Львівський національний університет імені Івана Франка

ДАХ Марта Іванівна

УДК 82-144:398.8 (477)

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

НАРОДНОЇ БАЛАДИ "ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ…": ПРОБЛЕМА ОЛІТЕРАТУРЕННЯ СЮЖЕТУ І ЖАНРУ

10.01.07 – фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені Філарета Колесси

Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор ДЕНИСЮК Іван Овксентійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор КИРЧІВ Роман Федорович, Інститут народознавства НАН України, завідуючий відділом фольклористики

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник СОКІЛ Василь Васильович, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики

Провідна установа – Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, кафедра української літератури

Захист відбудеться 23 березня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79001 м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 22 лютого 2001 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент В.М.Івашків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Фольклорна традиція, викристалізовувана тисячоліттями, взаємодіє з різними сферами культури. Питання взаємовпливів фольклору і літератури –– одне з найцікавіших і найскладніших. Дослідники розглядають два аспекти взаємодії цих видів словесно-поетичного мистецтва: з одного боку –– використання фольклорних традицій у художніх творах (фольклоризм літератури) і з другого –– вплив літератури на народну творчість. Незважаючи на те, що проблемі фольклоризму присвячено вже чимало праць, але систематизованого дослідження, яке б розглянуло це питання в аспекті історичної поетики, визначило етапи й рівні фольклоризму, немає ще дотепер. Проблема фольклор –– література і сьогодні викликає великий методологічний і теоретичний інтерес. Усі дослідники наголошують, що вона багатогранна. Яка роль фольклору як окремої художньої системи в історичному розвитку літератури, якими умовами в кожну історичну епоху визначається характер взаємозв'язків між ними, у яких формах здійснюється вплив фольклору на літературу –– це далеко не повний перелік питань, котрі стоять у центрі уваги вчених.

Питання олітературення народних балад не досліджувалось спеціально, і тому вимагає ще детального вивчення. Які зміни відбуваються під час переходу їх в іншу сферу –– сферу літературну? Якими чинниками вони зумовлені? Потреба розгляду механізмів цього перетворення і зумовила актуальність даної дисертаційної роботи. Історія олітературення сюжету про отруєння Гриця, який кохав двох дівчат одночасно, дає змогу простежити вплив на це олітературення естетики різних літературних періодів ХІХ та ХХ століть.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української фольклористики імені Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, у планах якої передбачається вивчення теорії фольклорних жанрів та літературно-фольклорних взаємозв'язків.

Мета дисертаційної роботи –– з'ясувати особливості фольклорного та літературного життя народної балади про отруєння Гриця, простежити трансформацію цієї балади у художній літературі, виявити, що є визначальним у творах, які перетворюють її сюжет. Реалізація цієї мети передбачає виконання конкретних завдань:––

поглиблення теоретичного ракурсу проблеми взаємозв'язків фольклору і літератури;––

з'ясування специфіки баладного жанру на основі якомога повнішого ознайомлення з його теорією;––

аналіз варіантів народної балади про отруєння Гриця і легенди про Марусю Чурай;––

жанрово-композиційний аналіз художніх творів, в основі яких лежить сюжет народної балади про отруєння Гриця. Тут необхідно відзначити також новаторство та оригінальність письменника в олітературенні сюжету.

Із цих спостережень хотілося б зробити певні синкретичні висновки про характер фольклоризму взагалі й можливості олітературення народнобаладного сюжету.

Предмет дослідження – функціонування баладного сюжету в фольклорі та літературі. Об'єктом студії є народна балада "Ой не ходи, Грицю" та літературні тексти, в основі яких лежить сюжет про отруєння Гриця, а саме: "Чарівниця" Л.Боровиковського, "Чари" К.Тополі, "Коло гаю в чистім полі" Т.Шевченка, "Розмай" С.Руданського, "Маруся Чурай, українська піснетворка" Г.Бораковського, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, "Чураївна" В.Самійленка, "В неділю рано зілля копала…" О.Кобилянської, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" І.Сенченка, "Марина Чурай" І.Хоменка, "Дівчина з легенди" Л.Забашти, "Маруся Чурай" Ліни Костенко.

Методологія дослідження зумовлена його характером, поставленими у роботі завданнями. Зіставлення фольклорних явищ з літературними вимагало застосування порівняльного методу аналізу їх взаємодії. Не можна було обійтись без герменевтичного –– детально-текстуального розгляду порівнюваних творів двох поетичних систем, а також без типологічного виокремлення фольклорних версій інтерпретованої народної балади.

Ступінь вивченості теми. Українські літературознавці лише частково ставили питання олітературення балади "Ой не ходи, Грицю". Найширше трансформація цієї пісні простежена у розвідці Павла Филиповича ("Історія одного сюжету", 1927). Дослідник розглянув художні твори ХІХ – початку ХХ століть, в основі яких лежить сюжет про отруєння Гриця; найвищу оцінку дав повісті Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала…" і мав задум присвятити детальнішому розглядові усіх обробок цього інтригуючого сюжету, а також його складових частин, окрему монографію.

Григорій Нудьга вважав, що певну вартість з усіх літературних інтерпретацій народнобаладного сюжету про отруєння Гриця мають твори Старицького, Самійленка, частково –– Бораковського, а всі інші –– просто данина моді. Він спостеріг, що кожна доба дала свої варіації балади, і звернув увагу на те, що часто "центр ваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про піснетворство витісняє всі інші".

Побутуванню української народної пісні у польському середовищі –– в оригіналі, перекладах і переробках, а також як джерела сюжету, фабульних мотивів і образів для творів польських романтиків, присвятив грунтовну розвідку Роман Кирчів.

Чимало відгуків та рецензій появилось про окремі художні твори з мотивом народної балади. М.Костомаров і М.Полєвой прихильно привітали появу драми К.Тополі "Чари" (1837), захоплювались її етнографічно-побутовими картинами. У своїх дослідженнях про український романтизм у широкому літературному контексті розглядав вищеназвану драму Тополі та баладу Л.Боровиковського "Чарівниця" А.Шамрай. В.Івашків звернув увагу на преромантичний характер "Чарів" і визначив жанр твору як спробу психологічної трагедії.

Опублікована у 1839 р. легендарна повість "Маруся, Малороссийская Сафо" князя О.Шаховського викликала на свою адресу різку критику В.Бєлінського та журналу "Отечественные записки", яким не сподобався і сам сюжет, і характери персонажів, і стиль та мова цього твору.

Н.Кобринська захоплювалась популярністю драми "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, а І.Франко після перегляду її у Львові писав, що ця п'єса, "незважаючи на старанну гру артистів, не виправдала сподівань". Більше йому подобалась драма Г.Бораковського "Маруся Чурай –– українська піснетворка", яка "скомпонована дуже просто, але при тім зовсім логічно, без погоні за театральними ефектами, має проте, крім літературної, також велику сценічну вартість і може вважатися одною з найліпших драм українського репертуару". Дивувався Франко і з тих перетворень, яким піддавали народні пісні у своїх літературних обробках представники т.зв. "української школи" в польській літературі, критикував він також інші невдалі твори, написані на цей сюжет, наприклад, поему "Маруся Чураивна" п.Озерської-Нельговської.

Драматичну поему "Чураївна" В.Самійленка відзначив М.Грушевський в огляді п'єс, представлених на конкурсі галицького Виділу краєвого 1896 р.

Чи не найбільше досліджень присвячено повісті Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала…" та роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Ці дві інтерпретації народнобаладного сюжету, безперечно, є найкращими його літературними обробками. Так, В.Бобинський відзначив, що Кобилянська "дала нам незрівнянну ліричну епопею кохання –– "В неділю рано зілля копала…" В одному ряду із найкращими творами класиків ставив цей твір Є.Кирилюк. О.Дорошкевич зауважив, що у цій своїй повісті Кобилянська "зовсім одходить од соціяльного тла". Проте деякі радянські дослідники, як не парадоксально, твердили цілком протилежне, розглядали твір у соціальному контексті, тенденційно (О.Бабишкін, Н.Томашук, М.Лещенко та ін.). Чи можна вважати у даному випадку соціальну нерівність причиною зображеної трагедії, чи доречно ставити питання про соціальне підгрунтя конфлікту, адже йдеться передусім про морально-психологічний аспект проблеми? І в цьому плані об'єктивнішою є думка Л.Луціва: ідея повісті Кобилянської "обіперта на глибокій моральній правді про життя, згідне з Божими законами".

Високо оцінили літературознавці роман Л.Костенко "Маруся Чурай". Відразу після його публікації з'явилися рецензії М.Бажана, А.Макарова, М.Ільницького, П.Охріменка тощо. Окремий розділ присвятив цьому віршованому роману В.Брюховецький у монографії про Ліну Костенко, Д.Гусар-Струк розглянув твір крізь призму трьох елементів: історії, роману та поезії, а А.Яковець –– міфопоетичного мислення. "Маруся Чурай" Ліни Костенко –– визначне досягнення в інтерпретації традиційної теми. Роман посів уже своє особливе місце в історії української літератури; Г.Клочек цілком справедливо назвав його "перлиною української літератури ХХ століття".

Наукова новизна даної дисертації полягає у тому, що у ній 1) вивчено варіанти досліджуваної фольклорної балади, а також легенди про Марусю Чурай; 2) здійснено комплексний аналіз змісту і форми літературних творів, у яких є імітація чи трансформація сюжету народної балади і легенди про її авторку з установкою на виявлення того жанрового генотипу, який дає можливість у різні літературні епохи трансформуватись у драми, драматичні поеми, повісті чи романи, що не позбавлені й ознак балади.

Дисертаційна робота має безпосереднє теоретичне та практичне значення. Дослідження проблем генології, зокрема жанрових особливостей балади може бути використане у працях з теорії жанру; аналіз художніх творів –– в історико-літературних студіях; при написанні підручників та посібників, а також під час читання вузівських лекційних курсів.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у виступах на Наукових читаннях на пошану Теофіля Комаринця (Львів, 1997); Всеукраїнській науковій конференції "Ольга Кобилянська: погляд на життя і творчість з кінця ХХ ст." (Чернівці, 1998); Міжнародній науковій конференції "Українська філологія: школи, постаті, проблеми" (Львів, 1998); Міжнародних науково-практичних читаннях, присвячених пам'яті М.Пазяка "Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків" (Київ, 2000).

Структура і зміст дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографії, що нараховує 180 позицій, та додатків. Загальний обсяг дисертації 220 сторінок, з них 170 сторінок основного тексту, 36 сторінок –– додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розглянуто деякі теоретичні аспекти проблеми взаємодії фольклору та літератури, обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання дослідження, його об'єкт, методику, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі дисертації "Жанрові атрибути балади в теоретичному осмисленні" розглядаються найважливіші положення теорії балади, її специфіка у системі інших жанрів. Проаналізовано наявні генологічні концепції українських та зарубіжних баладознавців, зокрема, І.Франка, В.Домбровського, Ф.Колесси, Д.Загула, М.Гнатишака, Л.Первомайського, Г.Нудьги, О.Дея та ін., російських –– Д.Балашова, В.Жирмунського, С.Страшнова, а також польських та німецьких –– Й.Кляйнера, І.Опацького, Ч.З?ожельського, Я.Ягелло, Р.-М.Мангольд.

Незважаючи на те, що єдиного точного визначення балади як жанру немає (їх приблизно стільки, скільки й праць, присвячених баладам), погляди дослідників на основні її ознаки майже не відрізняються. Балада має специфічну художню форму, у якій поєднано три основні види поетичного висловлювання. Це –– синкретичний жанр, що твориться на стику епосу, лірики, драми. В основі балади лежить незвичайна подія (може бути реальною або й фантастичною). Характерними її ознаками є драматична напруженість сюжету, одно-конфліктність, невелика кількість персонажів, стислість у викладі матеріалу, зосередження уваги на вузлових моментах, фрагментарність зображення, часто діалогізована форма викладу. На відміну від інших жанрів (історичних пісень, дум, співанок-хронік, легенд, байок, анекдотів) балада не пов'язана в історичному значенні з місцем, часом чи особою, не служить точним свідченням про окремі події та особи. Вона демонструє щоразу подію вирішального значення у людському житті, у центрі її уваги –– безвихідні, часто трагічні конфлікти екзистенційного характеру. Особливо відзначаються трагізмом українські балади.

Баладне зображення сконцентроване, лаконічне; окремими штрихами замальовуються лише найважливіші етапи дії, яка зведена до одного конфлікту й зосереджена навколо двох-трьох дійових осіб і тих подій, у яких вони беруть участь безпосередньо. Багато спільного у балади з новелою: не спостерігає подробиць акції, не дає детального аналізу людської поведінки, вказує все в моментальних ескізах, накреслюючи тільки в загальних рисах напрям розвитку конфлікту. Дуже влучно І.Франко порівняв її з блискавкою.

Баладний сюжет нагадує пружину, яку можна всіляко розтягувати, трансформувати у поеми, драми, повісті, романи, у кожному конкретному випадку по-новому розкриваючи його внутрішню енергію. Ця пружність баладних сюжетів і зумовлює широкі можливості їх інтерпретації.

У другому розділі "Генеза двох легенд" проаналізовано джерела легенди про Марусю Чурай –– дівчину, яку вважають авторкою і героїнею пісні "Ой не ходи, Грицю…", мелодраматична історія про нещасливе кохання якої привернула до себе увагу ще у ХІХ столітті, інтригуючи своєю загадковістю письменників та літературознавців. Першоджерелом цієї легенди була повість російського князя Олександра Шаховського "Маруся, Малороссийская Сафо", надрукована у збірнику "Сто русских литераторов" (Петербург, 1839). Ще одна її версія –– це "биографический очерк" О.Шкляревського "Маруся Чурай (Малороссийская певунья)", ("Пчела", 1877). Інформацію про піснетворку знаходимо у словникових статтях Н.Голіцина ("Библиографический словарь русских писательниц"), В.Гарського ("Русский биографический словарь под наблюдением А.Половцова"), дослідженні П.Владимирова "Участие русской женщины в развитии народной словесности, древне-русской письменности и первые русские писательницы ХVІІІ века", автори яких знову ж таки посилаються на "біографічний нарис" Шкляревського та повість кн. Шаховського. Суперечки навколо постаті Марусі Чурай, точніше, достовірності її існування, тривали ще донедавна. Хоч документальних даних про полтавську піснетворку не виявлено, у деяких джерелах усе-таки знаходимо інформацію про інших героїв цієї легенди, зокрема, про Чурая, Марусиного батька ("Історія Русів", "История Малой России" Бантиш-Каменського, "Запорожская Старина" Срезневського, збірнику "Малорусские народные песни" М.Максимовича), та Івана Іскру ("Літопис Величка"). Ми не маємо документальних підтверджень існування самої Марусі Чурай, але й разом з тим не можемо категорично заперечити його. Зрештою, такий образ цілком закономірно міг з'явитися в нашій культурі. Адже незвичайне багатство української лірики спонукало до роздумів: хто ж її творець? І ця легенда про Марусю-піснетворку задовольняла певною мірою інтерес до проблеми авторства народних пісень, пропонуючи свою, з відтінком інтриги, версію їх появи.

А тексти самої народної балади "Ой не ходи. Грицю…" зустрічаємо у різноманітних збірниках народних пісень значно раніше від легенди, ще з початку XIX століття. Перша її публікація була здійснена у 1805 р. ("Всеобщий, новоизбранный песенник всех лучших российских авторов... Иждивением московского купца Сергея Петрова"). Наступні –– у популярних російських пісенниках, періодичних виданнях початку ХІХ століття. Знаходимо цю баладу у збірниках М.Максимовича, З.Доленги-Ходаковського, Н.Закревського, П.Чубинського, Я.Головацького, Марка Вовчка та Опанаса Марковича, І.Манжури, Д.Яворницького, Ю.Федьковича тощо. Найповніші варіанти записали Т.Стецький та М.Костомаров на Волині.

Темою пісні є любовна помста: Гриця-дволюбця зчарувала кохана дівчина. Контамінація двох мотивів –– дволюбства і отруєння –– творить оригінальний баладний сюжет, у генотипі якого закладений "вічний" інтерес до нього співців і слухачів, письменників і читачів. Баладний герой –– "донжуан", схильний зводити з розуму багатьох жінок. На відміну від народної балади, у легенді отруєння пояснюється іншою причиною –– не дволюбством, а зрадою. Чи можна стверджувати, що пісня була складена на основі тих подій, про які розповідає легенда, і що Маруся Чурай була її авторкою і героїнею?

Наявність у фольклорі готових формул –– ситуацій, образів –– дозволяє говорити про те, що саме їх могла використати у баладі "Ой не ходи, Грицю…" її авторка.

Ой мати Гриця попобила

Ше й на юлицю не пустила.

Ой ни йди, Грицю, на юлицю,

Бо на юлици чаровници,

Зчарують Гриця молодици*.

У цьому варіанті мати не відпускає сина на вулицю і трагедії не відбувається. В іншому варіанті розробляється протилежна ситуація: син не слухає матері, іде на вечорниці –і його отруєно. Побоювання матері у вищенаведеній пісні, що "на юлици зчарують Гриця молодици" ще не означало, що вони його отруять. Мати могла побоюватись, що сина привернуть до себе небажані кандидатури в невістки. "Чарівниці" могли передозувати приворотне зілля, що приводило до отруєння. Саме таку версію приймає О.Кобилянська в опрацюванні мотиву отруєння Гриця. Моделювання у народній творчості мотиву "на вечерницях –– чарівниці" нагадує алгоритм: в одних випадках син прислухається до материних слів, залишається вдома, і трагедія відвертається; в інших –– демонструється протилежна ситуація, коли син не слухає материних порад. Цю останню ситуацію використано в баладі "Ой не ходи, Грицю…": Гриць іде на вулицю чи на вечорниці, і чарівниця його отруює. Специфікою цієї пісні є те, що мотив отруєння тут поєднано з мотивом дволюбства. Українське походження балади про Гриця підкреслюють такі її суто українські атрибути: вечорниці, ім'я Гриць, чарівниця –– дівчина чорноброва.

Зрештою, народнопісенний мотив отруєння досить поширений не лише на Україні, а й у Європі. Очевидно, інтерес до нього зумовлений факторами реального життя, адже факти отруєння не були такими вже й рідкісними, особливо у середньовічному суспільстві. Віра в чарівниць, відьом, які знають таємні сили і закони природи, здатні впливати на різні сторони життя людини, за допомогою яких можна лікувати різні хвороби, здобувати або відвертати любов, робити шкоду або приносити користь у господарстві, існує й дотепер. Отруєння у народній баладі здійснюється за допомогою чарів –– отруйного зілля. Пісня докладно і послідовно розповідає про спосіб приготування отрути: дівчина зілля копала, полокала, варила. Таке враження, що ця холоднокровна помста добре виважена, детально спланована і продумана до найменших дрібниць. Чарівницею-отруйницею у пісні є сама дівчина, хоч загалом у народнопісенній традиції чарівницею може виступати матір дівчини, яка або вчить дочку чарів, або сама чарує, чи якась інша жінка-ворожка або навіть циганка. Характерно, що у багатьох літературних варіаціях сюжету виведено допоміжний образ чарівниці –– старшої жінки, яка навчає дівчину чарувати або дає їй вже готову отруту ("Розмай" С.Руданського, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, "В неділю рано зілля копала…" О.Кобилянської). У легенді про Марусю Чурай отруйницею теж виступає сама Маруся, не вказано, правда, звідки у неї та отрута і якого походження. Нічого не сказано й про те, що Маруся готує зілля сама, як це робить героїня балади.

Текст народної пісні надзвичайно простий, лаконічний. Зосередження уваги на найважливіших етапах розвитку дії у баладі веде до фрагментарності зображення, що зумовлено самою природою даного жанру, і змушує перебувати слухача у постійному напруженні. Лаконічне застереження Грицеві, послідовна картина процесу отруєння, з'ясування його причини –– такі вузлові моменти цього баладного сюжету.

Баладна дія зосереджена навколо конфлікту між двома головними особами –– Грицем і дівчиною-чарівницею. У деяких варіантах розповідається про чорнобриву дівчину, яка знає всі чари і яка причарувала Гриця, причому зауважується, що вона чарівниця справедливая, у розумінні справжня (варіанти Максимовича, Чубинського (А, Б, В); Марковича (В); Головацького). В інших варіантах Гриця причаровує не чорнобрива чарівниця-професіоналка, а дівчина, яка "чарів не знала" (варіанти Марковича (А, Б); Манжури). Інші персонажі (мати, дівчата, молодиці), виведені у пісні епізодично, є лише допоміжними для характеристики головних героїв.

Третій розділ "Перетворення народнобаладного сюжету у літературній творчості (на матеріалі "Ой не ходи, Грицю…")" з'ясовує особливості літературного життя народної балади у творах Б.Залєського, Л.Боровиковського, К.Тополі, Т.Шевченка, С.Руданського, В.Александрова, М.Старицького, І.Сенченка, О.Кобилянської.

Першою відомою літературною обробкою "Ой не ходи, Грицю…" вважають переспів Богдана Залєського, одного з представників т.зв. "української школи" у польській літературі, "Ukaranie (dumka ukrainska)", здійснений десь приблизно до 1820 року, коли поет навчався в уманській школі. Твір цей є власне розтягненим літературним польським варіантом української народної балади. Наш Гриць має тут ім'я Archory, а його кохані –– то Makryna i Anela. Дію твору перенесено в інше середовище –– з українських вечорниць на якісь "cudze wieczory", чарівне зілля росте "w rusalkowym sadzie", "na ustroni, bez liњci, bez woni". ?розуміло, така варіація української пісні викликала чимало зауважень з боку критики, причому справедливих, однак позитивним моментом можна вважати факт популяризації української народної пісні взагалі і балади про отруєння Гриця зокрема, поширення їх у польськомовному середовищі.

В українській літературі матеріал народної пісні про Гриця уперше використав Левко Боровиковський у "Чарівниці" –– одній із своїх романтичних балад. Твір було написано ще в 1831р. у Курську, проте вперше надруковано аж через сто років у виданні А.Шамрая "Харківська школа романтиків". Автор "Чарівниці" видозмінив сюжетну схему народної балади: деякі моменти просто опустив, залишаючи тільки мотив чарування і мотив смерті головного героя. Зазначимо, що у народній пісні чарування здійснюється з метою отруєння, як помста за дволюбство, а в Боровиковського мотивація цього вчинку інша: головна героїня вдається до чарів, бажаючи лише привернути до себе Гриця, в якого закохана. За своїм спрямуванням балада дидактична, смерть Гриця відбувається як кара чарівниці за те, що зв'язалася з "нечистою силою".

Структура "Чарівниці" –– вісім фрагментів, у кожному з яких автор розробляє якусь самостійну сюжетну ситуацію на теми народних пісень, уривки з яких він навіть вмонтовує у свій твір. Типове романтичне тло (темний вечір, ніч, зірки, місяць, туман) сугестіонує тривожний настрій невідомості й загадковості. "Чарівниця" –– перша українська літературна обробка народнобаладного сюжету про отруєння Гриця, в якій Боровиковський творчо синтезував елементи різних народних пісень, вірувань і повір'їв українського народу.

Художній синтез різних фольклорно-етнографічних елементів характерний і для драми Кирила Тополі "Чары или несколько сцен из народных былей и рассказов украинских" (1834, опублікована 1837, Москва). Народна балада про отруєння Гриця у "Чарах" трансформована у скомплікований жанр –– у гібрид балади й етнографічно-побутової драми. Спресований народнобаладний сюжет зберігає своєрідну енергію пружини, спроможної до розширення. Хоч і балада, і драма демонструють конфлікт, а деякі дослідники навіть говорили про баладу як про малу драму, способи демонстрації у цих жанрів не ідентичні. Для балади характерний лаконізм, концентрація уваги лише на найважливіших етапах розвитку дії. А в драмі, на відміну від балади, з її обмеженими можливостями змалювання акції, що відбувається у презенсний час, з'ясовуються обставини, які стали причиною загибелі головних героїв, висвітлюється передісторія конфлікту.

Ключові моменти народнобаладного сюжету у драмі Тополі викладені детальніше, ширше, але якоїсь глибинної трансформації вони не зазнають. Варіюються лише деякі ситуації. В інтерпретації характерів п'єса Тополі не надто відходить від свого першоджерела –– народної пісні "Ой не ходи, Грицю", головний герой якої зводить з розуму двох дівчат, а героїня отруюює його, заявляючи: "Нехай не буде ні їй, ні мені!" Оригінальним є багате фольклорно-етнографічне тло, яким так захоплювались критики (М.Полєвой, М.Костомаров). Драматург наповнив свій твір побутовими сценами з народного життя, піснями, танцями, вечорницями, а також ускладнив його феєричним дійстом, яким є шабаш відьом на Лисій горі. Характерно, що п'єса не відзначається сюжетною єдністю, вона демонструє лише окремі сцени з життя українського села. Фрагментарна композиція драми була на свій час новаторським цікавим пошуком, якого не всі зрозуміли.

Народну пісню про отруєння Гриця згадував неодноразово ще у своїх ранніх творах Тарас Шевченко, а в 1848 році на її основі Кобзар написав баладу "Коло гаю в чистім полі", у якій поєднав мотив отруєння козака, що двох кохає, з іншим народнобаладним мотивом –– перетворення дівчини у тополю. Автор творчо підійшов до сюжету, відхиляючись від його запрограмованості: зігнорував вказівку на вечорниці, але оригінально модифікував любов-ний трикутник (як і в народній баладі, головний герой Іван кохає двох, але не просто двох дівчат, а двох сестер). Таким чином, і без того непроста колізія ще більше ускладнюється, а баладна напруга зростає. Характерно, що сестри здійснюють помсту разом, причому також свідомо, як і в народній традиції. Метаморфоза дівчат у тополі –– це розплата за їх вчинок.

Шевченкова балада відзначається максимальним лаконізмом. Якщо Боровиковський розтягнув дію за рахунок різних фольклорно-етнографічних елементів, то у Шевченка вона по-баладному блискавична: від гармонії пейзажного опису (зображення мальовничої картини української природи) поет раптово переходить до самої суті конфлікту й повідає кількома штрихами дивну історію сестер-отруйниць.

Розлогий переспів народних пісень про отруєння парубка чарами на вечорницях і навернення милого чарами дав Степан Руданський ("Розмай", 1854). Ця художня варіація відомих млтивів нагадує "Чарівницю" Боровиковського: Тетяна покохала Гордія, а Гордій з неї сміється. Дівчина хоче привернути його до себе, причаровує хлопця на вечорницях зіллям розмаю з-під білого каменя. За аналогією до "Чарівниці", у "Розмаї" теж морально-дидактична кінцівка: осуд звернення до потойбічних сил при чаруванні. Та й підзаголовок "Примушене кохання" свідчить про тенденційне спрямування твору. Балада Руданського розтягнена етнографічними описами побуту українського села (білі хатки, на плоті на кілках горщики, дівчина з коромислом іде по воду, докладний опис вечорниць), зацікавлює нас зображенням психологічних станів героїні. Інтерпретація основних моментів сюжету в Руданського не позначена якимись особливими новаціями. Як і в "Чарівниці" Л.Боровиковського та "Чарах" К.Тополі, у "Розмаї" виводено образ старшої жінки-чарівниці –– дівчина випадково зустрічає стару бабусеньку, яка їй радить причарувати Гордія зіллям розмаю, –– тут автор переспівує мотив народної пісні про навернення милого чарами.

Народна балада про Гриця послужила сюжетною основою і для одноіменної оперетки В.Александрова "Не ходи, Грицю, на вечерниці" (Харків, 1873). Дію твору автор локалізує дуже конкретно: це –– слобода Бугаївка Харківської губернії. Мелодраматична інтрига цієї оперетки розроблена інакше, ніж у попередніх авторів. Новим є любовний "чотирикутник": в Олену Думівну закохані Грицько, Кіндрат і Гнат. Хоч усі знають, що Олена кохає Грицька, горбатий Гнат усіма правдами та неправдами намагається прихилити до себе дівчину. Цей горбань –– "головна пружина дії" (Филипович), це він радить Кіндратові підпалити Оленину хату, розпускає всілякі плітки та дає різні "корисні поради" Грицькові та Олені; саме він приносить дівчині "любощі" для Гриця, підсуваючи насправді отруту. Олена ж діє несвідомо, вона сприймає все щиро. Зрозумівши, що вона отруїла Гриця "любощами", які дав їй Гнат, виказує Горбатого, їх обох заарештовують.

Оперетка Александрова послужила Михайлові Старицькому основою для відомої нам п'єси "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". За визначенням автора, –– це драма із давніх часів, народна, з музикою, співами, танцями. Старицький, як і його попередники, зосередив увагу на демонстрацію подій, які передували отруєнню, але оригінально потрактував популярний народнобаладний сюжет: інша тут інтрига, інші характери, заплутані "любовні трикутники". Психологічний конфлікт драми, яка має п'ять дій ("Меланка", "На вечорницях", "Лиха рада", "Приворот-зілля", "Несподівана смерть") побудований на непорозумінні, як і в Александрова. 18-літню Марусю Шурай, дівчину веселу, жартівливу, кохають три парубки –– Грицько, Потап і Хома, а вона –– Грицька. Хома хоче здобути прихильність Марусі, тому плете різні інтриги, які призводять до трагічного кінця. У центрі уваги п'єси –– не постать головної героїні Марусі, а потворного Хоми, на інтригах якого і тримається весь сюжет; усі персонажі перебувають під його гіпнотичним впливом і діють за його сценарієм, це –– маріонетки, якими він маніпулює, жертви його інтриганських штучок. Грицько Шандура, замість того, щоб порозумітися з коханою, вірить усіляким намовлянням і пліткам, які розпускає Хома. Він кидається до іншої, бо думає, що Маруся його не кохає, боїться пошитись у дурні. Отруєння у драмі відбувається несвідомо, –– скривджена дівчина чарує коханого, будучи не при своєму розумі, червоним і зеленим трунками від Хоминої баби-знахарки. Багате етнографічно-побутове тло подій суворо підпорядковане основній сюжетній лінії, а не виконує самостійної функції, як у "Чарах" К.Тополі.

Обробка талановитого знавця сцени Михайла Старицького вже понад сто років користується популярністю у театральних репертуарах та прихильністю глядачів. У 1923 році її переінакшив І.Сенченко відповідно до "духу часу", приурочивши до подій, які відбувалися у пореволюційному українському селі. Боротьба за встановлення радянської влади, комуністичні погроми, розкуркулення –– на такому тлі розгортаються події Сенченкової драми. Персонажі, згідно радянської ідеології, розшаровані на бідних (хороших, позитивних) і багатих (поганих, негативних); зрозуміло, між ними точиться запекла класова боротьба. Грицько, незаможник-комуніст, гарний, високий, стрункий, чорнявий, у шапці з червоною зіркою і з револьвером, встановлює радянську владу на селі, розкуркулює Хому, багатого, старого, потворного парубка. Отож, первісний баладний конфлікт у драмі Сенченка ускладнюється ще й мотивом класової боротьби. Українські народні звичаї драматург штучно поєднав з революційними ідеями, зокрема, є у драмі "комуністична" коляду, а замість українських народних пісень Сенченкові герої співають комсомольських ("Повстань, полатана злидота!" тощо). П'єса Сенченка є яскравим прикладом використання фольклору з ідеологічною метою, як засобу агітаційного впливу, пропаганди революційних ідей серед широких мас. Нині ця п'єса-агітка сприймається як сатира на теорію класової боротьби, на вульгаризаторські тенденції у фольклорі й літературі 20-х років.

Зовсім інакше інтерпретує народну баладу Ольга Кобилянська. Мабуть, лише вона глибинно збагнула "гамлетизм" Гриця, який палає пристрастю до двох дівчат одночасно. Не обмежившись атрибутами одного баладного сюжету, письменниця доповнила його вигада-ним, очевидно, іншим баладним мотивом –– мотивом гріха, реалізованим у трагізмі сюжет-ної лінії циганки-покритки, вигнаної з табору за зраду чоловікові з "білим", нециганом. Це свого роду балада в баладі. Баладна тональність повісті посилюється ще й додатковою траге-дією: Маврина улюблениця Тетяна мимохіть стає вбивцею її сина Гриця, а сама вона, хоч і не свідомо, сприяє цьому. Повість-балада буковинської авторки репрезентує новий тип фольклоризму, характерного для неоромантизму початку ХХ ст. Романтична екзотика карпатських краєвидів, соковиті пейзажі зеленої Буковини, привабливі герої, драматично напружена інтрига –– усе це тонко згармонізоване у неповторну цілість. Глибока мотивація вчинків героїв, зображення нюансів іх переживань свідчать про майстерність психологічного аналізу у цьому наскрізь новаторському творі. Роздвоєність, "дводушність" Гриця поясню-ється спадковістю, його походженням від матері-циганки та батька-"білого" бояра, а також умовами виховання. Зазначимо, що з народної балади взято не лише мотив на подійному рівні, –– ключові слова-образи перенесено у літературний текст як лейтмотивні міфологеми: Гриць, який кохає двох; чорнобрива дівчина, чарівниця, що знається на зіллі і яка кохає Гриця; сценарій отруєння; похорон Гриця близько границі. Вони ж викликали нові асоціації: циганка-ворожка, яка знає трави; зілля з-під білого каменя, помічне й отруйне водночас; пошуки цвіту папороті, щастя, долі, вечір на Івана Купала та ін. Тут спостерігаємо виразні сліди фольклорної поетики –– образи і мотиви народних пісень, казок, легенд, вірувань.

Драматична напруженість викладу, побудова по найвищих точках драматичної напруги, притаманна баладам, характерна і для повісті Кобилянської (вигнання Маври з циганського табору, розлучення її з новонародженою дитиною, безуспішні пошуки хоч якихось її слідів, невпізнання рідного батька, а потім і сина, втрата знайденого сина, його смерть). Химерні збіги обставин, містика, передчуття є своєрідними засобами нагнітання трагізму. Багато спільного у повісті з античними трагедіями: як невідворотний фатум –– покара за інцест –– тяжіє над кількома поколіннями в трагедіях Едіпового циклу Софокла, два покоління героїв Кобилянської –– Мавру та її сина Гриця –– переслідує невблаганна доля. Гірким катарсисом цього трагедійного сюжету є констатація того, що гріх спокутувано, закон "помсти" за гріх вичерпаний, він втратив силу дії.

Ольга Кобилянська оригінально поставила психологічну проблему вини й покари, любові та гріха, з великою емоційною силою показала психологію горя, страждання, торкнулася питань психології творчості та божевілля. Новаторство її фольклоризму –– у витонченому опрацюванні баладного сюжету, у цілком несподіваному поєднанні мотивів народної балади з трагічною історією покритки-циганки, в оригінальній концепції характерів та у показі химерності доль людських.

У четвертому розділі "Олітературення легенди і балади як жанрового синтезу" на прикладі творів Г.Бораковського, В.Самійленка, І.Хоменка, Л.Забашти, Л.Костенко простежуються особливості олітературення народної балади про отруєння Гриця та легенди про Марусю Чурай у їх симбіозі. Характерною прикметою цієї літературної традиції, яку розпочав О.Шаховськой повістю "Маруся, Малороссийская Сафо" (1839), є переплетення баладного і легендарного начала; головна героїня виступає тут не просто дівчиною-отруйницею, а піснетворкою, яка отруює коханого за зраду. Іншою важливою рисою є прив'язаність цих мотивів до історичних подій, які відбуваються під чаc війни Богдана Хмельницького з поляками. Письменники орієнтувалися на сюжетну схему, протомоделлю для якої послужила "Маруся" Шаховського (як першоджерело), а також інша інформація про піснетворку, зокрема "біографічний нарис" Шкляревського. Після Шаховського синтез народної балади про Гриця і легенди про дівчину-піснетворку здійснювали Г.Бораковський, В.Нардуччі, О.Чюміна, К.Нельговська, В.Самійленко, Д.Куліда, І.Хоменко, Л.Забашта, Л.Костенко, інші автори.

Якщо сама балада передбачала широкі можливості інтерпретації сюжету (як ми переконались у попередньому розділі), то легенда вже накладала певні обмеження на перебіг подій, задавала тло. Дія прив'язувалася до конкретного місця –– Полтави, і конкретного часу –– ХVІІ століття. Визначеними були і дійові особи –– удова Чураїха зі своєю дочкою-піснетворкою Марусею, Гриць, який доводився Марусі молочним братом, його ласа до грошей мати, роль якої у розвитку конфлікту досить активна, а також козак Іскра, котрий щиро кохав Марусю, та Марусина суперниця –– полковникова племінниця Галя Вишняк. Традиційний у цій мелодраматичній інтризі любовний трикутник Гриць –– Маруся Чурай –– Іскра. Характерно, що Гриць не кохає двох дівчат одночасно, як герой народної балади. Непослідовність його поведінки пояснюється здебільшого меркантильними інтересами та слабкістю характеру.

Запрограмованими повістю Шаховського були такі сюжетні ходи та ситуації: участь Гриця у поході проти ляхів; проща Марусі до Києва; спроба дівчини втопитися, коли вона довідалася про зраду коханого; вечорниці у Марусиної подруги, де зраджена дівчина запрошує Гриця на останнє побачення; останнє побачення вдома у Марусі, на якому героїня частує Гриця смертельним трунком; помилування перед самою стратою, що його привозить Іскра від гетьмана Богдана Хмельницького. Часова конкретизація матеріалу про українську дівчину-піснетворку (історичні події періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) давала сприятливий контекст для втілення національних ідей, звернення до національних джерел, піднесення проблем духовності народу. У драмі катеринославського автора Григорія Бораковського "Маруся Чурай, українська піснетворка" (Львів, 1888) зорієнтованість на національно-патріотичні моменти виразна. Головна героїня-отруйниця, наділена талантом складати пісні, є патріоткою свого народу. Крім морально-етичних проблем любові і зради, драматург поставив проблеми обов'язку перед рідною землею, служіння рідному народові.

На тему повісті князя Шаховського Володимир Самійленко написав драматичні картини в п'яти діях під назвою "Чураївна". За жанром цей твір –– драматична поема. На канві традиційного сюжету автор виклав власні роздуми, висловив своє суб'єктивне розуміння поставлених проблем устами героїв, свої гуманістичні ідеали. На сторінках твору він розгорнув цілу історіософську дискусію про війну, козаччину, козацьку славу. Характерним є введення деяких нових картин і нових психологічних мотивацій, оригінальна інтерпретація характерів. У фіналі головна героїня гине, а зрадливий Гриць залишається жити. У даному випадку це абсолютно логічна розв'язка, як і те, що отруєння відбувається лише у божевільній Марусиній уяві, а не насправді. Ідеальна Самійленкова героїня не може вчинити реального гріха. Оригінальність цієї обробки полягає у новаторському переосмисленні традиційної теми, поглибленні її морально-етичних аспектів, поєднанні любовного мотиву з актуальними суспільними проблемами авторової епохи.

Дискусія про достовірність існування Марусі Чурай (60-і роки ХХ століття) спричинила черговий сплеск літературних заінтересувань темою. Маруся –– головна героїня драматичних поем "Марина Чурай" (1967) І.Хоменка, "Дівчина з легенди" (1968) Л.Забашти, повісті "Маруся Чурай" (1969, надрук. 1996) В.Чемериса, історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (1979) Л.Костенко тощо. Новий підхід письменників полягав насамперед у трактуванні морально-етичних моментів. Герой драматичної поеми Івана Хоменка зраджує і своє кохання, Марину, і свій народ, Україну: зрада одних принципів веде до зради інших. Попередні ж інтерпретації зображали Гриця мужнім і хоробрим воїном, демонстрували його злет на службі. Отруєння ––