Услід за Беконом, Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу. Саме за часів Декарта природничі науки розробили метод, за яким надійно і точно можна було описати усі природні процеси. Він замислився, чи не існує такого ж надійного і точного методу для філософських досліджень. У своїй роботі „Роздуми про метод” Декарт замислюється яким методом повинен користуватися філософ для розв’язання філософських проблем. Таким методом він вважав раціональну дедукцію (від лат. deduction - виведення) – це перехід від загального до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Щоб досягти результату, необхідно розкласти проблему на число окремих частин, а тоді починати з найпростішої думки. Кожну думку треба „зважити і виміряти”. Наступним кроком філософа є перехід від простого до складнішого. Так можна побудувати нове знання. Як бачимо, Декарт охоче застосовував „Математичний метод”. Він вважав, що філософські істини слід доводити так само, як і математичні теореми, і робиться це тільки розумом. Першим кроком у процесі отримання достовірного знання має стати сумнів. Треба сумніватися у всьому. Якщо ми сумніваємося, то мислимо, бо сумнів – це акт мислення. Звідси Декарт виводить свою відому тезу: „Я мислю, отже, я існую” („Cogito, ergo sum”).

Мислення за Декартом – перша достовірна реальність. Може воно бути нічим, або бути порожнім? Ні. Воно наповнено вродженими ідеями, тобто знаннями, які одвічно існують у нашому розумі і не залежать ні від зовнішнього світу, ні від життєвого досвіду. (Пригадайте, що першим, хто говорив про вродження знання був Платон). Вроджені ідеї у системі Декарта – це основна характеристика нашого мислення. Звідки вони в ньому? Закладені Богом. Це ті ясні і прості положення, які є у нашому розумі, що ми не можемо у них засумніватися. Вроджені ідеї – це ті ж самі аксіоми, які не потребують доведення. Тому треба відштовхуватися від аксіоматичних вроджених ідей і виводити все можливе знання про дійсність.

Зазначте, зо дуалізм філософського світогляду Декарта позначили на його вченні про субстанцію. Філософ був переконаний, що сам є мислячою істотою, що існує Бог і зовнішня реальність. Декатр стверджував, що існує дві форми дійсності, або дві „субстанції”. Одна субстанція – це „мислення” або душа, а друга – протяжність або „матерія”. За Декартом, обидві субстанції походять від Бога. І хоч „мислення” та „протяжність” походять від Бога, вони цілком незалежні одне від одного.

Дуже цікавим ж погляд Декарта на людину. Так, вже у XVІІ ст. йде розмежування „душі” і „тіла”. Людське тіло, так як і тварини – є нічим іншим. Як механічним процесом. За Декартом, людина є елементом делікатного механізму. Але вона має ще й душу, яка дуже вільно поводиться щодо тіла. Процес мислення відбувається не в тілі, а в душі, яка незалежна від протяжної (матеріальної) реальності. Душа пов’язана зі спеціальним органом, який знаходиться у мозку, якій він називав „шишкоподібною залозою”.