ня. Насправдi ця даннiсть є лише необхiдним уявленням, яке

виникає з продуктивної дiяльностi 'Я'. Щоб дiйти усвiдомлен-

ня дiяльностi 'Я', слiд мати здатнiсть розуму до цього. Таку

властивiсть, для котрої не iснує звичного протиставлення мiж

дiянням та його результатом, мiж суб'єктом i об'єктом, Фiхте

називає 'iнтелектуальною iнтуїцiєю'. Таким чином, не теоре-

тичнi положення роблять можливими практичнi, а навпаки,

практичнiсть робить можливою теоретичнiсть. Дiяльнiсть 'Я'

завжди веде до усвiдомлення протилежного. Сама дiяльнiсть

'Я' приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена

дiяльнiсть 'Я' з необхiднiстю вiдтворює протилежностi: мiж

дiяльнiстю та її завданням, мiж предметом i методом, мiж

знанням i незнанням.

При формулюваннi положень своєї фiлософiї Фiхте систе-

матично виводить, фiксує логiчнi категорiї. Керуючись 'анти-

тетичним' методом, вiн рухається вiд теоретичних загальних

положень - через розгляд вiдчуттiв, споглядання, уяви, а та-

кож мислення (розсуду, здатностi судження, розуму) - до по-

ложень практичного розуму з його властивостями та спрямуван-

нями. Викладаючи порядок розвитку категорiй, Фiхте показує,

що суб'єкт послiдовно пiдiйматься вiд нижчих щаблiв теоре-

тичної дiяльностi до вищих. Таким чином, метод 'науковчення'

вiдтворює iсторичний розвиток людського духу,природний про-

цес розвитку здатностi мислення.

5.2.3 Етика. Вчення про свободу.

Головною проблемою етики Фiхте вважав суперечнiсть мiж

необхiднiстю i свободою. Пiд впливом Спiнози вiн визнає, що

воля людини i уся її духовна дiяльнiсть взагалi детермiно-

ванi таким же чином, як i фiзична природа. Людина пiдко-

ряється законовi причинної зумовленостi не тiльки як части-

на або явище природи, а й як суб'єкт громадянського iсторич-

ного процесу. Згадана детермiнованiсть визначається настiль-

ки жорсткою, що Фiхте визнає усi поняття про випадковiсть

лише удаваними,такими, що виникають з недостатнього розумiн-

ня сутi справи, з необiзнаностi.

Як i Спiноза, Фiхте вбачає в свободi не безпричинний

акт, а дiю, що грунтується на пiзнаннi необхiдностi. Однак,

на вiдмiну вiд Спiнози, Фiхте вводить поняття 'ступеня' сво-

боди, що фiксує доступнiсть свободи людям у залежностi вiд

рiвня iсторичного розвитку суспiльства, в якому iндивiд пе-

ребуває, а не вiд iндивiдуальної мудростi. Свобода склада-

ється не з вилученої природної чи суспiльної необхiдностi, а

з добровiльного пiдкорення iндивiда законам та цiлям людсь-

кого роду. Таке пiдкорення базується на суспiльному пiзнаннi

необхiдностi. Постановка проблеми в iсторичному контекстi

допомогає Фiхте показати, що iснують рiзнi ступенi свободи,

зумовленi вiдмiнностями iсторичних епох.

5.3 Фiлософiя Ф.В.Шеллiнга.

5.3.1 Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг.

Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг (1775-1854) отримав у

Тюбiнгенi вищу духовну освiту, в Ляйпцiгу вивчав математику

i природознавство. Викладав у Iєнському, Ерлангенському,

Мюнхенському та Берлiнському унiверситетах. В фiлософськiй

еволюцiї Шеллiнга вiдсутнi чiткi межi мiж її етапами, якi

можна назвати як 'фiлософiя природи' (натурфiлософiя - 90-тi

роки XYIII ст.), трансцендентального iдеалiзму (1800 р.),

'фiлософiя тотожностi' (перше десятилiття ХIХ ст.) та

'фiлософiя одкровення'.

5.3.2 Натурфiлософiя.

У фiлософськiй еволюцiї Шеллiнга фiлософiя природи -

найважливiший етап. Якщо для Фiхте значення природи полягало

у тому, що вона протистоїть моральностi, а остання перемагає

природнi властивостi суб'єкта, то для Шеллiнга, навпаки,

природа - самостiйний предмет фiлософського дослiдження.

Перiод натурфiлософських дослiджень Шеллiнга спiвпав iз

вiдкриттями Вольфа, Гальванi, Ерстеда, Фарадея та iнших

дослiдникiв природи фiзичних явищ, хiмiї та фiзiологiї.

Шеллiнг використовував результати цих наукових досягнень у

своєму вченнi про природу.

У своїх працях: 'Iдеї фiлософiї природи' (1797), 'Про

свiтову душу' (1798), 'Перший нарис системи фiлософiї приро-

ди' (1799), 'Загальна дедукцiя динамiчного процесу' (1800),

Шеллiнг спирається не тiльки на Канта, а й на вчення

Ляйбнiца про монади.

До Шеллiнга фiлософи обмежували себе лише загальним по-

няттям 'природи' як механiзму iз своїми законами, власти-

востями. Шеллiнг звернув увагу на необхiднiсть вiдкриття в

природi реально iснуючих 'динамiчних протилежностей'. Вчення

про динамiчнi протилежностi в природi Шеллiнг доповнював

вченням про протилежностi в пiзнаннi. Природа, за Шеллiнгом,

є становленням духовного початку 'iнтелiгенцiї'; якщо в лю-

динi духовнiсть усвiдомлює себе, то в природi вона -

несвiдома.

Розглядаючи природу як силову динамiчну єднiсть проти-

лежностей, Шеллiнг вважає, що через усю природу проходить

протилежнiсть об'єкта i суб'єкта. Прообразом такої протилеж-

ностi вiн вважає полярнiсть полюсiв магнiта: вони одночасно

пов'язанi мiж собою i взаємнопротилежнi. Це - перше виявлен-

ня загального свiтового закону, котрий виявляє себе у проти-

лежностi позитивного i негативного зарядiв у електроди-

намiцi, у протилежномi вiдношеннi кислот i лугiв. Принцип

подiлу на протилежностi Шеллiнг впроваджує для розгляду явищ

органiчного життя. Вiн за допомогою поляризацiї класифiкує

рiзновиди явищ живої природи. На думку Шеллiнга, у природi є

сила, яка має властивостi живої сили. Роздвоєння цiєї сили

дозволяє природi утворювати новi форми природного iснування.

Уся природа - великий органiзм, у якому протилежностi гар-

монiйно поєднуються у єдностi, взаємне заперечення гар-

монiйно вирiшується єднанням. Цiлiснiсть живого органiзму

базується на гармонiях, а гармонiї мають духовну природу.

Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тiло

- продукт життєдiяльностi, результат смертi живого. Таким

чином, початок усiх речей має духовну основу, але ця духовна

основа є несвiдомою, животворною, немислячою.

Найважливiшими досягненнями фiлософiї природи Шеллiнга

було використання iсторичного погляду на природу. Саме

Шеллiнг проголошує, що природа iсторично давнiша за

свiдомiсть. Виникнення свiдомостi є результатом ряду змiн

природи.

Фiлософiя природи Шеллiнга час вiд часу вступала в су-

перечнiсть з досягненнями природничих наук. Тому ця

фiлософiя дуже швидко втратила свiй авторитет у колах приро-

додослiдникiв. Однак iсторично вона вiдiграла визначну роль.

5.3.3 Трансцендентальний iдеалiзм.

Пiсля створення основоположних принципiв 'фiлософiї

природи' Шеллiнг дiйшов висновку, що його вчення вiдповiдає

на питання: яким чином несвiдомо-духовна природа породжує

свiдоме, як iз об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак, для

iдеалiстичної фiлософiї завжди стоїть проблема: як

суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати вiдповiдь на це

питання Шеллiнг здiйснив у 'Системi трансцендентального iде-

алiзму' (1800).

Трансцендентальний iдеалiзм виходить з визнання первин-

ностi суб'єктивного 'Я' по вiдношенню до об'єктивного. Без-

посереднiм предметом вивчення трансцендентальної фiлософiї

проголошується суб'єктивне, його внутрiшнi акти, засобом йо-

го розгляду - 'iнтелектуальна iнтуїцiя'. На думку Шеллiнга,

традицiйне повсякденне логiчне мислення має форму лише

розсуду, дає знання