леннями про єдине буття.

Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо

iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали

представники мiлетської школи), проголосивши такими першое-

лементами вiдразу чотири 'стихiї' - вогонь, землю, повiтря i

воду, якi вiн називав 'коренями усiх речей'. Їх єднання

створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову

якiсть. Самi по собi 'коренi' незмiннi i вiчнi, але

внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож-

ливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух.

З'єднання i роз'єднання цих елементiв i дає картину народ-

ження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього

свiту. Досить механiчне тлумачення з'єднань i роз'єднань не

дозволяє довести уявлення про їх об'єднання в нове якiсно

цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдко-

рюється це якiсно нове.

Сам процес з'єднання i роз'єднання у Емпедокла

мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - 'Любовi'

i 'Розбрату'. Коли переважає Любов, усе виявляється 'з'єдна-

ним', але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу по-

чинає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до пов-

ного роз'єднання усiх 'коренiв'. Потiм знову перемагає Лю-

бов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi те-

ми, за своїми здобутками вiн - фiлософ, котрий не

вiдноситься до конкретної школи.

Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад

30 рокiв у Афiнах, продовжував 'логiку' Емпедокла,

вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну

традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.

Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової

множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей скла-

дається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного роз-

маїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним 'сiм'ям' ре-

чей. Подiбно до 'коренiв' Емпедокла, 'сiм'я' Анаксагора само

по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись

вiдповiдно до законiв буття, воно роз'єднується i

з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

2.2 Класична антична фiлософiя.

2.2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше

поєднує поняття 'буття' iз поняттям 'першоелемент' в поняттi

про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi.

Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак

про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика

кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370

рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо-

вана на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм

розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй

зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непоруш-

ного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер

чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття

навколишнього свiту:'Лише в уявi iснує колiр, солодке,

гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча'. На

вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного

в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора

про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на

нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових

за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i

нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє

теоретично розв'язати проблему єдиного буття i рiзно-

манiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знахо-

дить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї

(роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких не-

має жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у

iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з'єднан-

ня, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що вини-

кають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, уда-

ване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з'єднання

одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як

фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабов-

ласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю не-

подiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною фор-

мою, як i люди тотожнi в своїй 'людяностi', але рiзнi за

зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в

порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в

суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї

яскраво демонструє римський переклад грецького слова 'атом'

- 'iндивiд'.

Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття

'нескiнченностi', 'незнищеностi' Космосу, в якому iснує ба-

гато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд

свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi

в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця

необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть тео-

логiчної її iнтерпретацiї: 'Боги не потрiбнi Космосу'. Вияв-

лення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний

ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом

пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випад-

ковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин.

Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе

як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про ато-

марну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як

промiжне утворення мiж об'єднанням атомiв (конкретною рiччю)

i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у се-

редовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око,

тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у

просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до

суб'єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини

невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними

стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй

фiлософiї.

2.2.2 Софiстична фiлософiя.

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну кон-

цепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних

її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз-

начити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної

фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр.

до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають

Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три

найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує,

то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось

пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй

людинi. Докази цих тез