язку з громадянством консула. Почесний консул, будучи найчастіше громадянином держави перебування, має безумовний обов’язок лояльного виконання довірених йому функцій на користь представляючої держави, та поєднувати це з лояльним виконанням обов’язків щодо держави перебування, тобто до держави свого громадянства. В ситуації виникнення конфлікту між тими обов’язками, першість у їх виконанні надається обов’язкам, випливаючим з громадянства. Ці обов’язки мають основний характер по відношенню до виконуваних консульських функцій.

У випадках, коли почесний консул є громадянином третьої держави, то в ситуації виникнення конфлікту інтересів посилаючої та приймаючої держав, він повинен зберігати нейтральність щодо цих держав. При цьому держави можуть в односторонньому порядку вирішити питання про закінчення виконання консульських функцій даним представником, якщо визнають за потрібне.

Питання громадянства почесного консула має ключове значення для обсягу наданих йому привілеїв та імунітетів. Якщо він є громадянином держави перебування, то користується меншим обсягом привілеїв та імунітетів, ніж почесний консул з іншим громадянством. Це випливає з принципу рівності громадян в демократичній державі. Привілейованість громадянина власної держави по відношенню до інших громадян цієї держави з приводу виконуваних консульських функцій суперечить наведеному принципу.

Таким чином, питання громадянства є важливим і характерним елементом інституту почесного консула, з якого випливають суттєві для статусу консула наслідки по відношенню до представляючої держави та держави перебування.

Відносини між представляючою державою та почесним консулом регулюються внутрішнім законодавством держави, що встановлює такого консула. Має місце тут публічноправовий аспект, який проявляється у виконанні функцій публічного характеру та підпорядкування певному правовому режиму. Очевидним є й приватноправовий аспект, полягаючий на договірному оформленні прав і обов’язків почесного консула, що припускає його згоду на виконання довірених функцій. Внутрішні законодавства держав можуть в різний спосіб розкладати акценти між елементами цього правого відношення. Однак більшість з них визнає, що такі відносини мають мішаний характер, тобто поєднують в собі публічноправову та приватноправову сторони.

Штатний консул, будучи державним службовцем, завжди має відповідну професійну підготовку для виконання своїх обов’язків. Почесний консул, в принципі, такої підготовки не має. Питання відсутності фахової підготовки для виконуваних функцій часто підіймалося критиками інституту почесного консула. Безумовно, що в такому випадку почесний консул дає менше гарантій їх належного виконання. Тим більше, що окремих функцій такий консул виконувати не може. Звідси й випливає необхідність належного обґрунтування посилаючою державою потреб округу та встановлення в ньому лише почесного консула, або разом з ним і штатного. Отже, питання вибору належного кандидата завжди залишається в компетенції представляючої держави, яка чинить це на власний ризик.

Почесний консул, з огляду на свій специфічний статус, не може виконувати консульські функції в такому ж обсязі, як штатний консул. Його діяльність, як правило, обмежена та не здійснюється цілком самостійно, оскільки він підпорядковується главі штатної консульської установи.

Дисертантом підкреслено, що держава в кожному конкретному випадку визначає функції почесного консула, які залежать від характеру її інтересів в даному окрузі, а також від того, чи існує в державі перебування дипломатичне представництво чи штатна консульська установа. В залежності від конкретних умов та потреб обсяг функцій такого консула може коливатися від аналогічних функцій штатного консула і до чисто символічних функцій – протокольних. Обсяг цей може змінюватися по відношенню до різних почесних консулів акредитованих в одній державі.

Для почесного консула характерний вужчий обсяг привілеїв та імунітетів, оскільки виконувані консульські функції є додатковим заняттям поряд з основною професійною діяльністю.

Питання недоторканності та захисту консульських установ є досить суттєвим в розглядуваній проблематиці. Приміщення штатних консульських установ є недоторканими. Почесні консульства не користуються привілеєм недоторканості. Стаття 59 Віденської конвенції лише зобов’язує державу перебування вживати заходи щодо охорони таких приміщень від будь-якого вторгнення, заподіяння шкоди, запобігати порушенню спокою установи чи образі її гідності. Отже, щодо штатного консульства держава перебування повинна зберігати своєрідну автономність та обов’язок захисту установи. По відношенню до почесного консульства вона дотримується останнього.

Штатні та почесні консульські представники, які є громадянами держави перебування або постійно в ній проживають, користуються однаковим обсягом привілеїв та імунітетів. У відповідності до ст. 71 конвенції держава перебування не надає таким представникам додаткових переваг, привілеїв та імунітетів. Вони користуються лише імунітетом від юрисдикції і особистою недоторканістю стосовно офіційних дій, вчинених ними при виконанні своїх функцій.

Обсяг привілеїв та імунітетів почесних консулів, які не є громадянами держави перебування і постійно не проживають у ній, відповідно трохи розширений. Зокрема, вони звільняються від усіх трудових, державних та військових повинностей, а також від усіх податків, зборів і мита на винагороду і заробітну плату, яку отримують від акредитуючої держави за виконання консульських функцій. (ст.ст. 66,67).

Оскільки почесні консули, як правило, не отримують винагородження за виконання повірених функцій, то постає питання про грошові квоти, що встановлюються як своєрідна компенсація понесених витрат у консульській практиці деяких держав. Так, почесні консули, які є громадянами держави перебування, або постійно в ній проживають, користуються податковими звільненнями, якщо таке дозволить держава перебування.

Зроблено висновок, що почесні консули користуються значно меншим обсягом привілеїв та імунітетів, ніж штатні консули. Цей обсяг є дуже суттєвим і необхідним, оскільки дає можливість ефективного виконання покладених консульських функцій. Незначна різниця існує між привілеями та імунітетами почесних консулів, які є громадянами держави перебування або постійно проживають у ній, та почесних консулів з іншим громадянством.

Рішення про здійснення нагляду штатним консульством або консульським відділом дипломатичного представництва над почесним консульством міститься в поданні глави диппредставництва в процесі встановлення почесного консульства. В поданні зазначено з яким конкретно штатним консулом буде співпрацювати почесне консульство.

Глава штатного консульства повинен надавати необхідну допомогу почесному консулу при виконанні останнім консульських функцій, інформувати його про окремі положення консульського права, існуючі міжнародні звичаї та офіційні дії у справах, притаманних почесному консулу. Таким чином штатний консул повинен здійснювати нагляд над консульською діяльністю почесного консула.

Контроль над діяльністю штатного консула здійснює в свою чергу глава диппредставництва (в разі потреби він може надати допомогу в охороні прав та інтересів громадян акредитуючої держави в державі перебування.) З наведеного випливає, що нагляд над почесним консулом є подвійний. Глава штатного консульства зобов’язаний звітувати главі диппредставництва про свою співдіяльність з почесним консулом. Глава штатного консульства та глава диппредставництва можуть проводити окремі перевірки почесного консульства з метою ознайомлення на місці з його діяльністю та організацією праці. В такому випадку консул зобов’язаний представляти усі консульські документи та надавати необхідні пояснення.

Розділ третій “Застосування інституту почесних консулів в практиці України” висвітлює передумови виникнення почесних консулів в Україні за часів гетьманату Б.Хмельницького, їх діяльність в період УНР; відношення Радянського союзу до даної категорії консульських представників, та їх відродження в консульській практиці незалежної України.

В Запорозькій Січі існували досить сприятливі торгові умови, які призвели до створення найзаможнішими купцями своїх представництв (купецьких факторій) на територіях іноземних держав з метою комерційного зиску. Купці вибирали особу з свого середовища не лише для представництва, а й для захисту своїх інтересів в певному регіоні. Елемент виборності такої особи та виконання нею функцій, подібних до консульських, дає право вважати її почесним консулом, оскільки відстоювала така особа інтереси не держави чи її громадян в цілому, а окремих торгових представників. В дисертації зроблено висновок, що зростаючі економічні потреби українського ринку призвели до розширення торгових відносин запорожців з іноземними державами, в результаті чого сформувався певний прошарок осіб, які займаються представництвом та захистом комерційних інтересів, що по своїй суті нагадує формуючийся інститут консулів.

Створення української незалежної держави у 1917-1920 роках покликало до життя запровадження власної консульської служби. У період діяльності адміністрації гетьмана П.Скоропадського, під проводом якого постала Українська Держава 1918 року, було зроблено відчутний крок у справі творення консульського представництва України. Гетьманським урядом передбачено, крім штатних консульських установ, заснувати почесні консульства, співробітники яких не належали до числа офіційних урядовців. Вони поділялися на 4 категорії: генеральний консул, консул, віце-консул та консульський агент. Почесні консули обиралися з місцевих жителів, добре обізнаних із суспільно-економічним становищем і розвитком регіонів.

Інститут почесних консулів знайшов своє відображення і в ”Статуті про консульські установи УНР”. В цьому документі передбачалося, що у порядку винятку консулами могли бути призначенні українці з числа місцевих громадян. Як пригадує керівник МЗС Української Держави Д.Дорошенко почесні консули були поширені в українській практиці того періоду, “коли консульськими представниками затверджувалися здебільше голови місцевих українських колоній або взагалі особи, рекомендовані цими громадами.”

На думку дисертанта, застосування інституту почесного консула в практиці молодої держави поліпшувало процес контактів консульських представництв з місцевим українським населенням, дозволяючи бути добре обізнаними зі справами регіону, тим більше, що чимало авторитетних осіб з української діаспори і раніше займалися шляхетною справою захисту прав одноплемінників за своєю ініціативою.

Питання про почесних консулів в практиці Радянської держави на різних етапах розвитку її зовнішньополітичної діяльності вирішувалося по-різному. Радянський уряд спочатку допускав можливість використання інституту почесних консулів, що пояснювалося політичною ситуацією, несприятливою для країни через невизнання де-юре і у відсутності в зв’язку з цим дипломатичних і консульських відносин з більшістю західних країн (до періоду визнання СРСР в 1924-1925 рр.).

Відмова від подальшого застосування цього інституту, зафіксована в Консульському уставі СРСР 1926 року, пояснювалася тим, що діяльність почесних консулів – іноземних громадян практично неможливо було контролювати. Вони не зобов’язані дотримуватися певної адміністративної дисципліни. Наступна причина невикористання інституту полягала у відсутності необхідної соціальної бази за кордоном. Знищення приватної власності на засоби і знаряддя праці в СРСР призвело до зникнення осіб, які займалися підприємницькою діяльністю із числа радянських громадян за кордоном, на яких можна було б покласти функції почесних консулів. Зазначаються ще й такі причини, як побоювання у зв’язку з дорученням посади почесного консула громадянину іншої держави, та з допущенням до виконання консульських функцій власних громадян на користь іншої держави; існування державної монополії на зовнішню торгівлю, оскільки піддавалося сумніву виконання почесними консулами своїх функцій по стимулюванню торгово-господарських відносин між країнами.

Специфіка відносин СРСР з соціалістичними країнами полягала в тому, що питання регулювання економічних взаємовідносин носить централізований, державний, плановий характер, тому й випадає із сфери діяльності консула. Правова допомога та захист громадян ґрунтуються на двосторонніх договорах по цих питаннях і в своїй більшій частині також не відноситься до діяльності консульств. Адміністративно-нотаріальна діяльність, як правило, відноситься до функцій штатного консула. Звідси випливає, що між соціалістичними країнами не було місця для почесних консулів. Крім того, мета почесного консула переважно направлена в сферу розвитку економічних відносин. Єдиним способом розширення ділових контактів з СРСР могли бути лише прямі відносини з уповноваженими державними органами. Консульським статутом СРСР 1976 р. передбачалася можливість застосування почесних консулів, проте тільки в останні роки існування Союзу мали місце поодинокі випадки звернення до цього інституту.

Дисертантом зроблено висновок, що основна причина припинення практики прийняття і встановлення почесних консулів полягала в самій тоталітарній природі держави. Суворий державний контроль усіх сфер життя, а також величезна недовіра до громадян іноземних держав, зокрема демократичних, суперечили засадам взаємної міждержавної довіри, на яких і ґрунтується інститут почесного консула.

В Україні на сучасному етапі запроваджено використання діяльності почесних консулів в обмеженому обсязі. Такі консули призначаються в тих країнах, де вже є дипломатичні представництва України з метою підвищення ефективності діяльності, спрямованої на розвиток економічних,