Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565— 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світо-гляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу почина-ють розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, І тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом І завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. І Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує дум-ку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (по-нять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: пи-тання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношен-ня мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії иикористовує метод доведення філософської тези, а не простого її про-голошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразився словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мисленням буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають вина-хідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і су-перечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне станові;

ще. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття ,що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має велї чину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — авт( філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов' космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненої і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емп докл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислиз Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і й нависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але люди пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479—431 рр. до н.е.), особливе часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла сво розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500—4281 до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісно перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді космогонічної гіпо-тези, відповідно до якої початковий стан світу — це нерухома суміш, шо не має форми, незчисленної кількості найдрібніших, чуттєво несприй-нятних часток (або "насіння речей"). В певний момент в якійсь части і простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента — "нус" (у перекладі з гр. — розум, дух). Концепція розум (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філйь софської думки ("вічний першорушій" у Арістотеля, ідея "первинном поштовху" у філософії Нового часу). Розум, за Анаксагором, найлегшД із речей, ні з чим не змішується, містить в собі повне знання про всН має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкове го обертального руху, викликаного розумом.

Поступово космічний вихор уповільнив свій рух, набувши оберталь-ного руху небесної сфери. Приведене у рух "насіння речей" прагне з'єднатися із собі подібним, утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Таким чином, в основі всіх речей, за Анаксагором, лежить множина "насіння речей". У всьому є все. Окрема ж річ є тим, що в ній перева-жає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини залишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність речовини.

Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припа-дає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда