Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Копаниця Любов Миколаївна

УДК 821.161.2 – 146.2 "17/18"

398.8 (477)

Українська лірична пісня:

еволюція поетичного мислення

10.01.07 - фольклористика,

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Бойко Володимир Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра фольклористики, професор.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,

член-кореспондент НАН України, професор

Мишанич Олекса Васильович, Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, завідувач відділу давньої та класичної української літератури;

доктор філологічних наук, професор

Шумада Наталія Сергіївна, Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, завідувач кафедри філології;

доктор філологічних наук, професор

Давидюк Віктор Феодосійович, Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра історії української літератури, професор.

Провідна установа - Національний педагогічний університет імені

М.П.Драгоманова, кафедра української літератури,

м.Київ.

Захист відбудеться "27" березня 2001 р. о 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м.Київ -17, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "23" лютого 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук Дунаєвська Л.Ф.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українська фольклористика на сучасному етапі розвитку певна того, що вивчення традиційної пісні про кохання виходить за межі оцінки естетичної функції пісенності навіть на рівні міжжанрових зв’язків або дослідження формальної субстанційної чи емпіричної сторони пісні, бо такий підхід не розкриває всебічної ролі жанру в народнопоетичній картині світу, не дозволяє поглибити аксіологічну сутність пісенного наративу, що особливо виразно передає своєрідність етносвітосприйняття.

Дослідження української ліричної пісні як особливого типу художнього мислення усної культури виявляє низку важливих, проте недостатньо з’ясованих моментів. Це зумовлено і специфікою природи такого мислення, що передбачає вихідну цілісність, і необхідністю переорієнтації фольклористичних пошуків у напрямку новітніх методик дослідження, зокрема, комплексного вивчення традиційної культури, а також недостатнім засвоєнням теорії пізнання фольклору попередників О.Потебні, О.Веселовського, М.Драгоманова, І.Франка, Ф.Колесси, К.Квітки, М.Грушевського, які визначили ставлення до усної культури як до складного і неоднозначного явища.

Досі вивчення поетичної природи традиційної ліричної пісні призводило лише до синхронного опису текстів та їх табулювання. Безперечно, дослідження народної пісенності у працях сучасних фольклористів, зокрема О.Дея, Г.Нудьги, О.Правдюка, Ф.Погребенника, О.Мишанича, Н.Шумади, В.Бойка, С.Грици, С.Мишанича, А.Іваницького, В.Качкана, В.Погребенника, російських науковців – Н.Колпакової, Т.Акимової, В.Кравцова, С.Лазутіна, Б.Путилова, В.Гусєва, І.Земцовського, В.Єрьоміної, Г.Мальцева та інших дещо урівноважують інтерес та висвітлення народної лірики у фольклористиці у порівнянні з народною епікою. Незважаючи на вагомість праць цих дослідників, проблема, що нас цікавить, у них вивчається або лише стосовно певних текстів, або лише як частка іншого дослідження, і тому залишається нез’ясованою.

Ідентифікація українського пісенного фольклору тільки як об’єкта прекрасного, замикання на вивченні слова поетичного – тоді як сама категорія фольклорної художності визнавалася головно в рамках літературної естетики на сьогодні себе вичерпала. Нерідко найбільша увага відводилась загальному оглядові тексту пісень, виявленню структурних прикмет, що не віддзеркалює суті пісенності і може дати нечітке уявлення про реальну картину генези та динаміки українського народнопоетичного мислення.

Значення дослідження еволюції поетичного мислення в українській ліричній пісні найперше продиктоване об’єктивною необхідністю виявити параметри її функціонування. Тому насамперед це покликало провести реконструкцію і дослідження мисленнєвої моделі світу традиційної пісні про кохання через аналіз основних її категорій, через різноманітні структурно-семантичні системи, топоси, які відіграють визначальну роль у конструюванні метапонятійної моделі ліричної пісні та народної культури загалом.

По-друге – розкриття іманентності модусу художнього мислення в пісні про кохання сприяє глибокому осяганню суті генези, зміни і трансформації архаїчних структур у пісенності, а, у суті, й розвитку, динаміки народнопоетичного мислення, ролі пісенного фольклору у відродженні елементів пракультури і прамовного стану: проблеми, які лише порушувалися, однак не дістали вирішення.

І нарешті, суттєвим для усвідомлення процесу утворення і розвитку української книжної поетичної культури XVIIXVIII ст. є опис, протиставлення та комбінація релевантних ознак такого явища літературної історії, як вірш-пісня любовного змісту рукописних співаників XVIIXVIII ст., що дало можливість закласти основу загальної типології літератури цієї епохи, відійти від надто однозначного, тому неточного протиставлення "усність писемність", виявити поліцентричність української ліричної поезії як письменства з новою прагматикою, семантикою, поетикою.

Зв’язок з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось як складова комплексної наукової теми № 97141, над якою працюють кафедра фольклористики і кафедра теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за проблематикою "Література і фольклор як наукова та освітня проблема".

Теоретико-методологічні підходи зводяться до активного застосовування наукових здобутків вітчизняних та зарубіжних учених-фольклористів, етнологів, літературознавців, філософів про художню структуру народної пісенності, міфологічні уявлення українського народу, книжну культуру XVIIXVIII ст. таких діячів, як М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров, О.Афанасьєв, О.Потебня, П.Чубинський, О.Веселовський, М.Драгоманов, І.Франко, В.Гнатюк, М.Грушевський, Ф.Колесса, Ф.Вовк, Г.Булашев, В.Возняк, В.Перетц, Д.Чижевський.

У процесі опрацювання теми враховувався плідний досвід вітчизняних науковців О.Дея, О.Мишанича, Н.Шумади, С.Мишанича, Л.Дунаєвської, В.Давидюка, О.Таланчук та зарубіжних учених Дж.Фрезера, Е.Тайлора, К.Леві-Строса, М.Еліаде, В.Проппа, О.Фрейденберг, Ю.Лотмана, Є.Мелетинського, В.Іванова, В.Топорова, Л.Виноградової, Т.Цив’ян, А.Байбуріна та інших. Певні трактування і дослідницька програма перекликається з окремими положеннями та висновками П.Флоренського, М.Бердяєва, М.Бахтіна, О.Лосєва, З.Фрейда, К.Юнга, Е.Ноймана, Б.Маліновського, Й.Гейзінги, М.Фуко, Дж.Кемпбелла, П.Рікера, Р.Барта, Е.Кассірера, науковий досвід яких переосмислюється як деканонізований, підказує критерії інтерпретації явища культури, означає тип мислення і допомагає увиразненню структурних, змістовних, психологічних та комунікативних елементів пісенності, що досі розглядалися мало або й не розглядалися зовсім.

Дослідження здійснюється за допомогою історико-генетичного, порівняльно-типологічного, структурально-семіотичного методів сучасної фольклористики та герменевтичного підходу у прочитанні й аналізі усних та книжних текстів.

Предметом дослідження є українська лірична пісня (традиційна і вірш-пісня рукописних співаників XVIIXVIII ст.) в записах та публікаціях ХІХ і ХХ століття, в архівних матеріалах кафедри фольклористики і науково-методичного фольклорно-етнографічного центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження – розкриття типології, особливостей та еволюції поетичного мислення в українській пісні про кохання на тлі і в порівнянні з субстанціонально різними формами культури і пов’язаними з ними міфоритуальними функціями, вербальними текстами культури. Відтворення природних меж функціонування пісенних мотивів і вияв іманентної ліричному коду змістовності визначає застосування у дослідженні ідеї інтегральності культури. Дисертаційне дослідження передбачає:

виявити суть світоглядних, психологічних та естетичних джерел усної ліричної поезії;

реконструювати ментальні схеми, певні закони художнього мислення, що формують ліричну пісню;

виявити суть первісної логіки народної пісні;

визначити закономірності національної свідомості та історичних реалій в еволюції поетичного мислення української ліричної пісні;

з’ясувати основні функції ліричної пісні та їх комунікативне спрямування;

розкрити специфіку пісні про кохання як жанру народної лірики, її структуру і стадіальну залежність від інших жанрів фольклору;

вирізнити і описати в їх динаміці одиниці, операції і системи зв’язків художнього мислення у цьому жанрі лірики;

обгрунтувати версію генези образів-символів пісні про кохання;

продемонструвати когерентність фольклору та індивідуальної словесної творчості в ракурсі циклічної логіки історії культури.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в переосмисленні пісенного матеріалу в контексті загальної фольклорної моделі. Дослідження дозволяє запропонувати нову цілісну концепцію еволюції поетичного мислення в українській пісні про кохання. Ця концепція, що грунтується на ідеї кардинального значення одноцілості народної культури, змістовної єдності всіх її компонентів, що зумовлено загальною системою традиційних уявлень про світ і людину та насамперед такими її принципами: співіснування й взаємин світу живих і світу мертвих як умови космічної рівноваги та життєздатності; ізоморфізму макро- і мікрокосму, світу природи і світу людини. Особливо актуальним є розкриття такої взаємодії на світоглядному рівні.

Уперше поставлена і по-новому вирішується проблема генези, типології і динаміки поетичного мислення в пісенності. У дослідженні показано, що лірична пісенна традиція у смисловому плані є стрункою системою, яка розробляє ті ж основні мотиви і базується на тих головних концептах, що й міф, ритуал, і на мисленнєвому, емотивному, психологічному рівнях є елементом єдиного свідомісного й художнього комплексу традиційної культури етносу. У цьому полягає один із основних аспектів новизни роботи. У дослідженні обстоюється та позиція, що для реконструкції значення й функцій константних пісенних мотивів, універсальних структур не досить інтерпретувати тільки акціональний, предметний чи вербальний код. Вони можуть бути витлумачені тільки з урахуванням комунікативної структури мотивів, як принципово нового, додаткового виміру, нової системи категорій. Вперше комунікативна структура пісенної лірики використовується як джерело семантичної реконструкції вербального матеріалу, форми, іманентного змісту пісні; виявляється вагома роль у функціонуванні різних форм і жанрів народної культури і літератури комунікативних параметрів культурних текстів та характер їх реальних, ритуальних чи міфологічних адресатів.

Дисертант започатковує новаційну систему координат української книжної культури XVIIXVIII ст. в опозиції – фольклор і література, а також вирішення проблеми фольклоризму під оглядом вірша-пісні рукописних співаників як однієї з маніфестацій традиції, що слід розглядати радше як абстрактний конструкт, ніж як субстанційну даність культури.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні результати дисертації можуть бути використані при дослідженні фундаментальних проблем сучасної фольклористики, етнології, теорії та історії літератури, у подальшому опрацюванні етнопсихологічних аспектів духовної культури українського народу. Результати проведеного дослідження увиразнюють шляхи і способи розкриття іманентності модусу художнього мислення ліричної пісні як специфічного типу мислення в історії культури людства.

Практичне застосування результати й висновки дослідження здобули у підготовлених нормативних курсах з народнопоетичної творчості, етнології, спецкурсах і спецсемінарах, вузівських програмах, у керівництві курсовими, бакалаврськими, дипломними роботами на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в монографії, публікаціях статей та тез. Положення і висновки роботи апробовані у прочитаних курсах лекцій з народнопоетичної творчості, етнології на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження викладені у доповідях на конференціях: "Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства" (Міжнародна науково-практична конференція. К., 1992); "Українознавство: теоретико-методологічні та організаційні проблеми" (Міжнародна науково-практична конференція. К., 1994); "Народна культура України і проблеми сучасної фольклористики" (III науково-освітянська конференція, присвячена 190-річчю М.О.Максимовича. К., 1994); "Українознавство в системі освіти" (Міжнародна науково-практична конференція. К., 1996); "Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського" (Міжнародна науково-практична конференція. К., 1999); "Дискурс сучасної історичної романістики. Поетика жанру" (Науково-практична конференція. К., 1999); "Художня дійсність: проблеми розвитку теорії і практики української і зарубіжної літератур" (Міжнародна науково-практична конференція. К., 2000); щорічних наукових конференціях на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (К., 1995, 1996, 1997, 1998, 1999). Більшість виступів опубліковано.

Дисертаційна робота обговорювалась на засіданнях кафедри фольклористики, на спільному засіданні кафедри історії української літератури та шевченкознавства і кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 479 с. Список використаних джерел містить 691 позицію.

Основний зміст дисертації

У "Вступі" обгрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, окреслюється проблематика дослідження, мета і завдання, найбільш загальні теоретико-методологічні засади.

Перший розділ "Генеза жанру ліричної пісні про кохання з погляду сучасності", в якому розглядаються генетичні й типологічні витоки пісенності у фольклорі, а також методологічні засади жанру в українській культурі, має на меті заявити власні підходи до матеріалу і сформувати результати у сфері дослідження діалектики та еволюції поетичного мислення в пісні. Дослідження художньої природи пісенності вимагає ширших підходів – семантичних, психологічних, етичних, які включали б як історичні, так і інші методи, перш за все, для увиразнення функції жанру пісні про кохання у розкритті етносвітосприйняття.

Фольклорний пісенний пласт, виступаючи елементом традиційної культури і мистецтвом слова, охоплює систему уявлень, понять, образів-символів, зміст якої буде недосяжною без урахування її міфологічної основи, підтекстових зв’язків, ритуально-магічних, психологічних і соціально-побутових функцій. Бо переконуємося: пісня, генетично, виявляється пізнім наслідком розкладання первісної ритуальної нероздільності й забуття початкових міфологічних смислів. Це, природно, зумовлено первісним синкретизмом творів усної культури, відомим в інтерпретації О.Веселовського, який слід розуміти як, найперше, проблему світогляду, як вираження універсальної природи творчості людини.

Такою світоглядною, обрядовою основою давнього мислення, що не послідовно описує світ, а прагне уявити його і пояснити загальну картину, ототожнюючи, за О.Потебнею, суб’єктивне й об’єктивне, є міф і ритуал. Відомий найпоширеніший шлях пошуків сутності міфології у визначенні міфологічного через протиставлення його сфері розумового буття обмежує для нас розуміння подібного явища. Акцент у дослідженнях міфопоетичного мислення в усній культурі виразно робився на розмежуванні фактів вербальної творчості від інших способів художнього вираження та проявів психічної діяльності людини. Причиною тому – первісний міф, який був просто повною тотожністю якоїсь ідеї та її матеріального образу. Однак міфотворчість стає способом ставлення людини до світу і визначення свого місця у цьому світі, хоч міфопоетичне залишається невіддільним від міфологічної "тілесності", бо слово-символ, стверджує філософія, є "видимим тілом якоїсь невидимої душі" Флоренский П.А. Столп и утверждение истины. – М.: Правда, 1990. – Т.1. – С.224–225.. Міф це витоки культури і життєва умова художнього впродовж віків, а "що для первісного чоловіка становило зміст і грозу життя духовного, писав І.Франко, то для нас єсть тільки оздобою життя, ідеальною іграшкою уяви, що колись було релігією, то нині єсть поезією" Франко І. Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних//

Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. К.: Наукова думка, 1980. Т.26. С.333.. Таким чином, поетичне мислення слід розуміти як явище аналогічне міфу, проте незалежне від самого міфу. Відповідно, міф і ритуал як знакові системи ліричною піснею сприймаються як життєво необхідний для існування жанру народної культури поліфункціональний символічний механізм, наділений інтегральною та конструюючою функцією.

Тож якщо в працях російського етнографа Д.Зеленіна міф став синонімом повір’я, вірування, а міфологія сприймалась як "обрядологія", на відміну від її тлумачення як особливого типу свідомості, фантазій та емоцій європейською наукою, то вже для В.Проппа важливою стала не проблема виникнення і походження міфологічної художньої форми, а дослідження її структур, нашарувань, часом дуже віддалених від пракомплексів. Попри відмінності у термінах і загалом підході, ще О.Афанасьєв, О.Потебня, О.Веселовський, М.Драгоманов, І.Франко, В.Гнатюк, В.Вундт, Е.Тайлор, Дж.Фрезер, Л.Леві-Брюль неодмінно торкалися головного – існування притаманного первісній свідомості, за словами К.Прейса, дологічного мислення, що визначається, за Е.Кассірером, вродженими й незмінними символічними формами. Нарешті, засновник структурної антропології К.Леві-Строс, на відміну від своїх попередників, підходить до розуміння первісного мислення як до мислення, що надається до класифікації та аналізу.

Міф, за К.Леві-Стросом, категорія сучасного мислення, яке довільно використовується для об’єднання під одним і тим же терміном спроби пояснити природні феномени, твори усної літератури, філософські концепції та випадки виникнення лінгвістичних процесів у свідомості суб’єкта Леви-Строс К. Первобытное мышление: Пер. с франц. – М.: Республика, 1994. – С.45., що підкреслює полісемантизм міфу та здатність охоплювати різні явища людської діяльності. Так вважає і Б.Маліновський, твердячи, що соціально-психологічні функції міфу в архаїчних суспільствах пояснюють закони, етичні цінності, стають основою вірувань, традицій, кодифікують правила поведінки і взагалі всі сторони життя людини, тісно поєднуючись з обрядами. Міфологічне мислення, окреслюючись єдністю духовного й природного, що і визначає його основу закон тотожності, творило і творить із пісні продовжувачку діяльності міфу.

Дія традиції в мотивах народної необрядової пісні чи орієнтація пісні літературоного походження на повторне повідомдення етнотексту-основи передбачає таку ж схему, як у ритуалі. Поняття "ритуал", що є центром життя і діяльності архаїчних культур, також із сфери міфології, однак перебуває у складніших та опосередкованих (а, в результаті, неподільних) зв’язках з нею. О.Веселовський схильний був вважати народний обряд джерелом не тільки танцю, музики, але й поезії. Міф і ритуал, як це в цілому доводить теорія первісного синкретизму ігрових форм О.Веселовського, який поза увагою залишив синкретизм первісного мислення, "світоглядний симбіоз" Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. – М.: Наука, 1978. – С.19., що є домінантою традиційної культури, міфологічною формою осмислення світу, об’єднуються не стільки своїм спільним походженням, скільки семантичною єдністю, що є найголовнішою рисою ранніх форм мистецтва. А оскільки для свідомості первісної людини характерні ще й конкретність, повторення, одноцільність минулого і сучасного, то старе залишається у новому.

З цієї точки зору міф дає можливість і в художній культурі зіставити індивідуальний досвід із досвідом світовим, виступаючи не ранньою історією людства, за філософом Ф.Шеллінгом, а замкненою антиказуальною системою "до-метафор" (О.Фрейденберг), кодом до розуміння не тільки минулого, але й сучасного та прийдешнього. У рукописних збірниках XVII–XVIII ст. пісень про кохання це означає, що, пізнаючи особистості, за наявного у творі зовнішнього приводу для глибинного пригадування минулого і міфологізації теперішнього, "людина повинна, за М.Бердяєвим, у собі самій пізнати історію, розкрити глибинні пласти минулого, оскільки йти в глиб часів означає йти в глибину самого себе" Бердяев Н.А. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – С.19.. Міфологія – як універсальне начало – в індивідуальній художній практиці є не архетипом, матрицею мистецтва чи цитацією пісні фольклорної, а актуалізацією у творчості всіх засобів пізнання людиною оточуючого світу.

Не можна не погодитися з думкою дослідників, які пов’язують міф із дійсністю, визначаючи його як "саме життя", за формулою О.Лосєва, добачаючи в ньому не ідею чи поняття, не схему чи алегорію, а оповідь, що вважалася дійсністю і тому повинна вивчатись сама по собі. У пісенному фольклорі тісний зв’язок міфу з особистістю очевидннй тому, що особистість у пісенності належить до виразів і символів, вона пізнає себе в міфі, у слові. Крім цього – основоположного – зв’язку, між міфом та особистістю у ліричній пісні наявний підсвідомий процес пошуку людиною в момент емоційного зрушення готового рішення, відповіді на певну складну ситуацію. Етнологи, психологи, нейропсихологи майже переконані, що таким готовим рішенням вірогідно є міфологічне пояснення, введення у свідомість якогось образу, який створювався на основі подібності або збігу якихось фактів у часі.

Нарешті, у поетичному, як і в міфологічному мисленні, досвід протиставлення священного простору, тобто "сильного", значущого, а тому, за уявленнями первісної людини, і реального, іншому, в якому мовби відсутні структури й зміст, як писав М.Еліаде Элиаде М. Священное и мирское: Пер. с франц. – М.:ИНВЕСТ – ППП, 1994. – С.22., є, по суті, протиставленням порядку і безладдя. Це співвідноситься зі сферою традиційної ліричної пісні, як профанне підлягає сакральному, а міфоритуальна форма свідомо передбачає упорядкування світу в пісні як певної культурної моделі. Останнє зумовило своєрідність імплікації усної пісенності та ритуалу як найскладнішої форми "мови" народної культури, що виконує комунікативну функцію і виступає "текстом" у семіотичному значенні слова (Ю.Лотман). Проте механізми внутрішнього функціонування обрядів у традиційній культурі, доводять, що і обряд, і наратив – комунікативна програма, яка визначає походження ритуалу та фольклору. У цьому плані в ліричній пісні сприймаються, наприклад, формули замовляння або магічні дії, як результат матеріалізованої свідомості, її продовження, а слово – як спеціальна мова, символічне, таємниче знання, що вербалізоване і закріплене в масовій та індивідуальній свідомості як міф, наділене великою сугестивною силою.

Ритуал і міф є одним із ключів до прочитання усної лірики та художньої поезії. Таких кодів, що утворюють, згідно з концепцією Т.Цив’ян, єдину універсальну систему, досить багато. Сукупність прийнятих у традиційній культурі кодів можна вважати символічною моделлю світу цієї культури, що в пісні про кохання побудована як план окреслення і як план змісту. Причому у своєму другому значенні, тобто як словесний текст, вона виступає не стільки відокремленою формою уявлення людини про світ, скільки формою співвіднесення з іншими культурними текстами, що ними є міф і ритуал. У філософському аспекті уся проблема давньої свідомості взагалі виражена в основних його принципах – як міфологічний дуалізм, "дифузний комплекс" (за термінологією Л.Виготського), тією "містичною співпричетністю" (Л.Леві-Брюль) між людиною й оточуючою дійсністю, одиничного і множинного. Універсальність цих уявлень та їх незмінна стійкість у традиційній культурі підтверджує психологічні підстави і невипадковість їх існування в пісенному фольклорі, що репрезентує одвічні явища людського буття, бінарність особистості, мінливість психіки людини.

Утім, низку основних культурних понять можна звести до універсальної, досить активної опозиції життя – смерть. Внутрішня природа її сконцентрована в теодицеї "смерть як передумова нового життя". З її варіантів формується поетична мова пісенності, а в сюжеті пісні події, системи етичних оцінок. Ці уявлення виступають у різних видах взаємозв’язку – контрасту або тотожності, але утворюють міфологічний, як засвідчує семантичний та функціональний аналіз сюжетних мотивів пісні, загальнолюдський у своїй основі універсум. У пісні вони несуть концептуальне осмислення простору і часу в основних вимірах і концентрують кілька ідей – космос і хаос, любов і смерть, душа і доля, індивідуум і соціум, сила й ерос тощо.

Відомо: необрядова пісня як фольклорний текст реально існує в момент свого виконання. Одначе й тоді це – лише один із варіантів, що модифікує або трансформує стилістичні й сюжетно-тематичні стереотипи, оскільки, як писав О.Бодянський, "у власному, точному розумінні, немає чистої, без домішок, самостійної ні епіки, ні лірики, ні драми, а говорячи про них окремо, завжди мається на думці перевага тієї чи іншої над останніми" Бодянский О.О. О народной поэзии славянских племен. – М., 1837. – С.70.. У пам’яті автора-виконавця завжди зберігається певна стабільна й пластична структура розвитку теми, сюжету, типових побутових і ритуально-церемоніальних ситуацій, постійних персонажів та словесних формул, жанрового етикету, що і визначає специфіку функціонування як народної пісні, так і ритуалізованих типів книжної культури. Ідея про "одвічне повертання" (М.Еліаде) дозволяє дійти висновку, що неодмінне й постійне вдавання до зразків глибокої та важливої інформації є фундаментальним для традиційної пісні та пісні літературного походження, дає їм свіжі мотиви й нові почуття, веде до формування художньо-поетичної структури. Ця теза неодмінно породжує іншу: належить визнати, що вирішальне значення має не побутова функція пісенного твору, а настанови конкретного етнічного середовища, мова, "модус мислення" спільноти, які в пісенному фольклорі відтворюють функціональність вищого порядку – спрямування даного середовища на певний тип мислення, а не просто досягнення культурою на новому етапі історії, якогось "рівня" у кількісному розумінні.

Традиційність і постійна відновлюваність тексту необрядової ліричної пісні в акті виконання певною мірою ритуалізована. З цією ознакою пісні пов’язана й друга: пісня про кохання, зовні не поєднана з певною ритуальною схемою, внутрішньо завжди єднається з дійсністю, і тому вже в самому акті виконання несе обрядовий характер та співвіднесеність із динамікою й нормативністю життя спільноти. І нарешті, поетична творчість є психофізіологічним явищем. У народній пісні потужно виявляє себе принцип психологічного кодування інформації, семантичний поліфонізм явища, дії, ідеї, що формуються на рівні раціонального і емоційного пізнання та урегулювання світу. Постійне протиріччя взаємодії стану свідомості пісенного героя і стану світу у буденному житті проте не може бути розряджене. У цьому випадку, вважає дисертант, пісню про кохання як логічну модель, що символічно виконує катартичну функцію – "вивільнення агресивної енергії", формально неможливо відрізнити від ритуалу, роль якого вона готова прийняти.

Знакова прагматика ритуалу, що у французькому структуралізмі (К.Леві-Строс) представила ритуал як "мову" або знакову систему, співвідноситься із світоглядними закономірностями у пісенному фольклорі та її головною особливістю – стереотипним сприйняттям дійсності як тотожності різноманітних дій, станів, предметів, явищ і слова. При цьому автором дисертації враховується близькість не форми (адже форма обряду, підкреслював Д.Зеленін, є найбільш нестійким його елементом), не тільки те, що ритуал – необхідна передумова символізації інтимного світу людини в ліричній поезії, а те, що ритуал – це стереотипний формульний художній образ дійсності в тотожності дії, слова, уявлення.

У цьому аспекті ритуал особливо близький давнім літературним пам’яткам, яким притаманні підпорядкованість усталеним канонам, панування риторичних принципів наслідування й уподібнення "літературний етикет", як його визначив Д.Лихачов, або "поетика тотожності" (за Ю.Лотманом). Вони, з одного боку, орієнтують автора й читача переважно на упізнавання традиційного, чим зумовлений момент набуття естетичної насолоди, як один із основних законів мистецтва, – а з другого, носять активний, реформуючий характер, як форма літературної пам’яті. Культура готового слова, що, як ритуал, не повторює "природу", а моделює її, минулий досвід прогнозує майбутнє, природно втілюється у вірші-пісні рукописних співаників XVII–XVIII ст. Останнє неможливе без засвоєння симпатії аудиторії.

Таким чином, неусвідомлена психічна діяльність людини, за теорією універсальних символів К.Юнга, формується міфологією, що її пізнає людина упродовж життя: через виховання, спілкування, діяльність, ширше – культуру, а пісня – найбільш екзистенційний жанр культури. Зовнішня лірична позиція зумовлює художньо-експресивні засоби оповіді, але у площині психологічній. Архетипні мотиви, образи пісня "обирає" для створення не тільки найбільш універсальних за своїм змістом картин світу, а й як також зустріч із якими завжди викликає значні естетичні емоції. Ще М.Максимович справедливо відзначав, що минуле для традиційної свідомості – сфера вічних ідей, найвища релігійна та моральна цінність: воно і попереджує сьогодення, й визначає майбутнє, й існує ніби поза часом Максимович М. Объяснения некоторых украинских песен // Собрание сочинений М.А.Максимовича: В 3-х т. – К., 1876. – Т.1. – С.619..

Найчастіше архетип у пісні про кохання ототожнюється чи співвідноситься з мотивом. Але якщо О.Веселовський вважав мотив схемою чи елементом сюжету, формулою, одиницею, елементарною всіма сторонами Веселовский А.Н. Историческая поэтика. – Л.: Гослитиздат, 1940. – С.500., то В.Пропп в "Морфологии сказки" показав, що функція (а вона на рівні аналізу структури тексту відповідає мотиву) не односкладна. Це підтверджує американський фольклорист А.Дандес. Тричленну класифікацію мотиву (мотифема, мотив, аломотив) пропонують сучасні фольклористи (Б.Путилов, Л.Парпулова, Н.Черняєва). Мотив, погодимося з тезою Б.Путилова, – "реальна даність фольклорного твору", саме та одиниця, якою оперує усна традиція, елемент художнього мислення у фольклорі, "словник традиції", за влучним висловом С.Неклюдова. Отже, одиниці мотивного фонду ліричної пісні – це трансформовані, повністю не виражені в сюжеті одиниці семантичного плану, що мають свої відповідники у сфері мислення і порівнюються з давніми уявленнями міфологічного типу або архетипами, які відтворюють картину світу, передають соціальні й біологічні критерії людської спільноти, ритуальні ситуації, зумовлені міфологічним сценарієм.

Автор дисертації особливу увагу акцентує на семантику мотивів. Вона зумовлена генезою, що переконливо доводять О.Потебня, О.Веселовський, підтверджують сучасні дослідники В.Пропп, Б.Путилов, В.Давидюк. Водночас вона пов’язана з образним переосмисленням – відповідно "філософії" жанрів та міжжанрової реалізації, – на що вказували ще М.Сумцов, М.Драгоманов, І.Франко, Ф.Колесса, М.Грушевський, Д.Зеленін, а згодом, проводячи дослідження мотиву в історичному аспекті, О.Фрейденберг, О.Дей, Є.Мелетинський, В.Єрьоміна, М.Гайдай, Л.Дунаєвська.

Безперечно, мотив, як потрактовує його С.Томпсон, повинен бути визнаний традицією і мати силу, здатну зберегти його в традиції Thompson S. The Folktale. – New-York, 1951. – Р.415–416.. Але навіть коли взаємозв’язок мотиву з традицією, як у пісенності, виявляється під впливом етичних та естетичних запитів життя якісно трансформованим, а аломотиви сприймаються як засоби художньої експресії, – закономірність їх появи та стереотипність засвідчують семантичний резерв та структурну заданість. На наш погляд, мотивний фонд традиційної пісні про кохання постає у певному значенні не дискретним, а континуальним.

Теорія А.Лорда, його ідея формули як засобу вираження поетичної теми у різних співців протягом багатьох поколінь (у його випадку – в епосі) Лорд А. Сказитель: Пер. с англ. М.: Восточная литература, 1994. С.63. дозволяє у межах певного жанру визначити природу фольклорного тексту та жанрової типології, зокрема, стилістичну модель жанру пісні про кохання. Тут головним є те, що глибинні смислові значення збереглися і відтворюються в мотивах народної пісенності, літератури старших епох не шляхом спонтанного пригадування того чи іншого знаку. Вони підпорядковані певній системності в парадигматичних та синтагматичних відношеннях, бо пісня з попередніми творами усної словесності поєднується змістом, але й поетичним висловом і стилем, як це довів свого часу академік Ф.Колесса. Тому вважаємо, вибір формули-мотиву в пісні про кохання означає вибір певного знаку і здатний спричинити певною мірою обов’язкову послідовність інших знаків у текстах цього жанрового фонду.

Проблема жанрології пісенного матеріалу вкрай складна. Мають рацію дослідники (наприклад, О.Дей, В.Гусєв), що важливу роль у пісні про кохання відіграють ліричне начало, ліричний настрій, безпосередність вираження почуттів, думок, спогадів, інтимних висловлювань. Однак заперечення викликає надання пріоритету у диференціації головної ознаки жанру індивідуальним інтимним почуттям, що значно звужує поняття лірики.

Досвід підказує, що вади сучасних класифікацій народних пісень, здійснених сучасною зарубіжною чи вітчизняною фольклористикою (В.Пропп, Н.Колпакова, Т.Акимова, О.Дей, В.Гусєв, С.Грица, В.Єрьоміна), полягають у використанні низки критеріїв (етнографічний, тематичний, функціональний, соціальний, ритмо-мелодичний), окрім тих, що адекватні матеріалу. Втім, на глибоке переконання М.Драгоманова, лірика повинна вивчатися на рівні свідомості, а не сюжету. У ліричному творі маємо справу не з уламками сюжету, а з особливим типом мислення, в якому мотив виступає часткою поетичної думки, адже поетичний твір – це сув’язь мотивів, настроїв, а не лише ситуацій. Оскільки силою полісемії мотив має формульне, трафаретне втілення, пов’язане з колективною свідомістю, – правомірним порівняти його з психологічними феноменами, з архаїчними уявленнями міфологічного типу. Як одиниця семантична мотив здатний бути найдоступнішим засобом до жанрової індентифікації пісні про кохання. Якщо цей жанр – реалізація певної концепції дійсності, то саме із цього погляду мотив – структуроутворюючий елемент сюжетобудови в пісні та її метапонятійна модель, яка формує етнопоетичну свідомість

Другий розділ "Логіка народної ліричної пісні про кохання" є авторською спробою дисертанта реконструкції глибинного смислу фрагментів ритуально-міфологічної метасхеми пісні, а також увиразнення її основної функції, покликаної витлумачити і розкрити загальне світобачення в пісенності, оскільки обряд, ця форма релігійних поглядів, та жанр як об’єднання художньо-тематичних домінант, належать не до універсальних, а до окремих засобів реалізації світоглядних позицій фольклорної системи. Проте логіка існування міфу й ритуалу, справедиво вважає В.Топоров Топоров В.Н. О ритуале: Введение в проблематику // Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. – М.: Наука, 1988. – С.59. , виражається в існуванні домінантного ядра елементарних сюжетів, символів, семантичний простір якого містить вторинні, залежні пари опозицій, які послідовно ділять головну ідею міфу чи ритуалу на залежні смисли. Вони зберігають первісну інформацію, якій підпорядкована логічна схема побудови міфологічного тексту. Така будова притаманна, як це засвідчують дослідження канадських учених П.Маранда та Е.Кенгас-Маранда, не лише міфу, але й низці інших фольклорних жанрів – від французьких фабльо до загадок і замовлянь.

Для традиційної ліричної пісні "універсальність" елементарних сюжетів не абсолютна, хоч саме їх набір головним чином визначає "фізіологію" пісні, виконує вирішальну роль у розвитку жанру. І якщо, скажімо, в епічному сюжеті відбувається безперервне чергування мотивів-ситуацій і мотивів-діалогів, а мотив тут виступає оповідним елементом, то в пісні про кохання мотив як оповідний чинник відступає назад. Ми ж можемо радше говорити про мотив, який слугує засобом самовираження ліричного героя. Так, сюжетна ситуація ліричної пісні ("Там на полі вербиченька" – запис М.Павлика, "По тім боці Дунаю", "Ой по синьому морю" – записи О. та Ф.Бодянських) дуже важлива й посутня щодо уявлення про події, вчинки, стосунки героїв, але не є визначальною щодо художнього смислу фольклорного твору. На наше переконання, головним джерелом формування фольклорного мотиву приворожування – як формули перевтілення – є давня ритуально-магічна семантика, ритуали посвячувального типу, які сягають міфології культурного героя та подолання ним первісного хаотичного стану світу, що загалом уявляється своєрідним інструментом первісної логіки, спроможним припускатися будь-яких змін. Подібні мотиви у казці співвідносні з ініціаціями (Дж.Фрезер, Д.Зеленін, В.Пропп, Дж.Кемпбелл, Є.Мелетинський). Варто, однак, зауважити: те, що експліцитно передається у космогонії та ритуалах, – у фольклорі репрезентується посередництвом кодів і виявляється, як показав К.Леві-Строс, у значно трансформованому вигляді. Метафорою стає міфологічний мотив і в пісні про кохання, створюючи певний надмір інформації, але забезпечуючи цим надійність її афористичної трансляції різними кодами (міфологічний, ритуальний, психологічний) одного безперервного процесу.

Стосовно мотиву причаровування, то повторюваність, стереотипність, формульність мотиву, з одного боку, й аналіз його змісту, з іншого, свідчать: він може існувати як самостійний текст і виступає таким, навіть у трансформованій формі різних фольклорних жанрів (обрядовій поезії, замовляннях, баладах, казках) та ритуалах. Міфоритуальні елементи (просторові покажчики, сакральний смисл структури отримання "знань" через їжу, маніфестація відтворення порушеного порядку) в пісні про кохання виявляються максимально зменшеними, передаються непрямо і сприймаються, у зв’язку з інтересом пісні до чуттєвого життя людини, в уявній формі – в переживаннях та роздумах героя, а окремі частини – автономні за змістом і легко піддаються структуруванню.

На думку дисертанта, у фольклорній традиції необрядова лірика, орієнтована на реальність, конкретність і вираженість у слові, вимагає, підкреслюючи цим метафоричність жанру, лаконічності слова, продиктованої динамікою реального життя, зберігає інформацію про міфоритуальні смисли у множинності даних. Нейтралізація в пісні окремих змістовних елементів міфологічної системи світу (лінія "народження" героя в новій іпостасі) означає, що циклічність побудови міфологічного тексту зумовлює розпад події в тексті пісні про кохання на складові: "смерть" колишнього героя є запорукою "народження" персонажа іншої пісні.

Оскільки у пісенному фольклорі концепти (людина, душа, доля, життя, смерть та ін.) часом на рівні деталі передають світоглядну засаду і основний космогонічний міф – то аналіз та класифікація народної пісні про кохання у дослідженні базується на принципі бінарної логіки в міфологізації та використанні семантичної опозиції життя – смерть як найбільш загальної психологічної основи жанру, де вона виступає на рівні протиставлень свій – чужий, старий – новий, правильний – неправильний, з виходом на перший план інтимних стосунків між людьми, зазвичай – реально-побутових. Пісня виступає формою збереження міфології та формою перемоги над нею.

З урахуванням цього, приготування чар-зілля – основа мотиву приворожування, як і, в цілому, більшість спеціалізованих процесів (прядіння, виковування, шиття, приготування їжі, напоїв), поза ритуалом набуває суто практичного значення, а в ритуальному контексті – високого рівня семіотичного вираження. Не тільки технологію виготовлення речей, сприяння зростанню врожаю, достатку, вплив на фертильність учасників весняних ігор з аграрною тематикою ("Просо сіяли", "Мак", "Грушка", "Овес", "Льон"), а й компоненти пісні можна осягнути, усвідомлюючи їх як процеси, на кшталт ритуального приготування напоїв (вина, пива, соми), що уявляється та ритуально відтворюється у пісні як уявна смерть і особисте "народження", як перекодування давнього міфу про вмируще й воскресенне божество, міфологема про людину, яка виростає з рослини або проростає у вигляді рослини, зачаття від плоду рослини, що символічно реалізують "пересотворення" реальності в ритуалі, оновлення, в такий спосіб прирівнюючи міфоритуальну метасхему до людського соціуму.

Наші міркування супроводжуються думкою, що образи-символи пісні про кохання – це знаки, в яких завдяки "метафоризму" міфопоетичного мислення зашифровується світова космогонічна ідея: через смерть до життя, яка реальній побутовій картині світу, найбільш репрезентованій у пісні про кохання, майже не відома. Вони допомагають передати духовні явища та суспільні відносини через образи з навколишнього природного середовища та знову перекодувати природні явища соціальними. Наприклад, священний напій був одним із найважливіших елементів язичницького культу, викликав форму духовної сублімації, що звичайно ототожнювалася зі смертю як