Земля як власність

Якщо ж проаналізувати новітній розвиток уявлень про власність, характерних для лівих політичних рухів (особливо уявлень про земельну власність), можна відзначити наявність у них глибоко консервативних мотивів. По-перше, це уявлення про обмеженість власності на землю і про зв'язок цієї власності з безліччю обов'язку власника. По-друге, це взагалі обмеження права власності на землю і практичне зведення ролі власника (posessoi) до ролі орендаря, утримувати, коли дійсним власником є держава, що виступає в ролі "сеньйора". По-третє, обмеження комерційного оббігу земельної власносгі. По-четверте, встановлення найтіснішого зв'язку між земельною власністю й особистістю власника, що втілюється в гаслі "Землю тим, хто її обробляє!". Тільки той, хто безпосередньо працює на землі, тобто віддається їй, упредметнює в ній власну особистість, може бути власником землі. Володіння повинне в повному розумінні слова стати "амальгамою" людини і речі, у даному випадку землі.

Протилежний, ліберальний проект припускає повне зняття всіх обмежень на право власності на землю. Земля може необмежено продаватися, купуватися, передаватися в оренду, підлягати будь-якому користуванню аж до зловживання. Вона стає таким же абстрактним товаром, як і будь-який інший товар. Усі пов'язані з нею особистісні, сімейні, історичні та інші символічні асоціації можуть включатися в її вартість (тобто одержувати те ж саме абстрактне грошове вираження), а можуть бути відкинуті як нерелевантні. У будь-якому випадку земля стає відчуженим об'єктом.

Тут мова не йде про порівняльні достоїнства того чи іншого проекту. Нам важливо тільки підкреслити: а) специфіку консервативного ставлення до власності як глибоко особистісного ставлення, що припускає єдність володіння і власника; б) консервативну природу підходу до проблеми власності з боку "лівих" партій і політичних рухів.

Структура ідеологій

Консервативна і ліберально-прогресистська ідеології — це не тільки теоретичні системи, а й існуючі в основі цих систем своєрідні, як говорив Мангейм, способи мислення. Ліберально-прогресистський спосіб мислення грунтується на ідеї "природності" певного соціального й індивідуального існування. Найбільш яскравим її вираженням була концепція природного права.

Мангейм таким способом класифікує головні характеристики думок, пов'язаних з ідеєю природного права.

А. Зміст концепцій, заснованих на ідеї природного права:

доктрина природного стану;

доктрина суспільного договору;

доктрина суверенітету народу;

доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо).

Б. Методологічні риси думки, заснованої на ідеї природного права:

раціоналізм як метод вирішення проблем;

дедуктивне проходження від загального принципу до конкретних випадків;

постулат загальної правомочності стосовно кожного індивідуума;

постулат універсального застосування всіх законів для всіх історичних і соціальних спільнот;

атомізм і механіцизм (складні цілісності—держава, право й інші — конструюються з ізольованих індивідуумів чи факторів);

статичне мислення (правильне розуміння загальних принципів вважається самодостатнім і незалежним від впливу історичних змін).

Мангейм формулював ці принципи стосовно ідей Просвітництва, реакцією на які став німецький консерватизм XIX ст. Марксизм і родинні йому різновиди лівої ідеології сформували в XIX - початку XX ст. новий варіант прогресистського світогляду, хоча і пов'язаний генетично з філософією Просвітництва, але який став на істотно інші теоретичні позиції. Сам Мангейм, дуже і дуже залежний від марксизму, не робив марксистський "прогресизм" предметом систематичного аналізу, хоча саме марксизм, зберігши ідею прогресу, істотно змінив, можна навіть сказати, перевернув теоретичні принципи природно-правового підходу. Стосовно марксизму мангеймівська класифікація буде зовсім іншою. Зміст концепцій, пов'язаних з марксистським баченням суспільства:

доктрина природного стану фактично відкинута; однак точніше буде сказати, що вона виведена "за дужки" історичного процесу: природний стан – це стан "до" історії (деякий первісний комунізм) і "після" історії (майбутній комуністичний стан суспільства - вільна асоціація індивідуумів), історичний же стан суспільства є структурою насильства одного класу над іншим;

доктрина суспільного договору заперечується, принаймні стосовно історичного стану суспільства: місце "спільної волі" займає воля класу, а місце договору — антагонізм і непримиренна боротьба;

доктрина суверенітету народу також відкинута, її місце займає доктрина суверенітету класу, шо посідає пануюче становище на тому чи іншому етапі розвитку суспільства;

доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо) не визнається, її місце займає доктрина невід'ємних прав класу на реалізацію своєї історичної місії, незважаючи на і всупереч думкам, бажанням і правам окремого індивідуума.

Таким чином, теоретичний зміст ідеї природного права в його буржуазно-демократичному варіанті був відкинутий цілком і повністю. На місце права була поставлена класова воля, але не як колективна сваволя, а як воля, що має своє об'єктивне, тобто у певному розумінні теж природне підґрунтя в необхідному "природно-історичному" процесі розвитку. У результаті місце абстрактного індивідуума як основи дедукції в марксисткій версії теорії суспільства і суспільного прогресу зайняв соціальний клас—явище настільки ж універсальне, як і руссоїстська природна людина. І не дивно, тому що, незважаючи на докорінну зміну теоретичного змісту ідеї прогресу, методологічні принципи мислення прогресу, властиві природно-правовому підходу, як вони описані Мангеймом, були цілком сприйняті марксизмом (за винятком хіба що п'ятого принципу, де на місце "індивідуума" має бути поставлений "клас").

Консерватизм бореться з прогресизмом на обох фронтах.

1. У теорії сукупності доктрин як природно-правового, так і марксистського підходу протиставляється ідея "історичного індивідуума", що розвивається на власній винятковій підставі, а тому не підлягає абстрактному розгляду з погляду загальних норм і принципів. Ідеї історичного індивідуума відповідають найрізноманітніші концепції історико-культурної і навіть соціальної "самобутності", "народного духу", "національного менталітету" тощо. Саме ця самобутність й індивідуальність кожного суспільства, кожної цивілізації чи якого-небудь іншого "історичного індивідуума" повинна свідчити про неможливість механічного перенесення на одне суспільство норм і закономірностей, характерних для іншого суспільства.

Спочатку, на етапі виникнення консерватизму ця констатація самобутності мала своє прагматичне обгрунтування: вона повинна була запобігти зараженню європейських суспільств ідеями французької революції. Але свого часу вона підкреслюється всюди там, де робиться спроба "пересадження" соціальних, економічних культурних зразків, що сформувалися в одному суспільстві, - в інше що знаходиться в процесі зміни.

Доктрина природного стану заперечує консервативне мислення. Консерватор може погодитися з ідеєю "природного стану" тільки в тому випадку, якщо цей природний стан — не якась позаісторична абстракція, що володіє нормативним змістом, а історично сформована дійсність життя конкретного суспільства. Для природно-правового мислення природний стан — розумний стан, тобто стан, що відповідає вимогам розуму. Для консерватора — розумна дійсність. "Усе дійсне — розумне", — консервативне мислення приймає цей гегелівський афоризм.

2. Так само доктрина суспільного договору не відповідає консервативному мисленню. Суспільний устрій для консерваторів — не продукт договору споконвічно вільних, тобто вільних від суспільних зв'язків, конкретних біографій і обставин індивідуумів, а результат розвитку суспільного організму. Тому вважати суспільство результатом договору так само безглуздо, як вважати організм результатом домовленості складаючих його рівноправних і однакових клітин. Клітини різні за своєю природою, індивідууми, що складають суспільство, теж різні за своєю
природою — такий висновок з концепції суспільного організму.

З цим пов'язана ідея споконвічної нерівності людей. Справа, звичайно, не в тому, що люди нерівні за своїми фізичними даними, за біографіями, життєвим досвідом, обставинами народження. З такою нерівністю безумовно погоджуються і ліберальні прихильники природно-правових поглядів. Люди нерівні і за своїми соціальними рисами; основою цієї нерівності служить традиція, що розподіляє людей за кастами, станами, класами і згладжує всі інші, випадкові нерівності. Уданому розумінні консервативний світогляд — це ідеологія соціальної стабільності, що наказує індивідуумам певну ідентифікацію і не заохочує до її зміни. Зрештою, ідеалом консерватора є станове суспільство з його стійкими ідентичностями і відносно низьким рівнем соціальної мобільності. Воно ж — органічне суспільство, вибудоване не за розумом, а за історією.

3. Ідея суверенітету народу також далека від консервативного способу мислення. Спочатку суверенітет (від франц. souverain — володар, пан) як право незалежної і вищої влади, що не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що він накладає на себе сам, вважався належним винятково володарю — королю, царю,
імператору. Потім природно-правове мислення сформулювало уявлення про суверенітет народу, що редукується до вищої влади спільної волі. З кінця XIX ст. носієм суверенітету вважається держава.

У нинішній час суперечку консервативного і ліберально-прогресистського мислення з проблеми суверенітету можна звести до суперечки про межі влади держави. Якщо держава — продукт суспільного договору, то вільні індивідууми, домовившись між собою, відчужують на користь держави якусь рівну для всіх частку споконвічно належної їм свободи. У цьому випадку суверенітет держави спочатку обмежений і не є суверенітетом у власному розумінні слова. Навпаки, держава виконує тут роль слуги, прислуги, домоправителя в суспільному домі" Якщо ж держава розглядається як органічна єдність, її суверенітет безмежний,, свобода, якою володіють індивідууми, отримана ними від держави. Зрозуміло, це дві полярно протилежні