ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

БАРАНЦЕВА Каріна Костянтинівна

УДК 316.344.42

ЕЛІТА ЯК ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському державному лінгвістичному університеті (кафедра філософії).

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

БОНДАРЧУК Інна Анатоліївна,

Київський державний лінгвістичний університет,

завідувач кафедрою філософії

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

БИЧКО Ада Корніївна,

Київський державний інститут

театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого,

завідувач кафедрою суспільних наук

– кандидат філософських наук

САДОХА Олена Володимирівна,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.Сковороди,

в.о. доцента кафедри філософії

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії, м.Київ

Захист відбудеться “23” лютого 2001 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “13” січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук СИТНИЧЕНКО Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена, насамперед, завданням соціоструктурного реформування українського суспільства і має своїм безпосереднім витоком процес національного відродження України, його колізії, протиріччя та проблеми самоосмислення. Актуальність визначається також тим фактом, що в радянському просторі проблема еліти не тільки полишалася на периферії соціогуманітарних досліджень, але поставала, передусім, в “негативному” забарвленні – лише як об'єкт наукової критики. Криза соціалістичної ідеї, розпад соціальної системи, в котрій панували її модерністські принципи, цінності та норми, трансформація масової свідомості знаменні не тільки “зняттям” заборони на тему еліти як “класового” утворення, а й визріванням потреби з боку гуманітарної думки заповнити певні “білі плями” в своєму дослідницькому арсеналі, що означає не лише переосмислення теоретичного західноєвропейського спадку, але й зміну орієнтирів та способу організації сучасного філософського мислення. Необхідність означеної зміни пов'язана, в першу чергу, з тим, що ціла низка соціокультурних зрушень, властивих для посткомуністичного суспільства, які узагальнюються у понятті “транзитного соціуму”, дає змогу як вітчизняним дослідникам (Є.Бистрицький, Є.Головаха, С.Катаєв, А.Клепіков, С.Макєєв, А.Федоров та ін.), так і аналітикам з інших пострадянських країн (Н.Аітов, Л.Іонін, Ю.Качанов, Н.Козлова, Н.Смірнова, Н.Шматко та ін.) визначити посткомуністичне суспільство як суспільство постсучасне, яке, таким чином, “важко чи взагалі неможливо описати за рецептами класичних соціально-філософських систем” (Є.Бистрицький).

Осмислення нової, унікальної української соціокультурної та духовної ситуації, в контексті котрої своєрідно “ставиться під питання” класична спадщина взагалі та її модерністський дискурс про статус і етос еліти, зокрема, поглиблює також переконання в принциповій практичній значущості дискурсу про еліту: адже його теоретична артикуляція є водночас і способом формування самої еліти, з якою небезпідставно пов'язується поступ України в майбутнє. Відповідно, “емпіричною” формою актуальності та теоретичної значущості теми може слугувати (і слугує) дискурс про національну еліту, що інтенсивно артикулюється сьогодні як в Україні, так і в інших посткомуністичних країнах. Зокрема, в Україні питання національної еліти в тому чи іншому контексті піднімають такі сучасні науковці, як О.Апанович, Л.Бевзенко, А.Бичко, І.Бичко, О.Білий, С.Білокінь, Д.Видрін, С.Вовканич, Б.Гаврилишин, О.Гарань, В.Горський, С.Грабовський, О.Донченко, А.Єрмоленко, О.Злобіна, Ф.Канак, Ю.Канигін, Б.Кухта, О.Лазоренко, В.Малахов, І.Мойсеїв, В.Пазенок, А.Пахарєв, В.Полохало, В.Потульницький, А.Ручка, В.Скуратівський, А.Слюсаренко, Л.Сохань, М.Степико, В.Танчер, В.Тихонович, П.Толочко, В.Чорноволенко, Л.Шкляр, М.Шульга та ін. Серед російських дослідників увагу темі еліти приділяють М.Афанасьєв, Г.Ашин, Л.Бабаєва, Д.Бадовський, С.Барзілов, О.Чернишов, Г.Водолазов, О.Гаман, І.Діскін, Г.Дробот, С. Кугель, І.Куколєв, Р.Ривкіна, Е.Таршис, М.Чешков, А.Шутов та ін. При цьому прикметно те, що артикуляція дискурсу про національну еліту відбувається в момент парадигмальної зміни основ ідентичності, соціальної когерентності, властивої для постсучасного суспільства. Відповідно, і постсучасне розуміння нації не збігається з її модерним філософським тлумаченням: сьогодні буття нації пов'язується з інтеракцією різних соціокультурних світів, досягнення порозуміння між котрими здійснюється в процесі інтерпретації іншокультурних значень, діалектичного примирення різних інтерпретацій в межах єдиного поля смислів. За таких умов національно-культурна ідентичність тлумачиться як вільний та спільний волевияв різних за етнонаціональним спрямуванням спільнот, а її збереження та відтворення передбачає формування традиції відкритого політичного дискурсу. Таким чином, вимагає зміни й спосіб організації філософського мислення стосовно феномену національної еліти.

Виходячи з викладеного вище, осмислення суспільного значення феномену еліти вимагає, в першу чергу, застосування дискурсивного підходу, згідно з засадами котрого і індивід, і суспільство розглядаються як феномени, можливі лише завдяки мовній практиці, як явища, смисл і значення котрих визначаються саме в процесі взаємовідносин з іншими індивідами та суспільствами. При цьому в дисертації застосовується розуміння поняття “дискурс”, властиве для французької постмодерністської традиції, де цьому поняттю надається прагматичний, операціональний смисл. Відповідно, дискурс тлумачиться як організація мови поза межами речення (“розширене” використання мови), як мова або система образів, “сформованих суспільством з метою розповсюдження зв'язного набору смислів з приводу певної теми” (Дж.Фіске), і, відповідно, як загальна підстава, на якій базуються відносини між мовою, соціальною реальністю та досвідом. Під дискурсивним підходом мається на увазі використання в процесі дослідження соціальних феноменів засадничих положень теорії дискурсу, що являє собою важливу складову філософії постмодернізму. Відповідно, зазначений підхід передбачає інтерпретацію будь-яких соціальних систем з точки зору мови їх функціонування, а також тлумачення різноманітних типів дискурсу як джерел, що породжують і саму реальність, і об'єкти пізнання, і “ритуали” їх пізнання.

У світлі сказаного, особливості дискурсу про національну еліту, що складається в українському комунікативному просторі, провокують також необхідність деконструктивної рефлексії (стратегія якої концептуально та емпірично розгортається у творчості Ж.Дерріда), котра, з одного боку, має бути націлена на виявлення тих нерефлексивно обраних передумов, що беруть участь у розбудові сучасних дискурсів про еліту, з другого ж – спрямована на утвердження в епістемологічному полі роздумів про еліту питання про полівалентність процесу соціокультурного реформування всіх основоположних вимірів життєдіяльності українського соціуму. Саме зазначений тип рефлексії надає змогу здійснити констелятивну інтерпретацію феномену еліти (в розумінні поняття “констеляція”, розробленому в працях Т.Адорно), що, з одного боку, допускає рецепцію певних наробок наявних філософсько-методологічних підходів, а з іншого – долає методологічну одномірність, що фіксується у беззастережному застосуванні класичних методологічно-світоглядних настанов у процесі дослідження постсучасного суспільства.

Ступінь дослідження проблеми. Спроба узагальнюючого огляду тлумачень поняття “еліта”, що використовуються як в межах вітчизняної, так і західної спадщини, підводить до висновку про їх розмаїття та суперечливість.

Специфіка артикуляції дискурсів про еліту на терені сучасної України зумовлюється як рисами модерністського способу рефлексії, властивими західноєвропейській традиції елітизму та політичній спадщині, що залишилася від радянських часів, так і особливістю процесу історичного відродження українства. Відповідно, ідіоматичні виміри (суттєві, значущі, унікальні індивідуальні особливості) сучасного дискурсу про українську еліту (який формується як на рівні теоретичного узагальнення, так і на рівні масової свідомості, оскільки в суспільному просторі “думка-опінія” набуває епістемічного статусу (П.Рікьор)) виступають підгрунтям для виокремлення дисертантом наступних типів дискурсу в межах українського комунікативного простору:

1) “ціннісного” типу дискурсу, який являє собою модифікацію (завдяки впливові основних архетипічних конструктів української культури, особливостей “романтичного ренесансу” посткомуністичної України та вольового типу політики) класичного ціннісного підходу до елітного виокремлення, в межах котрого поняття “еліта” застосовується для визначення “кращих людей” як втілення моральнісного ідеалу українського суспільства, набуваючи образу “національного героя”;

2) “плюралістичного” типу дискурсу, в межах якого вирізняються два підтипи – “антимакіавеллівський” (що розбудовується довкола ідеї плюралізму елітних груп, виокремлених за галузевими та професійними ознаками) та більш розповсюджений сьогодні “макіавеллівський” (творці котрого не заперечують безпосереднього зв'язку проблеми еліти з фактом поділу суспільства на керовану більшість та керівну меншість, вважаючи такий поділ природним за умов відсутності в суспільстві реального самоврядування);

3) “системного” типу дискурсу, в межах якого елітне виокремлення розглядається як універсальний принцип самоорганізації суспільства; специфічною характеристикою еліти в цьому плані вважається здатність використовувати “культуру” в якості системотворчого інструменту, здатного транслювати міфологію в ідеологію;

4) “контрдискурсу”, в межах якого фіксується заперечення актуальності розбудови концепцій елітного виокремлення в постмодерному суспільстві. Хоча існування певної ієрархії, наявність елітних груп в сучасному соціумі й не заперечується, вони розглядаються як віджиток, як збереження відносин панування людини над людиною.

Таким чином, загальною характеристикою наведених типів дискурсу є відтворення в них тенденцій, притаманних класичним напрямкам елітистської теорії (концептуальні засади котрих складають праці В.Парето, Г.Моски, Р.Міхельса, К.Маркса, М.Вебера, Дж.Шумпетера, К.Манхейма, Х.Ортеги-і-Гасета, М.Бердяєва, Дж.Бернхема, Г.Лассуелла, С.Келлер, Ч.Р.Міллса, в українському контексті – В.Липинського, Д.Донцова, Є.Маланюка, І.Лисяка-Рудницького, Г.Грабовича), та їх залежність від соціологічних теорій періоду індустріального модерну. Адже оформлення елітистських ідей у теорію еліти саме в період дисциплінарного розшарування суспільної теорії, в тому числі, становлення соціології як окремої соціальної дисципліни, сприяло тому, що розвиток теорії еліти здійснювався (і здійснюється), в основному, в межах окремих дисциплінарних дискурсів: соціологічного (О.Конт, В.Парето, М.Вебер, Г.Лассуелл, Дж.Бернхем, Ч.Р.Міллс, С.Келлер, Р.Дал, Г.Ашин, в Україні – Л.Бевзенко, М.Шульга, С.Вовканич та ін.), політологічного (Г.Моска, Р.Міхельс, К.Ісмаль, в Україні – В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, Д.Донцов, В.Мороз, Я.Пеленський, В.Потульницький, Д.Видрін, О.Гарань, Б.Кухта, В.Скиба та ін.), соціально-психологічного (В.Парето, Л.Гумплович, З.Фрейд, Е.Фромм, Г.Лассуелл, в Україні – С.Вовканич, Х.Копистянська, Б.Кухта та ін.), історіографічного та історіософського (А. де Токвіль, Р.Арон, в Україні – О.Лазаревський, О.Єфіменко, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, І.Крип'якевич, Є.Маланюк, І.Лисяк-Рудницький, Г.Грабович, О.Апанович, С.Білокінь, П.Толочко та ін.), – рефлексія котрих обмежується властивими для них контекстами та парадигмами. Природно, що в межах означених дискурсів, безвідносно до їх дисциплінарної специфіки, сформувалися й три принципово різні методологічні стратегії осмислення еліти: інституційна, ціннісна та функціональна, – оформлення котрих відбиває основні етапи та напрямки тлумачення суспільною теорією суб'єкта соціальних процесів. Характерно те, що в рамках українського дискурсу зазначені вище риси залишаються властивими й для його “системного” типу, який не виходить за межі еволюціоністських концепцій та системно-організмічних моделей суспільства. “Контрдискурс” же лише фіксує невідповідність модерністських дискурсів про еліту умовам сьогодення, не започатковуючи альтернативних модерністському напрямку елітистських концепцій.

При цьому властиві українському дискурсу про еліту зазначені вище риси виступають також симптомом процесів ірраціоналізації масової свідомості, що стимулюють формування настроїв “сильної руки”, та відображають своєрідну “міфологізацію” дій еліти, перетворення теми “еліти” на “розхожий” стереотип, провокуючи прояви політичної байдужості (“непритомності”).

Таким чином, найсуттєвішою задачею, що постає в ході дослідження теорії еліти, виступає необхідність соціально-філософського узагальнення елітистської проблематики та розробка концептуального підходу до феномену еліти, адекватного умовам існування України в постсучасному світі. Саме таке дослідження здатне забезпечити можливість виходу за межі попередніх методологічних одномірностей, оскільки передбачає рефлексію над явними та прихованими підставами, принципами та стратегіями вузькоспеціалізованих дискурсів про еліту. Крім того, розвиток означеного підходу до аналізу феномену еліти, рівно як і переосмислення розуміння феномену нації відповідно до засад постсучасної соціальної парадигми, сприятиме формуванню в Україні тієї політичної спільноти, належність до котрої усвідомлюється громадянином й існування якої є невід'ємним складником процесу формування громадянського суспільства. Здійснення ж означеної вище рефлексії, безумовно, передбачає осягнення онтологічних передумов виокремлення еліти, екзистенціальних смислів її буття та духовно-інтелектуального призначення в соціокультурному просторі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відповідності до тематики досліджень міжкафедрального об'єднання Київського державного лінгвістичного університету (кафедра філософії, кафедра історії України та всесвітньої історії, кафедра суспільно-економічних дисциплін) в межах розробки тем “Специфіка духовного формування особистості” та “Філософія національної ідеї: теорія і практика формування національної самосвідомості”.

Об'єктом дисертаційного дослідження є історично сформовані дискурси щодо проблеми соціальної гетерогенності, соціальної диференціації та стратифікації.

Предметом дослідження виступає еліта як духовно-інтелектуальний феномен, що репрезентується в контексті дискурсів про соціальну гетерогенність, соціальну диференціацію та стратифікацію.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення теоретичних засад постсучасного дискурсу про національну еліту.

Реалізація поставленої мети передбачає висування та розв'язання таких завдань:

- встановити основні опозиційні структури та конститутивні принципи різноманітних модифікацій класичного дискурсу про еліту шляхом з'ясування специфіки історичного розгортання цих дискурсів, зокрема, особливостей теоретизації їх вузлових положень (формування ідеї еліти, окреслення способів виокремлення еліти та механізмів і форм її легітимації (самолегітимації));

- здійснити деконструктивну рефлексію над класичним дискурсом про еліту з метою виокремлення трансісторичних підстав буття еліти та духовно-інтелектуального призначення феномену еліти в соціокультурному просторі;

- розкрити зумовленість історичних формоутворень еліти та дискурсів про неї в контексті історичних типів соціальності (премодерн, модерн, постмодерн);

- з'ясувати витоки специфіки дискурсу про національну еліту, особливості його формування в посткомуністичному українському просторі, виявити основні типи та характерологічні ознаки такого дискурсу і на цій підставі окреслити можливу стратегію формування постсучасного дискурсу про українську еліту.

Теоретичні та методологічні засади дисертації. Джерельну базу дослідження елітистського дискурсу складає сукупність соціогуманітарних і філософських текстів, соціологічні, соціально-психологічні, політологічні, а також міждисциплінарні теоретичні ресурси, присвячені осмисленню еліти як соціокультурного утворення в суспільстві та його історії.

Вихідною теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження виступає теорія дискурсу (Ж.Лакан, М.Фуко, Р.Барт, З.Бауман, С.Ароновітц, П.Макдермот, Х.Л.Хікс та ін.), що являє собою важливу складову філософії постмодернізму, зокрема, її розгортання через метод констелятивної рефлексії (А.Вебер, К.Манхейм, Т.Адорно) та соціальні концепції, що грунтуються на ідеях подолання полярності об'єктивістських та суб'єктивістських підходів у соціальній теорії, застосування реляційного методу аналізу і пояснення (як-то “морфогенетичний підхід” до аналізу соціальної реальності, в межах якого об'єднуються концепції, спрямовані на інтерпретацію суспільства як динамічного соціального поля (Н.Еліас, Е.Гіденс, А.Турен, А.Етціоні, У.Баклі, М.Крозьє, Е.Фрідберг, М.Арчер, Р.Будон, Ф.Бурріко, П.Штомпка та ін.), концепції констелятивної природи влади (П.Рікьор, Е.Гіденс, З.Бауман), теорія взаємокореляції структур суспільства і особистості (П.Бурдьє)).

Відповідно до цього, в дисертаційному дослідженні застосовуються елементи деконструктивної стратегії як прийому “розбирання” бінарних опозицій, “перенесення” останніх на такий рівень розгляду проблеми, де втрачається підстава протиставлення їх елементів. Застосування елементів деконструктивної рефлексії дає можливість вийти за межі модерністського елітистського дискурсу та окреслити контури українського елітистського дискурсу з огляду на ідіоматичні виміри постсучасного бачення суспільного буття.

Регулятивною методологічною ідеєю дисертаційного дослідження є ідея комплементарності та констелятивного зв'язку різноманітних дисциплінарних дискурсів про еліту (в тому числі – й опозиційних), котра дозволяє осмислити багатовимірність-амбівалентність феномену еліти та орієнтує на вихід за межі основоположних структур класичного типу дискурсу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається, насамперед, соціально-філософським ракурсом аналізу еліти як духовно-інтелектуального феномену. Під таким кутом зору, що передбачає застосування дискурсивного підходу та деконструктивної стратегії, феномен еліти вперше постає предметом окремого дисертаційного дослідження. Основні елементи наукової новизни дослідження представлено в наступних тезах:

- еліта визначається як соціальна група, яка, завдяки притаманному її представникам специфічному способу життєдіяльності, забезпечує духовно-інтелектуальне підгрунтя самоорганізації та розвитку суспільства;

- здійснюється концептуалізація проблематики елітизму шляхом інтерпретації ідеї елітизму як ідеї соціокультурного самоствердження людини в просторі суспільного життя завдяки розгортанню її духовно-інтелектуальних сил, зорієнтованих на продукування інноваційних “зразків” (схем, моделей, норм) мислення, дії, чуттєвості;

- доводиться, що існуючі елітистські концепції оформлюються в межах модерністського дискурсу з його незмінною орієнтацією на усвідомлення фундаментальних смислових опозицій “еліта / маса”, “влада / підкорення”, “активність / пасивність”, “центр / периферія”, “продуктивність / репродуктивність” та ін.;

- вперше наголошується трансісторична (транссоціальна) констелятивна структура, що забезпечує можливість сходження індивідів до різних елітних кіл соціокультурного життя суспільства й містить у собі такі параметри духовно-інтелектуальної організації особистості, як розвинена владна інтенція, розвинені інтелектуально-когнітивні здібності, визнання самоідентичності / ідентичності як провідної цінності, котрі розглядаються як інтеріоризація колективного соціокультурного досвіду, що інкорпорується в “індивідуальному”. Відповідно, діяльність, комунікація та екзистенція розглядаються в якості буттєвих способів самоактуалізації змісту “самості” елітної особистості;

- на основі специфіки конституювання елітності в різних типах соціальності виокремлюються парадигмальні типи еліт: корпоративна (агрегаційна), плюралістична (конкурентна) та інтерпретативно-когнітивна, – та досліджуються притаманні їм специфічні способи легітимації (самолегітимації), засоби виокремлення та впливу на суспільство;

- доводиться відтворення в рамках українського дискурсу про національну еліту тенденцій, притаманних класичним напрямкам елітистської теорії. Вперше типологічна особливість вітчизняного дискурсу про еліту кваліфікується як “елітоцентризм”, визначальними рисами якого виступають: опозиція “еліта / маса” як ключова структура; визнання монологічного типу відношення між елементами наведеної опозиції; номотетичний тип концептуальної побудови;

- визначення теоретичних засад постсучасного дискурсу про національну еліту здійснюється шляхом деконструкції ідеї елітоцентризму на базі застосування положень постмодерністської парадигми соціального знання, завдяки чому поглиблюється розуміння елітності шляхом її тлумачення як певного типу життєдіяльності людей з іманентно притаманною йому інтенціональністю “життєвого світу”, що знаходить свій зовнішній вираз у формуванні та очолюванні багатоманітних динамічних соціокультурних структур / ієрархій. Результатом деконструкції ідеї елітоцентризму виступає вихід за межі жорсткої опозиції “еліта / маса (народ, нація)”;

- обгрунтовується правомірність застосування певної констеляції корпоративної, плюралістичної та інформаційно-когнітивної моделей еліти до аналізу стану сучасної української еліти та перспектив її подальшого становлення. Одночасно наголошується актуальність питання про необхідність зміни генерацій української еліти;

- обгрунтовуються шляхи практичного подолання традиції елітоцентризму та формування нової генерації української еліти, визначальними серед яких є розвиток постсучасного дискурсу про національну еліту, ідіоматичні підстави котрого репрезентуються епістемологічною структурою “архетипи національної культури – національний менталітет – ідея відродження України в постсучасному світі”, а також розбудова громадянського суспільства, здатного забезпечити проходження спонтанного історичного процесу самостановлення української еліти; т.ч., здійснюється переведення питання відродження еліти у площину формування особистості, здатної уособлювати у своєму індивідуальному способі буття ціннісно-смислові змісти національного буття.

Теоретичне та практичне значення роботи. Висновки, одержані в результаті дослідження дискурсу про еліту, його історії та суперечливого оформлення у вітчизняному просторі, мають філософсько-методологічне значення для різних сфер соціогуманітарного знання та суспільної практики – в процесі формування ціннісних та культурних пріоритетів суспільного розвитку, в ході розробки конкретних заходів розбудови правового демократичного суспільства, у створенні відповідних технологій залучення духовного потенціалу творчих верств українського суспільства тощо. Фактологічний матеріал дисертації може бути використаний у підготовці спеціальних курсів з філософії, психології, соціології, політології, культурології, педагогіки, етики. Концептуальні ідеї та окремі положення роботи можуть використовуватись у виховній та освітній практиці, в процесі підготовки фахівців у галузі державного управління, в ході формування моделей конкретних соціальних технологій.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дослідження оприлюднені в 5 публікаціях дисертанта, у виступах та повідомленнях на Науково-практичній конференції “Державна служба в Україні – проблеми та перспективи” (ІДУС при Кабінеті Міністрів України, Київ, 12-13 вересня 1994 р.), Міжнародному науковому семінарі “Роль державної служби в умовах реформ в Україні” (ІДУС при Кабінеті Міністрів України, Київ, 10 лютого 1995 р.), Круглому столі “Адміністративна реформа в Україні і Франції: порівняльний аспект” (УАДУ при Президентові України, Київ, 15 жовтня 1997 р.), Міжнародній конференції “Трансформація наукових систем в державах з перехідною економікою та роль науки у суспільстві, що змінюється” (ЮНЕСКО, МААН, НАН України, ЦДПІН НАН України, Київ, 9 жовтня 1998 р.), Конференції “Динаміка української культури на зламі тисячоліття” (Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство освіти України, кафедра філософії КДУ культури і мистецтв, Київ, 30 жовтня 1998 р.), на семінарах для аспірантів КДЛУ з курсу “Філософія мови та когнітологія” (Київ, 22 листопада, 6 грудня 1997 р.) та з курсу “Філософія семіосфери” (Київ, 12 листопада 1999 р.), на теоретичних семінарах для аспірантів кафедри філософії та кафедри суспільно-економічних дисциплін КДЛУ (Київ, 24 квітня 1998 р., 25 березня 1999 р.), на методичних читаннях “Статус університету в культурі” (КДЛУ, Київ, 12 січня 1999 р.), на щорічній Науково-практичній конференції “Дні науки” (КДЛУ, 21 квітня 1998, 20 квітня 1999, 23 квітня 2000 р). Наукову доповідь дисертанта, що містить важливі положення дисертаційного дослідження, нагороджено Дипломом за перемогу у І Всеукраїнському конкурсі на кращі студентські та аспірантські роботи в галузі суспільних наук “Пострадянське суспільство в Україні: тенденції та перспективи розвитку”, що проводився редакцією українського наукового журналу “Політична думка” та Інститутом посткомуністичного суспільства (Київ, 1996 р.).

Дисертаційне дослідження обговорювалось на засіданні кафедри філософії Київського державного лінгвістичного університету.

Структура дисертаційного дослідження відображає його характер, мету, специфіку досліджуваних завдань, у відповідності до яких складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг роботи складає 240 с., з них 5 додатків загальною кількістю 35 с. та список використаних джерел загальною кількістю 31 с., що включає 381 наіменування (з них 68 іноземними мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлюються актуальність, ступінь дослідженості проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, теоретичні та методологічні засади дисертації, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Перший розділ – “Історична еволюція елітистських дискурсів: теорія та методологія” – присвячений встановленню основних опозиційних структур, конститутивних принципів різноманітних модифікацій класичного дискурсу про еліту шляхом з'ясування специфіки історичного розгортання цих дискурсів, особливостей теоретизації їх вузлових положень.

На підставі осмислення зазначеного теоретичного матеріалу доводиться, що багатовимірна амбівалентність феномену еліти стимулює прагнення в класичному історико-філософському просторі до розбудови “образу” еліти, який, в загальних рисах, репрезентується ідеєю про те, що еліта є визначальною силою історичного (в тому числі й політичного) процесу, творцем семантичного поля культури, резонатором та регулятором всіх суспільних змін.

Соціально-філософська рефлексія над історією концептуальних елітистських роздумів демонструє також той факт, що теоретико-методологічною основою історично мінливої концептуалізації проблеми еліти виступають відповідні концепції природи людини, соціуму та їх історії. Онтологічним підгрунтям визначення елітою свого власного статусу в суспільстві є емпірично виражена й теоретично осмислена в кожну з конкретно-історичних епох нерівність індивідів, яка знаходить своє відбиття в соціальному розшаруванні, що набуває форми ієрархічної структури. В якості еліти в такому контексті виділяються вищі соціальні групи в системі соціальних ієрархій, котрі закріплюють за собою функції соціокультурної творчості.

Осмислення “вузлових” моментів теоретизації теми еліти в історично різноманітних філософських дискурсах дає змогу стверджувати, що елітистська теорія є зорієнтованою на усвідомлення фундаментальних смислових опозицій, властивих модерністському типу рефлексії, на основі й у межах котрих розгортаються історичні дискурси самолегітимації еліти – міф-оповідь в добу премодерну, метаоповідь (гранднарратив) у добу модерну. Вихід з ужитку в епоху постмодерну метанарративного механізму легітимації спричинює втрату актуальності як класичних теорій еліт, так і модифікованих відповідно до вимог некласичної епістемологічної парадигми концепцій елітної меритократії, демократичного елітизму, елітного плюралізму, які продовжують “нести на собі” основні бінарні опозиції класичних теорій еліти. Відповідно, точка зору дисертанта полягає у тому, що розробка постсучасної концепції еліти має грунтуватись на методологічних передумовах, які передбачають урахування парадигмальних змін соціофілософської рефлексії, властивих для епохи постмодерну, в тому числі, руху останньої у напрямку гуманітарної (ідіоматичної) орієнтації.

Другий розділ – “Трансісторичні підстави буття еліти: констелятивний підхід” – присвячено виокремленню трансісторичних підстав буття еліти та детальному аналізу загальних виразів її буттєвості, іманентною метою якого виступає інтерпретація духовно-інтелектуального призначення феномену еліти в соціокультурному просторі.

Вважаючи найзагальнішою формою структурування суспільства за ознакою гетерогенності його ієрархізацію, де базовими одиницями ієрархій є окремі індивіди, а створені ними ієрархії мають тяжіння до об'єднання в ієрархії вищого порядку, дисертант визначає в якості функціонального стану таких ієрархій стан мобільної поліієрархічності. Відповідно, елітність тлумачиться в дисертації як певний тип життєдіяльності людей, який знаходить свій зовнішній вираз в очолюванні багатоманітних динамічних соціокультурних структур / ієрархій.

У горизонті соціофілософської рефлексії виокремлюються й аналізуються три фундаментальні параметри духовно-інтелектуальної організації елітної особистості: розвинена владна інтенція; розвинені інтелектуально-когнітивні здібності; визнання ідентичності / самоідентичності (“самості” (П.Рікьор)) як провідної цінності та спрямовуючої й формуючої інстанції, – які в своїй констелятивній єдності репрезентують трансісторичну структуру, що забезпечує можливість сходження індивідів до тих чи інших елітних кіл. Зазначені параметри розглядаються як інтеріоризація колективного соціокультурного досвіду, що інкорпорується в “індивідуальному”, та інтерпретуються в якості конституент “самості” як спрямовуючої та формуючої інстанції самобуття елітної особистості.

Соціокультурне призначення еліти інтерпретується як самоствердження людини в просторі суспільного життя шляхом розгортання її духовно-інтелектуальних сил, що зорієнтовані на продукування гуманітарно значимих “текстів”, тобто на продукування інноваційних “зразків” мислення, дії, чуттєвості.

У процесі конкретизації процесів самоактуалізації трансісторичної структури діяльність, комунікація та екзистенція розглядються в якості тих екзистенціально-антропологічних вимірів духовно-інтелектуальної організації елітної особистості, котрі забезпечують її вплив на різні ареали соціокультурного поля. Також в дисертації детально аналізуються особливості зазначених вимірів, які полягають: у тлумаченні в якості визначального напрямку діяльності еліти перетворення власних цінностей та норм на соціальні умови здійснення діяльності сучасного та наступних поколінь; у виокремленні серед характеристик комунікації еліти в межах підконтрольного соціокультурного ареалу двох субстратів (які умовно визначаються в дисертації як “суто комунікативний” та “владно-інтенційний”); у встановленні взаємозв'язку особливостей екзистенціального виміру еліти з явищем особистісної репрезентації соціуму, “ефектом монадності” (С.Кримський), що стає принципово важливим для суспільства в редуктивних ситуаціях (М.Мамардашвілі).

Зазначені вище положення створюють підставу для представленого в даному розділі нового ракурсу розгляду таких важливих питань, як статус еліти в соціальній стратифікації, джерела елітного плюралізму та феномен квазіелітності.

Третій розділ – “Проблема темпоральності елітистського дискурсу та способи самолегітимації еліти” – присвячено розкриттю зумовленості історичних формоутворень еліти та дискурсів про неї в контексті різних типів соціальності.

Проблематизація можливого історичного контексту актуалізації трансісторичної структури репрезентується в даному розділі шляхом виділення такої темпоральної структури, як “премодерн – модерн – постмодерн” з урахуванням особливостей конституювання еліти залежно від типу соціальності. Інтегративним результатом соціофілософської рефлексії над історією елітних формоутворень та дискурсів про неї є виділення відповідних історичних парадигмальних типів еліт.

Тип еліти, що формується за соціокультурних умов суспільства премодерну, визначається як корпоративна (агрегаційна) еліта. Способом легітимації (самолегітимації) даного типу еліти виступає тлумачення власної суспільної функції як виконання волі трансцендентних по відношенню до підконтрольного ареалу сил. Засобами її впливу на підконтрольний ареал є: персоніфікація владовідносин; активне використання в процесі встановлення владовідносин примусу (аж до безпосереднього насильства); надання переваги наслідуванню як формі передачі культурної спадщини; націленість на граничну сталість ієрархії; жорстка інтегрованість елітних груп в межах вищої ієрархії.

Тип еліти, властивий для суспільства модерну, визначається в дисертаційному дослідженні як плюралістична (конкурентна) еліта. Цей тип вирізняється покладанням в основу дискурсу самолегітимації (який набуває форми поліваріантного проекту) ідеї виконання свого призначення як “експерта”, “чарівного помічника” (Е.Фромм) (або принципово важливого його функтора) – здійснення “ідеологічного представництва за масу”. Засоби впливу на суспільство визначаються необхідністю участі у постійній конкуренції з іншими елітними групами за вплив на підконтрольний ареал, що вимагає гнучкого використання різноманітних засобів духовно-інтелектуального домінування.

Тип еліти, властивий для умов суспільства постмодерну, визначається як інтерпретативно-когнітивна еліта. Самолегітимацію даний тип еліти забезпечує шляхом реального виконання ролі “носія інтерпретативного розуму” – помічника у виборі індивідами найоптимальніших можливостей в тій чи іншій сфері їх життєдіяльності. Його засоби впливу на суспільство тяжіють до релевантності не лише по відношенню до всього підконтрольного ареалу, але й по відношенню до конкретних індивідів, що представляють підконтрольну спільноту, і націлені на використання динамічних варіантів ідентичності. Елітне виокремлення пов'язується з готовністю до діяльності в умовах абсолютної мобільної поліієрархічності шляхом застосування методів “соціальної акупунктури” – використання інформаційних повідомлень-розпоряджень та нагляду за їх проходженням через місця їх збору та розповсюдження.

В даному розділі також наголошується на тому факті, що детермінованість кожного типу еліти конкретно-історичними факторами не заперечує його існування у випадку домінування чужинних для нього умов – певний парадигмальний тип еліти за наявності в соціумі відповідних соціокультурних підстав продовжує існування синхронно з типами, що домінують.

Четвертий розділ – “Ідіоматичні виміри дискурсу про національну еліту (український контекст)” – присвячено з'ясуванню витоків специфіки дискурсу про національну еліту, особливостей його постання в посткомуністичному українському просторі, виявленню основних типів та характерологічних ознак цього дискуру і на цій підставі окресленню стратегії формування постсучасного дискурсу про національну еліту.

В розділі аналізуються чинники, сукупна дія котрих сприяє формуванню та постійному відтворенню в межах комунікативного простору України гетерогенного та полемічного дискурсу про еліту: домінування вольового типу політики; властивий для України “романтичний ренесанс”; специфіка архетипічних конструктів української культури; особливості самобуття української еліти.

У дисертації виокремлюються основні типи дискурсу про еліту, що склалися в українському комунікативному просторі: “ціннісний”, “плюралістичний” (“антимакіавеллівського” та “макіавеллівського” підтипів), “системний” типи дискурсу та “контрдискурс”.

Однією з специфічних загальних характеристик наведених типів дискурсу про еліту в дисертації вважається відтворення в них механізмів історицистсько-модерністського метадискурсу, котрий унеможливлює повноцінне й адекватне врахування реалій постсучасного суспільства. Відповідно, типологічна особливість дискурсу про еліту, що панує у вітчизняному просторі, кваліфікується як “елітоцентризм”, концептуальна база котрого представлена західноєвропейською модерністською моделлю еліти.

Серед визначальних напрямків подолання елітоцентризму, розвитку стратегії формування постсучасного дискурсу про національну еліту та комплексного процесу формування української еліти дисертант зупиняється на необхідності розвитку ідіографічного типу концептуальної побудови дискурсу про еліту, в межах якого взаємодія еліти і “маси” (народу, нації) розглядається як суб'єктно-суб'єктні (діалогічні) відносини, а питання відродження еліти переводиться у площину формування національної особистості, а також на принциповому значенні розбудови в Україні громадянського суспільства, здатного забезпечити вихід нагору суспільних ієрархій їх реальних творців – еліти, створити умови для реального контролю за діями еліти та сприяти радикальним позитивним змінам дискурсу про еліту.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснюється соціально-філософська концептуалізація проблематики елітизму шляхом осмислення ідіоматики дискурсів про еліту як духовно-інтелектуальний феномен. Результатом зазначеної концептуалізації виступає визначення теоретичних засад постсучасного дискурсу про національну еліту. При цьому на підставі осмислення специфіки розгортання дискурсу про еліту доводиться, що багатовимірна амбівалентність феномену еліти виступає джерелом і підгрунтям невпинного процесу формування різноманітних – аж до альтернативних – підходів до теоретизації уявлень про еліту, тематизації цього соціокультурного феномену, конституювання різних в методологічному плані дискурсів (і конкуруючих в кожному з них концепцій), а також акцентується увага на неусувному прагненні до розбудови певного інтегративного “образу” еліти, і водночас – сумніві, запереченні можливості такої концептуалізації, як і легітимності існування еліти – в усякому разі – в горизонті постсучасного суспільства. В результаті проведеного дослідження дисертант доходить наступних висновків:

1. Аналіз репрезентованих у різноманітних дискурсах про еліту механізмів і форм її легітимації (самолегітимації) в соціумі демонструє, що в трансісторичному горизонті (тобто в горизонті теоретичного осмислення еліти як такої) дискурс елітизму виступає: а) специфічним способом артикуляції елітою історично можливих джерел і підстав, передумов і умов необхідності свого виокремлення, свого особливого існування в соціумі як всезагальної, універсальної та необхідної умови буття самого соціуму, його історії, природи, потреби; б) способом легітимації власного статусу в суспільстві як особливої духовної та інтелектуальної сили соціуму, що скеровує, організує, зумовлює і визначає можливості та перспективи останнього; в) способом репрезентації водночас як власного образу суспільству (“масі”, “народу”, “нації”), так і образу самого суспільства, його соціокультурної стратифікації, його проектів та стратегій їх реалізації.

2. Здійснення рефлексії над модерністським дискурсом про еліту, у вигляді якого оформлюються різноманітні модифікації класичних концепцій еліти, демонструє його орієнтацію на усвідомлення фундаментальних смислових опозицій “еліта / маса”, “влада / підкорення” тощо, на основі й у межах котрих розгортаються історичні дискурси самолегітимації еліти – міф-оповідь у добу премодерну, метаоповідь (гранднарратив) у добу модерну, яким, крім того, властиві принципові риси історицистського способу мислення (К.Поппер). Відповідно, розробка постсучасної концепції еліти має грунтуватися на методологічних передумовах, які передбачають урахування характеру сучасного діалогу модерну і постмодерну щодо суспільства та його структури (і, в першу чергу, урахування виходу з ужитку в епоху постмодерну метанарративного механізму легітимації).

3. Окреслення засад постсучасного дискурсу про еліту здійснюється на підставі застосування положень постмодерністської парадигми соціального знання. В такому ракурсі духовно-інтелектуальне призначення еліти інтерпретується в дисертації як соціокультурне самоствердження людини в просторі суспільного життя шляхом розгортання її духовно-інтелектуальних сил, що зорієнтовані на продукування гуманітарно значимих “текстів” (смислів, цілей, проектів, соціальних дій тощо), тобто на продукування інноваційних “зразків” (схем, моделей, норм) мислення, дії, чуттєвості, що знаходить свій зовнішній вираз в очолюванні представниками еліти багатоманітних динамічних соціокультурних структур / ієрархій.

4. В дисертації наголошується трансісторична (транссоціальна) констелятивна структура, що забезпечує можливість сходження індивідів до різних елітних кіл соціокультурного життя суспільства й містить у собі наступні визначальні параметри духовно-інтелектуальної організації елітної особистості: розвинену владну інтенцію (яка поєднує потенційну здатність до встановлення владних відносин з ініціативою індивіда у їх здійсненні); розвинені інтелектуально-когнітивні здібності; визнання самоідентичності / ідентичності як провідної цінності.

5. Діяльність, комунікація та екзистенція, являючи собою наділені принциповою специфікою буттєві способи самоактуалізації змісту “самості”, виступають в якості “механізму” впливу еліти на різні ареали соціокультурного поля, визначають особливості її цілепокладання в різноманітних результатах і, одночасно, забезпечують дооформлення потенційних елітних якостей особистості.

6. Трансісторична структура, що забезпечує можливість сходження індивідів до різних елітних кіл суспільства, відсилає до свого можливого історичного контексту, репрезентованого темпоральною структурою “премодерн – модерн – постмодерн”. Інтегративним результатом соціофілософської рефлексії над історією елітних формоутворень та дискурсів про неї є розрізнення автором відповідних парадигмальних типів еліт: корпоративної (агрегаційної), плюралістичної (конкурентної) та інтерпретативно-когнітивної, кожній з котрих притаманні свої специфічні механізми виокремлення, способи легітимації (самолегітимації) та засоби впливу на суспільство. У такий спосіб створюються передумови для проблематизації національного виміру дискурсу про еліту.

7. Дослідження витоків специфіки національного дискурсу про еліту та його постання в українському посткомуністичному просторі демонструє домінування в ньому модерністського типу дискурсу (в межах котрого дисертант виокремлює “ціннісний”, “плюралістичний” (“антимакіавеллівського” та “макіавеллівського” підтипів), “системний” типи дискурсу та “контрдискурс” (який заперечує актуальність елітистських студій в умовах постсучасного суспільства), що відбивають тенденції, притаманні класичним напрямкам елітистської теорії), а також властивість сучасним українським елітистським студіям ознак, які характеризують українську світоглядно-ментальну парадигму, що й знаходить своє відбиття в домінуванні в елітистських концепціях, насамперед, ціннісного підходу, в межах котрого еліта розглядається як втілення моральнісного ідеалу українського суспільства, та “макіавеллівського” напрямку, де еліта набуває образу політичного провідника в процесі побудови незалежної держави.

Типологічна особливість вітчизняного дискурсу про еліту в дисертації кваліфікується як “елітоцентризм”, визначальними рисами якого є: а) традиційна опозиція “еліта / маса” як вихідна ключова структура; б) визнання принципово монологічного типу відношення між елементами наведеної бінарної опозиції; в) номотетичний тип концептуальної побудови, база котрого представлена класичною західноєвропейською моделлю еліти.

8. Вихід за межі ідеї елітоцентризму здійснюється в дисертації шляхом: а) застосування ідеї інтерпретації суспільства як динамічного соціального поля; б) використання постмодерністського тлумачення феномену влади, яке в дисертаційному дослідженні репрезентується поліцентричною концепцією, що передбачає констеляцію “вертикального” і “горизонтального” вимірів влади; в) виходу на цій підставі за межі опозиції “еліта / маса (народ, нація)”, розуміння взаємодії цих полюсів як суб'єктно-суб'єктних (діалогічних) відносин, що обумовлюють одне одного; у такий спосіб “народ”, “нація” інтерпретуються як протоеліта, а питання відродження еліти переводиться у площину формування національної особистості, здатної уособлювати і – в цьому сенсі – індивідуалізувати у своєму способі буття ціннісно-смислові змісти національного буття; г) обгрунтування принципової необхідності розбудови гуманітарного (ідіографічного) типу дискрусу про еліту, ідіоматичною основою якого виступає багатомірна у своїх функціях структура “архетипи національної культури – національний менталітет – ідея відродження України в постсучасному світі”, в межах якої у той чи інший спосіб може рухатись будь-який дискурс про національні феномени, в тому числі – й про еліту. Зазначені положення являють собою принципові засади постсучасного дискурсу про національну еліту.

9. Обгрунтовується правомірність застосування в процесі аналізу стану сучасної української еліти певної констеляції корпоративної, плюралістичної та інформаційно-когнітивної моделей еліти. При цьому констатується назрівання в Україні об'єктивної необхідності