Консервативне розуміння власності саме і стало спробою артикуляції цього "дотеоретичного, неартикульованого досвіду", що втілює в собі прямі і безпосередні зв'язки між особистістю та її власністю. Мангейм посилається на відомого консервативного письменника А.Мюллера, який вважав маєтки продовженням людського тіла й описував феодалізм як амальгаму людини і речі Мюллер вважав, що в зникненні цього зв'язку винне римське право і називав його "французькою революцією римлян".

Відгомони такого консервативного підходу виявляються в класичній німецькій філософії, зокрема в Гегеля. Відповідно до цього підходу сутність власності полягає в тому, що "у цю річ я вклав свою волю", а "зміст власності полягає не в тому, що вона задовольняє потреби, а в тому, що в ній зникає чиста суб'єктивність особистості". Інакше кажучи, власність — це об'єктивація особистості, "продовження" її у світі речей. Точно так само елементи, і дуже суттєві, консервативного ставлення до власності виявляються в марксизмі, про що мова йтиме нижче.

Таким чином, дилема, що виникла вже в Новий час, — "бути" чи "мати" — у традиційному суспільстві та традиційній свідомості зовсім не була дилемою, не припускала необхідності вибору: "бути" і "мати", значною мірою означали те саме Буля і "власність", якою і не збігалися, то знаходилися у відносинах нерозривної взаємозалежності.

Абстрактне розуміння власності

Розрив між буттям і власністю позначався у міру розвитку грошової економіки. Гроші, виступаючи як універсальне вираження будь-якої цінності, тим самим релятивізували всі цінності. Єдність буття і власності зумовлювали існування якісно різних життєвих стилів чи способів життя, а також і якісно різних особистостей, що протягом усієї історії було передумовою всіх жорстких систем соціальної ієрархії' — від кастової до станової. У цьому розумінні використання варварами грошей як скарбів, про що згадувалося вище, було глибоко консервативним актом. Гроші використовувалися тут усупереч властивій їм релятивізуючій функції як спосіб консервації, збереження особистісної унікальності їхніх власників. Парадоксальним чином для цього вони повинні бути вилучені з обігу, тобто позбавлені їхньої економічної ролі.

Пізніша "абстрактна " власність, яку консерватори протиставили "справжній" власності, народилася саме з грошей, що стали загальними посередниками. Гроші розірвали природні зв'язки між речами так само, як і природні, "справжні" зв'язки між речами й особистостями. "Володіння" відірвалося від "буття". Цей факт мав різноманітні наслідки, як соціальні, так і етичні. Зруйнувалися соціальні ієрархії, які колись здавалися природними (хоча на їхнє місце прийшли нові, і вони не сприймаються уже природними, що корениться в самій природі речей), зріс ступінь людської свободи (хоча це значною мірою негативна свобода, що розуміється як свобода від речей, від обов'язків тощо), змінилася природа моральної повинності. Відносини власності втратили колишню конкретність і повноту емоційної пов'язаності речі і власника й абстрагувалися у формі юридичних норм. Речі набули здатності без праці змінювати власників, розлучення речі і власника вже не означає збитку для нього, власника особистості, якщо втрата відшкодована грошима. Ще раз повторимо: виникнення загального еквівалента знеособило власність.

Досить несподіваним може здатися, що ставлення марксизму до власності значною мірою відтворює консервативний підхід. "Комуністичний маніфест", наприклад, цілком є критикою абстрактного характеру міжлюдських відносин при капіталізмі. Ця абстрактність у марксистській думці представляється через поняття відчуження. Відчуження робітника від продукту його праці є, власне кажучи, відчуженням речі він власника. Середньовічний ремісник вкладав у річ самого себе, і зроблена ним річ була, по суті, втіленням його особистісних якостей, за Гегелем, проекцією його волі. У капіталістичному виробництві ця залежність зникає. Провиною тому, зрозуміло, є не тільки "власність на засоби виробництва": саме масове, фабричне виробництво, коли з конвеєра сходять однакові речі, а працівники взаємозамінні, також стає одним із джерел цього відчуження. Іншим джерелом є опосередкована роль грошей, що виступають для робітника еквівалентом витрачених ним сил і умінь. Так чи інакше, відчуження існує. Критика в марксизмі відчуження речі і володіння, що виливається в критику капіталістичного суспільного устрою взагалі, робить цю критику консервативною.

Співпросторовість та сучасність

Земля у свідомості консерватора відіграє ще одну, не менш значну роль. Нелюдські індивідууми є творцями історії, навіть не народ як сукупність індивідуумів (народні маси в марксистському розумінні), а земля як місце подій, місце історії. Утім, ці два розуміння землі між собою тісно внутрішньо пов'язані.

Мангейм цитує Й.Мозера, який сказав, що "...історія Німеччини мала б зовсім інший хід, якби ми простежили всі зміни долі маєтків як справжніх складових частин нації, визнавши їх тілом нації, а тих, хто в них жив, гарними чи поганими випадками, що можуть статися з тілом".

Ставлення консерватизму до землі поширюється до специфічного ставлення до простору взагалі. Як точно відзначає Мангейм, прагнення до просторового упорядкування подій на противагу тимчасовому їх упорядкуванню характерне для консервативного бачення історії на противагу демократичному ліберальному баченню. Німецький консерватор-романтик А.Мюллер навіть запропонував увести термін "співпросторовість" замість терміна "сучасність", що мав у той час яскраво виражене демократичне забарвлення.

Зв'язок демократії і часу, показує Мангейм, закладений у самій суті демократичної процедури. Суспільна думка, тобто руссоїстська "спільна воля", не існує поза моментом її прояву, чи то в голосуванні, в акламаціях чи в даних соціологічних опитувань. Динаміку її можна простежити тільки додаючи одна одній тимчасових зрізів. Час тут атомізований, так само, утім, як і соціальна чи національна спільність. І те, й інше складається з атомів — ізольованих моментів та ізольованих індивідуумів. Суспільна думка не має своєї субстанції, так само, як і спільність, думкою якої вона є. Вона може нескінченно мінятися в часі, існувати як сума думок, що утворюють суспільство ізольованих індивідів.

З консервативного погляду, "народний дух", менталітет нації субстанціональний і зберігає самототожність у часі. Це означає, що час не є істотною детермінантою національної історії. Але нею є земля, тобто простір, на якому реалізує себе нація. Звідси — протиставлення "стгівпросторовості" й "сучасностім. Той же Мюллер, відповідаючи на питання "що є нація?", відмовлявся вважати нацією сукупність людських індивідуумів, що населяють у даний момент частину земної території, іменовану, скажімо, Францією. Нація — щось набагато більше, це "крихке співтовариство, довга низка минулих, теперішніх і майбутніх поколінь, що виявляється в спільній мові, звичаях і законах, у переплетенні різноманітних інститутів використання землі..., у старих прізвищах, і в результаті — в одній безсмертній сім'ї... монарха". Таким чином, нація виявляється не тимчасовим і досить випадковим зосередженням індивідуумів на певному просторі Народ і його земля — це дві сторони глибокої фундаментальної єдності, розірвати яку не можна, не знищивши націю як таку.

Не останнє місце у визначенні нації займає сім'я. Сім'я розуміється тут, зрозуміло, не тільки як демографічна категорія, а як соціальна одиниця, пов'язана з землею, маєтком, садибою. Територія країни - це "маєток" сім і монарха; звідси йде консервативне поняття про суверенітет. Монарх — не просто символ державної єдності. Тут більш глибокий, не символічний, а воістину "живий" зв'язок.

Не випадково тому антифеодальні революції, як французька, так і російська, знаменувалися знищенням королівської (відповідно царської) сім'ї. Демократичне тлумачення цього факту говорить, що, наприклад, більшовики прагнули знищити "символ", "гасло", під яким могли б збиратися контрреволюційні сили. Насправді для людей, що мислять консервативно, знищення царської сім'ї не символізувало загибель режиму, а було рівносильне знищенню держави як такої. Саме після знищення царя почався стрімкий розпад імперії, що потім, уже під Радами, відновлювалася як федеративна держава (ми залишаємо осторонь питання про істинність цього федералізму). Те ж саме відбувалося і у Франції: федералізація стала ніби безпосередньою реакцією на знищення королівської сім'ї, а відновлення унітарної держави стало прямим наслідком Реставрації. Консерватор Е.Берк у своїх " Міркуваннях про революцію у Франції" запекло протестував проти федералізації Франції, тобто надання самостійності французьким провінціям. Гітлер — у певному розумінні зразок консервативно діючого діяча, для якого земля і кров (раса) відігравали першорядну роль, — в останні місяці свого життя відчував утрату німецьких територій, захоплюваних союзниками, як утрату частин власного тіла.

Ліберальний світогляд і світосприймання начисто втрачає цю корінну для консерватизму інтуїцію зв'язку землі і сім'ї, землі і народу, чи, можна сказати, інтуїцію тілесності нації. Земля, що стає предметом комерційного договору, байдужа стосовно свого власника, як, утім, і свого мешканця; також і для власника,