Прикарпатський університет імені Василя Стефаника

Джус Оксана Володимирівна

УДК 37 (477.86)

Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції (1922 - 1940 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри історії педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Зайченко Іван Васильович, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, завідувач кафедри педагогіки, психології і методики викладання математики;

кандидат педагогічних наук, доцент Герцюк Дмитро Дмитрович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри педагогіки.

Провідна установа – Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м.Тернопіль.

Захист відбудеться “16” листопада 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м.Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, конференц-зала.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Прикарпатського універ-ситету імені Василя Стефаника (76000, м.Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “15” жовтня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.С.Рега

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Десятиріччя, що минуло з часу про-голо-ше-ння незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення жит-тєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соці-ально-культурні орієнтири; переосмисленням та об’єктивним висвітленням ук-ра-їнського історико-педагогічного процесу; усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьо-му контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спа-д--щини подвижників національно-культурного поступу кінця ХІХ – початку ХХ ст. та міжвоєнної доби О.Барвінського, А.Волошина, А.Животка, Б.Зак-линського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, С.Сірополка, І.Стешенка, І.Ющи-ши-на, зді-й-снені в 1991-2001 рр.

Лише після проголошення суверенності України предметом наукового ана-лізу ста-ла багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федо-рівни Русової (1856-1940) – педагога світового рівня, визначного громадсь-кого діяча, літературного кри-тика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському на-родові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання.

Яскравою сторінкою життєпису С.Русової виявилися 1922-1940 рр. – період еміграції в Чехо-Словацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних ви-зво-льних змагань 1917-1920 рр. і де закінчився її життєвий шлях. Тут най-пов-ніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, пе-дагога-практика, вченого; знай-шла своє продовження започат-ко-вана на рід-ній землі громадська куль-турно-освітня діяльність; міжнародного характеру на-була популяри-заторсько-просвітницька робота. В еміграції ви-йшли друком її найфун-даменталь-ніші праці, провідні положення яких і сьо-год-ні не втратили своєї суспільно-педаго-гіч-ної актуальності.

Творчий доробок С.Русової опинився в центрі уваги громадсь-кості вже на початку ХХ ст. Огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були опубліковані в періодичних ви-дан-нях царської Росії (“Украинская жизнь”) та Буко-вини й Галичини (“Каменярі”, “Літературно-науковий вісник”). У 1913, 1914 і в 1918 рр. на сторінках “Літературно-наукового вісника” побачила світ три-ло-гія Н.Романович-Ткаченко “Мандрівниця”, присвячена громадській діячці і на-писана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих пуб-лікацій про С.Русову з’явилося в 1920-х-1930-х рр. у західноукраїнських часописах. Л.Бі-лець-кий, Д.Дорошенко, Н.Дорошенко, О.Дучимінська, А.Жи-вотко, У.Крав-ченко, К. Малицька, М.Омельченко, М.Рудницька, М.Шаповал, Я.Ярема та ін. ви-світлювали основні віхи життя і праці С.Русової як взірець для на-слі-ду-вання молодшими поколіннями організа-торів та учасників національно-куль-тур-ного руху в умовах відсутності власної держави, наго-лошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки.

У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С.Русової в українському національному державотворенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході – К.Сло-новською, у США – Б.Залевським, у Чехо-Словаччині – В.Лащенком. Із пуб-лікацій представників української діаспори другої половини ХХ ст. за-слу-говують на увагу статті про Софію Русову В.Єрмоленко, Н.Ліндфорс-Миха-левич, О.Лятуринської, Г.Мандрики, Ю.Русова, О.Русової-Базілевської.

Початки русовознавства в незалежній Україні пов’язані з роз-секре-чен-ням архіву С.Русової в 1990 р. Із 1992 р. вивчення творчих надбань вче-ної вклю-че-но до програми з історії педагогіки України для всіх спеціаль-ностей педа-гогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення концепції української національної школи С.Русової знайшли ві-до-браження в ку-рсі лекцій “Історія української школи і педагогіки” В.Кравця (Тернопіль, 1994).

В останні роки, особливо у зв’язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С.Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фа-хових виданнях Н.Дичек, І.Зай-ченка, Н.Кале-ниченко, В.Качкана, Є.Ко-ва-ленко, З.Нага-чевської, О.Про-скури, О.Су-хо--м-лин-ської, у яких аналізуються громадсько-педагогічна діяльність і про-відні ідеї науково-теоретичного доробку вченої; відбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин–Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім’я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти.

Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педагогічної тво-р-чості Софії Русової розкривають дисертаційні дослідження І.Пін-чук – “Осві-т-ня діяльність і педагогічні погляди С.Русової (1856-1940)” (1994); Н.Ма-лі-новської – “Методика вико-ристання лін-гво-ди-дактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників пере-казу художніх текстів”; В.Сергеєвої – “Проблеми до-шкільного виховання в педа-го-гіч-ній спадщині Софії Русової” (1997); Г.Груць – “С.Русова і просві-ти-тель-ський рух в Україні” (1999).

Проте переважна більшість праць сучасних дослідників сто-су-ється жи-т-тя і просвітницько-педагогічної роботи С.Русової на рідній землі. Якщо ж ана-ліз еміг-ра-ційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в кон-тексті іншої про-б-леми (М.Євтух, В.Кемінь), або не охоплює всього спе-к-тру її діяльності та творчості за межами України (Є.Коваленко, І.Пінчук, О.Проскура).

Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його зна-чення для сучасної теорії та практики на-ці-о-нальної освіти й виховання і недо-статнє вивчення зумовили вибір теми дисертації – “Творча спад-щина Софії Ру-со-вої періоду еміграції (1922-1940 рр.)”. При цьому поняття “творча спад-щина” у дослідженні трактується як результат діяль-ності, спрямованої на роз-го-ртання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток наці-ональної педагогічної думки, що знайшла відображення в опублікованих і ру-ко-писних працях 20-х-30-х рр. ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Тема дисертації відповідає загальному напряму наукових досліджень кафедри історії педа-го-гіки Прикар-патського уні-вер-си-тету імені Василя Стефаника.

Об’єкт дослідження – культурно-освітня діяльність української емі-гра-ції в Чехо-Словацькій Республіці у міжвоєнний період.

Предметом дослідження є творча спадщина Софії Русової періоду еміграції.

Мета дослідження – здійснити аналіз науково-педагогічної та громадсько-просвітницької діяльності і теоретичного доробку С.Русової 1922-1940 рр.

Завдання дослідження:–

дослідити особ-ливості розгортання діяльності С.Русової в еміграції у контексті українського культурно-освітнього процесу в Чехо-Словацькій Республіці, визначити її основні напрями;–

розкрити зміст науково-педагогічної роботи вченої на теренах ЧСР;–

з’ясувати сутність теоретичного доробку та проаналізувати основні положення педагогічних праць досліджуваного пе-ріоду;–

оцінити внесок С.Русової у розвиток ідеї нової укра-їнської школи і національного виховання.

У процесі роботи над темою дисертації використані такі методи до-слідження: історико-ретроспективний, який дозволив охаракте-ризувати зміст діяль-но-сті української еміграції в ЧСР, розкрити причини ви-му-ше-ної розлуки Софії Русової з Україною, проа-налізувати основні напрями ро-бо-ти за її межами; хронологічний, що використовувався для розкриття змін у гро--мадсько-культурній і педагогічній діяльності мислительки; персо-на-лі-с-ти-чно-біогра-фічний – для з’ясування ролі окремих політичних, культурно-осві-т-ніх діячів у роз-гортанні її діяльності в еміграції; пошуково-біб-ліо-гра--фічний – з метою виявлення опорної джерель-ної бази, теоретичних над-бань ученої між-воєнної доби; порівняльно-зістав-ний, який уможливив зіс-тав-лення й порі-в-няння по-дій, явищ, відомостей, фактів, дав змогу простежити ге-незу світо-гляд-них позицій С.Русової, змісту, педа-го-гічної спрямованості творів до-емі-гра-цій--ного періоду і міжвоєн-ної доби; узагальнення і систематизації ви-яв-лених ма-те-ріалів, даних, по-ло-жень, отриманих при вивченні першоджерел і лі-те-ратури, – для форму-лю-вання й обґрунтування висновків за результатами здій-с-неного дослі-дження.

Джерела дослідження. В основу дослідження лягли документи й мате-ріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління Укра-ї-ни (фонди 3563, 3695, 3793, 3809, 3889, 3972, 4446), у яких скон-цен-тро-вано частину т. зв. “Пра-зь-кого українського архіву” культурно-освіт-ніх уста-нов і представників української політичної еміграції в ЧСР, се-ред них осо-бис-тий фонд С.Русової; Центрального державного історичного архі-ву України у Львові (309, 319, 348, 359, 360); Інституту рукописів Наці-ональної біб-ліо--теки України ім. В.І. Вернадського (Х) та відділу ру-кописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефа-ника НАН України (57); Державної обласної універ-саль-ної наукової бібліотеки м.Львова і Наукової бібліотеки Львівсь-кого державного університету ім. Івана Франка.

Найбільшу групу першоджерел становлять опубліковані твори та рукописні матеріали С.Русової (мо-но-гра-фії, курси лекцій, наукові розвідки, підручники, ста-тті, спогади, рецензії, листування – всього у процесі дослідження виявлено 199 їх назв); пу-блі-кації її сучас-ників та однодумців і представників укра--ї-н--ської ді-а-с-пори пізнішого пе-ріо-ду (Б.Залевського, В.Лащенка, І.Мір-но-го, З.Мірної, С.На-ріж-ного, І.Огієнка, О.Оль-жича, С.Петлюри, С.Сірополка, М.Ша-по--вала; М.Бога-чев-ської-Хом’як, В.Ма-руняка). Велику кількість фактичного матеріалу почерпнуто з українськомовних періодичних видань Галичини, Закарпаття, Буковини періоду їх чужоземної окупації та Чехо-Словацької Республіки, Польщі, США , Франції, Канади, Великобританії.

Важливим підґрунтям для формулювання положень і висновків дисер-та-ції стали праці сучасних українських, чеських і словацьких дослідників тво-р-чої спадщини С.Русової та діяльності української еміграції в ЧСР (І.Зай-ченка, О.Проскури; Т.Беднаржової, Й.Голенди; В.Трощинського, А.Шевчен-ка), а та-кож науковців, які вивчають проблеми відродження і розвитку національної сис-теми освіти в Україні (Л.Березівської, Л.Вовк, Т.Зав-го-род-ньої, Н.Лисенко, В.Ма-йбороди, М.Стель-ма--ховича, Б.Ступарика, О.Сухом-линської, М.Ярма-ченка).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено системний аналіз педагогічної і гро-мад-сько-культурної діяльності та теоретичного доробку Софії Русової міжвоєн-ної доби в контексті багатоаспектної праці української політичної еміграції в ЧСР. Уточнено й поглиблено відомості про причини виїзду С.Русової за межі України та особливості розгортання про-світ-ницько-педагогічної роботи в еміграції. Розширено, порівняно з наяв-ни-ми, кількісні та якісні пара-метри творчості вченої останніх десятиліть жит-тя; вперше введено в науковий обіг і проа-налізовано понад 50 публікацій і ру-ко-писів С.Русової; складено бібліографію її теоре-тичного доробку дослі-джу-ваного періоду. Теоретичне значення мають охарактеризовані положення ма-ло-відомих або невідомих раніше творів і документів, виявлені та введені в стру-к-туру педагогічного знання факти, ідеї, що сприятиме збагаченню укра-їн-ської педагогічної науки.

Практичне значення роботи визначається тим, що сформульовані в ній положення і висновки поглиблюють знання про одного з найвидатніших представників національно-визвольного руху і педагогів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Вони можуть бути використані при укла-данні навчальних програм з історії педагогіки України, загальної та соціа-ль-ної педагогіки, спец-курсів і спецсемінарів; при написанні підручників, нав-чаль-них посіб-ників, розробці лек-ційних курсів; у навчально-виховному про-цесі загально-освітніх шкіл, вищих навчальних за-кла-дів різних рівнів акредитації.

Особистий внесок дисертанта полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці досліджено багатоаспектну творчу спадщину С.Русової ос-тан-ніх 18 років життя у нерозривній єдності з українським культурно-освітнім процесом у ЧСР; її внесок у розвиток українського шкіль-ництва і педагогічної думки міжвоєнної доби. Аналіз та узагальнення да--них, провідні положення двох статей, опублікованих у співавторстві, належать дисертанту.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження висвіт-лю-валися у виступах на міжнародній, всеукраїнських і регіональній науково-прак-тичних конференціях: “Сучасна початкова школа: проблеми, по-шуки, зна-хідки” (Тернопіль, 1996); “Ідея національної школи у педа-го-гіч-ній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка”, “Ідея національного вихо-вання в українській психолого-педа-гогічній науці ХІХ – ХХ ст.”, “Українська сис-тема виховання: проблеми, перспективи”, “Ідея народної та наукової пе-да-гогіки у вихованні дітей і молоді”, “Українська мова: навчально-методичні та виховні аспекти”; “Со-фія Русова – визначна українська громадська діячка і педагог” (Івано-Франківськ, 1996, 1997, 1999, 1999, 2000, 2001); на ювілейній академії, присвяченій 60-річчю від смерті С.Русової (Івано-Франківськ, 2000). Положення і висновки дисертації обго-во-рювалися на засіданнях кафедри історії педагогіки та українознавства, мето-до-логічного семінару викладачів педаго-гічних кафедр Прикарпатського уні-вер-ситету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основний зміст дослідження відображено в десяти одно-осібних та двох у співавторстві наукових статтях, із яких шість опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (472 найменування), 9 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 242 сторінки, і з них 187 – основного тексту, 31 – списку використаних джерел, 24 – додатків.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання, методи; охарактеризовано джерельну базу; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення та відображено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі – “Софія Русова і український культурно-освітній про-цес у Чехо-Словацькій Республіці в міжвоєнний період” – проаналі-зо-ва-но причини виїзду С.Русової з України, з’ясовано особливості розгортання еміграційної діяльності та роз-крито її провідні напрями в контексті громадсько-політич-но-го і куль-турно-освітнього життя українців-емігрантів у ЧСР у 20-х-30-х рр. ХХ ст.

Ретроспективний аналіз першоджерел і літератури показав, що після по-раз-ки національних визвольних змагань С.Русова не мала наміру покидати рід-ну землю, вважаючи такий крок слабодухістю, тому в евакуаціях уряду УНР 1920 р. участі не брала. Осівши в Кам’янці-Подільському, про-довжувала ви-кладати педагогіку в Українському державному університеті, вела про-світ-ницьку роботу, надіючись і в умовах радянської влади відстоювати наці-ональні культуру, школу, виховання. Проте через розходження у поглядах на науково-педагогічні та організаційні засади творення радянської системи освіти і держави в цілому, переслідування національно свідомих діячів, особисту матеріальну скруту і моральну незахищеність вона не мала змоги реалізувати ці задуми.

Вивчення проблеми дало змогу з’ясувати, що діяльність С.Русової за ме-жами Укра-їни розгорталася в руслі загальних завдань українського куль-турно-освіт-нього про-цесу в еміграції та потреб національно свідомої частини укра-їн-ського суспільства на етнічних територіях. Цьому сприяли великий ба-гаж тео-ретичних знань, накопичений на рідній землі досвід практичної ро-бо-ти, особистісна світоглядна спрямо-ваність, суть якої поля-гала в пра-ці (не-залежно від місця та умов проживання) для відродження само-стійності й собор-ності України, її духовної культури, національної освіти. До безпосереднього включення С.Русової у громадсько-політичну і культурно-освітню діяль-ність спричинилися С.Пе-т--люра – голов-ний провідник політики уряду УНР в еміграції у першій по-ло-вині 1920-х рр. та М.Шаповал – один із орга-нізаторів осві-т-нього життя українців у Чехо-Сло-ваччині. Ве-ликий вплив на розгортання педагогічно-про-світницької роботи ма-ло її особисте зна-йомство з президентом ЧСР Т.Ма-са-риком та виз-начними представ-никами укра-їнської еміграції й ос-віт-німи діячами і педагогами Західної Укра-їни (Л.Білецьким, Н.Гри-го-ріївим, Д.До-ро-шенком, С.Черка-сен-ком; М.Галу-щинським, К.Малиць-кою, М.Руд-ни-цькою, І.Ющи-шиним, А.Шеп-тиць-ким), які під-тримували її педа-го-гічно-просвіт-ницькі задуми, сприяли їх реалі-зації.

У розділі виокремлено й охарактеризовано основні напрями діяльності С.Русової в еміграції. Визначено, що найважливіше міс-це в ній займала нау-ко-во-педагогічна праця. Вона розгорталася в рамках участі С.Ру-сової в роботі Українського гро-мад-ського комітету (1922-1925) – підґрунтя для її подальшої науково-педагогічної діяльності. Серед важливих завдань комітету було засну-вання українських навчально-виховних за-к-ладів, наукових установ, культурно-освітніх ор-га-нізацій, видавництв, необхідність яких диктувалася кількома при-чинами. По-перше, прагненням укра-їн-ців-емігрантів підго-тувати кадри наці-онально зорієнтованих кваліфі-ко-ваних спеціалістів для майбутньої не-за-лежної соборної України. По-друге, наявністю в їх середовищі учених світового рівня, ви-з-начних державно-громадських дія-чів і педагогів (Д.Антонович, І.Горба-чев-ський, С.Дністрянський, Д.Донцов, О.Ко-лес-са, С.Сірополко, С.Смаль-Стоць-кий, В.Старо-сольський, Ф.Щербина), чия праця і за межами України потребувала свого продовження. І, по-третє, великим скупченням у ЧСР студентської молоді (у вересні 1924 р. їх кількість становила 1900 осіб).

Охарактеризована в розділі громадсько-політична діяльність зумов-лювалася по-пе--реднім статусом С.Русової як члена Української Центральної Ради. З 1929 р. вона працювала в Народній українській раді, а з 1933 р. – у За-кордонному комітеті з підготовки Все-українського національного конгресу й ор-га-нізації Всеукраїнської національної ради. Голов-ним постулатом цієї роботи стала кон-со-лідація зусиль націо-нально свідомої верстви з метою відновлення втраченої дер-жа-в-ності, захисту полі-тичних і соціокультурних прав емігрантів і населення оку-по-ваних українських земель, а засобами вираження – меморандуми, звернення, ре-зо-люції, протести до міжнародних організацій, перш за все до Лі-ги Націй, які є скла-довою її творчої спадщини.

Як голова Української націо-нальної жіно-чої ради (1920-1937), спів-засновник і почесний голо-ва Все-світнього союзу українок (1937-1940), по-чесний член “Союзу українок” у Льво-ві та товариства “Мироносиць” у Чер--нівцях, С.Русова розгорнула активну культурно-просвітницьку діяльність. Вона спрямо-ву-валася на об’єднання українського жіноцтва, виве-дення національного жіночого руху на світову арену через включення гро-мад-ських об’єднань жінок-українок у тогочасні між-на-родні жіночі організації. Не-від’єм-ною частиною культурно-просвітницької роботи ста-ла участь С.Русової у міжна-родних та українсь-ких жіно-чих конгресах і з’їздах, яка роз-гля-далася не тільки як спосіб захисту політич-них, куль-турних, освітніх прав і потреб жінки-українки, але і як можливість при--вер-нути увагу світового співтовариства до долі укра-їн-сь-кого народу в цілому та ді-тей зокрема, особливо під час голодомору 1933 р. в радянській Україні. Тісно спів-працювала діячка з товариством “Про-світа” у Львові, почесним членом якого була з 1925 р.: виступала на його освітньому конгресі 1929 р.; отримала запрошення на ювілейні торжества з нагоди 70-річчя товариства (1938 р.); активно дописувала практично до всіх його періодичних видань.

Здійснений у розділі аналіз науково-публіцистичної спадщини вченої дозволив ви-о-кре-мити такі основні групи праць: педагогічні, “жіно-чої", літе-ра-ту-роз-нав-чої тематики. Дослідження показало, що еміграційний теоретичний доробок С.Ру-со-вої по-зна-чений високим громадянським звучан-ням, характе-ризується яскраво вира-же-ною національно-виховною спря-мо-ваністю, демо-кра--тизмом, гуманізмом, єв-ро-пе-їзмом, що уможливлює його ши-ро-ке вико-ри-стання в теорії та практиці су-час-ної освітньої діяльності.

У другому розділі – “Зміст педагогічної діяльності і науково-публі-цис-тичної творчості Софії Русової 1922-1940 рр.” – охарактеризовано про-відні напрями роботи С.Русової як освітянина-практика і педагога-науковця.

Вивчення документів і матеріалів міжвоєнної доби, праць сучасних до-слід-ників показало, що С.Русова була одним із організаторів укра-їнського шкільництва у Чехо-Словач-чинні. Вважаючи навчально-виховні за-к-лади, наукові установи важливими осеред-ками збере-ження національної іден-тичності, розвитку самодос-татньої творчої особистості, готової відстоювати й утверджувати власну неза-лежну державу, вона в 1923 р. виступила співзасновником Українського висо-кого пе-да-гогічного інституту ім. М.Дра-гоманова в Празі. Брала участь у становленні Українського інституту грома-до-знавства (з 1929 р. – Укра-їн-ський соціологічний інститут) і його підро-з-ділів – Українського робітничого університету та Українського націо-нального музею-архіву. У 1925 р. організу-вала притулок для дітей українців-емі-гра-нтів і впро-довж п’яти років була членом його управи. Допомагала в налагодженні і націо-нально-патріотичному спрямуванні навчально-виховного процесу в на-родній школі при ньому (1936) і в Українській реальній гімназії (з 1925 р.).

Виявлено, що вагоме місце в науково-педаго-гічній діяльності С.Русової займало ви-кла-дання в українських високих школах у ЧСР: в Українській господарській ака-демії – французької мови (1922-1923 н.р.); в Українському високому педа-го-гічному інституті ім. М.Драгоманова – теорії та історії педагогіки, дидак-тики, дошкільного виховання, обов’язкового для студентів усіх відділів спец-курсу “Національна школа Чехо-Словаччини й інших слов’янських народів”, фа-ку-ль-тативно – французької мови (з 1923-1924 н.р.).

Ефективною формою наукової діяльності в Укра-їн-ському інституті гро-ма-дознавства став заснований у 1928 р. і керований С.Русовою педагогічний семінар, що ви-явився справ-ж-ньою школою педагогізації співробітників цієї наукової уста-нови.

Встановлено, що науково-педагогічну роботу вчена розглядала як спо-сіб реа-лізувати одне з найважливіших завдань політичної еміграції в ЧСР – під-го-тувати не тільки добрих фахівців, але й національно-культурних діячів, зда-т-них працювати для піднесення української культури та національного “я” ук-ра-їнського народу. Громадськістю і студентами її науково-педагогічна праця роз--ці-нювалася як важлива загальнонаціональна справа, покликана утвердити ві--ру старшого й молодшого поколінь українців у можливість трудитися на ко-ристь батьківщини і за її межами.

Свідченням заслуг С.Русової перед українською педагогікою і соціо-ло-гією стало підтвердження професорською радою Українського високого педа-го-гічного інституту ім. М.Дра--гоманова її статусу як професора Honoris Causa із правом керівництва кафедрою педагогіки (1925) та присудження Кура-то-рією і колективом Українського соціологічного інституту ступеня доктора со-ціології Honoris Causa (1929).

Дослідження показало, що популяризаторська педагогічна діяльність С.Русової пов’язувалася насамперед з участю в роботі міжнародних освітніх конгресів (Рим – 1923; Пра-га – 1923, 1926, 1927; Женева – 1929). Вона давала змогу, по-перше, донести до сві--то-вої громадськості проблеми і надбання української освітньої справи; по-друге, спри-яла інтеграції української педагогіки в міжнародний педагогічний рух; по-третє, зба-гачувала теорію і практику національної освіти міжна-род-ним досвідом. З’ясовано, що отриману під час міжнародних зустрічей педаго-гічну інформацію С.Русова активно про-пагувала серед української громад-сь-кості: на сторінках провідних українських куль-турно-освітніх і педагогічних ви-дань ЧСР і Західної України, у виступах на з’їдах укра-їнських педагогів і куль-турно-освітніх діячів (Львів – 1929; Станиславів – 1934; Уж-город – 1935). Була почесним членом товариства “Взаїмна поміч українського вчи--тель-ства” у Львові, підтримувала тісні контакти з Українським педагогічним това-риством у Празі.

У розділі визначено джерела і показано специфіку педагогічних творів С.Ру-сової, розкрито дидактично-виховний потенціал публікацій “жіночої” та літе-ра-турознавчої тематики 1922-1940 рр. Базуючись на тіс-но-му поєднанні народно-педа-гогічного досвіду, власної освіт-ньої пра-к-тики та наукової теорії, засвоєної із творчої спадщини віт-чизняних і за--ру--біжних учених на рідній землі й активно поповнюваної за її межами че-рез до-ступність оригінальної літератури, тісні контакти з міжнародною пе-да-го-гічною громадськістю, С.Русова саме в еміграції створила свої “найпова-ж-ні-ші” педагогічні праці (“Дидактика”, “Значення соціальної психології для виховання”, “Нова школа соціального виховання”, “Нові методи дошкільного виховання”, “Стан сучасної освіти в різних краях світа”, “Сучасні течії в новій педагогіці”, “Теорія і практика дошкільного виховання”). У них відображені її погляди практично на всі сто-ро-ни освіти, шко-ли й виховання. Простежуються ідеї та положення таких га-лу-зей педа-го-гічних знань, як загальні основи педагогіки, теорія вихо-вання й на-в--чання, істо-рія педагогіки, соціальна педагогіка, позашкільна освіта й освіта до--ро-с-лих, дошкільне виховання, методика навчання і виховання.

Доведено, що в публікаціях “жіночої” тематики (“Наталка Полтавка і її правнучка”, “Наші визначні жінки”, “Сучасна українка”, “Тихі героїні…”, “Чи потрібна жінкам освіта?”) С.Русова обґрун-то-вувала дидактично-ви-ховну роль жінки у суспільстві та в сім’ї. Тобто підняті в них питання мають яскраво виражену соціальну спрямо-ва-ність, містять відповідний педаго-гічний потенціал. Цінуючи в жінках такі якості, як відданість справі визво-лення рідного народу й утвердження незалежної Української держави, ви-со-кий рівень освіченості, самовіддану любов до дітей, уміння забезпечити в сі-м’ї гармонію поглядів, вона створила “сталий тип духовно ро-з--виненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: ро-зум, любов, мужність...”. Джерелами його формування визначила фольклор, художню літературу та реальні жі-ночі постаті української історії: Ганни Барвінок, В.О’Коннор-Вілінської, Марко Вов-чок, Л.Драгоманової, О.Єфименко, Лесі Українки, Олени Пчілки.

Дослідження показало, що створений С.Русовою ідеал жінки-українки но-вої доби, окреслені його риси, викладені в популярній формі завдання щодо їх формування, це, з одного боку, – взірець для наслідування, з іншого,– сво-є-рідна програма діяльності у царині національного освідомлення і пере-орієн-тації на нові суспільні та духовні цінності сучасного українського жіноцтва.

На основі вивчення літературно-критичних статей і художніх творів С.Русової (“Дещо про сучасну дитячу книжку”,“До 70-х роковин з дня смерті Т.Шевченка”, “Казки Божени Нємцової”, “Наша дитяча література”, “Україна у творах її письменників” та ін.) з’ясовано, що їх педагогічними пріори-тетами висту-па-ють визначення місця і ролі Т.Шевченка у пробудженні національної свідо-мості українського народу, розгортанні просвітницького руху в Україні дру-гої половини ХІХ – початку ХХ ст., донесення до широкого загалу його педа-го-гічних ідей, а також висвітлення в художній формі історії України, її мате-рі-альних і духовних багатств, які педагог вважала джерелами розвитку пізна-вальної ак-тивності, формування у дітей і молоді високих патріотичних почут-тів. У роз-ділі розкриті погляди С.Русової на значення художнього слова, кни-ж-ки, пе-рі-о-дич-ного видання у просвіті народу та вихованні його підроста-ючих по-ко--лінь; проаналізовані вимоги до змісту й оформлення літератури для дітей.

Близькими до літературної спадщини, водночас такими, що відобра-жають погляди С.Русової як громадського діяча і педагога, є мемуарні твори. Їх виховне і дидактичне значення по-ля-гає в тому, що в них вчена давала оцінку суспільним, політичним, куль-ту-р-но-освітнім процесам, які проходили у складний для української історії час, ділилася із сучасниками і прагнула залишити нащадкам спомини про не-пе-ресічні постаті української історії, національної культури й освіти: М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Ли-сенка, О.Русова, С.Черкасенка та ін.

У третьому розділі – “Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-х-30-х рр. ХХ ст.” – проаналізовано твори, основні по-ло-ження яких стосуються теоретичних основ педагогіки, роз-кри-вають сутність, мету й завдання національної школи і національного ви-хо-вання, характеризують педагога як дослідника історії шкільництва.

З’ясовано, що С.Ру-со-ва трактувала педагогіку як “загальну науку гармонійного вихо-вання суці-ль-ної людини”, вбачаючи сутність цього поняття у формуванні її розуму, “особливих здібностей, її характера, … морального індивідуального й соці-аль-ного ідеалу”.

Прагнучи поставити на службу педагогіці найновіші досягнення того-час-ної науки, С.Русова обґрунтувала психологічні, філософські та соціальні основи ефе-к---тивної педагогічної діяльності, виховання особистості, пристосованої до но-вих умов життя і змінених суспільних орієнтирів. Однією з перших в укра-їнській педагогічній думці міжвоєнного періоду уза-га-ль-нила і донесла до ши-ро-кої педагогічної громадськості не тільки вже до-ста-тньо вив-чені особли-вості психічного розвитку дітей дошкільного віку, але й се-ред-нього та стар-шого. Визначила способи й методи до-слі-дження вну-т-рішнього світу підлітків і молоді. Всебічно і глибоко (як для свого часу) про-аналізувала специфіку навчання й ви-хо-вання дітей із вадами у психічному розвитку.

Встановлено, що відповідь на питання, “…до чого маємо вести вихо-ванців, де знайти… найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди”, С.Ру-со-ва пов’язувала не тільки з психологією, але і з філософією. Згідно з вихов-ними традиціями україн-сь-ко-го народу, закликала ввести в педагогіку, у різні ти-пи навчально-виховних за-кла-дів духовність, національні й загальнолюдські орі-єнтири, які шукала у віт-чизняній і світовій філософській думці мину-ло-го.

Простежуючи генезис становлення педагогіки як соціальної науки, була серед неба-гатьох українських вчених, які звернулися до виявлення суті поло-жень творчої спадщини основоположника соціальної педагогіки П.На-торпа. Розуміння соціальної пе-да-гогіки не як окремої галузі педагогічних знань, а як принципу виховання, не завадило С.Русовій однією з перших охарактеризувати такі її поняття, як соці-а-лізація осо-би-стості, соціальне виховання, соціальне середовище, які сучасна на-ука визначила про--відними категоріями цієї нової для України складової за-га-ль-ної педагогіки. Вчена обґрунтувала актуальне і для сьогодення поняття “со-ціалізація світо-гля-ду” учнів, тобто розвиток їх “громадської свідомості”, ви-з-на-чила ідеал соці-ально за-хи--щеної людини та соціально-виховні обов’язки дер-жа-ви.

Вивчення першоджерел засвідчило, що у працях міжвоєнного періоду важливе місце займають проблеми теорії навчання. Услід за представниками педагогічної думки різних епох С.Русова розглядала дидактику як невід’ємну частину педагогіки, науку про найкращі засоби навчання, мистецтво навчати. Серед найголовніших “цінностей” навчання визначила засвоєння знань, ди-сциплінування мислення, розвиток моральності і розуміння відпові-даль-ності, пристосування до оточення, почуття “щастя від вчення й од това-риства”, почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здіб-но-стей. Дотри-муючись усталених у світовій педагогічній думці дидактичних при-н-ципів і правил, радила підходити до їх використання творчо, виробляти свої, індиві-дуальні, пристосовані до конкретного учнівського колективу та умов навчан-ня дітей, узгоджувати їх із навчальною метою.

Аналіз нових дидактичних ідей (О.Декролі, М.Монтессорі, В.Лая) зу-мовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у шко-лі. Педагог – високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий ор-га-нізатор, повинен керуватися такими правилами: дотримуватися принци-пу посильності в навчанні; активізувати “природну спритність” дітей; на-в-чити їх самостійно працювати; забезпечувати в класі “підне-сену” атмосферу. Педагог-вихователь має бути патріотом, “вміти дітям передати цей патріотизм, повний любови до свого народу і позбавлений усякої агресивности, якої-будь ненависти”.

У розділі висвітлені погляди С.Русової на сутність поняття “нова національна школа” та її місце в незалежній Українській державі і роль у становленні особистості, співзвучні із думками творців “Проекту єдиної школи” періоду Української Народної Республіки (С.Сірополка, П.Хо-лодного), а також на національне виховання – основне завдання школи відродженої соборної України. На цій основі педагог розкрила актуальні для сучасної освіти проблеми національного ви-хо-вного ідеалу як мети виховання, під яким розуміла “те найкраще, що кож-ний народ проніс протягом віків культурного існу-вання, за що він боровся, що по-стійно змагався покласти як підвалину свого на-родного (громадського) жит-тя”, та формування національно-патріотичної свідомості дітей і молоді. Як засвідчує аналіз праць вченої, розв’язання одного з першочергових завдань на-ці-ональної школи – виховання громадянина, підготовку кожного до ак-тив-ної і відповідальної участі в громадській роботі вона пов’язувала з демо-кра-тизацією всіх форм суспільного життя. Важливим засобом його реалізації ви-з--начила учнівське самоврядування, яке, за її словами, є запорукою розвитку взає-мо--відпо-ві-да-ль-но-сті, самоопанування й самодисциплінування учнів, форму-вання їх міцної волі.

Встановлено, що в публікаціях еміграційної доби зна-йшли відо-бра-ження проблеми розумового, трудового й естетичного виховання. Але най-біль-шу увагу С.Русова приділила питанням морального виховання. Це пояс-ню-ється розумінням моралі як гуманізму “нової ери, … почуття нових відно-син межи народами, окремими людьми”. С.Русова обґрунтувала мету мораль-ного вихо-ван-ня (“виробити з учня вільну людину, готову для служення над осо-бовим зав-данням і для реалізації найвищого гуманного ідеалу, що панує на той час у гро-мадянстві”), завдання (“виховати людину правдиву, мужню, спра--ве-д-ли-ву”), засоби й методи його здійснення в сім’ї, у дошкільних за---кладах, школах, по-за-шкільних установах.

Предметом аналізу в розділі стали історико-педагогічні дослідження С.Ру-сової, присвячені розвитку української школи і педагогіки від най-дав-ні-ших часів до 1920-х рр., що базуються переважно на аналізі малодосліджених ру-кописів (“Історія педагогіки в зв’язку з розвитком культури” та “Освіта на Ук-раїні”); еволюції зарубіжного шкільництва і педагогіки, передусім сло-в’ян-сь-ких народів (на основі рукопису “Національна школа у різних народів”); вне-ску в теорію та практику освіти й виховання державних і куль-ту-р-но-освітніх діячів, представників укра-їн-ської і світової педагогічної думки (М.Ганді, Р.Тагора; П.Холодного, А.Фер-ріє-ра).

У висновках узагальнено основні результати дослідження:

1. Період еміграції – трагічна і водночас насичена багатьма знаковими подіями сторінка життєпису і діяльності С.Русової, що стала логічним про-дов-женням багатогранної національно-освідомляючої праці, започаткованої в останній чверті ХІХ ст. і розгорнутої найбільш повно в час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на рідній землі. Зумовлена рядом причин куль--турно-освітнього (гостро критичне ставлення до організаційних і педа-го-гіч--них засад творення радянської системи освіти), ідеологічного (розбіж-ності в поглядах на сутність ідеї українського державотворення), політичного (пе-ре-с-лідування національно свідомих діячів) та соціально-побутового харак-те-ру, еміграція виявилася для 65-річної жінки важким випробовуванням, але не зла--мала сили духу і творчого натхнення педагога-просвітителя і громадського діяча.

2. Основним рушієм різнобічної діяльності С.Русової за межами Укра-їни, що здійснювалась у нау-ко-во-пе-да-го-гічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-пу-блі--цис-тичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визво-лен-ня українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалеж-но від умов і місця проживання, та національного державотворення як головного стрижня світобачення мисли-тельки.

Особливостями розгортання еміграційної діяльності виявилися: а) за-лежність від зав-дань і змі-сту роботи української політичної еміграції в ціло-му, спрямованої на за-до-во-лення власних культурно-освітніх потреб, підготовку кадрів національної інте-лігенції для фахової праці на українських етнічних територіях, пропа-ганду української справи на міжнародній арені; б) зумов-ле-ність політичною і культурно-освітньою зорієнтованістю керів-ників уряду Української Народної Республіки в екзилі, емігрантів-соратників та однодумців С.Русової, передусім С.Пет-люри і М.Шаповала; в) особисте знайомство з президентом ЧСР Т.Масариком; г) підтримка твор-чих задумів громадськими, освітніми діячами й педагогами, перш за все За-хід-ної України.

3. Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності С.Русової, стали: –

організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехо-Словацькій Республіці, яке за структурою, кад-ро-вим потенціалом, науково-методичним забезпе-ченням не мало аналогів у всьо-му українському зарубіжжі міжвоєнного періоду; –

теоретичні пошуки, пов’язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лек-ційних курсів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових роз-відок, підручників, статей, рецензій тощо; –

популяризаторська праця, що, з од-но-го боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, до-ве-денню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого, – зба-га-чу-ва-ла українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання.

4. Теоретичний доробок С.Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, “жіночої” та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямованість, на--ро-дність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються: а) ідеєю державотворчої ролі шко-ли, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої; б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім’ї; в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління.

5. У педагогічних творах С.Русової 1922-1940 рр.:–

осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та за-ру-біж-ної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, со-ціології; уроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр.; –

простежується намагання “психологізувати” та “соціологізувати” педагогіку, що свід-чить про педагогічно-психологічний і соціально-педагогічний характер ідей С.Ру-сової, забезпечує перспективу створення особистісно- та суспільно-зоріє-н-то-ваної гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними держав-ними освітніми документами; –

теоретичні дослідження зосереджуються навколо центральної ідеї: наці-о-нальна ос-ві-та, школа, виховання – головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патрі-ота, високоморальної осо-бис-тості.

В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід’ємна складова загальнокультурного розвитку країн і на-ро-дів. Крім того, оцінюється роль державних, культурно-освітніх діячів і визначних педагогів країн За-ходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося праг-ненням С.Русової скористатися їх досвідом для відродження рідномовної школи й укра-їнської педагогіки.

6. Найбільш викристалізованою в науковій спадщині С.Русової періоду еміграції є ідея нової української школи – єди-ної, діяльної; обов’язкової і безплатної; такої, що ба-зу-ється на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гума-нізації, природо- і куль-ту-ровідповідності виховання. Найголовнішою оз-на-кою школи суве-рен-ної держави у працях С.Русової виступає її нац-і-ональний характер. Він ви-значається україно--з-навчим спрямуванням змі-сту навчання, пре-ва-лю-ванням у ньому рідної мови, географії та історії України, при-ро-до- і краєзнавства; пристосованістю до на-род-ного світогляду, до надбань націо-нальної куль-ту-ри в цілому.

Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С.Русова про-голосила культ своєї Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на по-требі доведення шкільного життя до розвитку “в дітях широкого почуття сим-патії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не іспо-ві-ду-вали”. Тобто національний характер школи, за С.Русовою, виключає утиски й пе-ре--слідування представників інших національностей.

Нова школа повинна передусім дати дітям на-ці-о-нальне виховання, метою якого в широкому значенні виступає “відбудова Батьківщини”, від-ро-дження й утвердження незалежної Ук-ра-їни. Цей національний виховний ідеал, за переконанням педагога, не перечить най-ви-щим ідеалам культури й гу-ман-ності, тобто має загальнолюдський характер.

Серцевиною національного виховання в новій укра-їнській школі і во-дно-час його метою у вузькому значенні С.Русова вважала формування на-ці-о-нально-патріотичної свідо-мо-сті, що включає етнічне, наці-о-нально-політичне, дер-жав-но-патріотичне самоу-сві-дом-лен-ня особистості.

Саме така школа, за висновком педагога, – не лише голов-ний за-сіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-еконо-мічної і куль--турно-освітньої са-мо-реалізації народу, формування сві-домого гро-ма-дянина; дже-рело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил.

7. Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової періоду еміграції дає підставу зарахувати її до визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки міжвоєнного періоду. Водночас вивчення творчого доробку вченої 1922-1940 рр. довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національно-громадянського виховання підростаючого покоління, що відпові-дає потребам сучасного державного будівництва в Україні.

Результати дослідження, висновки, сформульовані за його підсумками, не вичерпують всього спектру творчих напрацювань С.Русової періоду емі-гра--ції і можуть бути предметом подальшого наукового аналізу.

Основні положення змісту дисертації відображені в таких публікаціях:–

у наукових фахових виданнях:

1. Джус О. Український високий педагогічний інститут імені М.Драгоманова у житті Софії Русової // Педагогіка: Вісник Прикарпатського університету. – Вип.ІІ. – Івано-Франківськ, 1999. – С.76-84.

2. Джус О. Проблеми морального виховання у працях Софії Русової періоду еміграції // Педагогіка і психологія: Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Вип.78. – Чернівці: Рута, 2000. – С.23-28.

3. Джус О. Освітнє життя Галичини у працях Софії Русової // Педагогіка: Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. – Тернопіль, 2000. – №6. – С.67-71.

4. Джус О. Шевченкіана Софії Русової // Обрії. – Івано-Франківськ. – 2000. – №1. – С.3-6.

5. Джус О. Соціально-педагогічні аспекти діяльності Софії Русової періоду еміграції