емпiричнi - iстини факту; розумовi - iстини теорiї. До iстин

розуму Лейбнiц вiдносить головнi положення математики та

логiки.

Математику i логiку Лейбнiц розглядає як головнi науки

розуму, котрi сповiщають людинi про свiт, не даний чуттєво.

Це науки про 'усi можливi свiти' (на вiдмiну вiд фiлософiї,

яка визначається ним як наука про цей дiйсний свiт).

4.3.3 Христiан Вольф.

Послiдовник Лейбнiца видатний нiмецький фiлософ

Христiан Вольф (1679-1754), котрий доопрацьовує лейбнiцiвсь-

ку фiлософiю до рiвня рацiоналiстичної схематичної доктрини,

створює завершену формальну фiлософiю здорового глузду на

базi уявлень про розум.

Свою фiлософiю Вольф розглядає як засiб досягнення за-

гального блаженства на пiдставi завбаченої гармонiї, котра

лежить у первиннiй основi буття усiх творiнь. Вважаючи, що

гармонiя свiту перебуває у абсолютно могутнiй iстотi (Бог),

котра створює свiт, керуючись логiчними принципами, Вольф

розробляє поняття про систему знання. В основу системи зак-

ладено вказаний теологiчний принцип. Вольф видiляє фiзичне

знання - про 'простi субстанцiї', рух i просторовi вiдношен-

ня тiл, якi пояснюються механiчними силами, розглядаються як

шляхи встановлення гармонiї. Видiляється ним наука 'пневма-

тологiя' - про дiяльнiсть духiв, математика - про причини

речей, етика, право, полiтика - про волю як властивiсть

душi, фiлософiя - про зв'язок усiх духовних i тiлесних сут-

ностей.

Займаючись систематичною формалiзацiєю та узгодженням

накопичених фiлософiєю знань, послiдовно даючи визначення

поняттям, якi не повиннi заперечувати однi одних, Вольф роз-

робляє принципи аксiоматичної побудови наукової теорiї. Данi

принципи стали помiтним поштовхом для розвитку природоз-

навства у XYIII ст.

4.4 Фiлософiя Просвiтництва.

4.4.1 Денi Дiдро.

Денi Дiдро (1713-1784) - автор вiдомих праць 'Думки про

пояснення природи', 'Розмова Д'Аламбера з Дiдро',

'Фiлософськi принципи матерiї та руху'. У своїх працях вiн

обгрунтовує принципи послiдовного матерiалiзму, згiдно яких

єдиною реальнiстю може бути лише матерiя i рух. У єдиний

процес еволюцiї свiту Дiдро вмiщує iснування людини,

суспiльства. Найбiльш вiдомою є дiяльнiсть Дiдро iз створен-

ня 'Енциклопедiї наук, мистецтв i ремесел', якiй вiн вiддав

бiльш як 20 рокiв життя.

Уся природа, згiдно поглядiв Дiдро, знаходиться у

постiйному русi та еволюцiонуваннi. Усе, що iснує, колись

виникло i зникне, перетворюючись на щось iнше. Рiзно-

манiтнiсть iснуючих матерiальних форм є головною причиною

процесуальностi свiту. Розглядаючи конкретний процес змiни

форм iснування, ми можемо постiйно фiксувати усе новi та

новi форми, фрагменти змiни конкретної форми, але нiколи не

зможемо побачити нескiнченої множини форм реальностi, якi

iснують при змiнi одного предмета на якийсь iнший. Не маючи

можливостi виявити безмежну множину форм реальностi, люди

користуються поняттям 'матерiя', яке засвiдчує нам, що iснує

реальнiсть, навiть якщо вона не вiдома конкретними виявлен-

нями. Дiдро вважає, що розмаїття форм матерiї створюється

зiткненням та об'єднанням рiзноякiсних елементiв.

Дiдро вiдстоює вчення про єднiсть матерiї та свiдо-

мостi, висловлює думку, що у потенцiйному виглядi вiдчуття є

всеунiверсальною властивiстю матерiї. Розглядаючи виникнення

свiдомостi, розуму як iсторичних явищ, Дiдро створює першу

еволюцiонiстичну концепцiю становлення бiологiчних видiв.

Однак, вiн розглядав еволюцiю лише у виглядi накопичення

властивостей, ознак, котрi сумарно дають феномен нового

бiологiчного виду. Свою гносеологiчну концепцiю Дiдро будує,

керуючись принципами сенсуалiзму (насамперед - локкiвсько-

го). Вiн видiляє три види пiзнання: спостереження, обмiрко-

вування, досвiд. Спостереження збирає факти, обмiрковування

- комбiнує їх, досвiд - перевiряє результати цих комбiнацiй.

Не подiляючи думку про те, що ми можемо звести мислення лю-

дини до вiдчуттiв, Дiдро розробляє концепцiю психiчної

дiяльностi, згiдно якої судження, почуття не зводяться до

елементарних чуттiв, а останнi - це їх умова, а не сутнiсть,

умова виникнення психiки, а не сама психiка.

Разом iз Гельвецiєм i Гольбахом Дiдро обгрунтовує вчен-

ня про вирiшальну роль середовища для формування осо-

бистостi. Вiн вважає, що свiдоме перетворення навколишнього

середовища є головною умовою покращення людини, суспiльства.

Тому свiдомiсть законодавцiв оцiнювалась ним як вирiшальний

фактор суспiльного прогресу. Спираючись на теорiю 'суспiль-

ної угоди', вiн активно доводить право народу фiзичною силою

змiнювати систему державного устрою суспiльства.

Широкого визнання набула естетична концепцiя Дiдро.

Розкриваючи змiст поняття 'прекрасне', вiн робить висновок,

що уявлення про прекрасне можна визнати вiдображенням реаль-

них вiдношень зовнiшнього свiту. Визнаючи мистецтво

'наслiдуванням природi', включаючи до поняття 'природи' i

суспiльне буття, Дiдро стверджує, що у природi немає нiчого

зайвого, всi особливостi будови людського тiла, матерiальних

предметiв спричиненi природними законами, котрi адекватно

фiксуються лише митцями. Послiдовна критика класицизму доз-

волила Дiдро виробити принципи реалiзму, якi найяскравiше

виявиили себе у концепцiї театрального мистецтва. На проти-

вагу теоретикам класицизму, якi розглядали театральну дiю

лише як комiчну або трагiчну, Дiдро вводить теорiю 'серйоз-

ного жанру', яка проголошує можливiсть театрального зобра-

ження буденного життя простих людей, а не царiв чи героїв,

якi завжди здаються нам або комiчними, або трагiчними. Зоб-

раження в театрi буденного життя, згiдно теорiї Дiдро, пот-

ребує показу у театральнiй драмi чи комедiї зiткнення не ха-

рактерiв, а суспiльних вiдносин, людей, якi виконують певнi

суспiльнi функцiї.

4.4.2 Вольтер.

Франсуа Марi Аруе (псевдонiм - Вольтер) (1694-1778) ба-

гато сил доклав до розв'язання проблеми активностi суб'єкта

пiзнання, дiяльностi. Маючи помiтнi здобутки у рiзних сферах

своєї дiяльностi, в iсторiї фiлософiї Вольтер залишається

засновником фiлософської концепцiї 'суспiльної природи люди-

ни'.

Вольтер одним з перших почав розглядати фiлософiю як

зброю розуму у боротьбi проти антирозумного суспiльства.

Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта, суспiльну природу

людини, вiн спирався, перш за все, на теорiю природного пра-

ва, створену Локком. Суспiльнiсть людини розумiлася Вольте-

ром як життя людської iстоти в суспiльствi: дiяльнiсть особи

вiдбувається лише через суспiльство, конкретнi цiлi

iндивiдiв мають суспiльну природу. Виходячи з поняття при-

родної рiвностi людей, вiн розумiє рiвнiсть лише як рiвнiсть

полiтичну, рiвнiсть перед законом, державним правом.

Соцiальну та економiчну нерiвнiсть вiн розглядає як основу

збереження суспiльної рiвноваги та нормального розвитку

суспiльства.

Свободу людини Вольтер також розумiє лише як абстрактне

право, поняття про iдеальну модель, а не реальнiсть. Свобода

може бути розглянута науково лише