не до речей.

3.4 Фiлософiя Ренесансу.

3.4.1 Неоплатонiзм Плетона.

Фiлософiя Ренесансу, особливо в Iталiї, орiєнтувалася

перш за все на систему Платона. Дана тенденцiя мотивувава-

лася тотальною схоластизацiєю вчення Арiстотеля, котра була

закладена у теологiї томiзму. Платонiзм у антисхоластичнiй

фiлософiї Ренесансу стає символом людяностi, визнається син-

тезом попереднiх надбань у фiлософiї, теологiї, грецькiй на-

уцi та схiдних доктринах.

Розповсюдженню платонiзму в Iталiї сприяв пiзнiй

вiзантiйський неоплатонiк Георгiос Гемiстос (1360 - 1425),

котрий прийняв iм'я Плетон, спiвзвучне з 'Платон'. Його

дiяльнiсть у Флоренцiї, де вiн проповiдує iдеї Платона, була

спрямована на повне заперечення арiстотелiзму. Плетон цiка-

вився схiдними мiстичними теорiями, каббалою та зороастриз-

мом, що дозволило йому зробити висновок про безпiдставнiсть

претензiй християн на абсолютну iстину.

Центральною iдеєю фiлософiї Плетона було вчення, що

свiт знаходиться у залежностi вiд Бога, але не Бог створив

дiйснiсть, вона iснує вiчно. Тому iдея християнства про тво-

рення свiту iз нiчого, iдея 'абсолютної волi творця' виз-

нається хибною. Не тiльки свiт, але й сам Бог знаходяться в

залежностi вiд абсолютної необхiдностi, яка спричинює всi

подiї. Саме це забезпечує гармонiйну єднiсть свiту, де мiсце

Бога - пiдтримувати всесвiтню гармонiю, що робить свiт бо-

жественим. Мiсце людини - бути 'середньою ланкою', що

поєднує тiлеснi та духовнi властивостi свiту в єдине гар-

монiйне цiле. Тому та людина, котра реалiзує в собi вiдно-

шення до свiту, проникнуте моральнiстю (тотбо найвищою фор-

мою духовностi), стає богоподiбною.

Плетон не посилається на неоплатонiстську iдею ема-

нацiї. У своєму поясненнi будови свiту використовує старо-

давнiй пантеон грецьких богiв. Зевс стоїть на чолi наявного

свiту, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Подiї

вiдбуваються не безпосередньо, а через посередництво особли-

вої субстанцiї у природi, яка має божествену сутнiсть. Таке

визнання рiвностi природи i Бога у подальшiй iсторiї

фiлософiї буде розвинуто в пантеїзм.

Фiлософiя Плетона в Iталiї знайшла широке розповсюджен-

ня. Вiн почав першим розглядати неоплатонiзм не у виглядi

середньовiчної християнiзованої теологiї, а у свiтськiй

фiлософськiй формi, де людина стає центром теоретичної

системи.

3.4.2 Неоплатонiзм Пiко делла Мiрандоли.

У творчостi Пiко делла Мiрандоли (1463 - 1495) пантеїзм

стає центральною iдеологiчною iдеєю. Свiт розглядається

iєрархiчно: вiн складається з ангельської, небесної та еле-

ментарної сфер. Чуттєвий свiт виник не з 'нiщо', а з вищого

безтiлесного початку, з 'хаосу', неупорядкованiсть якого

гармонiзує розум, Розум. Свiт - довершена система, яка скла-

дається з протилежних тенденцiй, гармонiйно поєднаних у

прекрасне цiле. Суперечливiсть свiту полягає у тому, що, з

одного боку, вiн природний, сам по собi, а з iншого - конк-

ретне становлення свiтових подiй є виявом волi божества. Бог

не iснує окремо вiд природи, вiн присутнiй у всiх процесах.

Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка

ототожнює принцип Бога i природи. У розумiннi Пiко, Бог най-

довершенiша сутнiсть свiту, без якої свiт не може iснувати

як Космос, упорядкована цiлiснiсть.

Людину, її властивостi, її долю визначає не надприрод-

не, конкретна доля є наслiдком природної активностi особи. У

своєму творi 'Про достойнiсть людини' (1486), який вiн на-

писав для дискусiї, вказується, що людина є особливим мiкро-

космосом, котрий неможливо порiвняти та ототожнити з неопла-

тонiвською структурою свiту (елементарний, небесний та ан-

гельський свiт), бо людина проникає своєю присутнiстю верти-

кально у всi цi свiти. Людина сама є творцем своєї долi,

особистостi, своє iснування будує виключно завдяки власному

волiнню, вiльному виборовi, свободi. Тому людина

вирiзняється тим, що вона постiйно йде до божественої до-

вершеностi. Однак, якщо Бог є постiйним творiнням гармонiї,

благого, то людина, окрiм здатностi бути творцем гармонiї,

має здатнiсть руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог

карає людину за заподiяне зло, чи єднає iз собою за створене

благо. Людська природа суттєво вiдрiзняється вiд тваринної,

вона довершенiша, бо людина сама здатна творити гармонiю, а

не бути частинкою гармонiї, створеної iншим суб'єктом, люди-

на - це iстота, здатна за власною свободою волi єднатися з

божеством. Ця здатнiсть не дана людинi з народження, вона

формується, людина сама у собi її створює, бо людина 'тво-

рець свого щастя'.

У фiлософiї Пiко делла Мiрандоли антропоцентризм уперше

стає розвинутим принципом, людина стає центральною фiгурою

подiй у свiтi, у вiчнiй боротьбi добра i зла.

3.4.3 Арiстотелiзм П'єтро Помпонаццi.

Перехiд до свiтського вивчення Арiстотеля вiдбувся че-

рез перiод його систематичної критики неоплатонiками.

Арiстотелiки Ренесансу здiйснили це через вирiзнення арiсто-

телiзму i томiзму, критикуючи томiзм класичним надбанням

Арiстотеля.

П'єтро Помпонаццi (1462 - 1525) у своїй дiяльностi яск-

раво виявляє змiни, якi вiдбулися в старому, середньовiчному

розумiннi Арiстотеля при перетвореннi арiстотелiзму у ре-

несансний. Його вчення зберiгає зовнiшню форму середнь-

овiчної традицiї, однак утримує в собi нову фiлософiю, що

протистоїть схоластичнiй традицiї. У межах теорiї двоїстої

iстини Помпонаццi розвиває iдею незалежностi фiлософiї вiд

теологiї; фiлософiя повинна виходити з наукових принципiв,

створених завдяки рацiональному пiзнанню. Релiгiя потрiбна

лише для духовного виховання народної бiльшостi.

До головних трактатiв Помпонаццi вiдносяться: 'Про

безсмертя душi', 'Про причини явищ природи', 'Про долю, сво-

боду волi, предначертання та божествене провидiння'. Вирi-

шення питання про безсмерття душi здiйснюється Помпонаццi

завдяки тезам свiтогляду Ренесансу про необхiднiсть природ-

ного пояснення подiй, котре вiдкидає мiсце чуда. Вiн поси-

лається на вчення Арiстотеля про залежнiсть iдей вiд по-

чуттiв, про неможливiсть iснування душi без тiла - душа при-

родна i тому смертна. Безсмертя душi неможливо рацiонально

пояснити, в нього можна тiльки вiрити. Уявити людину

безсмертною можна лише тому, що ми користуємось загальними

поняттями, абстрагованими вiд одиничного, часткового, окре-

мого. Те, що людина має поняття про нематерiальнi,

безсмертнi духовнi сутностi, тодi коли їх нiхто не мав змоги

вiдчути, доводить, що вони є абстракцiями, створеними вiд

реально даної нам одиничної чуттєвостi. Головна властивiсть

людини полягає не у досягненнi безсмертя, як навчають се-

редньовiчна етика та теологiя, а у можливостi свiдомо побу-

дувати