бистостi, а не як природний суспiльний феномен. У своїх

пiзнiх працях ('Фiлософський словник') пiд впливом

н'ютонiвського поняття детермiнiзму Вольтер робив спроби

знайти зовнiшнi щодо особи причини, що впливають на волеви-

явлення. Однак, головними чинниками, якi виявляють себе у

свободi волi, Вольтер визнає суб'єктивнi причини. Тому iнте-

лектуальний розвиток особи у його фiлософiї визнається го-

ловним здобутком суспiльства. У статтях про реформи у

суспiльствi вiн створює вчення про 'освiчене керiвництво

державою' як основу суспiльної злагоди.

Спрямовуючи свою фiлософiю у практичне русло, Вольтер

активно виступає проти причин, котрi позбавляють людину сво-

боди волевиявлення, розумiючи цi причини як внутрiшнi. Тому

критика релiгiйної догматики стає для Вольтера однiєю iз

провiдних його фiлософських тем. Вiру, основану на 'одкро-

веннi', Вольтер протиставляє деїстичнiй релiгiї розуму.

Розглядаючи Бога як найвищу причину iснування людської волi

та дiяльностi суб'єкта, вiн вбачає докази iснування божества

у розумно побудованому свiтi природи. Однак, вiн вiдкидає

усi тези про властивостi Бога, визнаючи їх бездоказовими та

непотрiбними, такими, що суперечать розумовi. Вольтер запе-

речував вчення Бейля про можливiсть iснування держави, яка

складається лише з морально чистих атеїстiв. Виступаючи про-

ти офiцiйної церкви, Вольтер постiйно глузує над релiгiйною

догматикою. Так, у питаннi про причини зла та

вiдповiдальнiсть Бога за це зло, у знаменитому творi

'Кандiд' Вольтер у саркастичнiй формi доводив, що нiякими

софiзмами не можна виправдати iснування у свiтi зла та

страждань невинних людей, особливо дiтей. Тi, хто виправдо-

вує лiссабонський землетрус 1755 року, казав вiн, коли заги-

нули за декiлька хвилин десятки тисяч людей, дорослих i

дiтей, злочинцiв та святих, тi нiколи не можуть бути

провiдниками до кращого буття людства.

Пiд впливом локкiвського сенсуалiзму Вольтер створює

своє вчення про психiку. На думку Вольтера, ми не можемо ма-

ти знань про природу духовної субстанцiї. Дослiдник має

справу не з самою духовною субстанцiєю, а лише з її проява-

ми, деякими властивостями. Вирiшуючи питання про виникнення

душi, не можна науково визначити момент часу, коли душа ут-

ворена: нi вiчне її iснування, нi момент зачаття людини, нi

у розвитку ембрiона, нi у момент народження iстоти тощо.

Визнаючи наявнiсть душi, ми визнаємо наявнiсть маленького

божества у людинi, яке здатне вносити змiни у дiючий природ-

ний порядок з суб'єктивних причин, як чисте волевиявлення.

У своїх поглядах на процес пiзнання Вольтер здiйснює

спробу поєднати сенсуалiстичний емпiризм з моментами

рацiоналiзму. Тому, рахуючись iз тезою про походження знань

вiд органiв чуттiв, вiн визнає iснування чистого, абсолютно-

го знання (логiко-математичне, моральне, фiлософське). Од-

нак, вiдносно Бога може iснувати лише одна iстина, але дати

вичерпну вiдповiдь на це питання Вольтеровi не вдалося.

4.4.3 Жан-Жак Руссо.

Найвпливовiший дiяч Просвiтництва Жан-Жак Руссо

(1712-1778) вiдомий своїми творами 'Думки про походження та

основи нерiвностi мiж людьми' (1755), 'Суспiльний договiр'

(1762), 'Емiль, або Про виховання' (1762). Головна тема

праць Руссо - доля людини у суспiльствi, де iснує штучна

культура, котра заперечує природнi властивостi окремої особи.

Рацiоналiзм XYII-XYIII ст. не придiляв уваги чуттєвiй

дiяльностi людини як вiдокремленiй вiд iнтелекту та волi.

Руссо першим висуває тезу, що чуттєва дiяльнiсть, почуття

людини є не тiльки самостiйною чи особливою формою

суб'єктивностi, а що це є головною формою духовної дiяль-

ностi. Саме вiд Руссо починається лiнiя у фiлософiї, котра

висуває на переднiй план духовного життя неусвiдомленi,

пiдсвiдомi, iнстинктивнi цiлеспрямованi мотиви дiй особи.

Навiть совiсть та генiальнiсть у Руссо розглядаються як най-

вищi форми iнстинктивностi, що вiдокремленi вiд розуму.

Руссо першим висуває тезу, що розвиток iнтелекту порушує

природну гармонiю, баланс мiж здатностями iндивiда та потре-

бами органiзму, послаблює природнi сили людини.

Вже у першому творi (дисертацiя 'Думки про науки та

мистецтво', за яку Руссо отримав премiю Дiжонської академiї)

вiн доводить, що наука та мистецтво з часiв Вiдродження не

вдосконалили, а погiршили суспiльство. Так, розподiл працi

стає причиною порушення природної цiлiсностi та гар-

монiйностi людського життя. Спецiалiзацiя перетворює людину

на функцiонера великого механiзму, породжуючи професiйний

кретинiзм особи, робить природнi властивостi органiзму за-

лежними вiд людей iнших професiй. Це породжує вiдчуження лю-

дини вiд самої себе, коли iндивiдуальнiсть особи протистав-

ляється суспiльному мiсцю iндивiда. Згiдно з Руссо, головна

причина людських страждань - протирiччя мiж реальним станом

людини та її природними властивостями, мiж природою людини

та суспiльними iнститутами, мiж особистiстю та громадянством.

Протирiччя мiж природою та культурою, згiдно Руссо, не

може бути вирiшене шляхом повернення до дикого стану. Гар-

монiйнiсть, цiлiснiсть буття людини може бути повернена у

суспiльствi, а не в 'чистому природному станi'. Джерело про-

тирiччь цивiлiзацiї вiн вбачав у соцiальнiй нерiвностi лю-

дей, котра виникає з приватної власностi - на землю, знаряд-

дя працi. Загальний шлях подолання суперечностей суспiльства

Руссо бачив у змiнi системи освiти, методiв виховання.

У своїй системi виховання на перше мiсце Руссо висуває

почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне воле-

виявлення. Воля є зовнiшньою формою виявлення чуттєвої

дiяльностi суб'єкта. Суспiльне буття, таким чином, являє со-

бою специфiчну систему переробки, змiни чуттєвої дiяльностi.

Суспiльнi вiдносини утворюють те, що спiльне усiм людям, i,

разом з тим, протистоїть iнтересам кожної людини окремо.

'Мiж волею усiх та спiльною волею часто iснують суттєвi

вiдмiнностi. Воля усiх приймає до уваги частковi iнтереси та

являє собою сукупнiсть iндивiдуальних волевиявлень. Коли

вiдняти iз цих волевиявлень тi, котрi взаємно заперечують

одне одного, то залишиться спiльна воля'. У своєму поняттi

'суспiльний договiр' Руссо здiйснює спробу вирiшити про-

тирiччя мiж штучним та природним. Створюючи суспiльний до-

говiр, люди втрачають частину своєї власної свободи, необме-

жене право на все, що вони, згiдно iз своїми чуттями, бажа-

ють. Однак, при добровiльному вступi в договiр iндивiд сам

виявляє своє бажання обмежитись. Тому iндивiд стає громадя-

нином, iстотою, котра виявляє вищий тип свободи, анiж при-

родна свобода - здатнiсть до самообмеження. При чистiй