КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема: „Філософія Стародавнього Китаю”

Ранньокласове суспільство давнього Китаю в VІ – ІІІ ст. до н.е. являло собою типову „східну” деспотію з вкрай вираженою соціальною нерівністю, де укоренилися застарілі патріархально-родові відносини. Це був період, коли сформувалися основні філософські школи: конфуціанство, даосизм, моїзм, фадзя (школа легістів).

Одним із важливих учень Стародавнього Китаю був даосизм. На відміну від конфуціанства, легізму і маоїзму, які головну увагу звертали на проблеми людини і суспільства, даосизм займався проблемами буття, небуття, питаннями об’єктивної картини світу.

Засновником даосизму вважається Лаоцзи (Лао-цзи) (579 – 499 рр. до н.е.). Лао – це прізвисько, що означає „старець”. Є думка, що означає „старець”. Є думка, що Лаоцзи залишив після себе книгу в п’ять тисяч слів „Дао-де-цзин” – „Шлях доброчесності, або Книга про силу і діяння”. Якщо для конфуціанців, моїстів, законників „дао” – це шлях розвитку, дорога, по якій ходять люди, то для даостів „дао” – всеосяжне світоглядне поняття. Це – закономірність, закон і, водночас, первоначало, першооснова. „Дао – корінь неба і землі, Дао – мати всіх речей, Дао лежить в основі світу”.

В автора трактату „Дао-де-цзин” дао роздвоюється і вступає в суперечність із самим собою. З одного боку, „дао – мати всіх речей”, їх основа, завдяки йому народжується все суще. Дао нескінченне, невичерпне, повсюди діюче. „Дао не має вигляду, не вигукує, не має Фоми, дивишся на нього, але не бачиш, слухаєш його, але не чуєш, ловиш його, але не можеш піймати”. Але ці дао внутрішньо пов’язані один з одним, переходять один в одного. „Обоє вони одного і того ж походження, але з різними назвами”. Безіменне дао ототожнюється з небуттям, а буття – дао, що має ім’я. У трактаті „Дао-де-цзин” говориться, що „буття і небуття породжують одне одного”, „у світі все народжується в бутті, а буття народжується в небутті”.

Отже. Встановлюючи певну послідовність. Можна уявити собі доаську картину світобудови. Небуття первинне. Це є дао, що не має імені. Воно на має імені ому, що, назвавши його, ми тим самим перетворили б його в буття. Звідси – небуття породжує буття. „під небом усе – лише тимчасово буває”, тобто усі речі, маючи першоосновою небуття, повсякчасно ідуть в небуття. „У світі велике різноманіття речей, але всі вони повертаються до свого начала”. Таким чином, життя природи й людини постає підпорядкованим не волі неба, як це традиційно вважалось в тогочасному Китаї, а всезагальному закону „дао”. Світ перебуває в постійному русі та мінливості. Діяти всупереч дао неможливо. Замість суспільного порядку даоси пропонували порядок природний, і тим самим їх погляди були протилежними не тільки поглядам законників з їх повним підпорядкуванням людини державі, а й конфуціанців.

Засновником давньокитайської філософії був Конфуцій (Кун-Фу-цзи), який жив у 551 – 479 рр. до н.е. Конфуцій походив з давнього аристократичного, але збіднілого роду. В нього було багато учнів. Конфуцій не залишив після себе жодного написаного рядка. Все відоме нам про Конфуція і конфуціанство – це записи, праці його учнів, що зафіксовані у так званому чотирикнижжі. До нього входять: 1) „Дасюе” – керівництво для чиновників; 2) „Чжунь-юнь” („Золота середина”, „Середина і постійність”, „Незмінна середина”); 3) „Лунь-юй” („Бесіди і висловлювання”; 4) „Мен-цзи” – книга конфуціанця Менцзи. Конфуціанство відображено і в „П’ятикнижжі”: Книга пісень, Книга історії, Книга перемін, Книга обрядів, літопис „Чунь-цю”.

Основний зміст конфуціанства викладено в книзі „Люньюй”. У центрі уваги етичного вчення конфуціанства – дао як моральний закон, людинолюбство, моральний ідеал. На питання „Що є жень?” (людинолюбство) Конфуцій відповів: „Не роби людині того, чого не бажаєш собі. І тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім’ї”. Людинолюбство (жень) він вважав золотим правилом моральності.

Людинолюблива людина повинна бути шанобливою, ввічливою, доброю, відданою, правдивою, стриманою, кмітливою, повинна допомагати іншим в їхньому моральному і діловому вдосконаленні. Але конфуціанське людинолюбство не поширюється на всіх людей. „Жень” стосується взаємин між синами і батьками, молодшими і старшими, чиновниками і державцем. Сини повинні шанувати своїх батьків, молодші – покорятися старшим. Шанобливість – основа всякого соціального порядку.

Згідно з Конфуцієм, люди поділяються на „шляхетних” і „низьких”. „Шляхетна” людина – це не просто високоморальна людина, а „син неба”, еліта, яка керує простолюдинами і примушує їх до праці. „Низька” людина не знає веління неба, тому не боїться його, їй не можна довіряти великі справи, бо з усього вона намагається мати користь, така людина не може бути людинолюбивою.

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить сила морального прикладу. Конфуцій, звертаючись до „шляхетних”, казав: „Якщо ви будете прагнути до добра, то і народ буде добрим. Мораль шляхетного подібна вітру; мораль низької людини подібна траві. Трава хилиться туди, куди дме вітер”. Згідно з принципом „жень”, державці мусять бути людьми мудрими, подавати „низьким” людям приклад правдивості, виявляти почуття обов’язку, піклуватися про них як батьки. „Коли в Піднебесній панує дао, то простолюдини не ремствують”. В основі управління народом необхідно дотримуватися морального закону дао. Отже, в управлінні народом конфуціанство віддавало першість моралі перед правом, переконанню перед примусом, силі прикладу.

Протягом тисячоліть, аж до наших днів конфуціанство зберігає свій вплив, визначає норми життя Китаю. Під впливом конфуціанства склалися і зміцніли характерні для Китаю форми соціально-сімейної структури, політико-адміністративної системи, стійкі зв’язки і