Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відпо-відно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілес-ним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, без-відносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої праг-нуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фак-тично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протистав-ленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла кос-мосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа скла-дається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої час-тини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі грунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — мєтод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, входження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як державу, Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала на” зву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Пла. тон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі це тому, що вони грунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця со-ціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужні-стю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Цц держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Арістотель — теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років | пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, АрістсіД тель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, АрістотдИ залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"), Головною ж його філософською і^Н цею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слЯР "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський (І ст. до н. е.), який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фі-зики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Арістотела все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не при-рода, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Арістотелем, — науй "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скв" ріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети"-Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога-Однак Бог — це тільки "одне з начал". Тому філософія Арістотеля всф-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існу-ючого, оскільки воно береться як існуюче".

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Ме-тафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одно" му і тому ж в однаковому розумінні.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюются.

Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішу-че відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає