КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 947.7 “16”- “17”

БОДРОВ Юрій Іванович

УМАНСЬКЕ КОЗАЦТВО В УКРАЇНСЬКОМУ

ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ (СЕРЕДИНА ХVІІ – ПОЧАТОК ХVІІІ СТОЛІТТЯ)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичного наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі суспільних наук

Уманського державного педагогічного

університету імені Павла Тичини

Науковий керівник – кандидат історичних наук

Кузнець Тетяна Володимирівна,

докторант Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти – доктор історичних наук,

Професор Щербак Віталій Олексійович,

професор кафедри історії Національного

університету “Києво-Могилянська академія”–

кандидат історичних наук

Бульвінський Андрій Григорович,

старший викладач кафедри історії

України історичного факультету

національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова

Провідна організація – Інститут української археографії

та джерелознавства імені М.С.Грушевського

НАН України

Захист відбудеться “18” червня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60,

ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Воло-димирська, 58).

Автореферат розісланий “17” травня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

Загальна характеристика дисертації

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Її обсяг становить 226 сторінок. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку джерел і літератури (23 сторінки, 235 назв) та 8 додатків на 12 сторінках.

ВСТУП. Актуальність дослідження. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. Впродовж ХV- XVІІІ століть воно відігравало провідну роль в усіх сферах історичного буття, виступаючи провідною силою у здійсненні національно-державних прагнень українського народу. Тому не випадково козакознавча проблематика завжди викликала дослідницький інтерес.

Особливу увагу істориків привертають питання розвитку політичних та соціальних процесів в період Гетьманщини. Проте, кожен регіон української землі має свою самобутність. Саме з таких частинок складається єдине ціле – історія України. В зв’язку з цим актуальним є дослідження регіональної історії. І особливо нині, коли україністика здійснила справжній прорив щодо переосмислення загальних підходів до своєї історії і спрямовує зусилля на розробку проблеми української історичної самоідентифікації та контуїтету українського історичного процесу, необхідність обгрунтованого дослідження окремих регіонів, специфіка яких та події, що в них відбувалися, і складають конкретно-історичний фон ХVІІ-ХVІІІ ст., значно зростає. Історія Уманщини доби козацтва, як значного регіону Правобережної України, значно доповнює загальну історію цієї доби. Бо саме її територія часто ставала місцем зіткнень українсько-польсько-російських стосунків, її населення втягувалось у вир політичних протистоянь, Уманська фортеця була важливим форпостом Правобережжя в період Національно-визвольної війни середини ХVІІ століття, а Уманський козацький полк, як військова і територіально-адміністративна одиниця Української козацької держави, складає історію українського національно-визвольного руху означеного періоду.

Регіональне козацтво відіграло значиму роль у становленні державотворчих традицій на правобережних українських землях в середині ХVІІ – початку ХVІІІ століття. Тому необхідність означення місця і ролі окремих територіально-адміністративних одиниць, якими були полки в перебігу політичних, військових і соціально-економічних процесів зазначеного періоду, ідентифікації і аналізу їх персонального складу, дослідження історії конкретних полків та сотень, накопичення генеалогічного матеріалу для створення повних життєписів козацької старшини – еліти тогочасного суспільства – визначають наукову актуальність означеної проблеми. Тобто наукова, об’єктивна і всебічна історія українського козацтва, а значить і історія України в цілому, буде неповною без комплексного аналізу історії всіх козацьких полків, в т.ч. і Уманського. До того ж, багато сторінок історії України козацької доби замовчували, а часом і спотворювали. Перш за все це сторінки історії українського визвольного руху середини XVII - початку XVIII ст. Відсутнє і адекватне відображення участі Уманського козацького полку в ньому.

Об’єктом дослідження стало минуле Уманського козацького полку та його організаційні структури.

Предметом дослідження є комплекс проблем, пов’язаних з процесом становлення та функціонування Уманського козацького полку, як складової частини полково-сотенного ладу Української козацької держави, а також участь уманського козацтва в українському національно-визвольному русі середини XVII - початку XVIII ст.

Територіальні межі дослідження охоплюють історичну Уманщину як складову частину Правобережної України, що до кінця XVIII ст. перебувала під протекторатом Речі Посполитої.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період середини XVII - початку XVIII ст. Нижня хронологічна межа пов’язана з розгортанням Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і формуванням навесні 1648 року Уманського козацького полку. Кінцева межа обумовлена ліквідацією правобережного козацтва і переселенням уманського козацтва в 1713 році на Лівобережжя.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб відтворити історію Уманського козацького полку за весь період існування та визначити його роль і місце в боротьбі правобережного козацтва за державність у середині XVII – на початку XVIII ст. Реалізація цієї мети вимагає вирішення таких основних завдань:

здійснити аналіз джерельної бази та історіографічний огляд літератури;

відтворити початок повстання на Уманщині навесні 1648 року і початок формування Уманського козацького полку;

уточнити межі Уманщини середини XVII ст. та уточнити кордони Уманського козацького полку на час його становлення;

з’ясувати кількісний, національний та соціальний склад Уманського козацького полку;

на тлі загальноісторичних подій виопуклити місце і роль Уманського козацького полку в подіях Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. ;

відзначити роль уманського козацтва в реалізації Б.Хмельницьким політики забезпечення найкращих зовнішньополітичних умов для боротьби з Польщею;

розкрити основні події військової історії Уманського козацького полку в період Руїни, уточнити його позицію в боротьбі старшинських угрупувань, зокрема в протистоянні гетьманів М.Ханенка та П.Дорошенка;

зібрати і систематизувати надзвичайно уривчасті і неповні відомості про долю Уманського козацтва в 1674-1713 рр.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що, по-перше, проблема вивчення історії окремих козацьких полків в рамках історичного краєзнавства належить до мало досліджуваних в сучасній історичній науці; по-друге, історія Уманського козацького полку, його участь у Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст. стала об’єктом наукової розробки вперше, здійснена спроба заглибитись в регіональну історію на тлі загальноісторичного контексту, таким чином доповнюючи і збагачуючи його; по-третє, під новим кутом зору, проаналізовано відомий архівний матеріал та введений до наукового обігу новий. Тобто, наукову новизну дисертації визначає мета, предмет і завдання самого дослідження участі уманського козацтва в українському визвольному русі середини XVII - початку XVIII століття.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму та об’єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи. Метод комплексного аналізу подій, фактів і джерел уможливив узагальнення історії Уманського козацького полку в означений період.

Практичне значення дисертаційного дослідження поглядає в тому, що його основні положення і висновки, зібраний і систематизований фактичний матеріал, джерельна база можуть бути використані як для продовження вивчення полково-сотенного ладу на Правобережжі, так і для підготовки узагальнюючих праць з історії українського козацтва. Представлена робота має значення для генеалогічних досліджень, бо значна частина старшинських родин уманського козацтва дала представників генеральної старшини Української козацької держави. Фактичний матеріал може бути використаний для підготовки спецкурсів, факультативних занять та для подальшої розробки краєзнавчої тематики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження обговорювались на засіданнях кафедри суспільних дисциплін Уманського державного педагогічного університету, на кафедрі історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми були апробовані на міжнародній науково-практичній конференції “Коростишів в історії і культурі України” (Житомир, 1999р.), всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва. Концепція українського козацтва як державної інституції” (Київ, 1999р.) та на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у 1996-2000 рр.

Основний зміст дисертації

У першому розділі “ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ” дається історіографічний аналіз літератури та характеризуються джерела.

Стан наукової розробки теми. В історіографії досліджуваної проблеми виділяється кілька періодів:

Перший – кінець ХІХ – 20-ті роки ХХ ст. В цей час були підготовлені дослідження загально історичного характеру, автори яких у вітчизняні україністиці представляли народницький напрям – М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, О.Лазаревський, Д.Яворницький, М.Грушевський, О.Єфименко Максимович М.А. Обозрение городовых полков //Собрание сочинений. – Т.1. Отдел исторический. – К., 1876. – 847с.; Костомаров М.И. Исторические монографии и исследования. – Т. XV – СПб., 1882 – 695с.; Антонович В.Б. Коротка історія козаччини. – К., 1991. – 158с.; Його ж. Про козацькі часи на Україні – К., 1991. – 238с.; Лазаревський А. Опи-сание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – Т.1-3 К., 1882-1902; Явор-ницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.1-3. – К., 1990-1991; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.–К.,1913.–524с.; Його ж. Історія України–Руси.–Т.ХІІІ; ІХ (ч. 1,2); Х – К., 1995-1998; Ефименко А.Я. Исто-рия украинского народа.–К., 1990.– 512с.; Її ж. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. – Т.1 – СПб, 1905.–358с. та праці представників державницької школи – В.Липинського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, С.Томашівського, О.Терлецького, Н.Полонської-Василенко. Липинський В. Історичні студії та монографії. – Т.ІІІ: Україна на переломі. Українське державне будівництво в XVII ст. – Відень, 1920. – 304с.; Його ж. Твори, архів, студії. Т.2: Участь шляхти у Великому українському повстанні. – Філадельфія – Пенсільванія, 1980. – 637с.; Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х т. – К., 1991; Його ж. Нарис історії України. – Львів, 1991. – 576с.; Його ж. Про минулі часи на Поділлю. – Кам’янець-Подільський, 1919. – 50с; Крип’якевич І.П. Історія української держави XVII-XVIII ст. – Львів, 1923. – 109с.; Його ж. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – 408с.; Томашівський С. Історія України: Старинні і середні віки. – Мюнхен, 1948. – 134с.; Терлецький О. Історія української держави. – Т. ІІ. Козацька доба. – Львів, 1924. – 213с.; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К., 1992. Це фундаментальні студії української історії, які попри все інше, формують уявлення про основні етапи державотворчого процесу на теренах Гетьманщини і без яких важко проводити дослідження регіональної історії. В них відображалось роль і місце козацтва в історії України і при розробці стержневих проблем, автори частково наводили дані з історії уманського козацтва.

Більший дослідницький інтерес викликали дослідження історії Подільсько–Брацлавського регіону, в яких частково згадуються події козацької доби, що мали місце на Уманщині. В роботах М.Симашкевича, Н.Молчановського, П.Батюшкова, В.Гульдмана, М.Яворовського, І.Шиповича Симашкевич М. Историко-географический этнографический очерк Подолии. – Вып. 1 – Каменец-Подольский, 1875. – 80с.; Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле. – К., 1886. – 320 с.; Батюшков П.Н. Подолия. Историческое описание. – СПб., 1891. – 264с.; Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. – Каменец-Подольский, 1901. – 401с.; Яворовский Н. История гражданской и церковной жизни Подолии. – Каменец-Подольский, 1912. – 88с.; Шипович И. О границах бывшей Брацлавщины, исторической жизни в ней и отношение Брацлавщины к Подолии. – Винница, 1914. – 24с. знайшли висвітлення проблеми козацької історії. А так як частина історичної Уманщини межувала, а в певний час і входила до Брацлавщини, то дослідники не могли обійти увагою і уманське козацтво. Будучи описовими і не виокремлюючи досліджувану нами проблему, ці дослідження сприяли накопиченню фактичного матеріалу і є складовою частиною історіографії проблеми.

Серед розробок регіональної історії, яка в 1920-х роках завдяки зусиллям М.Грушевського в руслі концепції “історичного районознавства” мала охопити всі регіони України, виділяється дослідження М.Ткаченка. Ткаченко М. Гуманщина в XVI-XVII в.в. – К., 1927. – 32с. За словами самого дослідника, воно було тісно пов’язане з його студіями з історії Уманщини в Історико-географічній комісії Української землі при Українській Академії Наук і задумувалось ним як розділ ширшої праці з історії Уманщини. Але подальші розробки цієї проблематики були припинені на початку 1930-х років, бо тоталітарна система ліквідувала не тільки Комісії історії Києва та Правобережної України, а й знищила всю систему порайонного дослідження історії України. Саме тоді були майже вилучені з наукового вжитку дослідження історії Уманщини В.Іващенка, В.Зикова, Д.Янковського, Х.Ящуржинського, Иващенко В. Исторический очерк г.Умани и Царицына сада. – К., 1895. – 57с.; Зыков В. К истории Умани (исторический очерк). – Умань, 1916. – 52с.; Янковский Д.П. К истории Умани. – Умань, 1908. – 36с.; Ящуржинський Х.П. Город Умань. Краткий исторический очерк. – Умань, 1913 – 30с. в яких епізодично виокремлені окремі віхи військово-політичної історії Уманського козацького полку.

Другий період охоплює 1930-ті – першу половину 1950-х років. В ці роки козакознавча проблематика була помітно звужена, ідеологізація суспільного життя і утвердження командно-адміністративної системи відображались і в історичній науці. Утвердження догматичних підходів до проблем і явищ української історії унеможливлювало дослідження регіональної історії, а тому і історія уманського козацтва, в тому числі, не була предметом дослідження.

Третій період розпочинається з середини 1950-х років і триває до кінця 1980-х років. Відомі суспільні переміни другої половини 1950-х років відкрили нові горизонти в розвитку історичної науки В умовах широкого відзначення “300-річчя возз’єднання України з Росією” активізувалась козакознавча проблематика. Зокрема, публікацією значного масиву документів і матеріалів, що проливали світло на період Визвольної війни українського народу середини XVII століття була значно розширена джерельна база. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3-х т. – М., 1954; По місцях боїв Визвольної війни українського народу 1648-1654 р.р. – К., 1955. – 155с. Виявлення такої “зацікавленості”, що збіглося з утворенням Черкаської області (1954р.), дало поштовх до розробок регіональної історії. З’явилося декілька розвідок уманського краєзнавця Г.Храбана, Храбан Г.Ю. Умань за доби феодалізму // Умань. Історико-географічний та економічний нарис. – Черкаси, 1957. – с. 33-55; Його ж. Собківка – стародавнє село Уманщини // Уманська зоря. – 1957. – 11 вересня; Його ж. Умань і Уманщина в минулому // Уманська зоря. – 1957. – 4 серпня. що значно доповнювали відомості про козацьку старшину Уманського полку та її роль у вирішенні складних політичних питань між Запорозькою Січчю, Річчю Посполитою та Правобережною Україною в 60-70 роки XVII століття. Дослідження історії населених пунктів та участь їх жителів у національно-державних змаганнях значно розширилися в 1960-1970 роках в зв’язку з активною деталізацією історико-краєзнавчих досліджень, пов’язаних з підготовкою та виданням томів “Черкаська область” та “Вінницька область” 26-томної “Історії міст і сіл УРСР” (1972 р.). В нарисах про населені пункти знайшла відображення козацька доба, що значно розширило уявлення про географію визвольних змагань, локалізувало і деталізувало їх хід на місцях. І попри те, що авторам не вдалося в окремих описах уникнути фактологічних помилок, штучних прив’язок і прогалин у висвітлені описуваних подій, все ж значення здійсненої роботи велике.

З середини 1970-х до другої половини 1980-х років науковий інтерес до подій зазначеного періоду значно послабився, а в оцінці їх історичною наукою виробилися формалізм, стандартні штампи і стереотипи, спрощення в трактуванні подій і порушення хронології всієї козацької історії, в т.ч. і регіональної.

Четвертий період бере початок з 1991 року і триває по сьогоднішній день. В ході розбудови державної незалежності України закономірним є широке захоплення козацькою історією та витвореними козацтвом державними інституціями. У умовах підготовки до вшанування 400-річчя від дня народження Б.Хмельницького та відзначення 350-річчя Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. з’явились дослідження В.Смолія, В.Степанкова, В.Щербака, М.Крикуна, О.Гуржія, В.Сергійчука. Смолій В.А. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. – К., 1998. – С.9-25; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К., 1994. – 216с.; Вони ж. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст.: проблеми державотворення. – К., 1993. – 71с.; Вони ж. Українська державна ідея XVII-XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – 367с.; Українська національна революція 1648-1676 рр.: Крізь призму століть // Український історичний журнал. – 1998. – №1-2-3; Щербак В.О. Джерела формування українського козацтва // Український історичний журнал. – 1994. – №2-3. – C.75-84; Крикун Н.Г. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV-XVIII в.в. Границы воеводств в свете источников. – К., 1992. – 150с.; Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ-XVIII ст. Кордони, населення, право. – К., 1996. – 222с.; Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. К., 1996. – 254с. Вони ввели до наукового обігу чимало архівних матеріалів, які, з поміж іншого проливають світло на історію Уманського козацького полку, формували нові підходи до аналізу козацької доби і тим самим заповнили чимало прогалин в історії України.

Окремо варто виділити дослідження Я.Дзири Дзира Я. Михайло Ханенко // Гетьмани України: Історичні портрети. – К., 1991. – С. 93-100. та Ю.Мицика Мицик Ю. Глух Йосип // Полководці Війська Запорозького: історичні портрети. – К., 1998. – кн. 1. – С.53-63. про уманського полковника, а згодом гетьмана М.Ханенка та полковника Уманського козацького полку Й.Глуха. Вони значно доповнюють життєписи уманської козацької старшини, а за одно і вносять вагому частку в історію Уманського козацького полку.

Спробою означення місця Уманщини у Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького відзначається стаття В.Фещенка Фещенко В.Т. Уманщина у Визвольній війні 1648-1654 років // Гуманітарні науки: проблеми, пошуки, перспективи. – Умань, 1994. – Вип. ІІІ. – С.53-61. А для накопичення генеалогічного матеріалу прислужиться робота В.Кривошеї та Т.Кузнець Кривошея В., Кузнець Т. Національна еліта, Уманщина, козацтво. – К., 1998. – 80с., в якій подано генеалогічний розпис роду Ханенків, представлений нарис біографічно-генеалогічного характеру про полковника Чечеля з козацького роду Уманського полку, зроблена спроба персоніфікації командного складу шляхом складання реєстру полковників, полкової старшини та сотників, що обіймали уряди в той чи інший період існування полку.

Досліджувана проблема не була предметом окремого дослідження в зарубіжній україністиці. Але з досліджень польських істориків Віммера Я., Wimmer J. Wojsko polskie w drugiej polowie VII wieku. – Warszawa, 1965. – 384s. Вуйцика З., Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Tureij i Rosii 1674-1679. – Warszawa-Krako’w, 1976. - 297s. Равіти-Гавронського Ф., Perdenia J. Stanowisko Rzeczpospolitej czlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przelomie XVII-XVIII w. – Wroclaw, 1963. – 284s. Пердені Я., Rawita – Gawron’ski Er.Kozaczyzna Ukraina w Rzeczypospolitej Polskiej fo kon’ca VIII – go wieku. Zarus polityczno-historyczny. Nakladem Gebethnera i Wolffa. – Warszawa. – Krakow-Lublin-Lodz-Poznan’-Wilno-Zakopane. – 239s. Урбанського Т., Urbanski T. Rok 1863 na Podolu, Ukraine i w Moldawii. – Lwow, 1907. - 156s. Яблоновського А. Jabionowski A. Polska XVI wieku pod wzglebem geograficzno – statystycznym. T.11: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow- Braclaw) //Zrodla dziejowe. – 1897. – T.22. – S.572-649. нами почерпнуті окремі факти, статистичні дані, опис укріплених поселень Уманщини тощо. Деякі відомості, наприклад, стосовно укріплених поселень південно-східного українського порубіжжя, до якого входила і територія Уманщини, почерпнуті з нарисів подільського історика-белетриста польського походження Й.Роллє Antoni I. Zameczki podolskie na kresach multanskich /Widanie drugie, przerobione i powiekszont przez autora. – Warszawa, 1880. – T.1. – 308s. T.2. – 304s.; T.3. – 290s..Із англомовних праць ми використовували дослідження американського вченого Ю.Гаєцького Gajecky A. The Cossack Administration of the Hetmanate.–Cambridge: Harvard Ukrainian Research institute, 1978.–V.1. – 349s.; V.2. – 758s., присвячене персональному складу урядовців Гетьманщини. Однак, у козацьких реєстрах, наведених ним, зустрічається чимало неточностей стосовно прізвищ та часу знаходження на урядах окремих старшин. Час існування Уманського полку автор зазначає як 1648-1712 рр., вилучивши при цьому роки 1686-1704, бо на думку дослідника, в цей час полк був розформований.

Таким чином, історіографічний аналіз уможливлює висновок про те, що в історичній літературі сформовувалися методологічні засади, визначалися підходи до всебічного і об’єктивного аналізу доби козацтва і виявляються напрямки відродження регіональних досліджень. Історія Уманського козацтва не знайшла повного і глибокого висвітлення, а тому вимагає більш детального і ґрунтовного вивчення.

Джерельна база дисертації включає архівні документи, універсали, акти доби українського козацтва; джерела особового походження - щоденники, листи, спогади учасників досліджуваних подій; козацькі літописи.

У дисертації використані архівні матеріали із фондів Відділу рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника НАН України (м.Львів). Це рукописні матеріали бібліотеки Оссолінських, бібліотеки В.Баворовського колекції О.Чоловського. Серед них – виписи з вінницько-брацлавських актових книг, котрі не збереглися до нашого часу, а також поборові квити, приватні акти, листи. Із шести українських воєводств Речі Посполитої Брацлавське воєводство, до складу якого в досліджуваний період входила і Уманщина, має найбіднішу джерельну базу. Головним чином тому, що з маси гродських і земських книг, які в ньому велися, майже нічого не збереглося. До нас дійшли тільки дві з них. Решта книг загинула (як і всі підкоморські книги Брацлавського воєводства): частина у середині ХVІІ ст. за тогочасних подій, а інша – під час визволення від німецьких окупантів Києва, де ці матеріали зберігалися. Переважну частину використаних матеріалів становить листування і реляції польських магнатів, членів королівського уряду, представників військової верхівки, які розкривають основні події Визвольної війни середини XVII століття. Найбільш інформативними є документи, що походять з королівської канцелярії (Ф.Баворовських №318/ІІ; №235/ІІ та Ф.Оссолінських №5769/ІІІ; №4075/ІІІ; №189/ІІ; №225/ІІ; №231/ІІ) .Рукопис Баворовських являє собою збірник ХVІІ ст. (без початку і кінця). Він містить копії документів за 1648-51 рр., основний матеріал за 1651 р. Склав його опочинський ксьондз, ловецький канонік Вацлав Куніцький. До рукопису включено матеріал, т.з. “поштового” походження, тобто такий , який розповсюджувався тогочасними рукописними газетами. Рукопис цей був скопійований у ХІХ ст. львівським бібліотекарем Пшиленцьким і разом з декількома копіями іншого походження становить рукопис бібліотеки Оссолінських №2286/ІІ, який вже був у науковому обігу. Рукопис Баворовських 235/ІІ – у науковому користуванні не був. Рукописні матеріали цього фонду містять незначну кількість свідчень про події, що мали місце на теренах Уманщини, окрім того, вони розпорошені по різних збірках. Більш повними є матеріали фонду Оссолінських. Це , наприклад, листи польного гетьмана коронного Станіслава Потоцького до короля Яна Казимира з детальним описом походу коронного війська під Умань у квітні 1654 р. та облогу Умані поляками в січні 1655 р. (ф.Оссолінських №5769/ІІІ) та значна кількість копій з листування самого канцлера Єжи Оссолінського. В цих листах є короткі відомості про події, що відбувались на Уманщині. Всі ці архівні матеріали зафіксували оцінки подій тієї доби польською стороною, але в плані накопичення фактичного матеріалу, уточнення хронології та відтворення живого полотна визвольної боротьби українського народу названого періоду, вони доповнюють джерельну базу досліджуваної проблеми.

Із фондів Центрального державного історичного архіву України використані документи із Колекції грамот царів і гетьманів (ф. 1407) та Колекції фотокопій документів про Визвольну війну українського народу середини XVII ст. (ф. 1230). Це, в першу чергу, універсали Б.Хмельницького до міщан про послушництво, його листи до російського царя Олексія Михайловича про хід воєнних дій на території досліджуваного регіону та роль у визвольній боротьбі Уманського полку, відомості про участь уманської козацької старшини у дипломатичних місіях та посольствах, а також господарсько-правові акти.

Генеалого-родовідні матеріали почерпнуті з фонду І.Каманіна (ф. 237) та родинних фондів Скоропадських (ф. 1219) і Ханенків (ф. 983). Ускладнює дослідження теми те, що зі всього масиву брацлавсько-вінницького судово-адміністративного архіву збереглося лише дві книги: земська за 1639-1647рр. і гродська за 1645 рік. Для дослідників втраченими, мабуть, назавжди є і документи монастирських архівів, бо в полум‘ї минулих пожеж назавжди зникла така цінна група історичних джерел як церковні пом‘яники чи субітники.

З фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАН України використані матеріали у формі виписів із документів більш раннього походження, що знаходяться у збірках О.Лазаревського (ф. 1) та В.Модзалевського (ф. ІІ). Історичні матеріали, що містяться в рукописних збірках Архіву Київського національного університету (ф.VІІІ) та Архіву АН України (ф.Х) у вигляді різних редакцій літописів, копій документів із Сибірського, Малоросійського та Посольського приказів допомогли у відтворенні історичної канви подій на території досліджуваного регіону. Джерельну базу дисертації склали актові документи XVI-XVIII ст., що вже опубліковані в наукових виданнях джерел археографічними центрами Петербурга, Києва та Львова. Акты Московского государства, изданные Императорской Академии наук / Под ред. Н.А.Карпова. Разрядный приказ. Московский стол. 1660-1664. – Т.3. – СПб, 1901. – 674 с.; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Т.ІІІ. – XV. – СПб. 1862-1892; Архив Юго-Западной России, изданный временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Т.1, II, VI. – К., 1868-1908; Жерела історії України-Руси. – Т.IV, VI. – Львів, 1892-1903.

Важливими джерелами є Літописи Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки та компіляції О.Рігельмана і Ф.Софоновича. В них знайшли відображення події доби українського козацтва з точки зору суспільної свідомості козацької старшини, що на той час являла собою окремий суспільний стан. З них почерпнуті відомості про участь Уманського козацького полку в битвах Національно-визвольної війни українського народу середини ХУІІ століття.

Яскравий і різноплановий за характером матеріал містять записки та описи подорожей іноземних мандрівників, що побували в козацькій Україні. Описи подорожей антіохійського патріарха Макарія, зробленої архидиякомом П.Алеппським, турецького мандрівника Евлія Челебі, а також Літопис Малоросії Ж.-Б.Шерера сприяють збагаченню уявлення про суспільно-політичний устрій Української козацької держави, про побут, звичаї, життєвий уклад її населення. В них чимало сторінок присвячено українському козацтву, описана Уманська фортеця та інші населені пункти на території Уманського козацького полку.

Таким чином, існуюча джерельна база дає можливість вирішити завдання, які поставив перед собою дисертант.

У другому розділі “ФОРМУВАННЯ УМАНСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ПОЛКУ” відтворюється процес утворення полку, окреслюються його кордони, уточнюється кількісний склад. При цьому підкреслюється, що через брак джерел малодослідженими залишаються питання територіальних змін полку і динаміки кількості поселень на території полку.

В розділі показується місце і роль Уманського козацького полку, як адміністративно-територіальної одиниці, в процесах державотворення в Україні другої половини XVII ст. Задокументовані джерела дали можливість стверджувати, що навесні 1648 року на Уманщині розгортається широка боротьба проти польсько-шляхетського режиму і Уманський козацький полк став складовою частиною Української козацької держави, а уманське козацтво вписало свою сторінку в історію українського визвольного руху.

Аналіз козацького Реєстру 1649 року Реєстр Війська Запорозького 1949 року /Підгот. до друку О.В.Тодійчук (голов. упоряд.) та ін. – К.: Наукова думка, 1995. – 592 с. дав підґрунтя для визначення соціального, національного та етнічного складу полку. Аналіз особового складу полку за прізвищевою основою показав, що 2,3% козаків-українців були місцевого походження, а 2,7% - прибули з інших регіонів. Серед козаків Уманського полку були представники більш як десяти народностей, що становить 6,65% від загальної кількості полкового козацтва, тоді як в цілому по Реєстру цей показник становив 6%. Це спричинилось наявністю серед населення Уманщини значного відсотка іноетнічного елементу, а також тим, що порубіжні землі цього краю заселялись нащадками жителів татарських улусів. Саме в південних порубіжних сотнях полку – Бершадській, Івангородській, Уманській, Бабанській – серед рядового козацтва помітна значна кількість родин татарського походження: Баглаї, Килимеї, Самбаї і т.д.

Основою творення полку були як запорожці Уманського курення, так і місцеві шляхтичі, зв’язані з Запорозькою Січчю. Покозачена шляхта складала 4,9% від загальної кількості полчан, однак в деяких сотнях (Кочубіївській, Іванській, Романівській, Цибулівській) цей відсоток майже в 1,5-2 рази перевищував загальнополковий.

Проаналізовані документальні свідчення уможливлюють висновок про те, що Уманський козацький полк сформувався навесні 1648 року, його площа, за проведеними нами підрахунками, становила близько 8 991 км2, без включення до її складу незаселених, але контрольованих уманським козацтвом, південних земель. Національний і соціальний склад полку відображав структуру населення Уманщини, а його аналіз підтверджує, що представники всіх соціальних верств краю були учасниками Національно-визвольної війни середини ХVII століття.

У третьому розділі “УМАНСЬКИЙ ПОЛК В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ” з’ясовується, що вся Уманщина, будучи пограничною територією, часто ставала ареною жорстоких зіткнень польсько-українсько-турецько-татарських інтересів. А Уманський козацький полк, як крайній на південно-західному порубіжжі, найчастіше першим стримував натиск польсько-татарських військ.

Представлений у розділі матеріал ілюструє участь Уманського козацького полку у всіх найважливіших подіях Національно-визвольної боротьби українського народу під керівництвом Б.Хмельницького і дає можливість оцінити внесок уманського козацтва в перебіг подій цього важливого періоду нашої історії. Серед найбільш значимих військових операцій, Уманський полк брав участь у вересневій (1648 р.) битві під Пилявцями, Збаразькій (червень) та Зборівській (серпень) битвах 1649 року, у розгромі польських військ під Батогом (травень 1652 р.), у битві з польсько-татарськими військами під Охматовим (січень) та Озірною (листопад) 1655 року. Тобто, Уманський козацький полк був боєздатною частиною армії Богдана Хмельницького. Уманське козацтво брало участь у реалізації гетьманом політики забезпечення найкращих зовнішньополітичних умов для боротьби з Польщею. Продовжуючи політику досягнення найширшої воєнно-політичної ізоляції Речі Посполитої, Б.Хмельницький намагався зав’язати стосунки з придунайськими країнами і організував три походи в Молдавію. В усіх трьох походах (1650, 1652 і 1653 років) брав участь Уманський козацький полк. До того ж, результати другого молдавського походу настільки піднесли авторитет уманського полковника Йосипа Глуха, що молдавський господар спробував заручитися його підтримкою за інших складних для себе обставин.

Зібраний архівний матеріал дозволяє робити висновки про те, що Уманський козацький полк був боєздатною частиною української армії і під керівництвом Й.Глуха, уманське козацтво брало участь у військових діях 1648-1653 р.р. Полкова старшина уманського козацтва не раз виконувала відповідальні завдання Б.Хмельницького, що слугувало захисту південних рубежів Української козацької держави та стримуванню натиску польсько-шляхетського війська.

Українсько-московська угода 1654 року і прийняття присяги на вірність царю були неоднозначно зустрінуті в козацькій Україні. Уманський полковник Й.Глух відмовився присягнути московському царю, про що писала навіть одна з гамбурзьких газет, і полк був серед опозиційного до Москви козацтва.

В розділі досліджується участь уманського козацтва в військових діях 1654-1655 р.р., його позиція в польсько-російських стосунках періоду укладення Віленської угоди (1656р.)

У четвертому розділі “УМАНЩИНА В УМОВАХ РУЇНИ” на тлі загально-історичних подій виокремлені основні віхи військової історії уманського козацтва. Аналіз військової та політичної історії Уманського полку протягом майже 20-річного періоду по смерті Б.Хмельницького показав віддзеркалення в ній тих величезних труднощів, які доводилося долати Гетьманській державі впродовж свого існування. Причому, якщо в перші роки її утвердження харизма Б.Хмельницького змогла згуртувати навколо себе всі стани українського суспільства, то згодом політична еліта України не змогла продовжити цих традицій свого гетьмана. Це стало неможливим ще й тому, що у козацькому середовищі склалося кілька впливових старшинських угрупувань, а саме: старшина корінних козацьких полків, ядро якої складав клан гетьмана; покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди; старшини - вихідці із Запорозької Січі. Постійна боротьба між ними не сприяла єдності, а вела до переваги того чи іншого угрупування. Це вносило специфічні внутрішні полкові суперечності, які були віддзеркаленням протиріч загальнодержавних.

Військова історія Уманського козацького полку переплетена низкою політичних комбінацій, переворотів, відступів і компромісів. За існуючих історичних реалій, Уманський козацький полк змінював політичну орієнтацію, а його козацька старшина була втягнута у вир політичних перипетій тієї доби. Так, за полковництва М.Ханенка, Уманський полк був опозиційно настроєний до Москви і не підтримував договірних статей Ю.Хмельницького. А на початку 1664 року, завдячуючи появі на Уманщині запорожців з І.Сірком, Уманський полк вже визнав владу російського царя і в Умані була поставлена московська залога.

Уряд Речі Посполитої, підтримуючи козацьку старшину польської орієнтації, розколов правобережне козацтво і домігся обрання гетьманом Правобережної України М.Ханенка. У протистоянні гетьманів М.Ханенка – П.Дорошенка, уманське козацтво спочатку підтримувало першого. 3 липня 1672 по квітень 1674 року полк підтримував М.Ханенка, а в березні 1674 р. полк присягнув Росії. Наведений в розділі матеріал показує, що уманське козацтво підтримувало різні політичні угрупування. Уманські полковники доби Руїни (М.Ханенко, С.Оргіяненко, І.Лизогуб, М.Булига, І.Сербин, І.Гродзенко, С.Яворський, Г.Білогруд) були як пропольської, так і промосковської орієнтації, але під їх керівництвом козацтво вело самовіддану боротьбу за національне визволення. А орієнтація на різні політичні сили і укладення політичних і військових союзів мала слугувати кращій її організації.

У п’ятому розділі “УМАНСЬКЕ КОЗАЦТВО В 1674-1713 рр.” систематизовані розпорошені по багатьох джерелах відомості про долю уманського козацтва після трагічного розорення Уманщини в 1674 році. Переселення мешканців Уманщини після її розорення було примусовим і не все козацтво переселилось на територію Лівобережжя та Слобожанщини. Польський уряд сприяв поновній колонізації Уманщини виходячи зі своїх військових планів. Ліквідація Карловецьким миром (1699 р.) турецької загрози для Польщі пришвидшила ліквідацію козацького устрою на Правобережжі. А це стало поштовхом для розгортання національно-визвольного повстання під проводом С.Палія в 1702 році. Водночас відбувалося відродження Уманського козацького полку, який у 1704-1711 рр. входив до складу козацької держави, що перебувала під протекторатом московського царя. Зібраний і систематизований у розділі матеріал дав можливість виокремити ставлення Росії і Туреччини до козацьких земель, дослідити участь уманського козацтва у національно-визвольному повстанні під проводом С.Палія. У вир цього повстання втягнулось і населення Уманщини. Цитовані у розділі листи С.Палія з Умані дають підстави стверджувати, що Умань і в цей час була стратегічно важливим містом, козацький гарнізон якого захищав Київщину і Брацлавщину від вторгнення татар і польсько-шляхетських військ. Територія Уманського козацького полку відносилась до т.з. “Паліївщини”, а сам С.Палій мав там свої пасіки.

Використані джерела дали можливість систематизувати відомості про Уманський козацький полк в роки російсько-турецької війни 1710-1713 рр. Він підтримував похід П.Орлика та союзників на Правобережжя за звільнення від російських військ. Але остання битва правобережного козацтва за визволення козацької України закінчилась трагічно. В 1712-1713 рр. указом Петра І була вирішена доля Правобережжя і постановлялось “тем землям быть в пустке всегда”. На цьому завершилась історія Уманського козацького полку.

У висновках підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:

-Джерельна база досліджуваної проблеми є фрагментарною, але достатньою для реалізації

поставлених завдань. Дослідження загальноісторичного характеру, в яких для ілюстрації наводились дані про уманське козацтво, і спеціальні публікації з історії правобережного козацтва, і історико-краєзнавчі студії не створюють загального полотна історії великого козацького регіону– Уманщини. Історія Уманського козацького полку не була предметом спеціального дослідження і узагальнюючої праці з означеної проблеми немає;

- Уманський козацький полк, як військова і територіально-адміністративна одиниця Української козацької держави сформувався на початку Національно-визвольної війни українського народу середини XVIІ ст., в травні 1648 р., в ході повстання на Уманщині ;

- Територія Уманщини середини XVII ст. значно перевищувала Уманщину пізніших часів (Уманський повіт, округ, район), тоді вона включала прилеглі території Звенигородщини та Брацлавщини ( в дисертації окреслені її кордони). Кордони ж Уманського козацького полку визначені досить умовно в основному через розмитість південної межі полкових земель. Площа Уманського полку становила близько 8 991 км 2 , без включення до її складу незаселених, але контрольованих уманським козацтвом, південних земель;

- З’ясований на основі Реєстру кількісний, національний та соціальний склад Уманського козацького полку підтверджує, що його територіальне розташування зумовило помітний вплив іноетнічного елементу. Представники більш як 10 народностей входили до складу полку, що становить 6,65% від загальної кількості козаків, тоді як в цілому по Реєстру серед інших полків цей показник становить 6%. Наші досліди уможливили доповнити реєстр шляхтичів серед уманського козацтва на 34 особи і встановити, що місцевої шляхти було 146 осіб;

- Уманський козацький полк брав участь у всіх значних військових операціях Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Тобто, уманське козацтво було складовою частиною армії