МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ЛЕВЧУК Тереза Петрівна

На правах рукопису

УДК 809.1

ПОЕТИКА ОКСАНИ ЛЯТУРИНСЬКОЇ

10.01.06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Рисак Олександр Опанасович,

Волинський державний університет імені Лесі Українки, доцент кафедри української літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент

Іванюк Борис Павлович,

Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри румунської та класичної філології (секція теорії та історії світової літератури)

кандидат філологічних наук

Будний Василь Володимирович,

Львів-ський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри української літератури

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра світової літератури, м. Дрогобич

Захист відбудеться 29.09.2000 р. о 147 годині на засіданні спеціалізо-ваної вченої ради К.35.051.13 у Львівському національному універси-теті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Універси-тетська, 1, тел. __20) Міністерства освіти і науки України.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 29.08.2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Івашків В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Дослідження індивідуальної поетики є актуальною проблемою сучасного літературознавства. Теоретичний аспект нашого дослідження поєднується з потребою вивчення творчості письменників української діаспори. Художня творчість Оксани Лятуринської (1902-1970) – талановитої письменниці, перекладача, скульптора, художника – органічна складова і невід’ємна частина культури українського народу, без якої уявлення про національний літературний процес ХХ століття буде неповним.

На жаль, ще й сьогодні український читач не має вітчизняного видання творів письменниці-емігрантки – “Зібрані твори” О.Лятуринської вийшли друком у Канаді 1983 року. На материкову Україну її спадщина повертається поки що в журнальних публікаціях, антологіях, хрестоматіях, в одиничному випадку – окремо укладеною збіркою ( Лятуринська О. Знаю казку: вірші, оповідання. – К.: Веселка, 1995). Як у час виходу перших збірок письменниці, так і сьогодні творчість О.Лятуринської викликає професійний інтерес літературознавців, а весь її різнобічний мистецький доробок цікавить науковців-гуманітаріїв загалом. Своє вагоме слово про особу та художні твори майстра сказали її сучасники – В.Барка, М.Битинський-Оверкович, Ю.Бойко, Ю.Клен, Ю.Лавріненко, Г.Лащенко, Є.Маланюк, М.Оглоблін-Глобенко, У.Самчук, Яр Славутич, Ю.Шерех. Сучасні дослідження життя і творчості О.Лятуринської представлені статтями у всеукраїнських, а також місцевих часописах. Це насамперед праці М.Ільницького, О.Сліпушко, Г.Чернихівського та ін. Ґрунтовний характер мають розвідки, вміщені у збірниках научкових праць та науково-популярних виданнях. Серед таких – статті П.Кононенка, Т. Салиги, Я.Поліщука.

Основні напрями осмислення та інтерпретації мистецького доробку О.Лятуринської намітились ще її сучасниками. Глибокий і багатоаспектний аналіз літературної творчості письменниці простежуємо в праці Ю.Шереха “Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринської” та статті Ю. Бойка “Поезія Оксани Лятуринської”. Дослідники звернули увагу на фольклорну першооснову художніх творів поетеси, їх історизм, стильову довершеність.

Проблему традицій та новаторства, мистецьких взаємовпливів у творчості О.Лятуринської порушує Ю.Бойко. Праця ж Ю.Шереха поєднує в собі аналіз прози письменниці, її літературно-критичних статей та фольклористичних нарисів, поеми “Єроним”. Науковець також визначає тематичні пласти поезій О.Лятуринської (наприклад, виділяє рослинний цикл), загально описує арсенал зображально-виражальних засобів у поетиці авторки.

Існуючий на сьогодні критичний матеріал дає в основному огляд життєвого шляху письменниці та її творчості, насамперед звертається увага на тематику поетичних і прозової збірок. Принагідно й епізодично робиться аналіз окремих аспектів словесної творчості О.Лятуринської, як-от: образна система, природа металогічних явищ, поетичний синтаксис, особливості віршування, звукове оформлення творів тощо.

Отож, поза увагою літературознавців залишається цілісне дослідження художньолітературної спадщини письменниці, зокрема її поетики. Вивчення власне поетичних засобів індивідуальної творчості стало сьогодні досить актуальним, а особливо в жанрі монографії, яка дає змогу на широкому художньому матеріалі зробити теоретично обґрунтовані узагальнення про творчу самобутність конкретного письменника.

Саме до таких зараховуємо праці Н.Костенко про поетику М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана; моногра-фії Г.Клочека про поетику того ж таки П.Тичини, Б.Олійника.

Назріла потреба й у написанні життєпису та вивченні поетик митців української діаспори, яка є органічною частиною національної культури загалом.

Праці Б.Бойчука, Л.Дем’янівської, І.Дзюби, М.Ільницького, Ю.Коваліва, М.Неврлого, Б.Рубчака, Т.Салиги дають нам можливість познайомитись з літературою діаспори, зокрема мистецьким феноменом “празької школи”. Але спеціальних наукових розвідок про художню майстерність письменників-емігрантів кожного персонально мало. Актуальність реферованої дисертації визначається відсутністю в Україні праць, що присвячені питанню цілісного дослідження поетики донедавна невідомої нам письменниці. Аналізуючи структуру поняття “поетика”, відзначимо, що в нашому випадку назва науки співпадає з найменуванням її об’єкту вивчення.

Художній світ О.Лятуринської досліджується дисертантом у контексті творчості митців “празької школи” та загальноукраїнського культурного процесу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Пропонована праця є складовою частиною наукових досліджень та навчальних програм кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства і кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки.

Метою роботи є спроба монографічно дослідити поетику О.Лятуринської, визначити специфіку головних складових елементів індивідуальної поетики, з’ясувати проблему взаємозв’язку останньої з контекстом літературного процесу враховуючи суб’єктивний і об’єктивний компоненти творчості.

Завдання дисертації:– 

визначити джерела творчості;– 

зробити проблемно-тематичний аналіз поетичних і прозових творів, на цій основі окреслити основні групи творів;– 

простежити вплив фольклору та інтерпретацію його одиниць на основних рівнях поетичної системи;– 

проаналізувати використання О.Лятуринською лексичних засобів національної мови, визначити природу образів, творених з допомогою автологічного та металогічного значення слова;– 

зробити аналіз поетичного синтаксису, звукового оформлення творів;– 

вказати особливості індивідуального віршування (моделювання традиційних метричних розмірів, ритмічні засоби, головні прикмети строфічної будови віршових творів);– 

виявити особливості використання письменницею різних видів мови, стилів та жанрів літератури;– 

з’ясувати характер взаємодії суб’єктивних і об’єктивних компонентів у формуванні індивідуальної поетики О.Лятуринської і, відповідно, визначити місце і значення творчості О.Лятуринської з точки зору поетики в емігрантській літературі та в загальноукраїнському літературному процесі ХХ століття.

Матеріалом дослідження є поетичні твори збірок “Княжа емаль”, “Гусла”, “Веселка”, “Бедрик”, “Ягілка”, “Туга”, “Чар зілля”; вірші та поеми, що не ввійшли до згаданих збірок; збірка новелістичної прози “Материнки”, інші прозові твори (“Бай_казка”, “З денника”). Принагідно автор звертається до есеїстики, спогадів, листування письменниці.

Теоретичну та методологічну основу дисертації становлять праці дослідників історії української та світової літератури, фахівців теорії літератури. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-культурного, порівняльно-типологічного, естетичного методів із принципами цілісно-системного аналізу літературних явищ. Такий вибір дозволяє максимально об’єктивувати дослідження індивідуальної поетики і розглянути в контексті літературного процесу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше у українському літературознавстві досліджується поетика О.Лятуринської, причому індивідуальна поетика розглядається як взаємозалежна сукупність власне поетичних елементів, зумовлених суб’єктивними і об’єктивними факторами творчого процесу. Творчість загалом і окремі твори О.Лятуринської розглядаються як формозмістовна єдність. Новизну дисертації забезпечує також низка моментів, серед яких виділяються: періодизація творчості О.Лятуринської на рівні тематичних пластів; окреслення основних груп художніх творів письменниці на основі проблемно-тематичного аналізу та встановлення їх співвіднесеності з мистецькими джерелами; аналіз інтерпретації О.Лятуринською основних одиниць фольклору з подальшою класифікацією їх на лексико-семантичному рівні та рівні організації художнього тексту; використання лінгвістично-стилістичного аналізу тексту в описі поетики, характеристика звукопису; детальний опис та аналіз індивідуальної версифікаційної системи О.Лятуринської тощо. Крім того, аналіз поетичних і прозових творів письменниці дозволяє простежити основні тенденції українського віршування першої половини ХХ століття; виявити особливості української ліро-епічної поеми, ліричної новели.

Науково-практичне значення дисертації. Матеріали та результати роботи можуть бути використані в лекційних курсах з історії української літератури, теорії літератури; при підготовці та проведенні спецкурсів і спецсемінарів з теорії віршування й таких, які присвячені становленню української літератури в діаспорі; розробці тематики курсових і дипломних робіт. Матеріал дисертації може стати основою навчально-методичного посібника.

Апробація роботи. Основні положення і результати дослідження було викладено у виступах та повідомленнях на Міжнародній науковій конференції “Суспільствознавчі науки та відродження нації” (Київ–Луцьк, 1997); регіональній науковій конференції “Волинь у житті і творчості письменників” (Луцьк, 1998); наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Волинського державного університету імені Лесі Українки (Луцьк, 1995, 1998, 2000). Дисертацію обговорено на спільних засіданнях кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства і кафедри української літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 270 позицій, трьох додатків. Обсяг дисертації – 167 сторінок. Додатки займають 47 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, проаналізовано стан дослідження проблеми, визначено мету, завдання та методи аналізу, розкрито новизну, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ “Основні особливості поетичної системи” присвячено дослідженню пафосно-тематичної, сюжетної, мотивної поліфонічності поезій О.Лятуринської; визначенню часово-територіальних рамок творчості, а відповідно – стильових особливостей творів кожного періоду.

У першому підрозділі описано джерела творчості О.Лятуринської, які визначають тематичну наповненість поетичних творів першого (європейського) та другого (американського) періодів творчості. Тематика перших збірок поетеси – “Гусла” (1938) і “Княжа емаль” (1941) – хронологічно обмежена переважно добою Київської русі, регіонально – Волинню. У передмові до перевиданої 1955 року “Княжої емалі” Є.Маланюк відмічає “реґіональну” скупченість письменниці у Волинській землі, починаючи від неоліту (…) і аж до сучасності”. Маланюк Є. Передмова // Лятуринська О. Зібрані твори. – Торонто: Вид_во Організації Українок Канади, 1983. – С. .

Волинь, її природа, її минуле і сучасне посідають чільне місце серед джерел мистецької наснаги О.Лятуринської, як і образ всієї України. У двох циклах “Княжої емалі” – “Волинська майоліка” та “Філігран” – прочитуємо сконцентровану історію волинського краю, дізнаємося про географію, вірування, соціальний устрій. Вміння О.Лятуринської робити фразу надзвичайно місткою виявляється в поезіях “Стинає час могутність ікол”, “Шляхи, шляхи”, “Волинські буколіки”. У параграфі проаналізовано особливості композиції, природу образів, художніх засобів увиразнення мови у віршах волинської тематики. Створюючи образ рідного краю, поетеса звертається до рослинного світу Волині. Він безмежно чарував О.Лятуринську. Ліричний герой поезій ряду збірок авторки – квітка чи дерево або кущ. Променистий цвіт світу України, рідної Волині відбився в поетичних образках збірок “Ягілка”, “Туга”, “Чар зілля”.

Образ батьківщини в поезіях О.Лятуринської конкретизується не тільки в зображенні Волині, але й усієї України. Вона, як і Волинь, постійно присутня у творчості письменниці і постає одразу в кількох іпостасях. Насамперед – предметній просторовості. У творах О.Лятуринської відтворено картини чудової української природи, збережено атрибутику обрядів, етнографізм побуту.

У другому підрозділі першого розділу проаналізовано художню інтерпретацію поетесою історії України. Давноминуле і сучасне стали протилежними полюсами творів історичної тематики О.Лятуринської. Найвищим злетом української державності, в розумінні письменниці, є княжа доба. Авторка створила низку поезій на теми і мотиви “Слова о полку Ігоревім” – видатної пам’ятки давньоруської літератури.

Добираючи твори з двох збірок – “Гусла” та “Княжа емаль”, можемо укласти цілий цикл віршів, які тематично, ідейно і стилістично наслідують літературну пам’ятку. Збірка “Гусла” складається з трьох нумерованих частин; до штучного циклу ремінісценцій зарахуємо першу з них, а зі збірки “Княжа емаль” – другу частину або однойменний цикл. Всього близько двадцяти п’яти поезій. Порядкове розташування творів у нами створеному циклі ремінісценцій близьке за тематикою та мотивами до сюжету “Слова…”.

Після своєрідного вступу-заспіву – звернення до бояна – в наступних семи поезіях О.Лятуринська розвиває тему “завзяття туги бойової”. У часи, коли помста була “абсолютним моральним обов’язком”, природнім видається в “бій би линуть безголово”, “впасти першим чи десятим”, але “знати твердо лиш одно: // загин або побіда”. Так чинили батьки й діди, затверджуючи в багрянці “знак державний і жезло”. Короткі еліптичні безсполучникові речення з окличною інтонацією роблять кожен вірш бойовим кличем вояка, якому “честь лицарська кричить: убий!”

О.Лятуринська, як і автор “Слова о полку Ігоревім”, звертається до образів Карни та Жлі (Желі) – божеств оплакування померлих, печалі, скорботи, плачу. У вірші О.Лятуринської вони виконують роль оплакувальниць: “Десь біля голосила Карна, // тужила Жля” (“Хилились стязі”). Вісником недоброго є Див – давнє божество, семантика якого не зовсім розгадана й на сьогодні. Кожен із дослідників по-своєму інтерпретував цей міфологічний персонаж. За однією з гіпотез, Див – символ перестороги. Таким Див виступає у “Слові о полку Ігоревім”: він віщує недобре, особливо перед походом. Смислове наповнення образу Дива у творчості О.Лятуринської близьке до інтерпретації його у “Слові…”. Крики Дива чують дружинники, передчуття загибелі породжує сумніви: “Іти за Дін чи не іти шоломом зачерпнуть води? (…) Ануж не буде вороття?” (“Недобреє віщує Див”). Вірш наповнюється трагічною невизначеністю і фрази “лише в один кінець сліди”, “назад підкови не слідять” слід розуміти не тільки як неминучу загибель воїнів, а й як усвідомлення останніми невідворотності майбутнього, впевненості у справедливості свого рішення – загинути, але зупинити ворожі набіги на рідну землю.

Ще один образ “Слова…” використовує письменниця у своїй творчості – це Обида або Дива (Діва). У багатьох переказах і піснях оповісниками біди були птахи, як і в “Слові…”. О.Лятуринська зберігає семантику фольклорного образу у власних віршах, наприклад: “А обіч страшно йшла Обида // і дотикалася крильми” (“Хилились стязі”).

У поезіях нами створеного циклу ремінісценцій О.Лятуринська згадує часи добробуту та спокою (“Важкі киреї, золоті”), у віршах проходить ціла галерея князів.

Вірш “Після бурі” близький звучанням до третьої частини “Слова…”. Використавши дієслова майбутнього (друга строфа) та минулого (третя, четверта строфи) часів, еліптичні описові речення (перша строфа), О.Лятуринська створила поетичний твір, домінуючий мотив якого – впевненість у завтрашньому.

Друга частина збірки “Княжа емаль” закінчується віршем “Героїчне”, який тематично завершує цикл поезій на теми і мотиви зі “Слова о полку Ігоревім”.

До історичної тематики О.Лятуринська звертається впродовж усієї творчості. Щоправда, мотиви, настрої, художньо-образна система поезій такого плану змінюються. Перша публікація О.Лятуринської – вірш “Смерть козака” – з’явилась у четвертому номері журналу “Гуртуймося” за 1931 рік. У десятому числі того ж таки журналу за 1933 рік публікується її “Дума про скривавлену сорочку”. М.БитинськийОверкович), який влаштовував О.Лятуринській пуб-лікації її віршів (у тому числі й першу), вважає, що саме цим твором поетеса розпочала новий цикл своїх поезій. А вірш “Листопад”, “написаний на відзначення геройської смерти 359 українських Лицарів на Волині, виявив патріотичне горіння поетеси й скріпив її позицію трубадура нашої трагічної воєнної слави”. Згаданий вірш уперше було надруковано в ювілей-но-му збірнику “Базар” у Варшаві 1931 року, а потім передруковано у збір-нику “Сенограф”, виданому в Торонто і присвяченому полеглим у боротьбі за Україну.

У підрозділі проаналізовано названі твори, а також інші поезії, присвячені історичним подіям ХХ століття, визвольній боротьбі 1648 року. Вони містять мотиви войовничості, сповнені героїчним пафосом, а часто мають трагічне звучання.

Історична тематика виявилась у творчості О.Лятуринської нерівно-мірно. Апогей її прояву припадає на міжвоєнний період. Якраз тоді письменниця представила світові дві поетичні збірки, що синтезували в собі історію та фольклор – “Гусла” і “Княжа емаль”. Багато літературознавців і критиків схильні думати, що саме перші видання поезій О.Лятуринської поставили її ім’я у “ряд найкращих представників “празької школи” (М.Ільницький).

Героїчний та національно утверджуваний пафос поезій авторки, що мав місце у 1920–30_х роках і виявився головним чином в історичних ремінісценціях і присвятах, перелився в другому періоді творчості у фольклорні стилізації, сюжетні мініатюри рослинного циклу тощо.

Метою третього підрозділу став розгляд поетики О.Лятуринської з погляду фольклорних впливів. Такий аналіз важливий з ряду причин. Одна полягає в тому, що народна творчість є потужним джерелом мистецької наснаги О.Лятуринської. З іншого боку, такий підхід допомагає наблизитись до вирішення проблеми вияву національного у творчості письменниці.

Фольклоризм – не просто зовнішня атрибутика творчості О.Лятуринської, це основоположний принцип її художнього мислення, глибока суть літературних і малярських творів. Потужний фольклорний струмінь у мовно-поетичній творчості письменниці викликаний та вмотивований теоретичним, практичним і чуттєво-інтуїтивним осмисленням нею духовних надбань українського народу і проявився на ідейно-тематичному, образному, лексичному, версифікаційному рівнях художньої системи.

О.Лятуринська широко використала міфічні уявлення українського народу щодо рослинного світу. Героями багатьох поезій стали дерева та квіти, що несуть у собі певні символічні значення (такими є образи священного дуба, терену, василечків, калини, верби, звіробою, барвінку) та володіють чарівним вмінням відлякувати нечисту силу (серед таких – омела, лопух, тютюн, чорнобиль).

Взагалі поетичний гербарій О.Лятуринської – явище унікальне. Складові гербарію поетеса чітко розмежувала: окремо стоять лікарські рослини Волині (“Чар зілля”); інтонаційно грайливі фольклорні стилізації квіткового хороводу зібрані в “Ягілці”; вірші – рослинні алегорії знаходимо на сторінках інших збірок.

Народна уява оживила і надала певним речам та явищам символічних значень. Ряд поезій О.Лятуринської про рослини зберігає ті магічно-казкові асоціації, що вже усталилися в уснопоетичній традиції.

Один із улюблених персонажів чи ліричних героїв віршів рослинного циклу – лепеха. У збірці “Чар зілля” видруковано дві поезії про аїр – “Лепеха” та “Шувар”. У дисертації простежено інтерпретацію О.Лятуринською народнопоетичних легенд про згадану рослину, а також про калину, вербу, принагідно зроблено аналіз лексичної, версифікаційної системи віршів рослинного циклу. Досить часто у поетичну тканину таких творів вплітаються мотиви героїчної боротьби українців за незалежність.

Окрему сторінку християнської міфології складають апокрифічні легенди та перекази. Чимало з цих легенд надають рослинам та деревам таємного, священного значення. Українська народна ботаніка взагалі оповита яскравим поетичним та релігійно-міфічним серпанком. У своїй творчості О.Лятуринська використала не одне повір’я про зв’язок деяких рослин з героями біблійних оповідань. Таким є переказ легенди про слізки Божої Матері (збірка новел “Материнки”), поетична розповідь про священну траву звіробій (“Йван_зілля”, зб. “Чар зілля”), терен (“Тернина”, зб. “Чар зілля”).

Ім’я О.Лятуринської стоїть серед помітних авторів релігійної тематики. Її релігійну лірику можна поділити на два періоди: перший – це роки міжвоєнної еміграційної хвилі, другий – роки післявоєнної еміграції. У перших віршових збірках О.Лятуринської мотиви віри поєднуються з історичними колізіями та фольклорними сюжетами і відбивають насамперед синтетичну суть первісного християнства. Християнська тематика збірок другої еміграційної хвилі вже концентрується в окремі поезії. Наприклад, у збірці “Чар зілля” знаходимо аж чотири вірші під назвою “Молитва”, два вірші під назвою “Славень”, поезії релігійного звучання “Епілог” та “Останній вірш”.

О.Лятуринська мистецьки оперує фольклорними засобами. Вона не відмовляється і від безпосереднього введення в свою мову народнопоетичних образів та міфологічних ремінісценцій. Чи не найбільша їх концентрація у збірці “Веселка”. Обидві частини збірки – “Коло І” і “Коло ІІ” – моделі природно-обрядового річного циклу українців. Перший цикл інтерпретує святково-календарний рік, другий представлений безпосередньо “обрядовими” поезіями – веснянками, стилізаціями родинно-побутових пісень тощо.

У наших предків існував солярний культ. З вірша “Літній сонцезворот” фактично і починається перше “Коло” “Веселки”. Від вірша до вірша веде нас О.Лятуринська обрядовим роком. Наступний вірш циклу називається “Двадцять другого березня”. Це майстерно стилізована народна дитяча закличка птахів.

Одним із центральних образів у поетиці О.Лятуринської, а зокрема у першому циклі “Веселки”, є образ Великодня. У вірші “Великдень” письменниця зображає вогнепоклонництво українців. Тут фігурує перш за все священний очищаючий вогонь, сонячний Дажбог, “символ вічного життя – яєчко писане, райце, // і коровай наш”. Друга частина вірша – гімн вогню. Це поетичний виклад не менш поетичної статті О.Лятуринської “Великоднє кострище”. І у вірші, і в статті авторка згадує давній обряд спалення у святому вогні всього нечистого і старого. Крім згаданого вірша “Великдень” (зб. “Веселка”), знаходимо в її доробку ще “Великодній передзвін” та “На Великдень” (зб. “Туга”), а також міні_образи найбільшого християнського свята в інших поезіях.

Схожий перегук із публіцистичними статтями етнографічного змісту спостерігаємо і в інших поезіях, як_от: “На проводи”, “На четвер зелений”, “На Юрія”, “На Купала”. Послідовність віршів відтворює наступність релігійних свят українців. Зміст поетичних творів відбиває обряди зимового, весняного та літнього періодів. Частина поетичного циклу, де говориться про осінь, відрізняється відсутністю “святочних” віршів. Це пояснюється тим, що осінь як пора року виосібнилась пізніше за зиму, літо та весну. Поезії, що хронологічно відповідають осінній порі у циклі, відзнача-ються пейзажною тематикою, носять елегійно-ностальгічний характер, а та-кож звертають увагу на притаманні осені події (скажімо, весілля). Зауважи-мо, що в другому циклі віршів з осінньо-обрядовою тематикою взагалі немає.

Незмінним атрибутом осінньої пори є сватання та весілля. Традиційні примовляння свата О.Лятуринська трансформувала в поетичну сюжетну мініатюру “Йдуть на лови молодці”. Логічною є наступність іншої поезії “Не по двору”. Наслідуючи строфічно-метричну будову попереднього твору, вірш подає народнопоетичні характеристики наречених, причому збережена поетика весільних величань.

“Веселка” відкриває нові грані художньої майстерності О.Лятуринської. Тут з’являється кокетство, дівоча грайливість, а також легка, можна сказати, цнотлива еротичність. Вона входить у поезію мисткині разом з образом Ярила – одного з найдавніших і найпопулярніших богів у слов’ян. У своїй творчості О.Лятуринська звертається не тільки до образу Ярила, але й інших міфічних істот. Серед таких Сварог, Дажбог, Лада, Лель і Ляля, потерчата, мавка тощо. “Словник міфологічних персонажів” поетичних творів О.Лятуринської, вміщений у додатку, нараховує 60 статей.

Натхненні народнопісенною поетикою і колискові О.Лятуринської (“Колисанка”, зб. “Веселка”; “Люляй, люляй, сину”, зб. “Гусла”). Оригінально вплітаються фольклорні елементи в дитячі твори письменниці. У її творчому набутку знаходимо збірку поезій для дітей “Бедрик”. Поетика віршів для дітей відбиває в собі поетику забавлянок (або утішок). Серед таких віршів трапляється чимало творів у формі діалогу, в яких виразно відбивається явище поліфункціональності, характерне для фольклору взагалі. Своєрідна драматизація поетичних творів розвивається від введення у текст прямої мови (“Наша хатка”, “Стежечки”) до майже повністю діалогізованих композицій, в основі яких – амебейна народнопісенна конструкція (“Кіт і горобець”, “Вранці”, “Вовчик і зайчик”).

Кількість зовнішньоформальних прикмет фольклорного стилю поезій О.Лятуринської надзвичайно велика. З усього різножанрового народнопоетичного словника письменниця у своїй творчості використала лексику 1) на позначення понять символів; 2) міфічних істот; 3) архаїчного та діалектного пласту; 4) емоційно-оцінного характеру, переважно із суфіксами здрібніло-пестливого значення. На рівні організації художнього тексту виділено: 1) цитату та епіграф як її особливу форму; 2) алюзію; 3) ремінісценцію; 4) квазіцитату; 5) жанрову стилізацію; 6) інтерпретацію.

У другому розділі “Формальні чинники організації поетичних творів” проаналізовано зображально-виражальні засоби в художній системі О.Лятуринської.

Виходячи з позиції, що мистецтво – це єдність духу і форми, О.Лятуринська створила власний художній світ, суть якого залишалась цільною при зміні зовнішньої атрибутики у різні періоди творчості. “Шлях Лятуринської лежав від аскетизму малюнку голкою на камені до пишності найбуйнішої орнаментики і від стриманої приглушеності почувань до їх найбільшого розросту”.11 Бойчук Б., Рубчак Б. Оксана Лятуринська // Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході. – Нью-Йорк: Сучасність 1969. – Т. . – С. .

Поетичним аскетизмом можна назвати ранню творчість О.Лятуринської. “Важезний карб точного слова” (Яр Славутич) в рамках вишуканого синтаксису створює неповторний стиль поетеси першого періоду.

Образотворення у збірках “Гусла” та “Княжа емаль” ґрунтується на використанні прямого значення слова, стилістичних можливостей словотвору, морфології та синтаксису. Вдається поетеса також і до тропів, які сприймаються як природне слововживання. Найчастіше використовується метафора, як традиційна, так й індивідуально-авторська. Досить часто поетеса включає метафору в художньообразні сполучення, як_от: синтез метафори і метонімії (“Вдаряє в грудях мідь об мідь”), метафори і синекдохи (“На кремінь – оливо руки. // На лезо – ока гострота”). Не відмовляється О.Лятуринська і від гіперболи, порівняння. Особливо активні такі різновиди останнього, як: а) порівняння у формі орудного відмінка іменника (“Світ хижим птахом, звірем кидавсь”); б) із пропуском сполучника (“І погляд його – стріли жаху. // І руки його – меч”). У випадках такого типу О.Лятуринська поєднує художнє слововживання і художній синтаксис.

Стилістичний синтаксис ранніх збірок письменниці є досить вибаг-ли-вим у порівнянні з лексикою. Серед використаних практично всіх різновидів речення привертає до себе увагу ефектне вживання номінатив-них, еліптичних та односкладних речень. Їх об’єднує одна спільна особ-ливість – семантична місткість, лаконізм. Основне призначення таких речень – створення статичних описів; вони мають здатність передавати думку окремими, іноді не зв’язаними між собою частинами, малювати картини не суцільними мазками, а наче пунктиром, як це характерно для ранньої О.Лятуринської, починаючи з майже хрестоматійного, завжди цитованого вірша “Зуб, ратище, копито, пазур” та інших.

Якісно нових рис набирає поетика О.Лятуринської у збірці “Веселка”. Письменниця звертається до таких засобів творення художнього образу, як використання повторів різного типу, слів із суфіксами здрібнілості та пестливості, поєднання лексичного матеріалу зі стихією музики та живопису. У “Веселці” були закладені основи художньої системи післявоєнної творчості, і кожна з наступних збірок розвивала свою тему, брала для себе потрібний образотворчий матеріал: “Туга” вирізняється звуковими метафорами; металогічні можливості “Ягілки” базуються на персоніфікації; “Бедрик” сповнений ономатопеїчного звукопису.

Рослинна тематика домінує в мотивах творчості післявоєнного періоду. Окремим рослинам присвятила О.Лятуринська по кілька віршів. В одних випадках назви творів різні (як_от “Котик”, “Вербова гілка” і “Вербовий котик”), в інших – тотожні. Наприклад, по два вірші знаходимо під назвами “Незабудька”, “Соняшники”, “Волошки”, “Каштан”. Пишучи про одну і ту ж саму рослину, О.Лятуринська в різні твори вкладає нетотожний смисл, і навпаки. Ефективність такого прийому змістово-смислової омонімії найкраще простежено в однойменних віршах. При цьому здійснено глибокий літературознавчий аналіз цих творів.

Із рослинною тематикою входить у поетику О.Лятуринської музика. Вона – у надзвичайній мелодиці вірша. Слово тут просто грає, дзвенить, лунає і в фонетично-звуковому оформленні, і в номінативній функції. Фонетичний аналіз таких поезій як “Липи”, “Цвіт липи” (зб. “Туга”) яскраво це ілюструє.

Звукове оформлення в художній тканині більшості віршів О.Лятуринської другого періоду виявляється в численних алітераціях, асонансах, звуконаслідуваннях.

У другому підрозділі зроблено детальний аналіз індивідуальної системи віршування О.Лятуринської. В плані версифікації поетеса залишалась традиціоналісткою і користувалась, головним чином, п’ятьма класичними розмірами. Однак в поезіях О.Лятуринської основні класичні метри силабо-тоніки набули цілком оригінального і в кожному конкретному випадку нового звучання. При цьому поетеса використовує найрізноманітніші ритмічні засоби – повторення на різних рівнях; enjambement; побудовані на грі звуків рими-дисонанси, асонансні рими; чергування однодво_та трискладових клавзул; зміна анакрузи і, нарешті, широко застосовуваний прийом іпостасування. Метричні індекси збірок О.Лятуринської першої і другої еміграційної хвилі суттєво відрізняються. Хореїчні та ямбічні розміри – найуживаніші у віршовій системі О.Лятуринської, а в збірці “Гусла” вони використані поетесою майже з однаковою частотою: із сорока дев’яти віршів збірки двадцять шість написані хореєм і двадцять три ямбом. Розподіл метричних розмірів зумовлений тематикою, пафосністю та стилістичним забарвленням творів. Вірші хореїстичного розміру є переважно народнопісенними інструментовками, часто із сюжетним стержнем, або дещо абстрагованого змісту; твори ж, написані ямбом, відзначаються ліричністю, іноді неприхованою інтимністю, в інших випадках носять героїчний характер.

Метричний аналіз віршів збірки “Гусла” виявляє типову для поезій О.Лятуринської заміну стоп, у більшості випадків – пірихіями.

Важливим результатом іпостасування є утворення тонічних віршів. Таких, на нашу думку, в поетиці О.Лятуринської немає, принаймні, в їх “чистому” вигляді. Хоча ритмічні варіації деяких силабо-тонічних віршів упритул наближаються до некласичних форм (тактовик, дольник), а то й епізодично переходять у них. Це підтверджує метричний аналіз віршів “Теплінь! Теплінь!” (зб. “Княжа емаль”), “Сухоцвітки” (зб. “Туга”), “Не зуміла” (зб. “Веселка”) із тонічним та силабо-тонічним варіантами схеми розміру.

О.Лятуринська урізноманітнює ритмомелодійний малюнок віршів навіть у межах одного розміру за рахунок змін у будові та розташуванні клавзул, варіацій анакруз, частоти та характеру іпостасування тощо. Метрико-строфічний аналіз “Княжої емалі” підтверджує цю тезу. Домінантною ознакою метричної характеристики збірки є абсолютне переважання гіперкататектичного чотиристопного ямба – п’ятсот двадцять вісім із шестисот вісімдесяти двох рядків збірки, тобто 77%. Із семи існуючих ритмічних форм О.Лятуринська найчастіше вдається до І (повнонаголошена:        ) та IV (з пірихієм на ІІІ стопі: ), з чого можемо зробити висновок про тяжіння індивідуального чотиристопного ямба поетеси до однієї з провідних ліній розвитку названого розміру в українській версифікації – так званої лінії Олеся.

Якісні метричні зміни відбуваються у збірці “Веселка”, з’являються трискладові розміри: чотиристопний дактиль, чотиристоп-ний та п’ятистопний амфібрахій, восьмистопний та чотиристопний анапест. Хоча відсоткова частка трискладників невисока – 9,6% – та вже сам факт залучення їх до індивідуальної версифікації свідчить про все більшу вправність поетеси та розширення тематичного діапазону її творчості, бо ж із кожним з класичних метрів може асоціюватися і певний зміст.

Звернувшись до трискладників, поетеса залишається традиційною у виборі розмірів: три_та чотиристопники переважають. Однак метричні варіації інших розмірів у збірці “Веселка” досить чисельні. Утворюють-ся вони за рахунок зміни анакрузи, чергування клавзул, іпостас, вживання схожих або складних та маловживаних розмірів в одному творі тощо.

Провідною тенденцією збірки є переважання хорея, зокрема чотиристопного (31%), його чергування з тристопним у різнорозмірних віршах, з’явою трискладників, а також плюривалентних метричних розмірів.

Наступні збірки О.Лятуринської позначені переважанням хореїчних розмірів, особливо активним видається чотиристопник, який і в ХІХ столітті, і в першій половині ХХ століття був панівним розміром серед хореїв.

Активний у поетиці О.Лятуринської і тристопний хорей, який в українській версифікації взагалі є розміром маловживаним. Особливу його концентрацію спостерігаємо у збірці “Ягілка”, де зібрані поезії виключно рослинної тематики. Питома вага тристопного ямба в “Ягілці” становить 48%; 2% двостопного хорея входить до гетерометричних структур хореїчних три_та чотиристопників, останні займають 50% творів. Ямб у збірці не трапляється.

Схожа метрична картина вимальовується в “Бедрику” – збірці віршів для дітей. При абсолютній перевазі чотиристопного хорея (66,5%) знаходимо тристопний хорей (17,4%), інколи двостопний (у складі три_та чотиристопників) та тристопний ямб (лише в одному вірші самостійно, в іншому випадку – з Х3). В амебейній композиції, своєрідній дитячій драмі “Вовчик і зайчик” О.Лятуринська використала розмір чотиристопного дактилю, усіченого в останній стопі на два склади та позбавленого у деяких версах схемного наголосу.

Близьким до типології метричних розмірів, характеру клавзул, способів римування тощо є питання строфічної будови вірша. Версифікація О.Лятуринської тяжіє до простих строф, серед яких найуживанішою є чотиривірш. Варіативність катрена примножується залежно від системи віршування, метру, розміру, видів клавзули і рими та їх найрізноманітніших комбінацій.

Невибаглива на перший погляд строфіка О.Лятуринської урізно-маніт-нюється наявністю в ній творів одно- й багатострофічних; рівно- й нерівнострофічних (з однаковою і різною кількістю рядків у строфах); одно- і різнорозмірних (поєднується різні розміри одного метра); різновимірних (з версів різних метрів); моно-, бі- й триклавзульних, а також віршів з нечітко виявленою строфічністю.

Предметом дослідження третього розділу “Своєрідність суміжних літературних утворень” стали ліро-епос та поетична проза О.Лятуринської.

У першому підрозділі проаналізовано твори, які позначені родовою багатоплановістю. Художнє ліричне мислення О.Лятуринської заважало створенню нею масштабних епічних полотен. Однак спроби об’єктивувати художнє зображення дійсності були, а виявлялись вони вже у невеликих за обсягом сюжетних віршах історико-героїчної та фольклорної тематики, особливо у більших за розміром астрофічних творах (“Хліб”, “Роксоляна”, “Думка про чайки”). Поєднання широти епічного зображення неординарних подій з їх глибоким ліричним переживанням відбувається у “Думі про скривавлену сорочку”, поемах “Героїка” та “Єроним”.

“Дума…” О.Лятуринської стала однією з кращих сторінок у своєрідній українській антології крутянської поезії. Поетеса створила літературний зразок думи, дотримавшись основних її канонізованих норм. О.Лятуринська використовує типові для думи синтаксичні конструкції та фігури (наприклад, “гонить, гонить з півночі вітер хмари сіверські”, “ой, то не тополі поставали в полі”, “ой, вороже військо силу дужу вкрало”), оживлення предметів та понять (“сиротою бідний покій з ганку виглядає, // сум за столом одинокий струни натягає…”), метафоричні епітети (“не покрився погляд гострий неживим туманом”), гіперболу (“сум-країно, вся – хрести, могили”, “блиснуть блискавки, спалять поле іскрами”), смислове навантаження пестливої мови (козаченьки, сторононька, синцю, синочок, смертонька) тощо. Зберегла О.Лятуринська й ліро-епічну основу твору. Власне, на тлі трагічних подій і розгортається особиста трагедія матері. Розповідь, яка дещо імітує голосіння, градаційність вислову максимально наближають твір до внутрішнього клімату народної думи. В основу метричного розміру поетеса поклала хорей, що був характерним для найстарших жанрів речитативного вірша, зокрема, голосінь. О.Лятуринська досягає художнього ефекту тоді, коли змінює віршовий ритм, іпостасуючи шестистопний хорей пірихієм та ямбом, варіюючи клавзулу та анакрузу. Зміну віршового ритму спостерігаємо зі зміною періоду – своєрідної строфи.

“Дума про скривавлену сорочку” О.Лятуринської надзвичайно органічно вплітається в контекст української літератури, бо своєю поетикою наближається до відомих писемних та фольклорних творів.

У своїй творчості звернулась О.Лятуринська і до синтетичного жанру поеми. Гранично стисло окреслити тематику поеми “Єроним” можна в кількох словах – доля української еміграції; ширше – буття України, трагічні сторінки її історії в інтерпретації певної людини (тут – ченця Єронима, самої О.Лятуринської).

Як не уникала О.Лятуринська особистісних оцінок, однак у творі виразно звучать її роздуми та переживання. Щоправда, поетеса забрала з тексту твору займенник “я” і поставила між собою і читачем образ літописця; з одного боку, це об’єктивізувало розповідь, зробило її більш вірогідною, надало епічного характеру; з іншого – повне злиття автора з ліричним героєм сприяє виразному ліричному звучанню. Своєрідність використання образу Єронима, а також правда, яка, за словами Ю.Шереха, є літературним засобом великої сили і творять надзвичайну напругу та динамічність поеми.

О.Лятуринською з різних сторін показане трагічне становище української еміграції після другої світової війни. Тікаючи від комуністичної “Родіни”, яка агітувала повернутися і пропонувала щонайперше і неминуче Сибір, Казахстан і Колиму, біженці потрапляли в далеко не кращі умови. Із вражаючою безапеляційністю говорить авторка про справжній стан “блазнів”-утікачів у таборах ДіПі. Та чи не найсильніший прояв мужності спостерігаємо в тих частинах поеми, де письменниця говорить про внутрішнє “я” людини, у тому числі й власне, а загалом про національну ментальність.

Так чи інакше докори стосуються українців, які звели історію краю до “Великої Руїни”. Дійсність ще і ще раз доводить, що для згуртування українцям потрібне загальне випробовування. Одним із таких випробувань стала для України еміграція. У поемі “Єроним” О.Лятуринська розвинула важливу для багатьох українців і болючу для себе тему витраченої батьківщини і заговорила про це пристрасно і безапеляційно. Поема стала не тільки правдивим документом української еміграції середини ХХ століття, але й монологом одного з представників цієї еміграції.

Як відомо, форму художнього твору диктує матеріал, а якість ліричного звучання залежить від сили таланту митця. Особистісна сутність О.Лятуринської проявилась в поемі “Єроним” повно. Поетеса постійно відверто говорить про себе і від себе, але з позиції громадянина. Цей момент обумовлює високий рівень публіцистичності поеми. Ліричний монолог збагачується ораторським звучанням. Кожне слово письменниці вміщує оцінку того, що діється, в поемі виразно звучать непримирення, скорбота, заклик до помсти. Серед формальних ознак публіцистичності виділяються вільна розмовна (точніше, промовна) інтонація, численні риторичні звертання і питання, пряма й невласне пряма мова. Однак публіцистична закличність поеми не сягає філософської глибини, а залишається на рівні етичного осмислення. О.Лятуринська прагне також розкрити сутність національної ментальності, насамперед з боку моралі.

Вся сума ідей, які пронизують твір, ідей, які мають глобальні масштаби, але проходять через серце автора, складає сюжет поеми. Його основа в монологах ліричного героя. Однак поема не вичерпується авторськими монологами, і тому ліричний сюжет не замикається на самому собі. Ідеї твору реалізуються на конкретному життєвому матеріалі, який вкладається в ліричну структуру, підкоряється їй.

Конкретизуючи національно-соціально-філософський жанр поеми, можемо визначити її як поему-пам’ять, поему-сумління. Доля народу стоїть у центрі епічного зображення поеми, митець-громадянин осмислює її, відтак діада “людина і народ” стає структурним центром твору і одночасно джерелом творення. Такі ідейно-змістові чинники змушували й без того ощадну в словах О.Лятуринську бути ще ретельнішою в доборі зображально-виражальних засобів. У параграфі детально аналізується художня мова та віршова система поеми.

Тропічна наповненість поеми зведена до мінімуму. Логічні означення змінюються іноді порівняннями, банальними метафорами. В одиничних випадках, для посилення емоційного враження від художнього тексту, О.Лятуринська звертається до