сприйняття речей (бо мати iдею фактично означає наявнiсть

чуттєвого сприйняття), Берклi проголошує помилковою думку

про можливiсть iснування матерiальної, немислячої субстанцiї.

Усi речi є лише 'комплексами наших чуттiв'. Їх iснуван-

ня можливе виключно завдяки нашiй свiдомостi. Тому для

Берклi важливо вирiшити проблему, звiдки цi 'iдеї' виникають

у наших думках. Дане питання наштовхує Берклi на не-

обхiднiсть обмеження абсолютностi створеної ним фiлософської

позицiї суб'єктивного iдеалiзму вченням рацiоналiстичного

порядку про свiт як результат однiєї верховної духовної при-

чини - Бога.

Вiдповiдним чином визначає Берклi змiст природознавства

як неадекватного пiзнання створеного Богом. Визнаючи, що

єдиною причиною рiзних явищ можна назвати лише дух, Берклi

стверджує лише теологiчну мудрiсть та iстину. Аналiз

вихiдних понять природознавства (причиннiсть, рух, сила,

простiр i час) Берклi пiдсумовує твердженням, що поняття

'причина' емпiрично нiяк не доводиться. Ми лише користуємося

поняттям про причину як iдеєю причини, а не вiдкриваємо та-

кого феномену поза суб'єктом, бо для доведення природничона-

уковим чином слiд послiдовно перевiрити усi можливi варiанти

причин, чого нiхто нiколи не робив. Поняття простору i часу

Берклi визнає у випадку узгодження досвiду суб'єкта про

рiзнi вiдчуття: однi пiсля iнших, однi поряд з iншими.

Намагання Берклi уникнути солiпсизму (визнання єдиною

реальнiстю свiдомостi суб'єкта, уявою котрої є свiт) було

нездiйсненним при збереженнi створених ним фiлософських по-

зицiй. Тому наприкiнцi свого життя Берклi починає тяжiти до

класичного об'єктивного iдеалiзму, взiрцем котрого вiн виз-

навав Платона.

4.2.4 Давид Юм.

Давид Юм (1711-1776) продовжує лiнiю англiйської школи

сенсуалiзму. На вiдмiну вiд Локка (котрий вбачав джерело на-

ших чуттiв у реальностi поза суб'єктом) та Берклi (який вба-

чав джерело наших чуттiв у духовi, або у божествi), Юм вва-

жає, що неможливо довести остаточно нi точку зору першого,

нi точку зору другого фiлософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести

емпiричним шляхом, вiдкидаючи гiпотетичнi тлумачення. Тому

вiн визначає, що людина може оперувати лише змiстом наших

чуттiв, а не поняттям про їх субстанцiю. Нашi сприйняття

свiту не дають можливостi довести нi його iснування, нi його

вiдсутностi. Така агностична позицiя обгрунтовується у вiдо-

мих творах Д.Юма 'Трактат про людську природу' (1738),

'Дослiдження людського розуму' (1751) та iн. Усi 'духовнi

сприйняття' ним роздiляються на два рiзновиди: перший охоп-

лює бiльш сильнi i визначається термiном 'враження', якi

дiють при баченнi, тактильному вiдчуттi тощо; другий - iдеї

(уявлення), котрi визнаються ним менш сильними i точними.

Усi нашi iдеї чи враження являють собою копiї чуттєвих

комбiнацiй. Визнаючи за думкою лише здатнiсть роздiляти та

об'єднувати, Юм стоїть на позицiях чiтко окресленого

сенсуалiзму.

Керуючись позицiєю Локка, Юм вирiзнює чуття, якi утво-

рюються рiзними чуттєвими органами, на вiдмiну вiд вражень,

котрi є певним результатом внутрiшнього стану суб'єкта. Ро-

зум сам по собi не здатен нiчого додати до вражень, вiн лише

роздiляє або об'єднує їх. Юм визнає досвiд найголовнiшою

складовою пiзнання. Однак, досвiд у нього вiдноситься лише

до оволодiння нашої свiдомостi враженнями. Досвiд розгля-

дається ним як утворення схем суб'єктивних дiй розуму з

об'єднання чи роздiлення вражень.

Мiж враженнями та iдеями iснують три типи вiдношень: 1)

будуються на виявленнi подiбностей та вiдмiнностей; 2)

вiдбивають послiдовностi в просторових та часових визначен-

нях; 3) вiдношення причини та наслiдкiв. Саме третiй тип

розглядається Юмом як головний у природознавствi (досвiдi

побудови схем суб'єктивних дiй з образами природної реаль-

ностi). Дослiдження поняття 'причина' дозволяє Юму дати обг-

рунтування, що дане поняття не має пiд собою нiякого

емпiричного значення, окрiм фiксацiї послiдовностi явищ -

одне пiсля другого. Усi причини пояснюються ним як вiдношен-

ня просторового спiвiснування та часової послiдовностi. Тоб-

то, поняття 'причина' розглядається Юмом як похiдне вiд по-

нять 'час' та 'простiр'. Детально аналiзуючи конкретнi ви-

падки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатнi дати

кiнцевого визначення подiй, причин та наслiдкiв.

Фiксуючи своє вiдношення до попереднього наукового

пiзнання, до iсторiї фiлософiї, Юм вважає, що фiлософськi

системи, механiка є узагальненням досвiду суб'єкта в зручних

формах.

4.3 Розвиток рацiоналiстичної фiлософiї в Захiднiй

Європi.

4.3.1 Бенедикт Спiноза.

Рацiоналiзм, який сформувався в окремий напрямок пiд

впливом розповсюдження фiлософiї Р.Декарта, пiсля перiоду

послiдовної критики сенсуалiстами переживав етап кризового

стану.

Фiлософiя Бенедикта Спiнози (1632-1677) являє собою

вiдновлення рацiоналiстичної традицiї з урахуванням традицiй

емпiризму. Трактат 'Удосконалення розуму' (котрий не був

повнiстю завершений) та книга 'Засади фiлософiї Декарта'

Б.Спiнози звертали увагу фiлософiв на той факт, що поняття

'субстанцiя' за своєю сутнiстю позначає тi властивостi ре-

альностi, якi не данi чуттям принципово. Субстанцiональнiсть

не може бути вiднесена нi до якої з конкретних речей чи їх

сукупностi, бо усi речi є її виявленнями. Чуттєвiсть,

емпiрiя має справу лише з одиничними об'єктами, тому вона не

може осягнути субстанцiю, бо усi речi не можуть бути одразу

данi чуттям. Узагальненням простих iдей в одну складну (про

субстанцiю) неможливо створити поняття про такi якостi,

котрi не властивi жоднiй з конкретних речей, чи жоднiй з

простих iдей. Таким чином, поняття 'субстанцiя' при своєму

виникненнi повинно мати зовсiм iншу, неемпiричну природу.

Дане поняття визнається продуктом розуму, який створив по-

няття про те, що iснує саме по собi та виявляє тiльки саме

себе. Воно не потребує для свого виявлення iнших речей, з

яких повинно складатися. Розглядаючи питання про походження

даного поняття, Спiноза робить висновок, що змiстовно

'субстанцiя' не вiдрiзняється вiд поняття про Бога. З до-

казiв, якi вiдносяться до цього висновку, можна констатува-

ти, що Спiноза ототожнює Бога iз субстанцiєю.

Бог не стоїть тепер над природою, не є її творцем як

зовнiшня сила, а знаходиться прямо у природi як її iмманент-

на причина, властивiсть. Таке розумiння субстанцiї приводить

до вирiшення проблеми дуалiзму душi i тiла, котру поставив

Декарт. Протяжнiсть та мислення, якi в фiлософiї Декарта

визнаються незалежними одна вiд одної субстанцiями, злива-

ються у фiлософiї Спiнози в одну. А цi її властивостi - лише

два атрибути поряд iз багатьма iншими атрибутами (атрибут -

невiд'ємна