Головні убори.

Процес розвитку та видозмін характерний не лише для окремих форм одягу, а й для певних його компонентів і, зокрема, головних уборів, які можна систематизувати за статево-віковими ознаками: чоловічі, жіночі й дівочі, а в межах цього поділу їх можна розрізняти За рядом інших ознак. За матеріалом і способом виготовлення чоловічі убори можна поділити на суконні, хутрові(шапки), й солом’яні (капелюхи); за формою–конічні, циліндричні, півсферичні; за призначенням у побуті–святкові, буденні й обрядові(весільні). За способом носіння жіночі головні убори виступають як самостійні(хустка, очіпок). При всій різноманітності жіночих уборів їхньою спільною рисою є тенденція щільно закривати волосся. Ще з давніх часів жінки влітку прикрашали голови свіжими квітами й вінками, а взимку замінювали їх восковими вінками. Зачіски українських жінок були старанні вони заплітали волосся у дві коси, обвиваючи їх вінкоподібно навколо голови, і обтикали зверху квітами. Серед дівочих головних уборів важливе місце займав обруч, обшитий тканиною що прикрашався бісером, штучними квітами, поверх якого розміщувався пучок трави. Вийшовши заміж, жінка обов’язково мала закривати голову серед українського народу побутувало повір’я, що з’явитися з«відкритою головою» «засвітити волосся»–найбільша ганьба для заміжньої жінки. Характерним для жіночого головного убору була очіпка. Це–м’які, плоскі, округлі накриття голови, що стягувалися ззаду стрічками. Українки, правило носять не один тип головного убору, а поєднують два і більше Згодом на зміну очіпок –прийшла хустка–звичайна плахта з лляної пряжі. У селянському побуті хустка мала багато призначень. Нею пов’язували, голову накривали хліб, вона була весільним дарунком для бояр і свашок, її використовували у весільному ритуалі: дарувала наречена старостам молодого, добірно вишиваною хусткою вона перев’язувала руку своєму судженому.

Чоловічі зачіски не такі різноманітні, як жіночі, хоча й вони впродовж століть підлягали змінам. Поширене серед чоловіків довге волосся, згодом більшість чоловіків прочинають голити голову за винятком чуба–оселедця, який закручувався за вухом. Поширені на Україні були ще й такі зачіски: «під ворота»–коли волосся втинається довкола голови, але ззаду залишається довшим, в «кружок» під «макітру»–на голову одягали макітру і навколо неї обстригали волосся. Чоловіки переважно мали вуса, а бороду відпускали лише старі. Чоловічі головні убори різноманітні: кругла шапка кізянка, низька циліндричної форми з чорної овчини. Поширена була також висока напівсферична шапка –стовбовата або кучма. Влітку носили солом’яний брилі і капелюхи. На початку ХХ ст., почали носити картузи з чорного сукна та кашкети з синього та зеленого сукна.

Взуття.

Найдавнішим взуттям українців були личаки та постоли, що побутували серед бідних верств населення. Крім постолів відомі ще і чоботи на підківках які носили більш заможні верстви сільського населення. На початку ХІХ ст. побутувало вже п’ять основних типів взуття: чоботи, черевики, личаки, постоли і ходаки. Кожне взуття поєднувалося з компонентами одягу, прикрасами ,а також відповідав рельєфу місцевості, кліматичним умовам. Старовинну форму взуття, що зберегла архаїчний спосіб виготовлення, –постоли носили в Карпатах і Прикарпатті. Чотирикутний шматок м’ятої шкіри мочили, загинали на кінцях та зшивали так, щоб утворювався гострий кінчик, а на зап’ятку сходилися два кінці залишаючи отвір на п’яти. Постоли й ходаки носили поверх полотняних або вовняних онуч та панчіх. Крім шкіряного взуття на Україні виготовляли взуття з кори дерев та рослинних стебел(їх плели з лика). В низинних районах України переважали черевики і виворотні чоботи тобто халяву, переди й підошву зшивали з вивороту. Перед тим як вивернути чобіт, його намочували і тоді вшивали каблуки та закаблуки(задники). Всередину вкладалися теплі устілки(із соломи). Святкові чоботи, особливо для дівчат та молодиць виготовлялись з червоного, зеленого й жовтого сап’яну. Такі чоботи були з подвійною підошвою та високі каблуки з мідними підковами. Жіночі чобітки оздоблювалися кольоровою аплікацією. Улюбленими декоративними елементами були так звані «кучері, кольорові шнурочки закріплювалися обміткою, яка також є одним із декоративних засобів.

Отже, як бачимо природні умови зумовлювали типи взуття: в гірських районах постоли і ходаки, на Поліссі –личаки, а в низинних районах України –черевики та чоботи.

Прикраси.

Яскравими зразками художньої творчості давньоруських майстрів є різноманітні жіночі та чоловічі прикраси–діадеми, сережки, підвіски, фігурні бляшки, нашивки на одяг. Носили прикраси на руках, на чолі, у вухах, на грудях, шиї та поясі. Носили прикраси і чоловіки–підвіски, гривни, сережки. У ХVІІ-ХVІІІ ст. художньої досконалості добиваються львівські золотарі, крім прикрас починають виготовляти–дукачі, що стали одним з компонентів оздоблення одягу. Неможливо уявити народний святковий одяг України ХІХ –початку ХХ ст. без великої кількості шийних прикрас. Намисто–одна з давніх, найпоширеніших прикрас його виготовляли з коралів. Заможні жінки носили привозне намисто з кольорової смальти (червоного кольору –кровавниці, блискучі–блискавки, білого–перли). Також жіночі прикраси плели з бісеру, нанизаного на одну нитку, плели широкі, у вигляді півкруглого або круглого коміра селянки–кризи. Здавна відомі і поясні прикраси–пояси які були витвором ювелірного мистецтва. Ручні прикраси–це металеві та скляні браслети, перстні, які виготовляли з міді, срібла, золота. З вушних прикрас відомі ковтки форма яких була різноманітна.

Комплекси одягу етнографічних районів України.

Культура українців соціалістична за змістом, національна за формою. Локальні особливості культури і побуту, що складалися протягом століть відходять у минуле. Стають надбанням історії риси архаїзму, але залишається жити все те з народного досвіду , що позначено доцільністю