Харківський національний університет

ім. В. Н. Каразіна

ЛАЗАРЕНКО ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 94(477.5)“1920-1930”

РОЗВИТОК ІНДИВІДУАЛЬНОГО СЕЛЯНСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ПІВНІЧНОГО ЛІВОБЕРЕЖЖЯ УКРАЇНИ

У 20-Х – НА ПОЧАТКУ 30-Х РР. ХХ СТ.

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов'ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор БОЙКО МИКОЛА КОРНІЙОВИЧ, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, завідувач кафедри історії слов'ян

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ДМИТРОЧЕНКО МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ, Харківська державна академія залізничного транспорту, завідувач кафедри історії та українознавства

кандидат історичних наук МАЙСТРЕНКО ВЛАДИСЛАВ СЕРГІЙОВИЧ, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, доцент кафедри історії України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України 1920-30-х рр., м. Київ

Захист відбудеться “26” січня 2001 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. ІV-65.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4)

Автореферат розісланий “22” грудня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П.Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. Перебудова сільського господарства на ринкових засадах складає суть нинішньої аграрної реформи в Україні, спрямованої на деколективізацію села. Одним із завдань реформування аграрного сектора економіки країни є “створення селянських (фермерських) господарств”, органічно вмонтованих у сучасну інфраструктуру товарного виробництва. Створення нових форм сільськогосподарського виробництва, які відповідають запитам ХХІ ст., має відбуватися з урахуванням досвіду минулого.

Це спонукає науковців до осмислення соціально-економічних концепцій формування аграрних відносин в історії нашої країни. Зосередження зусиль на цій проблемі змінило акценти у тематиці сучасних наукових досліджень у напрямку зростання уваги до селянина як центральної особи в аграрному секторі економіки, що дозволяє скоригувати і поглибити загальні підходи та їх реалізацію в конкретно-історичному аспекті.

Свідченням зростання актуальності проблеми є той факт, що протягом останнього десятиріччя вона стала об'єктом обговорення на симпозіумах з аграрної історії та міжнародних семінарах. Провідною в їх програмах прозвучала думка, що в СРСР на зламі 20-30-х рр. ХХ ст. одноосібні селянські господарства примусово перетворили в колективні, позбавивши економічного стимулу до саморозвитку.

Аналіз наукового доробку з аграрної проблематики свідчить, що в історичній літературі домінує тенденція до глобалізації та уніфікації форм і методів господарювання, в той час як місцевий матеріал залучається з ілюстративною метою, і регіональні особливості розчиняються в загальноісторичному потоці. Отже, актуальність проблеми передбачає вивчення тих її складових, які в комплексі відтворюють реальну історичну картину. Мова йде про вмонтування до загальноісторичного процесу регіональних особливостей, що позбавляє дослідження небезпеки автаркізації.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою теми “Соціально-демографічні процеси в Україні у 20-30-і рр. ХХ ст.” науково-дослідної роботи колективу кафедри історії слов'ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, затвердженої Міністерством освіти України у 1993р.

Об'єктом дослідження є індивідуальне селянське господарство Північного Лівобережжя України, його місце в соціально-економічній структурі в процесі реалізації політичного і економічного курсу 20  х рр. ХХ ст. в СРСР.

Предметом дослідження є соціально-економічні процеси, що відбувалися у одноосібному секторі в означених хронологічно-територіальних межах.

Територіальні межі дослідження, окреслені тереном Північного Лівобережжя України, включали Глухівську, Конотопську, Ніжинську та Чернігівську округи, утворені 1925 р. на території Чернігівської губернії, які 1932 р. склали основу Чернігівської області.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. і зумовлені терміном функціонування одноосібного селянського господарства в регіоні. Нижньою межею досліджуваного періоду є проголошення НЕПу у 1921 р., а верхньою – завершення процесів суцільної колективізації у 1934 р.

Метою дослідження є комплексна характеристика індивідуального селянського господарства Північного Лівобережжя України та вивчення шляхів його розвитку в умовах 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., для чого передбачено вирішити такі завдання:– 

визначити науково-теоретичний рівень дослідженості проблеми;– 

розкрити природно-демографічний потенціал розвитку сільського господарства;– 

вивчити вплив аграрної політики держави на функціонування індивідуального селянського господарства;– 

дослідити напрямки розвитку індивідуального селянського господарства в умовах НЕПу та здійснення суцільної колективізації.

Наукова новизна дисертації визначається постановкою проблеми, яка до цього часу не була об'єктом спеціального вивчення. Автором вперше здійснено спробу вивчити регіональні особливості розвитку індивідуального селянського господарства Північного Лівобережжя України у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст., що дало можливість:

·

· розкрити тупикову ситуацію в розвитку одноосібного селянського господарства, обумовлену соціально-демографічним вибухом та вичерпанням земельного розподільчого фонду;

· відкинути поширену в деяких публікаціях тезу, в якій повільні темпи колективізації в краї пояснюються не натурально-споживчим характером селянського господарства, а суб'єктивними причинами;

· показати вплив вкрай низької матеріально-технічної бази і агрокультури на процес втягування аграрного сектора в системну кризу;

· виявити, що питома вага розкуркулених господарств краю перевищувала офіційно визначену кількість куркулів, що дозволило довести репресивний характер політики щодо селянства;

· обґрунтувати тезу про те, що одноосібне селянське господарство на Півночі Лівобережжя України зникло як соціальна верства в першій половині 1930-х рр. у зв'язку зі здійсненням суцільної колективізації.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал можна залучити до наукових досліджень, викладання шкільних, нормативних і спеціальних вузівських курсів вітчизняної історії, історичної географії, демографії, краєзнавства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорені на VІІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” (Черкаси, 1995), Міжвузівській науково-практичній конференції (Чернігів, 1995), Ювілейній науковій конференції, присвяченій 80-річчю Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка (Чернігів, 1996). За результатами дослідження автором опубліковано п'ять статей.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Її обсяг становить 245 сторінок (основна частина – 156 стор.). Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (497 назв), 37-и додатків (на 37 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено зв'язок з науковою програмою кафедри, де виконувалася дисертація, вказано об'єкт, предмет, мету, завдання дослідження, окреслено його територіальні та хронологічні межі, наукову новизну, практичне значення і апробацію роботи, розкрито її структуру.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” проаналізовано внесок вітчизняних і зарубіжних дослідників у вивчення проблеми, що дало змогу окреслити коло питань, визначених для конкретно-історичного аналізу. Шляхом аналітичної критики встановлено репрезентативність історичних джерел для подальшого аналізу питань, які становлять зміст дисертації.

Історіографія проблеми. Вивчення аграрного сектора економіки означеного періоду є надзвичайно плідним. Проте до 1970-х рр. вивчення історії одноосібного селянського господарства для більшості дослідників залишалося своєрідним фоном соціально-економічних перетворень на селі, хоча ряд проблем розвитку цього сектора економіки села стали предметом вивчення економістами та статистиками А.Альтерманом, А.Гіршфельдом, М.Гуревичем, В.Качинським, С.Сосновим, К.Хоменком ще у 1920-і рр. Аналіз їх праць свідчить про постановку перспективних проблем у вивченні історії сільського господарства України та її регіонів. Шляхом порівняльного аналізу демографічної структури суспільства на базі переписів населення виявлено її відчутну деформацію, особливо серед самодіяльних продуктивного віку, окреслено міграційні потоки. Однак об'єкт вивчення в цих працях обмежено першою половиною 1920-х рр. Досліджуючи землерозподільчі процеси, автори засвідчили, що на 1923 р. у користуванні селян краю знаходилося понад 4/5 земельних площ, а орендні відносини не набули поширення. В публікаціях 1920-х рр. певне відображення знайшла соціальна структура селянства, але для неї не було встановлено чітких критеріїв. В ці роки здійснювалася спроба оцінити рівень продуктивності селянського господарства шляхом дослідження агрокультури, енергетичної бази, забезпечення реманентом та худобою. Було зроблено висновок про вкрай низьку товарність зернового господарства, зумовлену натурально-споживчим характером одноосібного сектора Північного Лівобережжя України.

З кінця 1920-х рр. вивчення агарного сектора на означеній території згорнулося, і за 1930-і – першу половину 1950-х рр. захищена лише кандидатська дисертація. Ідеологічні установки та обмеження доступу до архівних джерел зумовили низький рівень аргументованості висновків. Соціально-економічні процеси у сільському господарстві висвітлювалися крізь призму “Історії ВКП(б). Короткого курсу”. С.Іоффе слідував загальній тенденції про перспективність розвитку лише соціалістичного укладу, а одноосібний сектор зображувався як такий, що стояв на перешкоді розвитку сільськогосподарського виробництва.

З другої половини 1950-х рр. превалюючою темою досліджень історії села залишалася колективізація. Проте окремі сторони розвитку селянського господарства (поземельні відносини, матеріально-технічне забезпечення, соціальна структура тощо) знайшли відображення в працях С.Водотики, П.Денисовця, М.Ксензенка, Р.Ляха, Б.Мигаля, І.Рибалки та ін. Маємо застерегти про необхідність корекції статистичних даних розміру площі селянського землекористування Північного Лівобережжя. Автори зазначали, що соціальна диференціація у поліському селі була невеликою, але не можна однозначно сприйняти висновок про те, що повільні темпи колективізації в краї зумовлювалися лише низьким рівнем соціального розшарування. Дослідженням регіональних аграрних і соціальних проблем був властивий описово-кон'юнктурний підхід, у яких автори не виходили за окреслені ідеологічні рамки.

З класових позицій створювалися узагальнюючі праці з історії селянства та історії регіонів, в яких продовжувала декларуватися теза про абсолютні переваги колгоспної системи над одноосібним селянським господарством. Прорив у вивченні індивідуального селянського господарства був здійснений В.Даниловим. Значення його роботи полягає в нетрадиційних підходах і обґрунтованих висновках про неможливість вивчення проблеми без залучення матеріалів демографічної і сільськогосподарської статистики, дотримання принципу історизму в оцінці державної політики стосовно одноосібного сектора. І хоч у названій праці не ставилося завдання дослідити регіональні зрізи, вона мала відіграти роль методологічного ключа у вивченні місцевої історії. Висновки вченого не знайшли офіційного схвалення, оскільки вони суперечили апологетичній праці С.Трапезнікова, яка була дороговказом для істориків-аграрників, та й не тільки для них.

Всебічне дослідження аграрної проблематики означеного періоду стало можливим лише на зламі 1980-90-х рр. Суспільство, відшукуючи альтернативу сучасним формам сільськогосподарського виробництва, зусиллями публіцистів, письменників та частини вчених-аграрників намагалося віднайти аналоги в НЕПі і “перебудові”. Реанімація тих років здійснювалася з позицій ігнорування принципу історизму, висновки обмежувалися абсолютизацією суб'єктивного фактора, обминалися реалії політичного і соціально-економічного становища.

Фахівці підходили до вивчення аграрної проблематики 1920-30-х рр. з позицій системного багатомірного аналізу. Свідченням цього стало започаткування В.Даниловим, І.Зеленіним та М.Івницьким серії міжнародних симпозіумів та теоретичних семінарів. Дослідники в центрі уваги цих зібрань поставили перспективи розвитку індивідуального селянського господарства 1920-х рр.

Високу пошукову і дослідницьку активність виявили С.Кульчицький та І.Рибалка і генерація їх послідовників. Різноплановий підхід науковців виявив назрілу потребу створити працю, присвячену фігурі селянина-одноосібника. На реалізації цієї мети зосередив увагу колектив істориків-аграрників під керівництвом І.Рибалки. У розрізі нашого дослідження найбільший інтерес становлять праці В.Калініченка, які базуються на широкому комплексі історичних джерел, включаючи статистичні дані сільськогосподарських обстежень 20-х рр., поточну демографічну статистику та переписи населення. Ним з'ясовано кількісний склад та демографічну структуру селянської родини, причини її поділу. Вперше в українській історіографії з такою глибиною вивчені форми селянського землекористування, орендні відносини, роль земельної громади і ряд інших питань. Вчений довів дослідження до 1929 р., хоча початок суцільної колективізації не поглинув одноосібника. Оскільки темпи її здійснення в різних регіонах відрізнялися, визначення регіональних особливостей становить окрему наукову проблему.

У дисертації проаналізовано низку праць західних дослідників, що дозволило переглянути деякі методологічні аспекти та методику дослідження. Зокрема, Ш.Мерль вважає, що НЕП не вичерпав себе і суцільна колективізація не була єдино можливим шляхом розвитку країни.

Дослідження вчених переконують, що вибір подальших шляхів наукового вивчення індивідуального селянського господарства неможливий без аналізу природно-кліматичних умов, соціально-демографічної структури, рівня технічної оснащеності, продуктивності сільського господарства тощо. Оскільки його розвиток обумовлюється реальними умовами і можливостями, їх вивчення сприяє всебічному відтворенню історичного процесу.

У відповідності з визначеними сюжетами формувалась джерельна база дослідження. Наріжним каменем методики дослідження стало групування джерел не за місцем їх зберігання, а за характером генетичного формування, що сприяло поглибленню їх комплексного аналізу.

Соціально-економічна проблематика дисертації обумовила вибір основного джерела – матеріалів поточної державної і відомчої статистики, підсумків періодичних суцільних демографічних і вибіркових сільськогосподарських переписів. Матеріали статистичних обстежень у свій час публікувалися і в довідниках, щорічниках та збірниках. Статистичні публікації дають системну характеристику одноосібного селянського господарства регіону.

Окрему групу джерел складають збірники документів з історії колективізації та соціалістичної перебудови села, видані в 1960-80-і рр. Для них характерна однобокість у добиранні документів, які підкреслювали успіхи колгоспної системи. Розкриттю “білих плям” вітчизняної історії сприяв вихід низки збірників документів протягом 1990-х рр., хоча регіональний аспект досліджуваної проблеми в них висвітлюється вкрай стисло.

Автором введено до наукового обігу великий обсяг інформації з фондів місцевих та центральних державних архівів України. Великий інтерес для дослідника являють документи і матеріали партійних організацій. Частину з них опубліковано, але більшість збереглася в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України, Ф. 1 – ЦК КП(б)У) та у колишніх партархівах, у т.ч. і в Державному архіві Чернігівської області (ДАЧО, Ф. П-8477 – Губком КП(б)У, Ф. П-10, П-11 – Окрпарткоми КП(б)У, П-470 – Обком КП(б)У). У них знаходяться протоколи, звіти, матеріали нарад про хід сільськогосподарських кампаній, стан одноосібного сектора тощо. Доповідні ОДПУ містять інформацію щодо політичних настроїв селянства, кількість розкуркулених і померлих від голоду. Ці джерела дають можливість розкрити суть політики більшовиків стосовно індивідуального селянського господарства.

Науково-інформаційну цінність у дослідженні напрямків аграрної політики мають постанови та рішення державних органів влади 1920-30-х рр. Йдеться про сконцентровані у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) документи ВУЦВК (Ф. 1) та матеріали місцевих органів влади (ДАЧО, Ф. Р-15 – Губвиконком). Лише частина з них видана в офіційних збірниках законодавчих актів. Залучення до наукового обігу цих джерел дозволяє з'ясувати особливості формування аграрної політики у регіоні.

Процес запровадження законодавчих норм у житті села можна прослідкувати за матеріалами перевірок, здійснюваних органами РСІ, які зберігаються в ЦДАВО України (Ф. 539 – Наркомат РСІ) та ДАЧО (Ф. Р-305 – Чернігівська губернська КК-РСІ, Ф. Р-323 – Чернігівська обласна КК-РСІ). Інформацію про процеси розшарування на селі, допомогу бідноті розкривають архівні фонди КНС (ЦДАВО України, Ф. 257 – ВЦКНС та ДАЧО, Ф. Р-1597 – Чернігівська окружна КНС).

Величезний масив інформації про розвиток сільського господарства містять матеріали (звіти, обіжники, протоколи, циркуляри) Наркомзему, Особливої колегії контролю по земельних суперечках (ЦДАВО України, Ф. 27, 12) та місцевих земельних органів (ДАЧО, Ф. Р-503 – Губземуправління, Ф. Р-508, Р-509, Р-510 – окружні земельні управління, Ф. Р-526 – Обласне управління сільського господарства). Найбільший інтерес становлять порівняльні статистичні дані про рівень продуктивності у різних секторах економіки села, розподіл земельного фонду, форми землекористування тощо.

Незамінним джерелом стали матеріали регіональної преси, яка до кінця 1920-х рр. подавала відносно об'єктивну інформацію про ситуацію на селі: губернська (“Знамя Советов”, “Известия”, “Красное Знамя”), обласна (“Більшовик”), окружна (“Червоний Стяг”, “Червоне село”) і районна (“Червоний стяг на селі”). Залучались також матеріали республіканської преси (“Вісті ВУЦВК”, “Комуніст”, “Український економіст”).

Аналіз комплексу історичних джерел підтвердив високий рівень їх репрезентативності, а реалізація джерельного потенціалу дозволила прийти до відповідних висновків і положень з конкретно-історичних сюжетів.

Другий розділ дисертації “Селянське населення і землекористування” включає динаміку чисельності населення у поєднанні з демографічними характеристиками, структуру земельного фонду та його перерозподіл, орендні відносини, форми селянського землекористування.

Внаслідок адміністративно-територіальних змін Чернігівська губернія протягом досліджуваного періоду з 15 повітів (площею 52,4 тис. км2) трансформувалася у чотири округи (Глухівську, Конотопську, Ніжинську та Чернігівську), на базі яких було утворено Чернігівську область, розмежовану на 36 районів (площею 42,5 тис. км2), що свідчило про намагання державної влади віднайти оптимальні форми управління регіоном.

Вивчення демографічної ситуації засвідчило про різке збільшення чисельності населення Північного Лівобережжя України, яка за час між переписами 1920 і 1926 рр. зросла з 1841,8 до 2218,1 тис. осіб, тобто на 20 %. Демографічний вибух привів до утворення потужного продуктивного ресурсу: перепис 1926 р. зафіксував 38 % населення регіону віком до 14 років. Високі темпи відтворення чисельності осіб продуктивного віку при низькому рівні урбанізації вплинули на інтенсифікацію еміграційних процесів.

Порівняно з 1926 р. у 1937 р. чисельність населення краю зменшилась на 261,9 тис. осіб (майже на 1/10), в їх числі і жертви голодомору, наявність якого була зафіксована ще навесні 1932 р. Незважаючи на соціально-економічні та політичні катаклізми, які позначились на зменшенні питомої ваги чоловіків працездатного віку, чисельність сільського населення Чернігівської області за переписом 1939 р. перевищувала 80 %, а її продуктивна частина становила 60 %.

Основу аграрного сектора економіки регіону складали індивідуальні селянські господарства, у користуванні яких на 1923 р. знаходилось 2575 тис. дес. (83,6 % земельного фонду), що на 14 % перевищувало рівень 1917 р. Проте у 1929 р. кількість селянських господарств збільшилась до 417 тис. (1917 р. їх налічувалось 217 тис.), що привело до зменшення пересічного наділу з 7,7 до 7,3 дес. Саме таким становищем слід пояснити легалізацію оренди землі, активізацію землевпорядних робіт, а також вибір форм землекористування. Оренда землі мала споживчу мету й, не сягнувши дореволюційних обсягів, виявилась безперспективною. Найбільшого поширення набула дільнича форма землекористування, яка поділялась на черезсмужну, відрубну і хутірську, переобтяжених далекоземеллям, трипільною сівозміною тощо. Її існування відбувалося виключно на засадах зрівняльного розподілу, що суперечило аграрній політиці більшовиків, пріоритетом для яких була колективна форма господарювання, яка не користувалася підтримкою селян. Аналіз фактичного матеріалу засвідчив інтенсивний пошук селянством оптимальних форм ведення господарства у вигляді багатопільних громадських сівозмін при збереженні селянського двору як господарської одиниці.

В руслі тогочасної аграрної політики, орієнтованої на усуспільнення землі, всі інші форми землекористування різко обмежувались. Результатом її здійснення стало зменшення площі селянського землекористування у 1934 р. до 894 тис. дес. (22,8 % земельного фонду), обмеження пересічного наділу 3 дес., що вело до зникнення індивідуального селянського господарства як категорії сільського населення.

Третій розділ дисертації “Матеріально-технічна база селянських господарств та їх продуктивність” присвячений вивченню процесу забезпечення селян знаряддями праці, робочою худобою, рівня продуктивності праці та товарності.

Головним виробничим осередком сільськогосподарського виробництва Північного Лівобережжя України стало селянське сімейне господарство, яке характеризувалось домінуванням ручної праці внаслідок слабкої оснащеності технічними засобами. Зокрема, у 1925 р. на одне господарство припадало по 1/1000 жниварок, молотарок та сівалок. Впродовж 1920-х рр. п'ята частина селянських господарств не мала власного, навіть примітивного, реманенту, вдаючись до його оренди.

В одноосібному секторі села у 1929 р. нараховувалось 548 тис. коней, 16 тис. волів. Проте 20 % селянських господарств не мали робочої худоби, вдаючись до кабального найму. З початком суцільної колективізації поголів'я робочої худоби скоротилося на третину, а тракторний парк краю складав лише 0,5 % від кількості машин в Україні.

Дещо інше становище було притаманне продуктивному тваринництву, кількість поголів'я якого перевищувала дореволюційну в 1929 р. і складала 1278 тис. овець, 643 тис. свиней, 376 тис. корів. Однак продуктивність цієї галузі через погані умови догляду, ветеринарного обслуговування, безпорідність худоби залишалася вкрай низькою. До того ж внаслідок суцільної колективізації поголів'я овець зменшилося на 42 %, корів – на 38 %, свиней – на 2/3.

Екстенсивний характер був притаманний і основній галузі економіки краю – землеробству. Проте з введенням в обіг всього земельного фонду екстенсивний спосіб виробництва був вичерпаний на початку суцільної колективізації. Врожаї залишалися низькими (середній збір зернових складав 8,6 ц з га), внаслідок чого понад 2/3 селянських господарств з посівом до 8 дес. виявилися натурально-споживчими, а тих, хто засівав понад 9 дес. і мав товарні лишки зерна, нараховувалось лише 0,3 %. Оскільки багатопосівних ринкових селянських господарств практично в краї не було, в процесі суцільної колективізації під прес репресивної політики потрапили середняки, а нерідко й біднота.

Отже, індивідуальне селянське господарство без належних капіталовкладень та докорінної реорганізації матеріально-технічної бази виявилося нездатним збільшити товарну частку продукції. Новоствореній економічній системі зручніше було мати справу з колгоспами, яких без зайвих проблем можна було позбавити вирощеної продукції на потреби індустріалізації. В таких умовах подальше існування індивідуального селянського господарства було позбавлено майбутнього.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:– 

Проблема розвитку індивідуального селянського господарства Північного Лівобережжя України у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. не була предметом спеціального вивчення. Дослідження регіональної специфіки проблеми носило характер ілюстрації до загального фону історичного процесу, неадекватно охоплюючи всі складові розвитку одноосібного сектора села. Вивчення соціально-економічної проблематики, як доводить характер дисертації, може бути успішним лише шляхом багатомірного, системного, комплексного аналізу відповідного кола історичних джерел, ядром яких є матеріали поточної, державної і відомчої статистики, підсумки суцільних демографічних та вибіркових сільськогосподарських переписів. Рівень їх репрезентативності підтверджується джерелознавчим аналізом, що створює можливості побудови динамічних рядів у вигляді таблиць цільового призначення. – 

Протягом досліджуваного періоду населення Північного Лівобережжя України зосереджувалось в аграрному секторі економіки, основою якого було індивідуальне селянське господарство. Високий природний приріст населення та низький рівень урбанізації краю позначились на зростанні концентрації надлишків робочої сили, зумовили аграрне перенаселення, інтенсифікували міграційні потоки. Незважаючи на соціально-економічні та політичні катаклізми, у регіоні зосереджувався достатній резерв робочої сили, що розкривало широкі перспективи до модернізації аграрного сектора. –

Сукупність соціально-демографічних та природно-кліматичних факторів вплинула на результат землерозподільчих процесів в регіоні, наслідком яких став перехід основного земельного масиву до рук селян та нівелювання соціальної структури села. Вичерпання земельного фонду призвело до кризи зрівняльно-розподільчої аграрної політики. Позитивні тенденції в розвитку поземельних відносин, що намітились у зв'язку з легалізацією оренди землі та різних форм землекористування, виявились нереалізованими. Втрата права безпосереднього користування земельними ресурсами у роки суцільної колективізації остаточно підірвала позиції одноосібника в краї.– 

Відсталість агрокультури, матеріально-технічного забезпечення та енергетичної бази стали вирішальним фактором низької продуктивності праці в одноосібному секторі, економіка якого носила натурально-споживчий характер. Одноосібне селянське господарство потребувало модернізації, оскільки можливості його щодо збільшення товарності сільськогосподарського виробництва виявились обмеженими, що зумовило повільні темпи здійснення колективізації на Півночі Лівобережжя України.

Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях:

1. Форми селянського землекористування на Північному Лівобережжі України у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Сіверянський літопис.- 1999.- №5.- С.53-63.

2. Тракторний парк у сільському господарстві Чернігівщини (20-і – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Сіверянський літопис.- 2000.- №1.- С.133-136.

3. Забезпеченість реманентом селянського господарства Північного Лівобережжя України у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Сіверянський літопис.- 2000.- №3.- С.81-90.

4. Робоча худоба в селянському господарстві Північного Лівобережжя України (20-і – поч. 30-х рр. ХХ ст.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія.- 2000.- Вип.50.- С.30-33.

5. З історії територіального районування Чернігівщини у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Україна і Росія в панорамі століть.- Чернігів, 1998.- С.300-309.

6. Краєзнавчі аспекти матеріалів сільськогосподарських

переписів // VII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність”.- К., 1995.- С.120-122 (Співавтор Бойко М.К.).

7. Сільськогосподарські переписи 20-х років в Україні як історичне джерело // Тези доповідей та повідомлень Міжвузівської науково-практичної конференції.- Чернігів, 1995.- С.199-200.

8. Землекористування селян України за підсумками весняних сільськогосподарських переписів 1921-1929 рр. // Людина, суспільство, культура: Історія та сучасність. Матеріали конференції, присвяченої 80-річчю Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка.- Чернігів, 1996.- С.96-97.

Анотація

Лазаренко В.М. Розвиток індивідуального селянського господарства Північного Лівобережжя України у 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 2001.

Дисертацію присвячено проблемі розвитку індивідуального селянського господарства Північного Лівобережжя України у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. Характер та мета дослідження обумовили залучення до наукового обігу широкого кола історичних джерел, насамперед статистичних підсумків демографічних та сільськогосподарських переписів. У роботі аналізується демографічна структура сільського населення, зміни в чисельності селянських господарств, їх забезпеченість земельним наділом, сільськогосподарськими знаряддями, розподіл робочої і продуктивної худоби, продуктивність та товарність основних галузей одноосібного сектора.

Ключові слова: Північне Лівобережжя України 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., індивідуальне селянське господарство, НЕП, суцільна колективізація, перепис, земельний фонд, матеріально-технічна база, продуктивність, товарність.

Аннотация

Лазаренко В.Н. Развитие единоличного крестьянского хозяйства Северного Левобережья Украины в 20-х - начале

30-х гг. ХХ в. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина, Харьков, 2001.

Диссертация посвящена проблеме развития крестьянского хозяйства Северного Левобережья Украины в 20-х – начале 30-х гг. ХХ в. Характер и цель исследования обусловили введение в научный оборот широкого круга исторических источников, особенно статистических отчётов, демографических и сельскохозяйственных переписей. Источниковедческий анализ подтвердил высокий уровень их репрезентативности для конструирования целевых динамических рядов в соответствии с задачами диссертационного исследования. В работе анализируется демографическая структура сельского населения, динамика численности крестьянских хозяйств, их обеспеченность земельным наделом и сельскохозяйственным инвентарём, распределение рабочего и продуктивного скота, производительность и товарность основных отраслей единоличного сектора.

Автор пришёл к выводу о сосредоточении населения Северного Левобережья Украины в аграрном секторе экономики, основой которого было единоличное крестьянское хозяйство. Высокий естественный прирост населения и низкий уровень урбанизации региона сказались на увеличении излишков рабочей силы, породив аграрное перенаселение и интенсивные миграционные потоки.

Исчерпание земельного фонда региона привело к кризису уравнительно-распределительной аграрной политики, а потеря права непосредственного использования земельных ресурсов в годы сплошной коллективизации окончательно подорвала позиции единоличника в регионе. В диссертации показано, что низкий уровень агрокультуры, материально-технического обеспечения и энергетической базы обусловили крайнюю ограниченность товарности единоличного крестьянского хозяйства, а также низкие темпы осуществления коллективизации в регионе.

Ключевые слова: Северное Левобережье Украины 20-х – начала 30-х гг. ХХ в., единоличное крестьянское хозяйство, НЭП, сплошная коллективизация, перепись, земельный фонд, материально-техническая база, производительность, товарность.

Annotation

Volodymyr M. Lazarenko. Development of an individual country facilities of Northern Left-bank Ukraine of 20 - beginning 30 years of 20th century.- Manuscript.

The dissertation for obtaining the Candidate of Historical Science's degree on speciality 07.00.01. - History of Ukraine.- Kharkiv National University by V.N.Karazin, Kharkiv, 2001.

The dissertation is devoted to the problem of development of Northern Left-bank Ukraine individual country facilities of 20 - beginning 30 years of 20th century. The methodology and purpose of research caused the usage of the wide range of original historical sources, in the main, statistical results of demographic and agricultural censuses. Demographic structure of rural population and changes in number of country facilities, it's provision with allotment and farm implement, distribution of workstock and productive cattle, efficiency and marketability of the basic branches of individual sector are analysed in the thesis.

Key words: Northern Left-bank Ukraine of 20 - beginning 30 years of 20th century, individual country facilities, NEP (New Economic Policy), total collectivisation, material and technical basis, efficiency, marketability.

Відповідальний за випуск М.К.Бойко

Підп. до друку 21.12.2000 р. Формат 60х90/16. Зам. № 9875.

Обсяг: ум. вид. арк.0,71 ум. друк. арк. 1,16 Тираж 100 прим

Надруковано в друкарні “Штрих”

Пр. Леніна, 50, кім. 6

Тел. (0572) 19-49-29