УДК 821.161.2.2.09(043.5)

Т.Й.Бандура

Художня своєрідність поетики новелістичного жанру Василя Симоненка

В статті досліджується своєрідність поетики новел Василя Симоненка, розглядається творчість письменника в контексті українського літературного процесу.

Ключові слова: поетика, жанр, новела, романтизм, сугестія

Читаючи новели Василя Симоненка, підходиш до розуміння того, що це високохудожня поезія в прозі, яка засвідчила потенційні можливості письменника в епосі. «Витязь молодої української поезії» [2, с.З] увійшов у пору творчої зрілості, і багатогранний талант відреагував майстерністю не тільки в поетичних жанрах, а й відзначився в сфері «малої прози», розкриваючи перед ним нові перспективи. Але жорстока смерть скосила письменника в молодому віці, підтверджуючи його поетичне пророцтво: «в тридцять смерті в очі подивлюсь» [4, с.20]. Та й безжалісною до нього була не тільки смерть, а й трагічні обставини в житті нашого народу, в долі України. Василь Симоненко один із того покоління, що, пробуджене хрущовською відлигою, прагнуло сказати правду про свій час і про себе, звільнитися від ідеологічних догм доби сталінського культу і повернутися обличчям до загальнолюдських духовних і моральних цінностей.

Творчість представників покоління «шістдесятників» була теплим повівом після важкої холодної доби, що, на жаль, не приніс з собою потепління. Замість нього незабаром почалася затяжна задушлива доба застою, одною з найголовніших цілей якої було обездуховлення і знеособлення людей, народів, культур. І як результат не маємо видання, яке б охоплювало всю художню спадщину письменника, до того ж у справжньому, а не спотвореному вигляді. Не зібрана і не впорядкована була і проза Симоненка. Початок цього зробило видавництво «Каменяр», випустивши в 1965 році збірку його оповідань «Вино з троянд». Справедливо зазначає львівський вченийлітературознавець М.Ільницький, що «у жанрі «малої прози» талант письменника тільки розкривався, але оповідання засвідчують, що Симоненко відчував можливості прози дати ширшу картину життя, аніж дозволяє поезія, реалізувати той багаж вражень і спостережень, який виніс з рідної Полтавщини і який давала йому журналістська практика» [1, с.444].

В новелах Василя Симоненка вражає внутрішня одухотвореність, яка переважно протистоїть чи то духовній ницості, чи просто побутовій приземленості. В цьому виявляється романтичний підхід до життя, такий характерний для багатьох віршів Симоненка. У багатьох персонажів новел письменника зі шкаралущі буднів прокльовується спрага духовності, якої не може притлумити ні абсурдність бюрократичної машини, ні інерція узвичаєного побуту, що підминає людські характери, нахили, пориви.

Відкривається книжка однойменною новелою «Вино з троянд». Романтична оповідь про безмовну любов кульгавого горбаня Андрія до сільської красуні Ольги, яка уособлює високо естетичне начало, недосяжне багатьом красу, високе кохання, Автор вводить у твір образ краси для гармонійного злиття її з духовністю найбільш важливою гранню людського існування, бо так рідко в реальності ці дві естетичні іпостасі поєднуються в одному людському тілі. Письменник ідеалізує людську сутність, представлену чоловічим і жіночим началом, які доповнюють одне одного індивідуальною багатогранністю. Не дарма Симоненко зображує кохання на фоні квітів символів краси, молодості, фізичної й духовної досконалості, він хоче довести читачеві, що романтичні пориви душі інколи важливіші за раціональні помисли. Закінчується твір на диво вишукано й красиво: дівчина оцінює душевне багатство хлопця, який рано зостався без матері, проте вирощував у себе в садибі лише виноград, яблуні, вишні таквіти і жодної городини. У творі квіти асоціюються з щастям, до якою прагнуть і фізично красива людина, і духовно багата, тому ці прекрасні троянди поєднують серця Ольги й Андрія. З уст дівчини лунає жива істина про вічність духовності й тлінність краси: «Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки... Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину набурякахде й та врода дінеться...» [4, с.244]. Наративне полотно твору пронизане ідеєю всесильності кохання, заснованою на духовності. Цей твір можна було б назвати баладою в прозі.

Новела «Кукурікали півні на рушниках» написана реалістичнішим пером. Тут є влучні спостереження, задерикуваті діалоги двох закоханих, дія розгортається на рельєфно виписаному загальному тлі. Віктор і Ониська люблять одне одного, про це знає все село, а тим часом гордість заважає комусь із них першому зізнатися в своїх почуттях. Зрештою Віктор навіть приходить «сватацця», але робить це так незграбно й водночас із потерпанням за свою пиху, що таки одержує одкоша: «Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів. Ониська ридала над вишиванням» [4, с.245]. Василь Симоненко у новелі надає пейзажу сугестивного значення, природа вбирає в себе й відтворює настрої й почуття героїв: тривожність, неспокій, вагання перед вирішальним життєвим етапом. Пейзажні описи нагнітають загальний фон оповіді: «Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни» [4, с.245]. Метафори «обмацувала», «пірнала» семантично доповнюють одна одну у відтворенні розгубленості перед випробуванням коханням. Твір переповнений драматизмом, напругою між внутрішніми переживаннями героїв, які передаються й читачеві, та їхнім зовнішнім неадекватним виявом. На відміну од попереднього, це оповідання несе більшу частку життєвої вірогідності.

Новела «Весілля Опанаса Крокви» ще один, зовсім незвичайний варіант драматичного розв'язання складних життєвих колізій