Помилки, прорахунки марксистського класово-революційного підходу до аналізу розвитку і перспектив капіталістичного суспільства. Теорія додаткової вартості лежить в основі марксистської економічної теорії і центральним пунктом наукового соціалізму. Із цієї теорії Маркс виводив необхідність соціалістичної революції і диктатури пролетаріату.

Маркс вважав додатковий продукт додатковою вартістю і надавав їй роль головної рушійної сили у виробництві. Додаткова вартість розумілась як результат неоплаченої праці робітника, інструментом капіталістичної експлуатації. Таке розуміння додаткової вартості мало явно політично-революційний смисл, розпалювало ненависть до капіталізму, заохочувало до революційної боротьби з ним. Тим більше, що все це обґрунтовувалось науково.

«… Рушійним мотивом і визначальною метою капіталістичного виробництва є можливо більше самозростання капіталу, тобто можливо більше виробництво додаткової вартості, отже, можливо більша експлуатація робочої сили капіталістом» Маркс К. Енгельс Ф. Соч. Т.23. С.342.

Інші економісти ще за життя Маркса доводили, що справа не в експлуатації одного класу іншим, а в комплексній взаємодії різних факторів виробництва в процесі створення вартості. Праця, земля, капітал, підприємець як фактори виробництва створюють відповідно чотири частини знову створеної вартості і оплату праці, ренту, процент і підприємницький прибуток. Це підтверджує світова господарська практика. Кожен отримує дохід в залежності від свого вкладу.

Історичний досвід показав, що до кінця ХХ ст.. класові суперечності згладились, профспілки, парламентаризм зблизили інтереси робітників і капіталістів, частка заробітної плати в ВВП зростала, а частка інших факторів виробництва знижувалась, а, отже, зменшувалась норма експлуатації. Капіталісти вже не зводять робітника до життя за прожитковий мінімум.

Бізнес – це боротьба і за додаткову вартість, за прибуток і за створення матеріально-технічної бази ефективної ринкової економіки. Економіка спирається на творчий процес втілення технічних, організаційних та інших нововведень. Ми живемо в такій цивілізації, що взаємовідносини між людьми по суті мають ринковий характер, тобто регулюються співвідношенням «продай-купи», «продавець-покупець», «витрати-результати». Кожен оцінює свої витрати, шукає найкращих для себе варіантів «заробити», раціональних принципів поведінки. Діяльність людини пов’язана з поняттями економії, раціональності, оптимізації, інновації, ріст якості праці, досягнення максимальної корисності.

Зростання демократизації суспільства, його гуманізації, утвердження громадянського суспільства відкинули марксистські вчення про класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, соціалістичну революцію. Слід відмітити, що в реальному соціалізмі існували не диктатура пролетаріату, а диктатура партії, і ще вужче – диктатура найвищої партійної верхівки, генсека.

Людство схиляється в бік іншої нереволюційної альтернативи – згладження соціальних суперечностей, розвиток соціального партнерства, формування громадянського суспільства, зміцнення демократії, створення суспільства вільних і рівних.

З ХХ ст.. капіталізм рухався переважно в ліберально-демократичному напрямку. Об’єктивний процес розвитку ринку, товарно-грошових відносин вивів розвинуті країни на дорогу нормального, забезпеченого і захищеного правом, законом життя. Панує тенденція-закономірність: науково-технічний та цивілізаційний процес пом’якшує класові суперечності, поліпшує життя людей. Класові розбіжності стираються, зростає роль загальнолюдських цінностей.

Економічні кризи, безробіття, анархія виробництва ринкової економіки долаються механізмами державного регулювання і науково-технічного прогресу. Зникло і абсолютне зубожіння робітничого класу. Робітничий клас живе краще, одягається пристойніше, харчується більш раціонально, частка оплати його праці в найпередовіших країнах складає 60-70% ВВП.

За останні сто п’ятдесят років в капіталістичному світі постійно створюються демократичні політичні інститути. Сучасне капіталістичне суспільство спирається більше на середній клас, ніж на буржуазію і робітників.

За трудовою теорією вартості Маркса, ціна товару визначається лише затратами праці, кількістю витраченого часу на виробництво товару. Австрійський економіст К. Менгер ще за життя Маркса запропонував теорію граничної корисності, яка враховувала не тільки витрати виробництва, але й корисність, попит. Шумпетер заявив на весь світ, що трудова теорія вартості Маркса «вмерла й похоронена». Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. М.: Экономика, 1995. С.59

Трудова теорія вартості не могла пояснити різницю в оплаті праці, наприклад, між робітником і великим артистом.

Марксизм взагалі перебільшував роль матеріального виробництва, штучно розділяв виробничу і невиробничу сферу, применшував роль інтелігенції. Сфера послуг вважалася невиробничою сферою, яка не створює вартості і додаткової вартості і ніби існує за рахунок матеріального виробництва і навіть паразитує на ньому. Маркс писав: «… Продуктивною працею є праця, яка виробляє товари, а непродуктивна праця – праця, яка здійснює послуги… Всі виробничі робітники, по-перше, створюють засоби для оплати непродуктивних робітників , а, по-друге, створюють продукти, що споживаються тими, хто не виконує жодної праці» Маркс К. Теории прибавочной стоимтости. Ч. I С. 143, 56. Сьогодні в розвинутих країнах частка сфери послуг значно розширюється, а частка матеріального виробництва зменшується. Чим вища частка сфери послуг, тим вищий економічний розвиток країни.

Людина має потребу не тільки в матеріальних продуктах, але й у духовних. Вона хоче мати потрібні знання, необхідну інформацію, послухати музику і пісню, провести цікаво дозвілля. Від задоволення цих нематеріальних потреб зростає її продуктивність праці, більш ефективнішим стає виробництво матеріальних продуктів. Самі знання стають продуктивною силою. Не серп і молот сьогодні є знаряддям праці, а машини, знання, інформація, комп’ютер, технологічна і телекомунікаційна система.

За Марксом і Леніним, капіталізація додаткової вартості, тобто накопичення капіталу неминуче веде до збільшення розмірів окремих підприємств. По мірі розвитку капіталізму виробництво щораз більше зосереджується на порівняно невеликої кількості великих підприємств, особливо у великій промисловості. На базі концентрації виробництва здійснюється концентрація і централізація капіталу. В кінцевому результаті все це призводить до утворення монополій, перетворення капіталізму в імперіалізм і далі до загнивання, загальної кризи, краху капіталізму. Концентрація і централізація виробництва і капіталу базується, на