Обгортки порівняно з двоплатовими запасками є більш розвиненою формою поясного одягу. Це суцільне полотнище, яким жінки обгортають стан. Для обгорток характерний червоний або чорний фон. Обгортку обгортали гладко довкола стану і підв’язували вовняною крайкою ,а зверху одягали вовняну запаску. В кінці ХІХ ст. в багатьох країнах України з’являється спідниця, виготовлена не лише з домотканих тканин але і з фабричних. Спідниця змінила всі побутуючі форми не зшитого поясного одягу–запаску, обгортку. плахту, дергу. Виготовлялись спідниці з домотканих полотняних, вовняних тканин вони побутували в північних і гірських районах України. В кінці ХІХ ст., коли спідниці уже виготовлялися із фабричних тканин, в центральних областях України їх почали шити з кашеміру, сатину, ситцю тощо.

Нагрудний одяг.

Велике багато народних задумів і смаків втілено в нагрудному одязі, його крої оздоблених і колориті, які зберігають чимало елементів далекого минулого. Нагрудний одяг–безрукавки–прикриває верхню частину тіла–груди і спину, сягає звичайно до талії часом майже до колін. Безрукавка здавна виступала однією з обов’язкових складових частин народного вбрання. І надалі, уже в той період, коли сформувались основні варіанти українсько народного костюма. За матеріалом нагрудний одяг поділяється на суконний, полотняний, хутровий і комбінований з двох тканин. Шилися безрукавки з домотканого, а пізніше з фабричного матеріалу різних кольорів, кроїлися найчастіше з одного шматка тканини, перегнутого на плечах. В побуті населення Закарпаття аж до початку ХХ ст. збереглася бунда (камазоля)–хутрова безрукавка прямоспинного крою, також довго побутували довго і жіночі бунди –короткі до талії, з широким вирізом горловини. Найбагатше оздобленим був гуцульський костюм, а кептарі особливо вигадливо прикрашалися –вишивкою, плетивом, сап’яновими аплікаціями, нашиттям, шнурами, мідними капслями. Недарма гуцули називають кептарі писаними.

Верхній одяг.

Велику різноманітність за матеріалом, кроєм, призначенням і колоритом виявляють форми верхнього одягу. В ХVІ і ХVІІ ст. серед назв верхнього одягу зустрічаються стародавні терміни(свита, каптан, кожух тощо).Матеріалом для виготовлення служили переважно сукно і полотно. Серед типів суконного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів і різновидності плащовидного одягу з рукавами. Найдавнішим зразком є гугля, яка до цього часу збереглася в Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля одягають молоді). Гугля застібалася під шиєю металевими чепрагами. Більш складним плащовидний одягом є лемківська чугання (чуга)–з вовняного сукна, з дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічками), плетеними в коси. Рукава чуга мала довгі, зашиті внизу, вони заміняли кишені. В порівнянні з гулею і чуганею більш розвиненою формою була гуня, що її носили на Закарпатті. Виготовляли її з білого або сірого ворсистого сукна, в якому після кожних трьох тканих ниток були вплетені довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік(звідси й назва: космата, коцьова, гуня). Основні види верхнього одягу українців крій мають прямий і розширений до низу. Найдавнішим є прямоспинний крій, також поширеним був і крій з вусами, коли при прямій спинці в боках нижньої частини вставлялися клини–вуса, фалди. В ХІХ –на початку –ХХ ст. поширена була свита. Найдавніші свити були природного білого кольору. Оздоблювалися свити аплікацією та вишивкою, багато прикрашалося кольоровими шнурами. Отже, як бачимо верхній одяг виготовлявся з різноманітних матеріалів , хоча незалежно від цієї різноманітності, мав багато подібного в крої. Всі його форми були розстібними, мали переважно рукава і розріз по середині. Найчастіше побутував одяг типу свити: прямоспинний, приталений, з підрізними бочками і вставними клинами(сіряки), з підрізними бочками і зборками з прохідкою (капоти) та зі зборками і фалдами(юбки).У типах верхнього вбрання український народ зберіг до наших днів велике багатство цікавих кроїв та орнаментальних композицій, які були пов’язані з доцільністю побутового використання. В них втілився виробничий досвід народу, нагромаджений сторіччями.

Пояси.

Обов’язковою приналежністю народного одягу українців був пояс, яким пов’язувались поверх сорочки, спідниці та верхнього одягу. Пояс–східнослов’янський термін, існують ще й інші його назви: опояска кушак ремень, дяга, крайка, черес, баюр. Пояс був складовою частиною одягу як чоловічого, так і жіночого Перші слов’янські пояси були плетені, згодом тканні з вовни, льону, коноплі, а також виготовленні з шкіри. Заможні верстви використовували на пояс дорогі тканини , а бідніше населення часто замість пояса носили лико, а той просто мотузку. В гірських районах України здавна відомі шкіряні чоловічі пояси. Черес–ремінний пояс, шириною 40-45см, який застібається трьома–п’ятьма й більше парами пряжок.

Способи зав’язування пояса залежали від форми одягу. Спідниці підперезували так, щоб кінці пояса зав’язувалися і висіли ззаду. Коли ж підперезували верхній одяг, кінці підтикали з боків. Чоловічі пояси були переважно плетені, досить широкі, фарбовані монохромно(Полісся, Волинь, Поділля),жіночі пояси –тканні, вузькі й поліхромні(мали назви: крайки, окравки, попружки, байорки). Найбільш поширенні пояси червоного і зеленого кольорів. Тканні пояси були або суцільного кольору або мали поздовжні кольорові смуги. На кінцях вони оздоблювались торочками. Плетенні пояси інколи закінчувалися великими китицями. Червоні пояси з подовжніми смугами різноманітної ширини і кольору характерні для Київщини, Волині. Зелені пояси зрідка бували смугастими,