ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І. Я. ФРАНКА

Сабельникова Тамара Миколаївна

УДК 398 (477.61./.62)

Особливості побутування народнопісенної необрядової

лірики Донецького Приазов'я

Спеціальність 10.01.07 – фольклористика

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури і фольклористики Донецького державного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Мишанич Степан Васильович, Донецький державний університет, завідувач кафедри української літератури і фольклористики.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Шумада Наталя Сергіївна, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого, завідувачка кафедри філології. –

кандидат філологічних наук

Сокіл Василь Васильович, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики.

Провідна установа – Київський національний університет

ім. Т. Шевченка, кафедра фольклористики.

Захист дисертації відбудеться 28 вересня 2000 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.13 при Львівському національному університеті ім. І.Я. Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І.Я. Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 25 серпня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої ради,

кандидат філологічних наук В.М. Івашків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Фольклорний процес завжди перебуває в русі, підлягає постійним змінам, тож надзвичайно важливо зафіксувати певний момент цього руху, простежити його особливості. Це потрібно передусім для подальших досліджень, які виявлятимуть закономірності фольклорної еволюції. Про значну роль таких досліджень на різних часових відрізках писав ще М. Грушевський, наголошуючи, що подібні розвідки “можуть послужити до пізнання краю та ... людности, їх сучасного і минулого життя” Грушевський М. Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання // Народна творчість та етнографія. – 1996. – №4. – С. 42.. Про необхідність, важливість збереження фольклорного фонду та його наукового вивчення йдеться і в рекомендації ЮНЕСКО державам-членам, яка була прийнята на генеральній конференції ООН з питань освіти, науки та культури в Парижі 1989 р. Рекомендація ЮНЕСКО державам-членам про збереження фольклору //Народна творчість та етнографія. – 1990. – №2. – С. 3 – 7. Окремі локальні дослідження допомагають виявити своєрідність фольклорної традиції та встановити місце фольклору певного регіону в загальнонаціональному уснопоетичному процесі.

Донеччина за географічними параметрами традиційно поділяється на три зони: північну, середню та південну. Ці смуги різняться і в історико-культурному плані. Культурна традиція Північної Донеччини тяжіє до Слобожанщини, Середня Донеччина – дифузна, Південна має свої специфічні особливості, що випливають із близькості до Азовського моря, складу населення. Ми досліджуватимемо народнопісенну лірику Донецького Приазов’я, що розташувалось на Приазовській низовині та Приазовській височині, межа якої проходить через Волноваський, Старобешевський та Амвросіївський райони. Окреслена територія збігається з Південною Донеччиною, але спільність історико-культурних умов дозволяє частково віднести сюди і дифузну зону, тобто північні частини Старобешевського, Волноваського районів та Мар’їнський район.

Актуальність теми дослідження. Вивчення фольклорного процесу Донецького Приазов’я велося вкрай спорадично, хоча саме явище живе повнокровним життям і виявляє свої локальні особливості. Справа в тому, що населення Донецького Приазов’я, як зрештою і всієї Донеччини, – своєрідний конгломерат, що формувався протягом тривалого часу. В його основі – українці з північних та центральних районів України, частково – депортовані із західних областей, росіяни, греки, татари, цигани та ін. У зв’язку з цим фольклор Донецького Приазов’я, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу, оскільки тут він був чи не єдиним виявом національної ідентифікації та етнічної самосвідомості українців, перебуваючи у тісних контактах з іншими національними традиціями.

За нормальних соціально-економічних умов життя народу фольклорна традиція еволюціонує повільно, зміни в ній відбуваються неквапливо, поступово. Донеччину у цьому плані не можна співставляти з такими регіонами України, як Подніпров'я, Поділля, Полісся, Карпати, – тут суспільні процеси відбувалися стрімко, динамічно, основний оберег і продуцент уснопоетичної творчості – село – був підпорядкований урбанізованому середовищу з його руйнівними тенденціями у сфері традиційної діяльності. Та, як показує практика, український фольклор живе і не виявляє тенденцій до зникнення.

Об'єктом аналізу в дисертації стали необрядові народні ліричні пісні, які по праву можна вважати одним з найцінніших скарбів української народнопоетичної творчості. Джерельну базу роботи складають матеріали студентських фольклорних практик 60–90-х рр., записи, зібрані під час наукових експедицій працівниками Донецького центру української культури і літератури в 90-х рр., Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України в 70-х рр., а також власні записи. Збирання першоджерельного матеріалу в регіоні започаткував Я.П. Новицький у кінці ХІХ ст. У 20-х рр. ХХ ст. студенти Сталінського педтехнікуму проводили етнографічні описи населених пунктів Донеччини, серед яких є і ті, що розташовані в Донецькому Приазов’ї. До цих описів входять і народні пісні. 30-ті роки виявились надзвичайно бідними на фольклорні записи. Кілька творів знайдено серед матеріалів фольклорної практики студентів Луганського педінституту. Інші архівні записи 20–30-х рр. присвячені в основному пісням на робітничу та революційну тематику, творчості робітників та колгоспників. У кінці 50-х рр. співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України здійснили кілька експедицій на Донеччину, але збирались матеріали лише в північній частині краю. В 60-х рр. навчальною програмою Донецького державного університету було передбачено проходження студентами фольклорної практики. Та систематичне, планомірне записування фольклору, як на всій Донеччині, так і в Донецькому Приазов'ї розпочалося на початку 90-х рр., коли було відкрито лабораторію "Народознавство Східної України", оснащену технічними засобами звукозапису. Ми використали понад 1500 записів ліричних пісень. Основу дослідження складає сучасний зріз народнопісенної творчості (йдеться про останні 10 років). Для порівняння беремо матеріали із суміжних регіонів: Східної, Центральної, Північної України, звертаємось також до записів З. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, О. та Ф. Бодянських, О. Марковича та Марка Вовчка, М. Лисенка, І. Манжури, С. Тобілевич, Б. Грінченка, Д. Яворницького, П. Чубинського та ін.

Мета дисертаційного дослідження – з’ясувати місце народнопісенної традиції Донецького Приазов’я в загальнонаціональному фольклорному фонді, визначити її локальні особливості. Для цього ставимо перед собою такі завдання:

-

- окреслити умови побутування народнопісенної лірики Донецького Приазов’я; форми її побутування та поширення;

- з'ясувати питому вагу ліричних позаобрядових пісень в системі жанрів фольклору;

- окреслити структуру місцевого репертуару: простежити частотність записів окремих творів, тематичних груп, циклів, вибору певних мотивів, засобів образності;

- представити характер варіативних процесів у творах місцевого репертуару;

- простежити динаміку фольклорного процесу: з’ясувати, що зникло з живого побутування і перейшло у фольклорний фонд, окреслити варіантні зміни в часі, тощо.

Методологічною основою дисертації стали досягнення вітчизняної та зарубіжної фольклористики, зокрема праці О. Потебні, О. Веселовського, І. Франка, М. Грушевського, В. Гнатюка, О. Дея, С. Грици, О. Правдюка, С. Мишанича, Н. Шумади, В. Скрипки та ін. Оскільки одним із головних наших завдань є виявлення локальних особливостей народнопісенної лірики Донецького Приазов'я та тих рис, що засвідчують зв'язок місцевої традиції із загальнонаціональною, ми звернулися до історико-порівняльного і системного методів вивчення емпіричного матеріалу. Оптимальним у нашому випадку стало використання досягнень "монографічних досліджень", суть яких у ряді своїх праць узагальнив С.В. Мишанич. Мишанич С. Локально-монографічне дослідження фольклору // Слов'янське літературознавство і фольклористика. Вип. 10. - К.: Наукова думка, 1975. – С. 82–96; Пісенна культура радянського села. На матеріалах села Погребище Вінницької обл. 1920–1970 рр. – К.: Наукова думка, 1977. – 207 с.; Його ж: Народнопісенний репертуар одного села // Пісні Поділля (Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище. 1920–1970 рр.)./ Упоряд. С.В. Мишанича. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 7 – 52.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першою спробою аналізу особливостей побутування народнопісенної лірики Донецького Приазов’я. Вперше науковцями України зібрано та систематизовано великий фольклорний матеріал Донецького Приазов'я, який дозволяє представити сучасний етап розвитку уснопоетичного процесу в регіоні, що відзначається складними суспільно-історичними процесами та демографічним складом; розглянути місце фольклорної традиції краю в українській народнопоетичній творчості. Предметом дисертації є необрядові ліричні пісні, які засвідчують живий характер місцевої традиції, її тісний зв'язок із загальнонаціональною, хоча при цьому вона має дифузний, фрагментарний характер і не сформована остаточно. Пісенний репертуар краю відзначається широким тематичним діапазоном, розмаїттям мотивів та образів, естетичною вишуканістю. Разом з тим в умовах Донбасу народнопісенний фольклор став виявом національної ідентифікації українців, сприяв збереженню рідної мови.

Практична цінність результатів дослідження. Матеріали дисертації можуть прислужитися для вивчення культури краю, світогляду його мешканців, для подальших узагальнень при розв'язанні теоретичних проблем фольклористики. Їх можна використати в розробці вузівських курсів народознавства, фольклористики, у процесі підготовки спецкурсів і спецсемінарів, а також при написанні навчальних посібників та методичних розробок з українознавчих дисциплін.

Апробація роботи. Дисертація пройшла обговорення на спільному засіданні кафедри української літератури і фольклористики та Донецького центру української культури і літератури. Тези та висновки дослідження, першоджерельний матеріал стали основою для доповідей і повідомлень на наукових конференціях:

1. Пісня – душа народу. Міжнародна наукова конференція. – Маріуполь, 1993.

2.Фольклоризація вірша В. Сосюри "Коли потяг у даль загуркоче". Міжнародна наукова конференція. – Донецьк, 1998.

3. Еволюція пісні "Вітер з поля, хвиля з моря" в умовах Донбасу. Міжнародна наукова конференція. – Луганськ, 1998.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що основні положення дисертації, аналітичні викладки, узагальнення і висновки отримані самостійно. Аналіз зібраного матеріалу здійснено у контексті народнопісенного фольклору України.

Зв'язок з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження є підрозділом комплексної теми "Актуальні проблеми української літератури і фольклору" при Донецькому центрі української культури і літератури (98 - 1ВВ/63) Донецького державного університету.

Структура роботи. Текст дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та додатку. Загальний обсяг дисертації – 152 сторінки. Список літератури нараховує 134 джерела. Додаток розміщено на 37 сторінках. До нього увійшли 55 пісенних текстів, які найкраще, на нашу думку, ілюструють характер місцевої пісенної традиції.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Вступ присвячений визначенню мети і завдань роботи, її актуальності, мотивації вибору предмета дослідження, обгрунтуванню його необхідності. Тут же характеризується стан вивченості проблеми, окреслюється предмет дослідження та його джерельна база, обґрунтовується вибір методологічної основи дисертації.

У розділі 1 – “Умови побутування народнопісенної лірики Донецького Приазов’я та її функціональне призначення” характеризуються зовнішні чинники, що впливають на побутування місцевого фольклору, перераховуються функції ліричної пісенності.

В основній частині розділу висвітлюється історія заселення та формування культурної традиції краю. З давніх часів ця територія відзначалась інтенсивними міграційними процесами та змінами етнічного складу населення. Після ХІ ст. тут надовго оселились монголо-татари. Та уже в ХУІ ст. з’являються зимівники запорізьких козаків. У ХУІІ ст., після взяття Петром І Азова, козаки активно почали заселяти верхоріччя Кальміусу. Кілька населених пунктів з'явилось і на півдні сучасної Донеччини (Мандрикіне, Андріївка). У ХУІІІ ст. в межиріччі Дніпра та Кальміусу розмістилась Кальміуська паланка, до складу якої входила частина земель Донецького Приазов’я. Після другого зруйнування Січі Катерина ІІ колонізувала Приазовські степи греками та німцями, потомки яких проживають тут і зараз. У кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. населення краю поповнювалось за рахунок кріпаків, що втікали з Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської, Воронезької губерній. Кілька населених пунктів постали з військових поселень козаків Азовського війська (сучасні містечка Володарське та Новоазовськ і с. Бойове).

Статистика свідчить, що в Донецькому Приазов’ї в першій половині ХІХ ст. переважали українці. Тому ми маємо право стверджувати, що культурні традиції краю в ті часи формувались у тісному зв’язку із загальнонаціональними. Оскільки тут була велика кількість переселенців із Північної та Слобідської України, то можна також говорити і про вплив традиції Полісся та Слобожанщини на формування культури цього краю.

Процес бурхливого розвитку промисловості у Донбасі, що припадає на другу половину ХІХ ст., викликав масовий приплив росіян. У той же час Донецьке Приазов’я, будучи переважно сільськогосподарським регіоном, мало зазнавало російських впливів.

Політика масової русифікації розпочалася із встановлення радянської влади, особливо з 30-х років. Але Системі не вдалося знищити все українське в свідомості людей. Народна пісня весь час жила в їхніх серцях. Вона завжди нагадувала про національне коріння і заповнювала той духовний вакуум, який було створено в результаті знищення української інтелігенції. Важлива роль належить народній пісні і в збереженні української мови.

40-ві роки ознаменувались появою значної кількості депортованого населення із Західної України. Переселенці внесли живий струмінь в культуру краю. Процес культурного обміну між ними та місцевими жителями триває і зараз, адже 50 років – це відносно невеликий проміжок часу для історії. Отже, ми не можемо говорити про єдину сформовану культурну традицію Донецького Приазов’я, а лише констатувати, що вона має тісний зв’язок із загальноукраїнською та зберігає елементи регіональних традицій Слобожанщини, Подніпров'я, Полісся та Карпатського регіону.

Фольклорний процес краю розвивався в досить складних історико-соціальних умовах та в атмосфері інтенсивних демографічних змін. У результаті цілеспрямованої державної політики змішування народів український національний феномен нівелювався, а носії української духовності зазнавали дискримінаційних утисків, завуальованих гаслами інтернаціоналізації та дружби народів. Та українська пісня залишалася життєздатною і в цих умовах, більше того, її естетичний, етико-виховний потенціал був настільки потужним, що вона проникала в активний репертуар росіян, греків, татар, циган тощо.

Носіями фольклору в переважній більшості є жінки середнього та похилого віку, саме до них частіше звертаються записувачі, бо чим старша людина, тим більший її досвід, тим більше інформації утримується в її пам'яті.

Більшість фольклорних записів було здійснено в селах, що пояснюється відносно тривалою стійкістю соціальних груп села, – носіїв та виконавців пісень.

Записані пісні побутують здебільшого в активній формі. Лише окремі твори, що відображають життєві реалії, які відходять у минуле, переходять до пасивної пам’яті виконавців найстаршого покоління. Серед активних форм побутування існують такі: камерний спів для себе, виконання на сімейних та загальносільських святах, під час обрядових свят, на фестивалях народної творчості. Все більшої ваги набуває така форма побутування народнопісенної лірики, як художня самодіяльність. Зазначимо, що співочі колективи, створені в Донецькому Приазов’ї, в переважній більшості є носіями автентичного фольклору. Художня самодіяльність є не тільки формою побутування, але одночасно і формою поширення фольклору. Іншими формами засвоєння пісень є культурний обмін між мешканцями різних сіл, між місцевим та депортованим населенням, а також фольклорна книга, радіо, телебачення.

У цьому розділі дисертації аналізується і характер функціональних зв’язків народнопісенної лірики регіону. В складних історико-соціальних та демографічних умовах народна пісня сприяє збереженню мови, і навпаки, українська мова, як мова побутового спілкування, підтримує високий рівень функціонування фольклорної традиції.

Розділ 2 – “Суспільно-побутові пісні” – присвячений вивченню умов побутування зазначеної групи ліричної пісенності та її локальних особливостей. Серед цієї групи громадської лірики Донецького Приазов’я представлені такі цикли: козацькі, чумацькі, солдатські, наймитські та заробітчанські, стрілецькі та повстанські пісні. Тематика козацьких пісень тісно пов’язана з тим життєвим грунтом, на якому вони постали, – боротьбою українського народу проти феодального гноблення та іноземних загарбників, в якій козацтво уславилось мужністю, героїзмом, відданістю вітчизні. Провідними темами пісень цього циклу є проводи козака в похід, туга за родиною, за милою дівчиною на чужині, пригоди у війську, ностальгія за козацькою вольницею, нарікання на долю, поранення чи загибель в поході.

Найбільшою частотністю відзначаються записи пісень “Там, де Ятрань круто в’ється, “Ой у лузі та ще й при березі червона калина”, “Стоїть явір над водою, на воду схилився”, “Із-за гір, з-за гір виліта сокіл”. Кількома варіантами репрезентовані такі пісні, як “Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає”, “По жидовських полях й урожаю нема”. Інші твори зустрічаються в поодиноких записах: “Ой на горі вогонь горить”, “Ой полечко, поле туманом повите”, “Ой у полі жито копитами збито”. Уже із цього переліку видно, що найпоширенішим мотивом козацьких пісень Донецького Приазов’я, як і всієї України, є мотив загибелі козака на полі битви.

Зрідка трапляються випадки переосмислення старих козацьких пісень під дією життєвих обставин. Так, наприклад, пісня “Ой у лузі та ще й при березі червона калина” традиційно змальовувала проводи козака в похід. Мотив же нещасливої долі був допоміжним. Зміна соціальних обставин викликала затемнення змісту другого мотиву і відокремлення та незалежність першого.

Незважаючи на протидію влади культивуванню історичних та суспільно-побутових пісень, у яких правдиво відображена народна концепція історії та індивідуального сприйняття суспільних процесів, ці пісні залишаються в активному репертуарі жителів Донецького Приазов'я і нині. Для сучасних носіїв фольклору привабливим є образ козака, змальований багатогранно і переконливо: він мужній воїн, вірний захисник батьківщини, він сумує за домівкою, за коханою, і не так уже легко й весело йому вирушати в похід, як здається на перший погляд, проте громадянські інтереси у героя на першому плані. Водночас козацькі пісні опоетизовують кохання і вірність нареченої козака Козак тут не є синонімом парубка, як в родинно-побутовій ліриці.. Всі ці фактори сприяють їх популярності в Донецькому Приазов’ї, як і на всій території України.

Побутування в краї чумацьких пісень пов’язано з розповсюдженим тут у минулому чумацьким промислом. Твори, що зображують чумацький побут, зберігаються в пасивній пам’яті носіїв фольклору найстаршого покоління, адже з появою залізниці чумацтво поступово зникло в Україні. Про їх активне побутування в Донецькому Приазов’ї свідчать записи 30-х та 70––80-х років. Серед записів зустрічаємо пісні про тяжке життя чумака (“Чумаче, чумаче, чого зажурився”), про смерть чумака в дорозі (“Було літо, було літо та й стала зима”, “Ой ходив чумак та ходив бурлак сім год по Криму”, “Ой у полі два явори, третій зелененький”). В активному ж репертуарі сучасних носіїв фольклору зберігаються пісні, в яких йдеться не про настрої чумака, породжені соціальним побутом, а порушуються маргінальні проблеми чумацького промислу: зневажливе ставлення до тяжкої сільської роботи (“На драбиночку схилився”), пияцтво (“Гуляв чумак на риночку”), порушення етичних норм (“Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі”), стосунки між закоханими (“Ой у полі три криниченьки”).

Може скластися враження, що місцева традиція змальовує образ чумака переважно як негативний. Але ще раз звернімо увагу на те, що головним у наведених піснях є не образ чумака, а важливі етичні питання, актуальні у всі часи. Саме таке спрямування наведених пісень сприяло тому, що вони не забулись, а продовжують жити в активному репертуарі жителів Донецького Приазов’я, на відміну від інших, що мали більший зв’язок з особливостями чумацького життя і побуту, реалії якого відійшли у минуле.

Народні пісні живуть протягом століть, у зв’язку з чим виявляємо в них нашарування різних епох, переплетення різних мотивів. Так, значна частина рекрутських та солдатських пісень має тісний генетичний зв’язок з піснями козацькими, що пристосувалися до нових обставин. У свою чергу інші соціальні умови покликали до життя нові пісенні теми. Мотиви солдатських пісень можна поділити на такі основні блоки: рекрутський набір (“Світи, місяць, світи дньом та беруть молодця в прийом”, “Над прийомом ворон краче”, “Виряджали та некрутиків у неділеньку рано, гей”, “Вище лєсу, вище тьомного лежала шлях-дороженька”), перебування у війську (“Весна красна настає”, “Над прийомом ворон краче”), туга за матір’ю (“Виряджала мати сина у солдати”, “Летіла зозуля з гори та в долину”), взаємини закоханих (“Калина-малина, чом не розцвітаєш?”, “Била мене мати березовим прутом”, “А ще сонце не заходило”), загибель солдата (“Ой поля, ви поля, ви широкі степа”, “Шумить-гуде сосоночка”, “Забіліли сніжки, забіліли білі”, “Ой тихий Дунай, тихий Дунай бережечки зносить”), повернення додому (“Виряжала мати сина та приказувала”).

В солдатських піснях тема проводів новобранців у зв’язку із зміною соціальної обстановки реалізується інакше, ніж у козацьких. Якщо козак іде в похід, керуючись громадянським обов’язком, то солдат вважає чужими для себе інтереси царизму. Солдатський побут змальовується як тяжка, виснажлива муштра.

Найбільшою частотністю відзначається мотив загибелі солдата на полі бою.

Рекрутські та солдатські пісні Донецького Приазов’я багатогранно відтворюють різні сторони армійського життя. Звичайно, ті з них, які змальовують солдатський побут у царській армії та рекрутські набори в тогочасній Російській імперії залишились лише як історичні свідоцтва в пам’яті людей найстаршого покоління. В активному ж репертуарі побутують твори на теми моралі, взаємин солдата з рідними, коханою, бо вони актуальні і в наш час.

Значну групу серед суспільно-побутової лірики Донецького Приазов’я складають наймитські та заробітчанські пісні. Найчастіше в них змальовується тяжка доля дівчини або жінки-наймички (“У неділю рано синє море грало”, “Ой ти, моя ненько вишня, чи я в тебе лишня?”, “Ой піду я лугом, лугом-долиною"). Наведені пісні мають тісний генетичний зв’язок з родинно-побутовою та обрядовою лірикою. Іншого значення набули і традиційні обжинкові пісні, в яких величально-жартівливий тон поступився місцем реалістично-викривальному. Новотворів зустрічаємо дуже мало (“Сиротина я росла, як билина в полі”). Серед пісень цього циклу є і твори іншого тематичного спрямування: про гіркий талан приймака (“Цвіте, цвіте черемшина, ягідок немає”), про стихійний протест голоти проти багатіїв (“Ой наступає та чорна хмара”). Тема життя заводських робітників представлена однією піснею “Вітер з поля, хвиля з моря”, що пояснюється недовгим існуванням заробітчанства, події якого не встигли широко та глибоко закарбуватись у фольклорі Грица С. Наймитські та заробітчанські пісні // Наймитські та заробітчанські пісні./ Упоряд. О.І. Дей, С.Й. Грица, М.І. Марченко. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 18.. Під впливом життєвих обставин відбулось і переосмислення змісту пісні. При збереженні специфічної індустріальної лексики на провідну позицію висувається мотив взаємин між закоханими. Разом з цією велику популярність має пісня “Як піду я в ліс по дрова, наламаю хмизу”, записана в багатьох варіантах. Мотив туги за батьківщиною, відтворений емоційно виразно та естетично довершено, якнайкраще імпонує внутрішньому стану багатьох переселенців, чим і пояснюється поширеність пісні в регіоні.

Переселенцям із Західної України завдячують своїм розповсюдженням в Донецькому Приазов’ї стрілецькі та повстанські пісні, оскільки тут не було масового повстанського руху. Записів цих пісень небагато, бо їх почали записувати лише в 90-х роках. До цього часу в умовах переслідувань такі твори люди просто боялись співати. Одні з них, що стали загальноукраїнськими ("Їхав козак на війноньку", "Повіяв вітер степовий", "Я сьогодні від вас від'їжджаю"), співають і місцеві жителі, інші виконуються майже виключно переселенцями (“А в неділю рано ясне сонце сходить”, “Ой там у темнім лісі”, “Квітни, квітни, черемшино”, “На купині між осокою”). Основні мотиви цих пісень – проводи воїна, загибель у боротьбі за Україну. За своєю тематикою, системою образів, за своїм духом вони дуже близькі до творів козацького циклу: те ж бойове завзяття, вірність громадянському обов’язку, готовність померти за Україну, та ж традиційна символіка (ворон, калина, могила). Але разом з тим у цих піснях з’являються нові слова, що відтворюють історичний колорит 40-х рр. ХХ ст.: “окопи”, “фронт”, “кримінал”, “ідея”, “більшовик”.

Різноманітністю відзначаються варіативні процеси в піснях місцевого репертуару. Часто варіанти творяться на основі співзвучності, коли недочуте або незрозуміле слово замінюється іншим, близьким за звучанням, або за допомогою синонімічної варіативності. Багатство синонімічних рядів у місцевих варіантах свідчить про те, що виконавці не запам’ятовують фольклорні твори механічно, а їхня пам’ять наближається до мислення, тобто традиція має живий характер. В результаті імпровізації варіативне поле може розширюватись заміною назв побутових речей, заміною імен і топографічних назв загальними поняттями. Дещо рідше місцеві варіанти збагачуються новими мотивами. В одних випадках нові мотиви увиразнюють загальний зміст пісні, в інших змінюють його. Смислове розмаїття варіантів одного і того ж твору пояснюється міграційними процесами, які призводили до засвоєння чужих варіантів представниками різних регіональних традицій.

Аналіз показав, що в місцевому репертуарі вагому групу складають пісні, варіанти яких близькі за змістом і текстуально до надрукованих у різних джерелах і записаних у різних місцевостях України. Існують варіанти скорочені порівняно з вміщеними у збірках. У них вилучені або окремі рядки, або відсутні якісь відносно незалежні мотиви. Великі за обсягом твори, що складаються з кількох рівноправних частин, у місцевій традиції розділяються на окремі пісні.

Пісенна традиція Донецького Приазов’я успадкувала в основному всі відомі в Україні мотиви соціально-побутових пісень. Образи персонажів у творах соціального спрямування, поширених у цьому краї, втілюють ідеали і переконання, притаманні всьому українському народові. Разом з тим ідейно-тематичне багатство репертуару доповнюється стилістичною довершеністю місцевих варіантів, а розмаїтість процесів варіативності свідчить про те, що соціально-побутові пісні в Донецькому Приазов’ї зберігаються не лише в пасивному репертуарі, а й живуть активним, повнокровним життям. Рівень збереження творів різних циклів обумовлюється соціально-побутовим фактором.

В розглянутих соціально-побутових піснях, ліричними героями в яких виступають представники уже неіснуючих верств суспільства (чумак, рекрут, наймит), досить часто зустрічається мотив кохання. Спогади про милу дівчину, усвідомлення її вірності та відданості допомагали і захисникові рідної землі, і чумакові в далекій дорозі. Тема кохання є вічною, вона близька і зрозуміла всім. Тому й не дивно, що пісні про закоханих складають найбільший пласт народнопісенної лірики Донецького Приазов’я, як і всієї України. Вони стали об’єктом аналізу 3-го розділу – “Пісні про кохання”.

Лірика кохання відзначається багатством мотивів, що відображають різноманітні життєві ситуації: зустрічі закоханих, освідчення у коханні, одруження, самотність, перешкоди на шляху до особистого щастя, розлуку, зраду. Найбільш поширеними є групи пісень, присвячених зображенню перешкод на шляху до щастя закоханих, невтішного горя зраджених. Уже змалювання цих ситуацій сповнює пісні потужним емоційним зарядом. Порівняння із друкованими джерелами засвідчують спільні риси варіантів Донецького Приазов'я із записаними в інших місцевостях України. Поетична система творів місцевого репертуару, незважаючи на складні умови побутування, не зазнала руйнації і органічно вписується в загальнонаціональну традицію. Та все ж у результаті інтенсивних міграційних процесів варіанти нашого регіону мають певні локальні особливості. Значний відсоток при їх творенні складає контамінація. Контаміновані блоки, органічно вплітаючись в канву пісні, змінюють зміст творів. Варіанти багатьох пісень утворюють широке семантичне поле. Поява нових варіантів може бути пов’язана з явищем міжжанрових перехрещень– контамінацією пісенних блоків, притаманних іншим жанрам, вилученням із творів елементів, що розкривають переживання персонажів, і оформленням в окрему пісню; з розгортанням існуючих мотивів та появою нових, що доповнюють загальний зміст пісні. Окремі твори побутують в більш повних та скорочених варіантах. Та скорочення варіантів не можна вважати якоюсь вадою. Це пояснюється формульним характером фольклору, у зв’язку з чим народнопісенний текст зовнішньо може виглядати як сукупність “замкнених на собі епізодів”. Таким чином, з точки зору фольклору, враховуючи традиційну автономність формул, всі варіанти будуть завершеними, бо формула “замикає їх”, роблячи цілісними творами мистецтва. Поняття ж “більш повні” та “більш короткі” варіанти може використовуватись лише умовно. В результаті скорочення варіантів переосмислюється їхній зміст, змінюється тематика.

Однією з форм поширення народнопісенної лірики є радіо, телебачення. Багато пісень, що побутують в Донецькому Приазов’ї, є популярними у всій Україні (“По садочку ходжу, кониченька воджу”, “Тече вода каламутна”, “Цвіте терен, цвіте терен”, “Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька” та ін.): за останні 40 років їх можна було часто чути по радіо, телебаченню у виконанні фольклорних ансамблів, естрадних виконавців, що впливало на більший рівень усталеності їхніх текстів. І все ж ці пісні не стали штампами в місцевій традиції. Якщо їхні варіанти не змінюються за змістом, за композиційним наповненням, то в них широко представлені зміни словесного складу.

Репертуар Донецького Приазов'я різноплановий не тільки в ідейно-тематичному, зображально-виражальному аспекті, а й генетично. Міграційні процеси, засоби телерадіокомунікації сприяли поповненню його новими піснями. В Донецькому Приазов’ї активно побутують твори західноукраїнського походження (“Тече вода каламутна”, “Іванку, Іванку, з того боку ярку”, “Ой чорна я си чорна” тощо), які позбулись діалектних особливостей і міцно вкорінились у місцевий репертуар.

На жаль, у нас немає можливості повною мірою простежити хронологічні зміни у пісенному складі регіону, та окремі записи кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчують, що місцева традиція формувалась не на голому місці. Записані в той період пісні активно побутують і зараз. Більшість з них не зазнала суттєвих змін.

Значне місце серед пісень про кохання в Донецькому Приазов’ї посідають твори літературного походження. Серед них є написані в ХІХ ст., а також на слова поетів ХХ ст. Важливою передумовою фольклоризації літературних творів, за твердженням М. Драгоманова, є відповідність їхнього ідейного змісту народним ідеалам, а їхньої поетичної мови – стилістичним канонам народнопоетичної творчості. Більшість пісень літературного походження майже не зазнали змін в місцевій традиції. Суттєвим трансформаціям підлягли, за нашими спостереженнями, лише окремі пісні (“Місяць на небі, зіроньки сяють” та “Айстри”).

Іноді до репертуару потрапляють твори, що відзначаються невисокою шкалою мовних та інтонаційних вартостей (больно на серці, я її подарю). Вони поширились під впливом урбанізованої культури. Та такі пісні не є домінантою в пісенному фонді регіону. Низьковартісні романси побутували тут і в 20-х роках нашого століття, але вони не змогли витіснити традиційної народнопісенної культури.

Репертуар Донецького Приазов’я складають в основному естетично довершені, емоційно багаті твори, які свідчать про те, що, незважаючи на складну історичну долю, іноетнічне оточення українців, в регіоні не відбулось руйнації поетичної системи українського фольклору. Місцева традиція не згасає, а має живий характер.

Розділ 4 дисертації – “Пісні про родинне життя. Колисанки”– характеризує місцевий репертуар щодо означеної групи пісень. В Україні здавна традиційними є надзвичайна повага та шанобливе ставлення до матері. Це знайшло відображення і в ліричній пісенності. Мати іноді асоціюється із зорею ("Мене мати-зоря рано заміж оддала"), що надає образу поетичної витонченості. Гострого засудження заслуговують діти, що не поважають матері. Трагічно і зворушливо звучить пісня про скривджену неньку, якій син загрожує вигнанням ("На столі горілка, на столі медочок").

Батьки виховують дітей не лише в любові та повазі до себе, а й культивують теплі, дружні стосунки між ними, привчають, щоб діти в майбутньому допомагали одне одному, зберігали родинні взаємини. Урочисто, піднесено звучить пісня "Зеленеє жито, зелене", що змальовує зустріч родичів.

Віддаленість від роду, втрата зв'язків з ним, за народнодною традицією, сприймається трагічно ("Та вітерок не віє, та листя, листя не колише"). Разом з тим народна мораль гостро засуджує чвари між братами й сестрами ("Приснився мені сон дивненький"). У важкі хвилини життя родичі звертаються по допомогу одне до одного. Вдова з малими дітьми проситься на зиму до брата ("Усі гори зеленіють"). Її безмежне горе та страждання дітей-сиріт посилюються тим, що найближчий родич відмовляє в допомозі. Завдяки емоційній експресивності пісня "Усі гори зеленіють" дуже поширена на території Донецького Приазов'я і відзначається високим рівнем варіантної різноманітності. Разом з темою взаємин між близькими родичами в ній порушується тема сирітства, яка є традиційною в народнопісенній ліриці нашого краю, про що свідчать записи Я.П. Новицького. Одним із найчастотніших засобів емоційного впливу при змалюванні сиріт є апострофа. Цей стилістичний прийом допомагає переконливо передати тугу за померлими і неможливість вороття з того світу.

Іншу групу пісень на родинну тематику складають твори про життя жінки в сім’ї чоловіка. Найчастіше вона змальовується нещасною, що увиразнюється за допомогою контрасту між дівуванням та життям заміжньої жінки ("Ой вийду я на ту гору", "Мене мати-зоря рано заміж оддала"). Її внутрішній стан розкривається і за допомогою традиційної символіки (похилені, зів’ялі рослини). Причинами її бідування виступають то лиха свекруха ("Мене мати-зоря рано заміж оддала", "Вітер віє, ой вітер повіває"), то важка робота по господарству ("Чорноморець, матінко, чорноморець"), то лихий чоловік ("Як піду я в ліс по дрова, наламаю лому"), то його пияцтво ("Під білою березою", "Ой розцвіла рожа край вікна", "Ой верба, верба, де ти зросла?"). Лише в окремих піснях змальовуються ідеальні стосунки в родині, коли чоловік захищає дружину від свекрухи, морально підтримує її (“Мене мати-зоря рано заміж оддала”), коли члени чоловікової родини ставляться до невістки, як найближчі родичі (“Ой не ходи, та кучерявчик, ой біля мого саду”). Варіанти ліричних пісень Донецького Приазов’я про родинне життя відзначаються художньо викінченою формою, емоційною насиченістю. Утвердження моральних норм відбувається шляхом гострого засудження відхилень від них, емоційного, зворушливо співчутливого зображення тих, хто страждає від кривдників. Варіативні процеси в родинно-побутових піснях в основному простежуються на рівні синонімічної варіативності. Спостерігаються композиційні зміни у варіантах: одночасно побутують більш та менш повні. Утворення нових варіантів може відбуватись за допомогою контамінації. Контамінуються ініціальні та фінальні формули. Зіставлення записів кінця ХІХ – початку ХХ ст., хоча і частково, дає уявлення про зміни в репертуарі. Одні і ті ж теми реалізуються за допомогою різних творів в різні періоди. Оновлення репертуару відбулось завдяки міграційним процесам та засобам масової комунікації.

До родинних пісень належать і колисанки, складені дорослими для дітей. Колисанки Донецького Приазов’я відтворюють найбільш поширені в українській традиції теми; в них виражається материнська любов до дитини, ніжність і побажання добра. Серед місцевих записів зустрічаються багато колисанок, в яких описується турбота про фізичний комфорт немовляти: родичі дбають, щоб дитині було що їсти, щоб вона не пошкодила себе, щоб їй було тепло. Такі твори невеликі за обсягом, що полегшує запам'ятовування. Вони дуже прості, та буденні слова, оформлені за законами ритму, набувають у них художніх якостей. Батьки хочуть бачити дитину не тільки здоровою, а й добре вихованою, розумною, корисною для суспільства. Основні персонажі місцевих колисанок – кіт, ґулі, персоніфікований образ сну. Предметом зображення виступає також колиска, то гарно вбрана, то оточена прекрасною природою. Такі пісеньки формують первісні уявлення дитини про довкілля, виховують естетичні смаки, дають перші уроки чесності та шанобливого ставлення до праці.

Отже, пісні Донецького Приазов’я на родинну тематику відзначаються ідейно-тематичним багатством, естетичною витонченістю, мають активний характер побутування.

У висновках дисертант констатує складність соціально-історичних умов формування культурної традиції Донецького Приазов'я; визначає місце народнопісенної лірики краю в загальнонаціональній народнопоетичній творчості, особливості її побутування на сучасному етапі. В силу історичних обставин в Донецькому Приазов’ї склались специфічні соціальні умови життя. Досьогодні на території краю відбувались досить інтенсивні міграційні процеси, тому навіть серед представників однієї національності немає однорідності. Протягом віків Донецьке Приазов’я населяли українці з різних регіонів України. Крім того, Донеччина відзначається порівняно високим рівнем урбанізації, що пов’язано з розвитком промислового виробництва. Цей процес торкнувся і Приазов'я, та все-таки зазначена територія вирізняється на тлі всієї Донеччини переважною більшістю сільського населення. Високий рівень урбанізації мав неабиякий вплив на процес русифікації, який на Донеччині відзначався максимальною інтенсивністю. Всі зазначені фактори не могли не вплинути на фольклорний процес краю.

Крім соціальних та історичних обставин слід зазначити й інші зовнішні фактори, що впливають на формування місцевої традиції: підвищення загального рівня освіти, ролі засобів масової інформації (радіо, телебачення), книги в житті людини. У зв’язку з цим збільшуються можливості збагачення фольклорного репертуару окремого осередку.

Зміни в житті позначаються і на формах побутування фольклору. Відходять у минуле вечорниці та досвітки, та разом з ними не зникає пісня. Вона лунає на сімейних та загальносільських святах. Формами побутування народної пісні є художня самодіяльність та камерний спів для себе в домашніх умовах поза святами.

Форми побутування фольклору тісно