Дніпропетровський національний університет

Богданович Максим Леонідович

УДК 1(091)

Трансформація постпозитивістської епістемологічної традиції: основні вектори та сучасні модифікації

09.00.05 – історія філософії.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ – 2001

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник – доктор філософських наук професор

Токовенко Олександр Сергійович,

завідувач кафедрою політології Дніпропетровського

національного університету.

Офіційні опоненти: – доктор філософських наук, професор

Верников Марат Миколайович,

Одеський національний університет, професор

кафедри філософії природо-знав-чих фа-куль-тетів.

кандидат філософських наук, доцент

Чичков Анатолій Григорович,

Український державний хіміко-технологічний універ--ситет

(м.Дніп-ро-пет-ровськ), завідувач кафедри філософії

Провідна установа

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Захист відбудеться 27 червня 2001 р. о 10:00 годині на засіданні вченої ради К 08.051.11 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 490025, м.Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомиться у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету. Автореферат розісланий 25 травня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої

ради кандидат філософських наук, доцент А. Б. Філатов.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дослідження присвячене одному з найпомітніших феноменів у філософії науки ХХ століття – постпозитивістській епістемологічній традиції. Відбиток, залишений у логіко-нормативному та історико-методологічному обґрунтуванні й оцінках такими вченими, як К.Поппер, І.Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та Т. Кун виявився настільки значним, що більша частина дискусій останніх 20 років у цій сфері пройшла під знаком їх ідей. Тому особливу важливість набуває завдання з'ясувати засоби засвоєння, форми інтерпретації, напрями переосмислення, а також ступінь затребування здогадок, постулатів та концептуальних проектів цієї епістемологічної традиції. Окрім того, уявляється необхідним встановити масштаб та міру глибини адаптації постпозитивістських теорій в критико-нормативному арсеналі когнітології останніх десятиліть ХХ сторіччя. І, нарешті, не менший інтерес викликає питання про те, в яких саме течіях сучасної епістемології тенденції, що обговорюються, реалізуються в повному обсязі. Таким чином, в центрі уваги автора буде знаходитись проблема основних варіантів та аспектів трансформації комплексу ідей постпозитивістської епістемологічної традиції.

В заявленій тематиці особливої актуальності набувають:–

проблема шляхів розвитку “нової хвилі” у вивченні аспектів відкриття та виправдання у природознавчих дисциплінах;–

роль Поппера, Куна, Лакатоса, Фейєрабенда та Тулміна в інституалізації цих нових напрямків;–

подальший концептуальний розвиток та методологічне вдосконалення епістемологічних досліджень у вітчизняній історико-філософської літературі;–

підвищення уваги до філософської, логіко-методологічної та історико-соціологічної проблематики академічного співтовариства сучасної України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження проводиться в рамках науково-дослідницької роботи "Філософія науки та духовна культура на межі тисячоліття" за №0199V001308.

Мета і завдання дисертації.

Мета дослідження – критична оцінка концептуальних розробок постпозитивістської епістемологічної традиції, їх наступного розвитку, інтерпретації та використання в доктринах сучасних представників філософії та методології науки. Автор з'ясовує, чи є сучасний етап в цій галузі гносеологічної думки:–

кризу критико-раціоналістичних та історико-релятивістських підходів;–

зміну теоретичних орієнтацій й акцентів;–

виникнення нової парадигми, “незалежної” та відмінної від постпозитивістського методологічного проекту.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1. Відбити особливості формування постпозитивізму як філософсько-пізнавальної традиції, його інваріантні та характерні ознаки;

2. Оцінити теоретичні результати діяльності постпозитивістів в контексті основних лейтмотивів та проблемного поля епістемологічної традиції, що досліджується;

3. Продемонструвати характер інтерпретацій доктринальних положень постпозитивізму в рамках нових епістемологічних тенденцій;

4. Виявити в поглядах Лаудана, Ньютона-Сміта, Блура, Барнса, Макмалліна, Хукера та Халвега, що уособлюють собою найбільш популярні течії в філософії та методології науки на сьогодення, ті змістовні аспекти, котрі демонструють зв'язок з концепціями постпозитивізму;

5. Використовуючи результати цього аналізу, визначити характер відношення сучасних епістемологів та методологів щодо постпозитивістських нормативно-оціночних рішень:–

ступінь проникнення поглядів представників останніх в доктрині реалістичного раціоналізму, еволюційного реалізму та "сильної програми";–

те, наскільки ці філософсько-методологічні проекти можна вважати природним та закономірним продовженням теоретичних позицій Поппера, Лакатоса, Куна, Фейєрабенда та Тулміна.

Об'єкт дослідження – комплекс теоретичних ідей та концептуальних поглядів представників філософії та методології постпозитивізму.

Предмет дослідження – проблема трансформації постпозитивістської епістемологічної традиції та подальших перспектив розвитку її фундаментальних принципів та моделей у сучасній когнітології.

Методи дослідження. Методологію роботи створює аналіз ключових положень теорій пізнання окремих філософів, які об'єднанні в межах однієї гносеологічної традиції. При цьому використовується методика компаративного аналізу, котра інтегрує в собі проблемно-хронологічний підхід та принцип історизму, що дозволяє розглядати постпозитивізм в якості цілісності теорій, які розвиваються; а також застосування принципів структурно-функціональної та системної парадигми в разі формальної побудови та змістовного компонування тексту.

Наукова новизна. В ході дослідження автором отримані такі наукові результати:–

обґрунтовано та деталізовано поняття епістимологічної традиції, в рамках котрої розглядаються теоретичні погляди та концептуальні моделі Поппера, Лакатоса, Куна, Фейєрабенда та Тулміна.

- визначено, що фундаментальними аспектами трансформації постпозитивістської епістемологічної традиції, котрі виявлені на фоні критичних коментарів представників сучасної когнітології та, такими, що ідентифікують фокус тяжіння наукових інтересів останніх є:

а) проблеми раціонального обґрунтування теоретичного вибору;

б) питання можливості історичної реконструкції і ролі ретроспективних оцінок в побудові теорії розвитку наукового знання;

в) методологічні нюанси місця та значення категорії "істина" в забезпеченні наукового росту.–

Вперше подані головні вектори філософсько-методологічної реакції на результати концептуальних зусиль постпозитивістів в ракурсі подальших перспектив модифікації цієї епістемологічної традиції, серед яких можна виділити три типи: 1) радикально-негативний (заснований на позиціях “декорованого” логічного емпіризму); 2) критико-аналітичний (куди можна віднести Ніклза, Хюбнера, Перовича, Муневара); 3) критико-реформістський (до якого можна віднести Лаудана, Ньютона-Сміта, Халвега);–

Стверджується, що найбільш вірогідним варіантом шляхів еволюції постпозитивістської теоретичної спадщини є його концептуально-дисциплінарна диференціація та методологічна інтерпретація за трьома напрямами: "поміркований" раціоналізм, еволюційно-натуралістичний реалізм та "сильна програма" когнітивної соціології науки;–

На основі аналізу теоретичних поглядів провідних фігурантів згаданих дослідницьких орієнтацій в сучасній епістемології: Лаудана, Ньютона-Сміта, Блура, Барнса, Макмалліна, Хукера та Халвега з'ясовано, що найбільший вплив на формування їх концептуальних проектів справили перш за все ідеї постпозитивізму про прогресуючий розвиток теорій в конкурентному оточені, детермінованості еволюції теоретичних ініціатив соціокультурними факторами та релятивізації значення істини як критерію раціонального вибору ефективних когнітивних продуктів.

Практичне значення. Отримані в ході дослідження результати дають можливість оцінити роль та місце теоретичної діяльності постпозитивістів в розвитку філософсько-наукових та соціологічних дисциплінарних напрямах кінця ХХ століття. Вони можуть бути використані при вивчені проблем філософії та логіки науки, когнітології, соціології та історії науки. Матеріали дисертації можуть застосовуватись в лекційних та семінарських заняттях по філософії, історії філософії, історії науки, а також в спецкурсах з логіки та методології науки, сучасної західної філософії.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є особистим внеском здобувача в рішення епістемологічних проблем, зв'язаних з питаннями трансформації пізнавальних традицій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були представлені:

1) на методологічних семінарах кафедри філософії (1997–1998 рр.);

2) на підсумкових наукових конференціях ДНУ (1997–1998 рр.);

3) на Всеукраїнських наукових конференціях: "Україна на порозі ХХІ століття: пошук сучасної ідеології" (Дніпропетровськ, травень 1999 р.); "Україна в ХХІ столітті: перспективи розвитку гуманітарної науки та освіти " (Дніпропетровськ, травень 2000 р.).

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, переліку використаних джерел ( 229 найменувань ). Повний обсяг роботи становить 207 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження формулюються мета та завдання, виявлені об'єкт та предмет роботи, розкриваються методологічні засади дослідження, визначається наукова новизна викладеного матеріалу, продемонстрована практична доцільність та структура дослідження.

Перший розділ – "Суттєві особливості проблематики постпозитивістської епістемологічної традиції: методологічні засади дослідження та історія питання” присвячений аналізу ступені розробленості теми дисертації у вітчизняній та радянський історико-філософський літературі, а також обґрунтуванню вибору методологічної парадигми розгляду предмету наукової роботи, що деталізується у відповідній сукупності методологічних прийомів, використаних для вирішення заявлених завдань.

В першому його підрозділі "Основні напрями дискусій в критико-коментуючий літературі" відзначається, що інтерес до цієї теми красномовно ілюструється кількістю досліджень, присвячених саме постпозитивізму. Хронологічно всі публікації доцільно розділити на декілька груп.

До першого періоду можна віднести всі аналітичні матеріали, написані в період з 1970 до 1975 рр. На цьому етапі такі вчені як Б.С.Грязнов, Г.А. Геваркян, А.І.Ракитов, Н.І.Родний, Г.І.Рузавін, Б.С.Швирьов концентруються в основному на критичному тлумаченні окремих аспектів творчості постпозитивістів. Особливою увагою користуються в цьому відношенні фігури Поппера та Куна.

Друга група робіт в вітчизняній філософсько-методологічній літературі охоплює період з 1976 по 1989 рр. Зазначений етап характеризується намаганням дослідників виявити та деталізувати зміст деяких проблемних аспектів концепцій представників епістемологічної традиції, а саме: питання про раціональні стандарти теоретичного вибору (Мамчур, Сокулер), про можливості порівняння когнітивних феноменів (Нікіфоров, Кузіна), про критерії наукового прогресу (Садовський, Порус).

Дещо пізніше починають з'являтися й праці комплексного характеру. Автори цих творів, серед яких можна назвати Паніна А.В., Кузіну О.Б., Нікіфорова О.Л., Венцковського А.Е. та Меркулова І.П. розглядають теоретичну діяльність Поппера, Куна, Лакатоса, Фейєрабенда та Тулміна крізь призму приналежності їх до одного доктринального напряму. Ці роботи відрізняє спроба дати розгорнутий аналіз розвитку та змін у фундаментальних ідеях постпозитивізма.

Окрім того, в дисертації застосовується і інший тип класифікації інтерпретацій підсумків розвитку постпозитивістської традиції. В даному випадку приймаються до уваги оцінки, щодо змісту концепцій кожного філософа, котрі були сформовані в радянський період. Так, в масиві літератури, присвяченої К. Попперу виділяються три точки зору. По-перше, засновник постпозитивізма виступає в декількох публікаціях, як лише неопозитивіст - “розкольник” (Швирьов, Грязнов ). Друга група вчених (Лекторський, Нарський) відносить сера Карла до персоналій проміжного типу в когнітології ХХ сторіччя. І, нарешті, третя тенденція полягає в тому, що її автори (Ракітов, Мамчур, Кузіна, Панін, Меркулов, Садовський) характеризують попперовську епістемологію в якості фундаменту всієї постпозитивістської традиції.

Історико-епістемологічний проект І.Лакатоса аналізується такими дослідниками, як Ракітов, Мамчур, Кузіна, Панін, Меркулов, Нікіфоров. В їх уяві цей філософ водночас є і наступником методологічної ідеології Поппера, і фундатором дійсно класично постпозитивістських поглядів.

Місце Т.Куна, як автора однієї з найвпливовіших концепції революційно-парадигмального розвитку науки не піддається сумніву. Однак деякі вчені (Петров, Кузіна, Микулінський, Марков, Родний) називають його латентним ірраціоналістом. В той час, як представники іншого табору схиляються до того, щоб розглядати Куна в якості ініціатора перегляду стандартів раціональності.

В аналізі творчості Тулміна дослідники (Порус, Черткова, Ракітов та ін.) підкреслюють важливість аспекту моделі наукового росту, а також наголошують на її еклектичному характері.

Епістемологічний анархізм П. Фейерабенда в роботах І. Т. Касавіна, О.Л.Нікіфорова, З. О. Сокулер та А. В. Паніна характеризується, як останнє новаторське слово в цій епістемологічній традиції. Що стосується закордонних коментарів постпозитивістської спадщини, то тут виділяються три варіанти оцінок:

1) радикально-негативний ( модернізовані форми логічного емпіризму );

2) критико-аналітичний (сюди відносяться Ніклз, Хюбнер, Перович та Муневар);

3) критико-реформістський ( концепції Лаудана, Хукера, Ньютона-Сміта та ін.).

Таким чином, можна констатувати досить розвинутий рівень аналізу результатів діяльності постпозитивістів, але врешті решт в літературі радянського періоду відсутнє розуміння системного характеру цього епістемологічного феномену.

Спроба запропонувати саме такий підхід реалізован в другому підрозділі першого розділу “Методологічне обґрунтування та експлікація категорії “пізнавально-епістемологічна традиція”. Автор розглядає постпозитивізм в термінах такої категорії, як епістемологічна традиція. Вона є сукупністю формоутворюючих та змістообумовлюючих механізмів та процедур відтворення і трансляції досвіду, знань, інформації, а також поведінки в когнітологічній сфері. Саме такий методологічний ракурс виконання завдань цієї роботи виглядає найбільш адекватним. В діяльності того чи іншого філософа іманентна

йому традиція мислення розкриває себе через різну ступінь прояву, з одного боку, норм, схем та ідеалів, що регулюють пізнавальний процес, а з іншого – певних диспозицій та контекстів, що створюють умови концептуального вирішення питань, які постають під час вивчення природи та соціуму. Крім того, категорія пізнавальної традиції має функціональну перевагу над поняттями філософської “школи”, “течії” та інших. Визначений таким чином методологічний фундамент дисертації конкретизується в низці методологічних підходів та принципів. По-перше, використання системної та структурно-функціональної методологічної парадигми дозволяє досягти інтеграційного ефекту в інтерпретації предмету дослідження та уніфікувати критеріальний інструментарій. Подібна методологічна постанова стає в нагоді, коли проводиться дескриптивний аналіз постпозитивістських доктрин, як таких, що об'єднані в пізнавально-філософську традицію.

Порівняльно-історичний підхід дає можливість розглядати історико-філософський феномен, який знаходиться в центрі уваги автора, як традицію, що розвивається. Водночас, за допомогою аналітико-хронологічного методу тема дисертації розділяється на низку більш вузьких проблемних частин. Метод ретроспективного аналізу сприяє формуванню об'єктивної уяви відносно минулих етапів розвитку постпозитивізму з точки зору сучасних критичних характеристик цього феномену.

Не менш важливими є порівняльний та проблемно-генетичний методи, які стають актуальними, коли необхідно виявити каузальний зв'язок між постпозитивізмом та сучасними когнітологічними концепціями та зіставити їх один з одним.

Другий розділ – "Основні тенденції та закономірності розвитку постпозитивістської епістемологічної традиції". У першому підрозділі “Автономістський” напрям в постпозитивістський епістемологічній традиції: від концепції фальсифікації К. Поппера до методології прогресивного розвитку науки І.Лакатоса розкривається питання: 1) “метафізичний проект” К. Поппера, як відправний пункт конституювання постпозитивізму; 2) методологія “науково-дослідницьких програм“ І. Лакатоса, як спроба реформувати критичний раціоналізм; 3) Сприйняття “автономістської” парадигми в сучасних когнітологічних концепціях.

Встановлено, що в автономістський підтрадиції більша частина філософії науки є практично зорієнтованою епістемологією, але й такою, яка застосовується в дусі похідних концептуально-методологічних преференцій позитивістської дидактики. Головним об'єктом теоретичних побудов Поппера та Лакатоса стає “раціонально-реконструйована” історія розвитку наукових досягнень. Когнітивне поле наукового підприємства в їх концепціях детермінується пошуком "союзу" методології та історії науки.

Проблему ідентифікації критерія демаркації можна було б вирішити за допомогою коректно сформульованих стандартів раціонального вибору. Однак в спробі досягти цієї мети, перед "автономістами" виникають три альтернатив-

них варіанта: 1) пояснити зміни в стандартах, як їх ординарну адаптацію до прецедентів наукового розвитку; 2) заперечення взагалі яких би то не було змін стандартів; 3) дискредитація наукового статусу тих феноменів дослідницької діяльності, які не відповідають прийнятим apriori стандартам. І хоч Поппер та Лакатос остаточно не дійшли до розв'язання колізій, стає зрозумілим, що філософам слід звіряти релевантність власних оцінок з оцінками безпосередніх креаторів наукових досягнень.

В підсумку можна констатувати, що якісний зміст теоретико-дослідницького корпусу постпозитивізма в його "автономістської" версії зводиться до наступних елементів: а) механізм раціонально-критичної дискусії як двигуна прогресу науки; б) процедура історіографічної реконструкції наукового знання як свідоцтво адекватності теоретичного вибору вченого; в) роль інстанцій "третього світу" К.Поппера та "твердого ядра" І.Лакатоса як гносеологічних феноменів, що "детермінують неперервність" та релятивність пізнавального процесу.

У другому підрозділі "Постпозитивістський "історицизм": релятивізація та суб'єктивізація стандартів раціонального теоретичного вибору " розглядається:

1) вирішення проблеми наукового розвитку та його факторів в концепції революційних змін Т.Куна; 2) визначення пріоритетів дослідницького пошуку в доктрині епістемологічного релятивізму П.Фейєрабенда; 3) оцінка представниками сучасних когнітологічних теорій поглядів Т.Куна та П.Фейєрабенда.

Звертається увага на те, що Кун вперше за період існування філософії науки аналізує методологічні принципи крізь призму позанаукових детермінант. Необхідно підкреслити в його концепції статус дисциплінарних матриць та зразків дослідницької практики, як синтез метафізичних уявлень та традиції теоретичних настанов, які виконують майже ту ж саму роль, що "тверде ядро" НДП Лакатоса. Таким чином, Кун впевнено продемонстрував обмеженість сили впливу формалізованих параметрів раціонального вибору. Він намагався досягнути компромісу між інтенсивним та екстенсивним режимом пізнавальної активності, тобто фактично процедурами розуміння і пояснення, як результат взаємодій трьох інстанцій: а) професійного наукового співтовариства; б) нюансів дослідницької діяльності вченого; в) клімату світосприйняття та стилю мислення певної епохи. Сприйняття "анархістської" доктрини П.Фейєрабенда базується на тому розумінні, що він почав реалізувати ідеї про синхронізацію розгляду епістемологічних феноменів наукового підприємства з його економічними, політичними, екологічними та психологічними аспектами. Разом з тим, гносеологічний анархізм не означає тотальної дискредитації епістемологічних досягнень. Філософ закликає не тільки враховувати в методологічному аналізі соціально-культурний клімат, але й орієнтуватися на існуючий історичний контекст.

Слід зазначити, що Фейєрабенд не культивує ірраціональних прийомів в науковому пізнанні. Він інтерпретує раціональність як створення певних умов, оточення для вільного, творчого наукового пошуку. Така генеральна інтенція

епістемологічного анархізму не може затулити ту ваду, що будь-яка анархія виливається в відвертий диктат.

Третій підрозділ "Постпозитивістський "історицизм": досвід інституціонального оформлення еволюції науково-раціоналізованих концептуальних ініціатив" містить аналіз характеру когнітологічних поглядів С.Тулміна. Для нього головна проблема епістемології полягала в визначенні значення та прояву раціонального вибору в умовах концептуального різноманіття. Наука може досягнути адекватного розуміння реальності в тому випадку, коли процедури оцінок розглядають теорії в нерозривній єдності контекстів відкриття та виправдання. З цією метою раціональні стандарти кваліфікації "концептуальних популяцій" в своїх спробах зробити світ інтелігібельним повинні уособлювати еволюцію іміджу науки в умовах модифікації соціально-культурних детермінант. В підсумку, кожну концептуальну ініціативу слід аналізувати в ракурсі з одного боку, дисциплінарних факторів, що стосуються зразків висування, перевірок гіпотез, і методик вирішення проблем, а з іншого, професійного аспекту, який охоплює інституційні принципи та підходи до застосування цих процедур та методик.

Таким чином, можна констатувати, що "історицисти" продемонстрували поліваріативність форм маніфестацій освоєння дійсності, які значно розширюють обрій пізнавальних домагань людського розуму. Фейєрабенд, Кун та Тулмін створили новий імідж науки як еволюціонуючої сукупності історично та соціально обумовлених уявлень про світ, котрі націлені на досягнення більш адекватного розуміння та ефективного пояснення проблем й феноменів цієї діяльності. Подібне розуміння конституйоване наступними положеннями історико-релятивістських концепцій:

1) наукове підприємство формується факторами ендогенного та екзогенного порядку іманентними деякому цивілізаційно-культурному досвіду та історико-соціальному контексту;

2) канони раціонального теоретичного вибору функціонують як внутрідисциплінарні фактори, але їх утворення та деградація обумовлені дією екстранаукових процесів і систем;

3) логіко-нормативні процедури обчислення істини в різних їх варіантах витискуються методологічними операціями пошуку більш адекватних засобів та форм "проблемовирішення".

Отже, загалом зазначимо, що постпозитивізм, протиставив принцип "епістемологічного плюралізму" позиції "епістемологічного монізму", заклав філософсько-методологічний фундамент, на якому має бути збудован, крізь призму когнітивного напруження між "реальністю - в - собі" та "реальністю - для - нас" образ наукового знання що прагне зафіксувати взаємовідповідність еволюціонуючих ідеалів досягнення теоретичної об'єктивності, а також методологічних ресурсів й процедур раціонального пояснення та, таким чином, продемонструвати не тільки наближення гіпотези, науково-дослідницької програми, парадигми, теоретичної альтернативи чи концептуальної ініціативи до виконання стратегічної мети – істинному розумінні дійсності – але з'ясувати багатогранну динаміку цього процесу в соціально-історичному контексті, в його включенності в цей цілісний взаємозв'язок.

Третій розділ – "Ключові вектори еволюції постпозитивістської епістемологічної традиції: між соціологізацією епістемології та когнітивізацією соціології пізнання".

У першому підрозділі "Переосмислення постпозитивістського розуміння значення стандартів раціональності наукового дослідження в доктринах Л.Лаудана та В.Ньютона-Сміта " аналізується: 1) сітьова модель раціонального обґрунтування прогресу дослідницьких традицій (ДТ) Л.Лаудана; 2) "Трансцендентальна стратегія" визначення критеріїв раціональності наукового пошуку.

Головною особливістю поглядів Лаудана стає розгляд можливостей вдосконалення стандартів забезпечення прогресу наукового знання. Першим кроком в реалізації таких намірів виявляється модифікація параметрів самого об'єкту когнітологічного дослідження. Лаудан звертається до оцінки розвитку дослідницьких традицій (ДТ), які представляють сукупність директив, що забезпечують онтологічну архітектоніку, безпосередню експериментальну техніку та модуси теоретичних перевірок продуктів наукової праці. Функціональне значення ДТ зводиться до виправдання тверджень, котрі ініційовані теоріями, відсіюванню деяких з них через невідповідності ДТ, впливу на вибір та визнання релевантних емпіричних та концептуальних проблем, а також до контролю за продукуванням та видозміненням певних теорій. Лаудан модернізує постпозитивістську характеристику глобальних когнітивних структур в тому розумінні, що ДТ відчуває зміни не тільки з боку теорій, які включені до неї, але й з боку концептуально-метафізичного ядра.

Динаміка ДТ має багато спільного з революційним процесом парадигмальних трансформацій, але відбувається в двох модусах, синхронічному (де оцінюється "загальний прогрес ДТ") та діахронічному (який зводиться до ідентифікації "моментальної адекватності" ДТ). В підсумку вердикт щодо міри прогресивності ДТ (чи то окремої теорії ) відбувається в порівняльному контексті.

Крім того, Лаудан намагається подолати релятивістські тенденції постпозитивізму за допомогою сітьової концепції раціонального вибору, згідно з якою операціональним критерієм ефективності виступає здатність максималізувати вирішення проблем в певному соціально-історичному контексті.

В.Ньютон-Сміт сприймає науку як "парадигму інституалізованої раціональності" та реконструює науковий пошук на основі таких методологічних процедур, що збільшують істиносний потенціал теорій. Філософ діагностує бар'єри, які створили постпозитивісти на шляху до зміцнення раціонального статусу наукових дисциплін у вигляді тези "радикальної варіабельності значень" а гіпотетико-дедуктивної версії тези правдоподіб'я. Однак його трансцендентальна модель раціональності на підставі індуктивного варіанту тези правдоподібності не створює надійного нормативного забезпечення.

Другий підрозділ "Наука як інституалізована раціональність, що розвивається: модернізація стандартів та критеріїв оцінки пізнавального процесу в рамках еволюційної епістемології". В ньому розглядаються концептуальні позиції представників такого когнітологічного напряму, як еволюційна епістемологія. Халвег та Хукер намагаються збудувати уніфікований варіант еволюції наукового знання. Дослідники в даному випадку не обмежуються банальною екстраполяцією схем розвитку органічного світу на формування пізнавальних процесів, за що вони, до речі, дорікали Попперу. Халвег та Хукер йдуть далі. Розвиток знання та біологічний розвиток беруться в ракурсі еволюціонуючого обрію теоретичного осягнення реальності. Подібна гносеологічна інтенція еволюційно-натуралістичного реалізму ліквідує різку дихотомію між дескриптивним та нормативним, чим відрізняється постпозитивізм.

З цією метою "еволюціоністи" характеризують метод в якості ризикової, оптимізуючої епістемологічну адекватність та покращюючу розподіл нормативних ресурсів, стратегію. Успішна аплікація тієї чи іншої теорії залежить від, відповідаючого меті дослідження, взаємодії трьох рівнів ієрархічного управління: експериментальної техніці, апарату математичного аналізу та метафізичних вірувань. В свою чергу, коеволюція метода, теорії й технології створюють квінтесенцію наукового підприємства, і водночас, демонструють його незавершений характер.

Гарантії підтримання задовільного ступеня адаптації когнітивних структур до нових викликів природи Халвег та Хукер виявляють в побудові інституціональної конструкції наукового знання, яка інтерпретує пізнавальний прогрес в показниках, що демонструють зростаючий регулятивний потенціал ієрархічної системи.

Третій підрозділ “Роль та значення соціокультурних факторів в формуванні та функціонуванні раціональних принципів оцінки теоретичних досягнень: "соціологічний" та "когнітивний" підходи присвячені з'ясуванню того, як відбилися ідеї постпозитивізму в окремих напрямах когнітивної соціології.

Дійсно, позиції Куна щодо суб'єктивізації стандартів теоретичного вибору, а також Фейєрабенда про соціокультурну обумовленість засобу осягнення реальності були активно використані авторами " сильної програми " соціології знання – Блуром та Барнсом. Вони вважають, що наука є легітимною галуззю для соціологічного дослідження. Адекватний імідж наукового підприємства створюється тільки при виявленні певних характеристик процедур навчання, езотеричних традицій та прецедентів практики, котрі передаються новим членам. Саме вивчення порядку трансмісії, розподілу, підтримки та змін принципових переконань і прийомів в науці, ми наближуємось до розуміння її механізмів. Таким чином, в когнітивній соціології роль соціокультурних детермінант розвитку наукового знання зростає, досягаючи апогею в положенні про тотожність умов створення як істинних, так і хибних суджень.

Однак такого роду гіперсоціалізація викликала критичну реакцію, зокрема з боку Л.Лаудана. Він стверджує, що якби всі вірування не були б результатом раціонального дискурсу, а скоріш були б обумовлені соціальною ситуацією, то когнітивна соціологія уявляла собою послідовність самозвинувачюючих висновків. Між тим дискусія Лаудана та Блура про методологічні прерогативи екстерналістських та інтерналістських факторів розвитку має своїм корінням дебати між Фейєрабендом та Куном, з одного боку, та Лакатосом, з іншого. Отже, в обличчі Лаудана ми спостерігаємо спробу вирішити проблему демаркації, визначивши цю умовну лінію між раціональними реконструкціями прецедентів суперництва теорій та фактами ірраціонального впливу на нього.

Інший підхід до питання про значення соціальних факторів в формуванні наукового знання сповідує Е. Макмаллін. Він кваліфікує платформу Лаудана як

"презумпцію стандартної раціональності", а точку зору адептів "сильної програми", як "принцип необмеженої соціальності". Дослідник вважає, що компроміс в цієї суперечці запрограмован змістом двох концепцій. Соціологічний аналіз дозволяє зрозуміти, яким чином формуються наукові товариства, зі своїми інтересами. В той же час, раціональні стандарти теоретичного вибору створюють процедурно-методологічний modus vivendi науки.

В підсумку, можна констатувати, що концептуальні розробки Лаудана, Ньютона-Сміта, Халвега, Хукера, Блура, Барнса та Макмалліна: 1) значною мірою орієнтовані на проблемно-тематичний контекст постпозитивізму; 2) виявляють в собі тенденції до інтерпретації наукового знання в динамічному аспекті, з'ясуванню ролі неепістемологічних факторів та визначенню операціонального критерія раціональної переваги більш ефективних концептуальних ініціатив; 3) активно вживають понятійно-категоріальний апарат, використовують доктринальні схеми та моделі, що належать постпозитивізму.

Висновки. В ході дослідження феномену трансформації постпозитивістської епістемологічної традиції отримані такі результати:

1) в філософському відношенні у всіх представників постпозитивізму відчувається намагання наблизити нормативний схематизм та моделювання до реальної наукової практиці, тобто гуманізувати методологічне забезпечення пізнавального процесу;

2) специфіка постпозитивістської епістемологічної традиції полягає в тому, що вона функціонує як конгломерат достатньо автономних в своїх теоретичних орієнтаціях вибору проблематики, розставлення акцентів доктрин, котрі підлеглі, тим не менш, єдиному режиму вимог аксіологічного, телеологічного та тематичного порядку;

3) в ході дослідження, що є своєрідним епіцентром критичних висловлювань, якими відзначили представників постпозитивізму, стала дистанція, котра виникла між ангажованими цілями епістемологічних проектів та нормативно-операційними засобами їх здійснення;

4) ідейно-тематичний та методологічний комплекс постпозитивізму сприяв формуванню таких напрямів в сучасній когнитології: а) "поміркований" раціоналізм (Лаудан, Ньютон-Сміт); б) "еволюційний" реалізм (Халвег, Хукер); в) "сильна програма" соціології знання (Блур, Барнс), в рамках яких продовжується обговорення найбільш резонансних питань (роль та прерогативи стандартів раціональності в науці, аспекти трансформації когнітивних продуктів, значення соціокультурних детермінант в процесах змін наукового знання);

5) проблема раціоналізації стандартів наукового вибору, що була ініційована постпозитивізмом, знаходить свою оригінальну інтерпретацію в концепції Лаудана, в якій він намагається адаптувати ці стандарти до домінуючих в період її загального визнання метафізичним уявленням соціокультурним традиціям, політико-економічним умовам; а також в підході Ньютона-Сміта, який реформує статус наукової раціональності шляхом реанімації тези правдоподібності;

6) постпозитивістська позиція про динамічність наукового росту була розвинута Халвегом та Хукером, які намагалися сконструювати інституціональний проект раціональності, що еволюціонує в режимі конкуренції епістемологічних структур;

7) інтерналістсько-екстерналістська дилема, що до факторів розвитку науки, яка також була піднята постпозитивістами, отримає трактування в "сильній програмі" когнітивної соціології, де ставиться вимога відноситися до дослідницької діяльності вченого з точки зору конкретного рівня пояснювального потенціалу та прикладних ресурсів, зафіксованих на певний момент часу.

Основні положення дисертації викледені в таких публікаціях.

1. Новые интерпретации тезиса несоизмеримости (ТН) в современной эпистемологии (на примере П. Фейерабенда) // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія.–Д.: ДДУ,1998.–Вип.3.–С. 32–37.

2. Роль методологических оценок в историческом объяснении развития науки // Философия и социология в контексте современной культуры: Сб. науч. трудов. Д.: ДДУ, 1998. –С.159–166.

3. Сфера политического: между идеологическим оправданием и когнитивным обоснованием (Опыт решения дилеммы в социологии знания К.Манхейма)// Грані. 1999. – №4. –С.16–19.

4. Интерпретация научной рациональности в эволюционной эпистемологии // Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. –Д.: ДДУ, 1999.–Вип.5.–С.68–73.

5. Поиск рациональных стандартов мышления в философии постпозитивизма // Грані. 2000. –№6. –С.101–04.

6. Модель теоретического развития в эпистемологической доктрине Л.Лаудана // Грані. 2001.–№2.–С.65–66.

АНОТАЦІЇ

Богданович М. Л. Трансформація постпозитивістської епістемологічної традиції: основні вектори та сучасні модифікації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2001 р.

Захищається рукопис. У дисертації зробленій комплексній аналіз феномену трансформації постпозитивізму. Досліджуються сутність, закономірністі та основні вектори модифікації постпозитивістської епістемологічної традиції в сучасних когнітологічних концепціях. Встановлюються значний влив постпозитивізму на розвиток новітніх тенденцій в філософії та методології пізнання. Дисертація є однією з перших у вітчизняній філософії спроб розгляду еволюції постпозитивізму, як пізнавальної традиції.

Ключові слова: постпозитивізм, традиція, трансформація, наукова раціональність, прогрес науки, еволюціонізм, "автономізм", "історицизм", когнітивна соціологія, наукова революція, епістемологічний анархізм, стандарти та критерії раціонального вибору.

Богданович М.Л. Трансформация постпозитивистской эпистемологической традиции: основные векторы и современные модификации. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2001 г.

Защищается рукопись. Диссертация посвящена философско-историческому анализу феномена трансформации постпозитивистской эпистемологической традиции. Методологической основой исследования является интерпретация его предмета в терминах категории "познавательная традиция", т.е. разрабатывается традиционалистская методологическая парадигма. В работе исследуются причины доминирования и упадка постпозитивизма. Рассматриваются основные закономерности трансформации данной традиции и модификации её положений в концепциях "новой волны" в когнитологии.

Подчёркивается, что доктрины К.Поппера, И.Лакатоса, П.Фейерабенда, Т.Куна и С.Тулмина сформировали совершенно иной образ научного знания, отличный от представлений неопозитивистов. Определяется проблематика постпозитивистских концепций, которая состояла из следующих аспектов: стандарты рационального мышления, критерии научного прогресса, факторы развития научного знания. Утверждается, что в ходе решения этих вопросов в обсуждаемой традиции проявились две тенденции, или подтрадиции: "автономизм" и "историцизм". Именно в рамках их взаимодействия обнаружился фундаментальный изъян постпозитивизма: увеличение дистанции между концептуальными целями и наличными ресурсами их достижения.

Далее утверждается, что основными векторами модификации постпозитивистского наследия стали: "умеренный рационализм" в лице Л.Лаудана и В.Ньютона-Смита, эволюционно-натуралистический реализм, представленный К.Халвегом и К.Хукером, а также "сильная программа" когнитивной социологии, выраженная Д.Блуром и Б.Барнсом. Анализ этих доктрин выявил высокую интенсивность влияния на них идей постпозитивизма. Установлено, что сущностными аспектами концепции Лаудана и Ньютона-Смита являются попытки сделать критерий демаркации между рациональными и иррациональными стандартами теоретического выбора более эффективным. Автор выясняет, что в эволюционной эпистемологии присутствует намерение синхронизировать оценки параметров развития когнитивных продуктов и структур органического мира. И, наконец, диссертант указывает на то, что в фокусе внимания фигурантов "сильной программы" социологии познание находится вопрос об "эндогенных" и "экзогенных" факторах в оценке теоретического развития.

Ключевые слова: постпозитивизм, традиция, трансформация, научная рациональность, прогресс науки, эволюционизм, "автономизм", "историцизм", когнитивная социология, научная революция, эпистемологический анархизм, стандарты и критерии рационального выбора.

Bogdanovich M. L. Transformation of postpositivism tradition: the main vectors and modification, - Manuscript.

The theses on receiving the degree of candidat of philosophical science due to specialiaty 09.00.05. – History of Philosophy. – The Dniepropetrovsk National University, Dniepropetrovsk, 2001.

The manuscript of the thesis has been presented for the defence. The dissertation gives a complex analysis of the phenomenon of the pospositivist's transformation. The essence, the regularity and the main vectors of transformation of postpositivist tradition in modern cognitological conseptions are explored.

The considerable influence of postpositivism on the development of newest tendencies in philosophy and methodology of cognition is settled. The dissertation is one of the first attempts of examination of the evolution of postpositivism as cognitive tradition in native philosophy.

Key words: postpositivism, tradition, transformation, science rationality, science progress, evolutionism, "autonomism", "historicism", cognitive sociology, scientific revolution, epistemological anarchism, standarts and criterions of rational choiсe.