гом, а перша - як i через що виконується це призначення.

Проте єднiсть фiлософiї з теологiєю мислиться Беконом не як

пiдпорядкування другiй першої, а як визнання рацiональної

необхiдностi фiлософiї, її, так би мовити, 'суверенностi',

самоцiнностi щодо теологiї. Ним наголошується рiзниця мiж

ними внаслiдок вiдмiнностi предметiв пiзнання.

Всi науки, вважає Бекон, повиннi служити теологiї. У

цьому полягає цiннiсть наук. Саме теологiя вiдповiдає на пи-

тання про 'божественний' порядок, про сутнiсть Бога, святої

трiйцi, слави i благодатi божої. Для висвiтлення ж усiх

iнших питань теологiя користується фiлософiєю (питання руху

небесних тiл, матерiї i сутностi, питання про види тварин i

рослин, час i вiчнiсть свiту, про перебування душi в тiлi

людини, питання про нескiнченнi види матерiальних утворень i

проблеми пiзнавальностi свiту). На всi цi питання теологiя

лише коротко формулює вiдповiдi, взятi з фiлософських обг-

рунтувань. Теологiя вказує на властивостi надприродних сут-

ностей, фiлософiя ж розкриває властивостi навколишнього

свiту.

Критикуючи тертулiанський принцип 'надрозумностi' дог-

матiв теологiї, Бекон вважає розвиток фiлософiї необхiдним

для торжества теологiї та позитивного пiзнання створеного

Богом свiту взагалi. За допомогою обгрунтованих розумом

знань християнство може навертати до Христа iновiрцiв, не

вдаючись до насильства та хрестових походiв.

Посилаючись на позицiї помiркованого номiналiзму, Бекон

вважає природу iндивiдуального бiльш фундаментальною. Саме

iндивiдуальне, неповторне визначається ним як суттєве. Бог,

мiркує Бекон, створював свiт не заради 'унiверсальностi' лю-

дини, а для окремої особистостi, Бог створював не людину

взагалi, а Адама.

Свою програму розвитку наукового пiзнання Бекон виклав

у своїх трьох головних працях: 'Великий твiр', 'Менший твiр'

i 'Третiй твiр', якi разом складають енциклопедiю тогочасно-

го знання про дiйснiсть.

3.3.7 Альберт Великий.

Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) був видатним

домiнiканським схоластом. Людина надзвичайної працездат-

ностi, Альберт штудiював твори Арiстотеля, Авiцени, Аль-Фа-

рабi, Августина та iнших. Найбiльший вплив на нього справили

погляди Арiстотеля. Саме пiд їх впливом вiн пише головнi

свої трактати (їх повне видання у 1890 р. нараховувало 38

томiв).

У вiдповiдностi до арiстотелiвської класифiкацiї значна

частина цих творiв подiляється на три групи. Першу з них

складають твори з логiки ('рацiональна фiлософiя'), другу -

трактати з фiзики, а також математики та метафiзики ('реаль-

на фiлософiя'), третю - трактати з моральних питань ('мо-

ральна фiлософiя'). Альбертовi належить ряд власних природ-

ничонаукових трактатiв з мiнералогiї, ботанiки, зоологiї.

Широта природничонаукових, фiлософських та теологiчних iнте-

ресiв Альберта стала пiдставою для його почесного звання

'всеосяжний доктор' та ще бiльш почесного титулу 'Великий'.

Його теологiчнi iнтереси вiдiгравали визначальну роль

стосовно усiх iнших. Найбiльш повно вони сформульованi у на-

писанiй ним 'Сумi теологiї'.

Разом iз своїм учнем Фомою Аквiнським Альберт вiв за-

пеклу боротьбу проти авероїзму, розповсюдженого у Паризькому

унiверситетi. В значнiй мiрi в процесi даної боротьби скла-

лося його власне тлумачення ряду грунтовних понять арiсто-

телiвської фiлософiї, переосмислених стосовно християнської

доктрини. Цiкавою в цьому планi є досить висока оцiнка ним

арiстотелiвської логiки, в контекстi якої розв'язувалася ним

фундаментальна для схоластики проблема унiверсалiй шляхом

розгорнутого вчення про дедукцiю, про вiдношення поняття до

дiйсностi. Це дозволило Альбертовi здiйснити велику

аналiтичну роботу по визначенню змiсту великої кiлькостi по-

нять, виявити їх обмеженiсть, багатозначнiсть. Так, фунда-

ментальне для арiстотелiвської фiзики поняття 'першодвигун'

вiн замiнює на бiльш вдале 'нескiнченне буття'. Але скрiзь

вирiшальним для Альберта було пiдкорення понять вирiшенню

теологiчних проблем.

Альбертовi не вдалося створити струнку фiлософсько-тео-

логiчну систему. Це завдання виконав його найвидатнiший

учень i соратник Фома Аквiнський.

3.3.8 Фома Аквiнський.

Спрямувавши свою дiяльнiсть на боротьбу з авероїзмом,

заперечуючи дуалiзм вiри та розуму та стверджуючи їх

єднiсть, гармонiйне узгодження, Фома Аквiнський (1226 - 1274

р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних

проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв.

Всупереч вченню авероїстiв про подвiйну форму iстини,

Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди

означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному

одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi супе-

речностi випливає, що помиляється розум, а не вiра,

фiлософiя, а не богослов'я.

Фiлософiя i релiгiя, згiдно вчення Фоми, мають ряд за-

гальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так

i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше ро-

зумiти, нiж просто вiрити. На цьому грунтується iснування

iстин розуму ('природного богослов'я'). 'Природне бо-

гослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї. Однак, слiд

завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пiзнання

надприродного неможливе, бо нашi можливостi обмеженi

чуттєвiстю i розумом, який на неї спирається (тобто природ-

ними можливостями). Саме тому вiн вважає неправомiрним 'он-

тологiчний аргумент' Ансельма Кентерберiйського. Натомiсть

Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всi вони ма-

ють не прямий, а опосередкований характер.

В першому доведеннi стверджується: 'Все, що рухається,

має причиною свого руху щось iнше', тобто саморух предметiв

неможливий, що потребує вiд нас вiри в першодвигун, або в

Бога. Друге доведення виходить з арiстотелiського поняття

'продуктивної причини'. Так само, як i в першому доказi,

мiркування доводиться до висновку про iснування первинної

'продуктивної причини', якою i є Бог. Третє доведення вихо-

дить з iдеї неможливостi допущення випадкового характеру

свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин

без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхiдна

причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте до-

ведення апелює до факту iснування у свiтi рiзних ступенiв

тих або iнших якостей. Але в такому разi повинно iснувати

якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi сту-

пенi набувають визначеностi як одне. Таким абсолютним мiри-

лом (найвищим i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може

бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арiстотелiвського

розумiння причинностi як обов'язково цiлеспрямованої. Але

якщо свiт причинно обумовлений, то вiн i цiлеспрямований,

отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту.

У фiлософському пiдгрунтi свого богослов'я Фома спи-

рається головним чином на Арiстотеля. У вченнi про буття

('метафiзицi') вiн стверджує, що будь-яке буття