визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi

вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що су-

перечать розповсюдженим точкам зору.

Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використо-

вує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою,

її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх

софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з

найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний

для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: 'людина

є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих -

що вони не iснують'. Вказану тезу у Протагора допомагають

зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що 'Про-

тагор ... мiрою називає критерiй, речами - справи.., що лю-

дина є критерiй усiх справ, дiянь'. Повне роз'яснення кон-

цепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про

спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї

антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок,

що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi за-

думаної справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною

людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному

Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд

може слугувати джерелом знання, а не 'нус', 'абстрактне

мислення', 'iдея'.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах,

Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проб-

лем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо

софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв мо-

лодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для

впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху ви-

никнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди

iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, пи-

тання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови.

Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розме-

жування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядан-

ня, усвiдомлення сутi буття.

2.2.3 Фiлософiя Сократа.

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi

було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим

прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по

усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до

дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до

свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фак-

тично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини

як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношен-

ня до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони 'продавали

знання за грошi кому завгодно'.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вив-

чення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. 'Пiзнай

самого себе' - такою є головна теза сократiвського

фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй

зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд запису-

вання своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi

живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв по-

няття 'дiалектика' (вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про

такi характеристики, як 'мужнiсть', 'розсудливiсть', 'добро-

та', 'краса' тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмов-

никiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть

звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних

проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як

конкретного та iндивiдуального iснування ('краси' взагалi

поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.),

Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: 'Я

вiчно блукаю i не знаходжу виходу'.

Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної

фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв ('досократики')

свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi

людину - 'одну з' частинок Космосу. Сократ же вирiзняє люди-

ну, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення 'людина-свiт'.

2.2.4 Платон.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних

фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397

р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд

назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяче-

ному мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виг-

лядi дiалогiв - 'Учта', 'Гiппiй Бiльший', 'Горгiй', 'Держа-

ва' та iн.

Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi

вiдкритої Сократом проблеми iснування загального ('краси'

взагалi, 'мужностi', 'добра' тощо). Вiн не мав сумнiвiв у

iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує -

нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi

повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального.

Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi

конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реаль-

но впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що

зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iсну-

вання специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнь-

ого свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон

розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що

внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони,

справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкрет-

них речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкрет-

но-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже,

речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту,

бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього

контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi

тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного

царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути

вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа,

з'єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть

(вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi

iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале-

жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї

Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття

(про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є

процесом пригадування.

Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в

нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не

iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгоди-

ти в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до

неї. Вживаючи поняття 'матерiя', Платон утримує в свiдомостi

принцип, вiдкритий Гераклiтом: 'Iз нiчого може виникнути ли-

ше нiщо'. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер

того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно -

матерiя.