НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

КОПУСЬ ОЛЬГА АНТОНІВНА

УДК 811.161.2.81’42

ПЕРИФРАЗИ У ТВОРАХ О.ГОНЧАРА: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) імені К.Д.Ушинського.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Варинська Алла Михайлівна,

Одеська державна морська академія,

завідувач кафедри українознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Ставицька Леся Олексіївна,

Інститут української мови НАН України,

завідувач відділу соціолінгвістики;

кандидат філологічних наук

Форманова Світлана Вікторівна,

Одеський державний медичний університет,

викладач кафедри іноземних мов.

Провідна установа – Рівненський державний гуманітарний

університет, кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України, м. Рівне.

Захист відбудеться "10" жовтня 2001р. о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України за адресою: 01001,

м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розіслано вересня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А.Самойлова

Загальна характеристика роботи

В умовах незалежності України поглибився інтерес до національної культури, зокрема до художньої літератури. Стало можливим досліджувати творчість не лише вилучених із мовно-літературного процесу чи замовчуваних письменників, а й глибше, без ідеологічного тиску вивчати творчість письменників загальновідомих, хрестоматійних. Світоглядні позиції і національна специфіка творчості митця значною мірою розкриваються через мову його творів. Таким взаємозв’язком мови та світобачення письменника особливо позначені твори О.Гончара. Стиль, художня манера, естетична концепція цього письменника – особлива сторінка в історії сучасної української літератури. Шлях О.Гончара в літературі – це шлях безперервних пошуків. Його творчість нерозривно пов’язана із сучасною йому епохою, вона поетапно відбиває шляхи розвитку українського суспільства.

Учені, які присвятили творчості О.Гончара монографічні дослідження (М.Х.Гуменний, М.К.Наєнко, А.Г.Погрібний, Н.М.Сологуб та ін.), відзначають, що у його творах домінують пломінь і чистота, називають його одним із найсвітлоносніших письменників нашої доби. Водночас О.Гончар не оминає у своїх творах соціального зла, складних проблем своєї епохи. Найважливішими ознаками його індивідуального стилю є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення в найскладніші проблеми буття, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Прозу О.Гончара називають поетичною. Ці риси світобачення письменника знайшли вияв у мові його творів, зокрема, за спостереженнями Н.М.Сологуб, у функціонуванні слів-символів, індивідуально-авторському словотворенні, перифразах.

Незважаючи на те, що в останні роки з’явилася низка дисертаційних праць (Н.М.Сологуб, В.М.Галич, О.Ф.Немировська, Л.В.Пашко, В.М.Титикало), присвячених мові творів О.Гончара, його творчість не одержала вичерпної оцінки, оскільки кожна із рис його індивідуального стилю виявляється настільки яскраво, що може бути предметом окремого дисертаційного дослідження. Одним із таких аспектів творчості цього українського письменника є перифрази. І хоч Н.М.Сологуб присвятила перифразам розділ монографії та окрему статтю, проте їхнє концептуальне наповнення, художня виразність у творах О.Гончара настільки значні, що потребують подальшого вивчення. Перифрази виявляють мовну індивідуальність О.Гончара і дають змогу через них глибше осмислити творчу особистість письменника, його естетичне кредо.

Специфіку перифразів установлювали чимало зарубіжних мовознавців (Ш.Баллі, В.В.Виноградов, І.Р.Гальперін, Л.К.Жулинська, О.М.Кожин, М.М.Кожина, П.І.Колосов, Г.М.Моложай, А.І.Новиков, Л.М.Синельникова, В.П.Уткіна та ін.). В українському мовознавстві питання перифрастики і перифрастології порушували Л.А.Булаховський, І.Ю.Кобилянський, А.П.Коваль, М.П.Коломієць, М.М.Пилинський, О.Д.Пономарів, Є.С.Регушевський, А.І.Свашенко, Н.М.Сологуб, О.С.Юрченко та ін.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою поглибленого вивчення на нових засадах мови творів одного з найвизначніших українських письменників ХХ ст. – О.Гончара, вираженням через мову домінант його творчості і світобачення, одним із виявів яких є перифрази; визначенням статусу перифразів у мовотворчості О.Гончара, з’ясуванням їхнього концептуального наповнення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах наукової проблематики кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Д.Ушинського “Національний образ світу в художньому слові (лінгвістичний та літературознавчий аспекти)”.

Мета дослідження полягає в з’ясуванні структурно-семантичних і функціонально-стилістичних особливостей перифразів у творах О.Гончара, виявленні їхньої естетичної функції.

Мета зумовила розв’язання таких завдань:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

Об’єктом дисертаційного дослідження стала мова романів О.Гончара.

Предмет дослідження – перифрази романів О.Гончара.

Джерельною базою дисертаційного дослідження послужили етапні романи О.Гончара “Тронка”, “Собор”, “Твоя зоря”, в яких найбільшою мірою виявлена специфіка перифразів, що дає змогу створити об’єктивну картину їх використання письменником. Із цих творів вибрано 2400 перифразів.

У роботі використано методи: описовий, структурно-семантичний, кількісних підрахунків, естетичного спостереження.

Наукова новизна виконаної дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній уперше в україністиці цілісно досліджено перифрази у творах О.Гончара, визначено їхнє концептуальне наповнення, розкрито механізм їх утворення, з’ясовано антропоцентричні параметри функціонування перифразів у художньому тексті.

Теоретичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження поглиблюють теорію аналізу художнього тексту, розширюють знання про один із найактивніших стилістичних прийомів сучасного художнього мовлення. Дисертаційне дослідження поглиблює також вивчення ідіостилю письменника, вмотивовує висновок про зв’язок мови художнього твору зі світоглядом митця.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у викладанні курсу стилістики сучасної української мови, у створенні спецкурсів із лінгвістичного аналізу тексту та ідіостилю письменника. Вони прислужаться також у лексикографічній практиці для укладання словника перифразів української мови.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження було викладено на міжнародних (Одеса, 1999), всеукраїнських (Донецьк, 1992; Вінниця, 2000; Херсон, 1994, 2001; Харків, 2001), міжвузівських (Одеса, 1992, 1993, 1994; Кіровоград, 1993) конференціях.

Основні результати дослідження викладено у 8 публікаціях, серед яких 5 – у виданнях, затверджених ВАК України.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 298 найменувань, та додатків. Повний обсяг дисертації - 205 сторінок, із них основний текст дослідження – 147 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету й завдання роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне використання одержаних результатів, джерельну базу дослідження й окреслено методи аналізу.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення перифразів” узагальнено основні підходи до визначення самого поняття “перифраз”, запропоновано його робоче визначення, на основі якого було побудовано дослідження перифразів у творах О.Гончара, зреферовано спроби поділу перифразів за граматичною будовою, семантикою, експресивним наповненням.

У сучасній лінгвістиці вчені використовують кілька термінів на позначення досліджуваного явища – перифраз (а) і парафраз (а). Ми послуговуємося в роботі терміном “перифраз”.

Словникові дефініції відбивають різні підходи до витлумачення суті перифраза. Так, лінгвістичні словники трактують його як стилістичний прийом, що полягає в непрямому, описовому, позначенні предметів дійсності (переважно емоційно-експресивного характеру) на підставі якоїсь ознаки, істотної в певному контексті чи ситуації, і яка завжди несе в собі оцінку, сприяє яскравості, виразності зображення.

Щонайбільше суперечок викликало питання: об'єктом якого розділу мовознавства є перифрази. Так, М.М.Шанський, М.П.Коломієць, Є.С.Регушевський розглядають це явище в лексикології та фразеології, Г.М.Удовиченко – у синтаксисі. Н.М.Сологуб вважає перифрази лексико-синтаксичною одиницею, оскільки семантично вони співвідносяться з лексичними одиницями (служать їхніми текстовими замінниками), а структурно організовуються на синтаксичному рівні. Вони виступають переважно як словосполучення, проте суть їхня – стилістична.

Дискусійним залишається питання про розподіл перифразів за їхньою граматичною будовою. І.Р.Гальперін, І.Ю.Кобилянський, О.М.Кожин, Д.Е.Розенталь та інші вважають, що найменшою одиницею, за допомогою якої може виражатися перифраз, є словосполучення. Дехто з мовознавців, зокрема Н.М.Сологуб, Є.С.Регушевський, схиляються до думки, що перифраз може бути виражений як словосполученням, так і словом, а іноді і цілим реченням.

На підставі аналізу різних поглядів учених на перифраз та на основі конкретного вивчення цього мовного явища у творах О.Гончара ми сформулювали робоче визначення перифраза, яким послуговуємося в дисертації. Перифраз - це мовна та мовленнєва одиниця, співвідносна зі словом, словосполученням і реченням, він є вторинною назвою відомого суб’єкта чи об’єкта, часто оцінною, має тотожну денотативну частину значення та використовується в тексті зі стилістичною метою. Така дефініція перифраза, на нашу думку, дасть змогу відрізняти його від інших явищ вторинної номінації.

У другому розділі “Типологічні особливості та структурно-семантична специфіка перифразів у творах О.Гончара” розглянуто особливості аналізованих одиниць на структурному і семантичному рівнях.

Перифрази за формальною будовою можуть відповідати слову, словосполученню або реченню. Загалом розгляд перифразів як лексем є суперечливим питанням. Це засвідчує і невелика кількість найменувань такого типу в нашому матеріалі: пернаті – птахи, потвора – танк, ліліпут – автомобіль. Проте, якщо у визначенні перифразів основним вважати семантичний критерій, то перифрази можуть передавати опосередковану описову назву предметів, зокрема це стосується композитних найменувань. Композити, що утворені переважно синтаксичним складанням, є конденсацією звичайних перифразів, які структурно дорівнюють словосполученням: юшкоїд, душохват, сивоус.

Найпоширенішими словосполученнями перифрастичного характеру є ті, що мають атрибутивне значення. Це значення здатні виражати конструкції з різним типом синтаксичного зв’язку. Власне атрибутивне значення передане за допомогою синтаксичного зв’язку узгодження, а відмінкове керування використовується здебільшого для синкретичної семантики: металургійний велетень, аракчеєвська дубовість, обранець історії, витвір мистецтва, країна прогресу, терорист з пелюшок.

Атрибутивне значення може передаватися й нетрадиційним способом – прикладкою. Синтаксичний зв’язок у таких випадках визначається як паралелізм. О.Гончар вживає здебільшого той тип прикладок, що оформлений за допомогою дефіса, хоч трапляються й інші їхні типи, які містять у своєму складі переважно антропоніми. Такі прикладки, крім атрибутивних, виражають й інші значення, що характеризують предмет, представлений стрижневим словом, за певними ознаками: професією (батько-чабан, Олекса-механік, невидимець-диктор), віком (дівчата-перестарки, хлопчик-недоліток, маленька Уралова), зовнішністю (Іван-рудий), родо-видовими ознаками (груша-безнасінниця, судно-брухт, колодязь-артезіан). Окрему структурно-семантичну групу становлять прикладки з головним компонентом “людина”: людина-торпеда, людина-творець, людина-диво, людина-цегла, людина-легенда, людина-кажан. Як обов’язковий опорний компонент вони містять лексему людина, а залежним компонентом виступають характерологічні лексеми.

Атрибутивне значення можуть виражати конструкції, в яких головним компонентом виступає інший субстантив, здебільшого прикметникового або дієприкметникового походження: зв’язаний шлюбом - одружений, простий смертний - людина, порубайли чубаті - махновці. Їхній головний компонент субстантивується в контексті і займає синтаксичну позицію підмета або додатка.

У романах О.Гончара частотними є ускладнені перифрастичні словосполучення, головним словом яких виступає іменник або інший субстантив. За морфологічною природою своїх складників вони формують такі структурні моделі:

1. Поєднання субстантива з двома залежними ад’єктивами: батьків чорний велетень (поїзд), звичайна дитяча ієрогліфістика (малюнок), суцільна водяна завірюха (злива), тепле амбасадне існування (життя), стопудова козацька мідь (дзвін). У цих перифрастичних словосполученнях опорний субстантив пов’язаний із залежними ад’єктивами зв’язком узгодження, а між собою залежні компоненти поєднані сурядним зв’язком, але вони не є однорідними означеннями, бо характеризують предмет з різних боків.

2. Поєднання субстантива з іншим субстантивом, що має залежний ад’єктив, тобто від опорного слова залежить власне атрибутивне словосполучення, компоненти якого поєднані синтаксичним зв’язком узгодження: пора молочної стиглості, формула вічної краси, люди спокійного смеркання, поема твого життя. Для цих перифразів характерний підрядний послідовний зв’язок компонентів: опорний субстантив пов’язується з іншим субстантивом за допомогою синтаксичного зв’язку керування, а залежний субстантив виступає опорним словом для залежного ад’єктива, який пов’язується з ним зв’язком узгодження.

3. Поєднання субстантива з ад’єктивом та субстантивом, при якому спостерігаємо двобічний синтаксичний зв’язок, тобто опорний компонент має здатність перебувати у зв’язку з двома залежними компонентами: глибокі криниці смутку, золоте руно степовиків, ніжна мова руки, всесвітнє плем’я матросів, сива скеля віків. Опорне слово (субстантив) пов’язується із залежним субстантивом зв’язком керування, а із залежним ад’єктивом – зв’язком узгодження. Напрямок зв’язку двобічний, залежні компоненти між собою граматично не пов’язані.

4. Поєднання субстантива з іншим субстантивом, що має свій залежний субстантив: епоха вибуху знань, супутниця життя владики, пора цвітіння сакури, знавець психології Зачіплянки. Опорний субстантив пов’язаний із залежним субстантивом зв’язком керування, а залежний субстантив першого рівня членування є опорним для останнього субстантива у словосполученні, який також поєднаний з ним зв’язком керування.

Природа головного слова перифрастичних словосполучень зумовлена номінативною функцією перифразів: вони є вторинним найменуванням певного предмета. Саме це значення предметності і фіксує головний субстантив. Атрибутивне значення перифрастичних словосполучень можна пояснити специфікою цих найменувань: вони містять різнобічні характеристики певного предмета. Ці характеристики подані в атрибутивній формі, що притаманна характеристиці предметів взагалі. Синтаксичний зв’язок зумовлений семантичними відношеннями між компонентами словосполучення, тобто атрибутивна семантика може виражатися тільки за допомогою узгодження та керування. Отже, специфічні риси перифрастичних словосполучень пов’язані між собою, а основним чинником їхнього визначення є номінативна функція перифразів, яка детермінує їхню семантику і структуру.

Перифрази можуть становити частину складнопідрядного речення: 1) частину складнопідрядного займенниково-співвідносного типу із вказівним займенником і підрядним предикативним компонентом та 2) частину складнопідрядного присубстантивно-атрибутивного речення із субстантивом і залежним від нього підрядним компонентом. Пор.: ті, що Україну воздвигли та людина, що від хлібів.

Усі конструкції – слова, словосполучення і речення – можна об’єднати на основі морфологічної природи головного субстантива, що має узагальнене граматичне значення предметності.

Перифрази, що є описовим вираженням поняття, мають імпліцитне концептуальне навантаження. Вони здатні відображати приховані процеси і закони мовної картини світу. Якщо лексеми концептуального характеру експлікують концепти свідомого типу, що лежать на поверхні і які підкреслює автор із художньою метою, то перифрази передають концепти глибинного рівня, які використовує автор підсвідомо, і в такий спосіб точніше відбивають справжню авторську картину світу (АКС).

Установлено основні концепти АКС у романах О.Гончара, що позначилися на перифрастичному тлі. У романі “Собор” - це собор, у “Тронці” – тронка, небо, степ, море, у “Твоїй зорі” – дорога і хмари. Концепти романів різні, бо вони репрезентують внутрішню образну систему кожного твору. Спільним компонентом значення, що є істотним для кожного роману і міститься в основних концептах, є небо. Воно присутнє в соборі, який височить своїми куполами в небесну висоту (“Собор”), у “Тронці” є одним з основних концептів, у “Твоїй зорі” репрезентоване концептом хмари. Отже, небо проходить основним структуротвірним елементом тексту, проте лише на імпліцитному рівні, бо в жодному творі ця концептуально навантажена лексема не винесена в назву, не є центром розповіді, але для художнього світу О.Гончара саме небо є основним концептом, що організовує АКС.

О.Гончар не стримує прагнення людини у височінь. Його герої, що видно навіть на перифрастичному рівні, дивляться у небо, мріють про нього, літають у ньому. Цей концепт уживаний у дихотомії: небо існує лише у співвіднесенні із землею. І тому в романах ми знаходимо опозиції: собор / завод, небо / степ, хмари / дорога. У загальному вигляді ці опозиції можна тлумачити як давньослов’янські верх / низ, причому саме верх означає божественне, духовне, чисте, а низ – навпаки. У художньому світі О.Гончара цей концептуальний низ не має негативної семантики, автор не робить жорсткого протиставлення двох понять, а намагається об’єднати їх. У нього зливаються небо і степ, а собор прямує в небо, але не відривається від землі. Проте основним, на нашу думку, є розуміння “верху” не як божественного атрибута, а як мрії, прагнення, досягнення людини. Тому і стає можливим поєднання нібито протилежних понять, оскільки людина в АКС О.Гончара поєднує в собі всі стихії, але високе, небесне завжди переважає.

Визначено основні семантичні групи характерологічних назв людини: перифрази на позначення соціального (нахлібник держави, висуванець, трутень, завзятець), біологічного (молодше людство, старий безпритульник, мала степовичка, вродливець) та внутрішнього станів людини (юшкоїд, товариш мислитель, тайновидець, нудьгар). О.Гончар використовує такі засоби текстової характеризації: авторське мовлення, що містить експліцитну оцінку кожного героя, і мовлення персонажів. Додатковим засобом вираження характеризації виступають перифрази.

Авторське мовлення може і не мати експліцитного оцінного характеру. Акценти характерологічного плану залишаються прихованими, бо автор не хоче заважати читачеві робити власні висновки. Але ці акценти імпліцитно в тексті обов’язково присутні. І перифрастичні найменування на позначення осіб, що мають характерологічну семантику, підпорядковані саме цій меті. Перифрази дають денотатові нову назву, вони не називають, а описують його у тексті, оцінюють, характеризують, виокремлюючи певну ознаку, рису. Такий засіб характеризації суб’єкта є досить складним. Зрозуміло, що при імпліцитній авторській позиції необхідно спрямувати увагу реципієнта в потрібному напрямку, що і робить О.Гончар за допомогою перифразів. Ідеться про специфічну реалізацію антропоцентризму як текстового параметра. Антропоцентризм художнього світу має як зовнішню, так і внутрішню реалізацію. Зовнішня виявляється у вираженні мовних особистостей автора і реципієнта, а внутрішня – мовних особистостей героїв – суб’єктів художнього світу. Якщо при зовнішньому антропоцентризмі маємо суб’єктивність як мовну реалізацію цього параметра (суб’єктивність з граматичного погляду трактують як суб’єктивну модальність, що має граматичні засоби вираження), то при внутрішньому антропоцентризмі йдеться не про суб’єктивність, а про суб’єктність. Отже, характерологічні перифрази у творах О.Гончара виражають реалізацію антропоцентричного підходу, яку доцільно кваліфікувати як суб’єктність. Маємо на увазі домінування позиції героїв художнього твору, їхню активну роль у художньому просторі тексту і взагалі концентрацію основних ідей твору навколо персонажів, суб’єктів внутрішнього світу. На нашу думку, суб’єктність є ознакою АКС романів О.Гончара, бо саме герої, їх особистості є предметом дослідження автора, їхній внутрішній світ – це і внутрішній світ творів. Перифрази характерологічного типу розкривають певною мірою цей внутрішній світ незалежно від інших текстових засобів. Вони мають природну здатність виражати суб’єктність завдяки семантиці характеризації та описовій формі, що й уможливлює виділення особливої функції перифразів – функції реалізації антропоцентричних параметрів тексту.

Перифрази в романах О.Гончара, крім концептуальної та суб’єктної семантики, можуть бути назвами: живої природи (летючі цятки – шпаки, граціозний силует – лелека, нащадки мамонтів – жаби, круторогі – воли), абстрактних понять (сильне зілля – совість, щастя, яке треба ловити – кохання, вогонь ганьби – сором), природних явищ (водяний прохолодний пил – дощ, потужний гуркіт – грім), географічних понять (чорний континент – Африка, ріка батьків – Дніпро), засобів пересування (чорний велетень – поїзд, буро-зелений мамонт – танк, летючий метал – літак), штучних утворень, пристроїв, приладів тощо (аеродинамічна труба – тунель, димовловлювачі – фільтри).

У третьому розділі “Перифрази як засіб експресивної стилістики у творах О.Гончара” проаналізовано стилістичне навантаження перифразів у романах письменника та їхню роль в індивідуально-художньому мовленні. За функціями в тексті, відповідно до функцій метафор і синонімів, виділено перифрази метафоричного типу (ПМТ) та перифрази синонімічного типу (ПСТ).

Семантичне ядро ПМТ визначено на основі того, що перенесення значення здійснюється на підставі певної ознаки, яка виділяється в предметі. Ця ознака є домінантною. Залежно від неї виділено:

1. ПМТ, в основі яких лежить подібність за формою (функція в тексті – стилістична). Вони містять метафоричне найменування денотата за периферійною або напівпериферійною семою, що характеризує його з боку зовнішньої форми. Це значення не обов’язково є узуальним, воно може бути й оказіональним, індивідуально-авторським утворенням. Номінація здійснюється за асоціативним принципом: форма одного предмета подібна до форми іншого, й автор акцентує увагу саме на формальній схожості двох предметів (скоцюрблений знак запитання – людина під дощем, залізний острів – судно, фрески неба – зірки, земні собори – дуби, сарай на колесах – автомобіль).

2. ПМТ, сформовані на основі подібності за функцією (функція в тексті – стилістична). Цей різновид має певний ступінь умовності. Як і в попередньому випадку, порівнюються два предмети, але тут автор намагається перенести функції одного предмета на здатність виконувати такі ж функції іншим предметом. Звичайно, цей зв’язок не обов’язково є реальним, але за певних умов розглядуваний предмет може функціонувати як той, до якого він уподібнюється (лічильники спиненого часу – світлофори, маяки рідного дому – тополі, легені неба – фільтри).

3. ПМТ, утворені на ґрунті подібності за кольором (функція в тексті – стилістична). Вони малопоширені у творах О.Гончара, хоч і мають узуальний характер. Деякі з них стають навіть “стертими” метафорами (золота пшениця).

4. ПМТ, що сформувалися на основі перенесення асоціативних зв’язків загальнокультурного плану (функція в тексті – номінативно-гносеологічна). У романі “Тронка” судно, що зайшло в затоку, автор називає “Ноїв ковчег”. Для розуміння цього перифраза слід усвідомити, що йдеться про біблійне судно, на якому Ной, за наказом Бога, врятував від Вселенського потопу тварин та птахів (“кожній тварі по парі”). Використання саме цього найменування підкреслює значущість події, що є винятковою, яку можна порівняти з біблійним епізодом: легендарний Ноїв ковчег уцілів після Потопу, і саме з нього починається відлік нової цивілізації людства (за Біблією). В О.Гончара судно також символізує початок нового життя для героїв роману. Воно змінює всі надії та прагнення, повертає звичний перебіг подій. Судно, як і Ноїв ковчег, є ознакою нового, праведного життя.

До цієї групи належать такі перифрази: золота ера – найкращі часи, вінець творіння – людина, степова античність – дитинство, гладіатор свободи на арені степів – Махно, гнівний папірус – анонімка, золоте руно степовиків – отара, колесо фортуни – скат та ін.

5. ПМТ, що містять кілька асоціацій водночас, тобто є багатоаспектними (функція в тексті – стилістична). Вони залишаються перифразами тільки на функціональному рівні, тоді як за семантикою та формою більше наближаються до метафор. Такі перифрази завжди є оказіональними (найвищий тонус життя щастя, крилаті душі загиблих моряків чайки, носії сокола в душі мрії, сліпучий океан сяйва – небо та ін.).

ПСТ виділено на основі широкого витлумачення синонімів, яке передбачає певну семантичну близькість двох мовних одиниць та їхню взаємозамінність у контексті. Відмінності семантики в ПСТ пов’язані із сигніфікатом, а не з денотатом. На відміну від ПМТ вони не мають яскравої образності та не містять перенесень будь-якого типу. До ПСТ належать:

1. Перифрази – загальномовні лексичні синоніми (функція в тексті – номінативна). Напр.: камрад – товариш, хихикання – сміх, кленькання – дзвін (ідеографічні синоніми); вінценосиця – цариця, баньки – очі (стилістичні синоніми); патли – волосся (емоційні синоніми). Класифікація синонімів подається за В.В.Виноградовим. Але, на нашу думку, тут ідеться саме про ПСТ, бо наведені одиниці з функціонального погляду мають відмінне від синонімів навантаження. Якщо синоніми вживаються здебільшого з метою уникнення тавтології, посилення емоційного забарвлення тексту, вираження суб’єктивної модальності, то перифрази дають іншу назву денотатові. Вони релевантні лише в певному контексті, відповідають авторській меті. Уживання звичайних синонімів є переважно функціонально навантаженим, а перифразів – змістовим.

2. Описові ПСТ, що характеризуються абсолютною тотожністю відносно первинної номінації денотата. Вони описують його, акцентуючи увагу на істотних, з погляду мовця, ознаках (функція у тексті – номінативна). Напр.: незряча людина – сліпий, ті, що лежать в землі – мертві, представник закону і порядку – міліціонер, порух вуст – усмішка, наймодніша з наук – екологія. З формального боку такі перифрази подібні до словесних дефініцій, але вони позначають не об’єктивні ознаки предметів, а ті, що релевантні в певному контексті, у певній мовленнєвій ситуації, тобто підкреслюють ті риси предмета, що є визначальними для автора в конкретному випадку, а інші (навіть якщо вони є компонентами ядерних сем відповідної лексеми) не висвітлюються.

3. ПСТ, яким властиві відмінності в денотативному плані. Умовно їх можна зіставити з контекстуальними синонімами (функція в тексті – стилістична). У мовній системі такі синоніми не можливі, але вони в певному контексті, що передає деякі відтінки значення, навіть переносні, можуть виконувати функції синонімів. Напр.: первак – горілка, біноклі – пенсне, трудяги – робітники, бебі – діти, суперпробка – затор. Ці перифрази мають різні денотати, об’єднані семантичною близькістю. Тут вже йдеться про спільні не ядерні, а периферійні семи, на підставі яких і утворюються перифрази.

4. ПСТ, що мають гіпонімо-гіперичну природу. Вони характеризуються вживанням видового поняття замість родового. Напр.: п’ятитонка, газик – автомобіль, кукурузник – літак, рисак – кінь. Перифрастичні найменування цього різновиду виконують функцію конкретизації: вони вказують на конкретний об’єкт з метою його виділення з класу подібних об’єктів. Такі найменування традиційно відмежовують від синонімів, але для перифразів таке слововживання є досить поширеним.

5. Фразеологічні ПСТ (рідкісне явище у творах О.Гончара), що характеризуються використанням у перифрастичній функції фразеологічних одиниць (функція в тексті – стилістична). Напр.: порожня макітра – голова, дар океану – корал. Вони подібні до лексичних синонімів емоційного типу, але виражаються тільки фразеологізмами, тому й об’єднані в окрему групу.

Індивідуальність утворення перифрастичних найменувань виявляється передусім на рівні словотворення. Це явище, відоме як утворення оказіональних слів, тобто слів, які не існують в мові, але відповідають певним словотвірним моделям, здебільшого, є продуктивним. Як відомо, на мовному рівні такі перифрази співвідносні з лексемами, а на мовленнєвому - йдеться про оказіональне словотворення. Зокрема, у поетичному мовленні була поширеною гра слів, що на початку ХХ століття навіть уже ставала самоціллю деяких поетів, які експериментували з мовою власних творів. Утворення оказіональних слів можна вважати специфікою футуристичної течії в поезії.

О.Гончар теж використовує можливості словотвору, пропонуючи власні нові слова, утворені за відомими моделями. Найуживанішими є складні слова, що постали внаслідок основоскладання. Для їх утворення використано основи загальномовних слів та інтерфікси о, е. Узуальні приклади можна навести такі: пароплав, землечерпалка. Новоутворення О.Гончара стосуються тільки іменникових лексем, оскільки перифрастичні найменування обов’язково мають ядерну лексико-граматичну сему предметності: вони є вторинною назвою відомого предмета. Саме тому і всі слова перифрастичного типу, утворені основоскладанням, є іменниками.

Письменник використовує різні продуктивні типи основоскладання залежно від семантики та морфологічної природи слів, від яких походить нова лексема – дериват. По-перше, це слова, мотивовані сполученням дієслова та залежного іменника (здебільшого, з об’єктним значенням): книгогризи, пустомолоти. По-друге, О.Гончар створює нові слова через поєднання українського та іншомовного іменника, що має незмінну форму і виступає в препозиції щодо питомого: радіоорли, радіоцвіркун.

Зрештою, письменник часто використовує префіксальний спосіб словотвору, але розуміє його по-своєму. Він рідко додає до загальномовних слів звичайні префікси, оскільки в ініціальній позиції можуть бути представлені як цілі лексеми, так і їхні частини, що мають особливе семантичне навантаження і раніше в таких конструкціях не вживалися, напр.: лжедружинник. У цьому дериваті префіксоїд лже- є давнім за походженням, але його використання з новим словом дружинник змінює його семантику на заперечну, навіть додає йому сатиричного відтінку. Такий стилістичний ефект пов’язаний із тим, що цей префіксоїд вживався в урочистому стилі для найменування несправжніх претендентів на царську корону – як у Росії, так і в Україні.

До незвичних утворень префіксального типу можна віднести і таке, як ікс-плуататор. О.Гончар розбиває узуальне слово на два компоненти, видозмінюючи лише перший. Узуальна лексема має написання експлуататор і в українській мові являє собою цілісний корінь, а О.Гончар ініціальну частину слова відокремлює за аналогією до іншомовного префікса екс-, пор.: екс-президент, екс-чемпіон, які за правилами правопису мають дефіс після префікса, але змінює вимову та написання свого новоутворення, замінюючи формально лише одну літеру е. Значення такого ініціального елемента збігається з традиційною назвою невідомого компонента математичного рівняння (а в переносному значенні – будь-якої ситуації) – Х (ікс). У новому слові експлікується сема невідомого діяча, бо “префікс” має семантику невідомого, а корінь виражає граматично позицію агенса за допомогою суфікса –ор. Отже, утворилося нове слово із загальномовних елементів, але завдяки авторській інтерпретації їхньої семантики та написання.

У романі О.Гончара “Тронка” фіксуємо оказіональне утворення самодуробюрократ. Загальномовними є обидва складники цього композита: окремо вживаються лексеми самодур і бюрократ. Перша із них уже є композитом від займенниково-дієслівного словосполучення. О.Гончар утворює нове слово фактично з трьох компонентів за допомогою інтерфікса –о-. Він складає два іменники (перший є композитом), що пов’язані сурядним зв’язком. Наслідком цього є нове слово, що поєднує в собі семантику своїх базових іменників.

Окрім основоскладання, О.Гончар часто використовує префіксальні та суфіксальні оказіональні лексеми. У таких випадках префікси і суфікси є загальномовними, але вони приєднуються до слів, які не мають таких афіксів або мають подібні, відмінні за структурою чи відтінком значення. Наприклад, префіксальний спосіб творення: переісторик (вживається паралельно з первинною формою історик). Префікс пере- приєднується здебільшого до дієслів або до віддієслівних іменників, які набувають значення закінченої дії, що має початок і кінець. Іменник історик не виражає семантики процесуальності, тому додавання до нього префікса пере- служить тільки авторській меті: вказує на великий ступінь професійної гідності суб’єкта.

Суфіксальний спосіб словотворення завжди був улюбленим прийомом поетів та прозаїків. О.Гончар утворює такі суфіксальні лексеми: поліціянт (замість узуального поліцай); розумака (використовує суфікс –ак замість загальномовного -ник); неоженьба (утворює нове слово за моделлю іменників ганьба, лічба, які є віддієслівними, хоч цей тип в синхронії вважається непродуктивним) та ін.

Досить часто в романах О.Гончара вживаються слова в новому графічному зображенні. Це стосується, зокрема, абревіатур, які письменник відтворює за вимовою, а не згідно з правилами правопису: обехеес (ОБХС), ен-те-ер (НТР). У таких випадках на перше місце виходить фонічна форма слова: воно пишеться так, як вимовляється.

Індивідуальність перифрастичних найменувань можна помітити не тільки на лексичному рівні, а й на синтаксичному, передусім у словосполученнях. Ідеться про сполучуваність слів у межах словосполучення, коли загальномовні перифрази О.Гончар змінює на оказіональні за рахунок заміни одного компонента словосполучення. Напр.: дошка роззяв (дошка пошани), болото попівське (чортове болото, що походить від фразеологізму в тихому болоті чорти водяться), чоловіче поголів’я (поголів’я худоби) та ін. Здебільшого заміна одного складника змінює і семантику перифразів. Створюється ефект приниження, навіть можлива поява антонімічного значення нового словосполучення щодо значення того, з яким воно співвідноситься.

Антонімічні внутрішні відношення між компонентами словосполучення, які в стилістиці отримали назву антитези, досить поширені в романах О.Гончара: німотна музика, Ваші-Наші, сталеві табуни, сухий океан степу тощо. Тут спостерігається явище, яке наближається за характеристиками до оксиморону, але компоненти словосполучення не є мовними антонімами, їх письменник протиставляє лише в контексті.

Отже, оказіональність перифрастичних назв у романах О.Гончара може бути двох типів: дериваційна та сполучувальна. Перший тип стосується нових словоутворень, які не є узуальними, а другий – поєднання в одному словосполученні слів різного або навіть протилежного семантичного навантаження, що стає можливим лише завдяки їхнім граматичним ознакам.

Функціонування певної мовленнєвої одиниці неможливо розглядати поза контекстом, “вириваючи” її з твору. Це стосується насамперед перифразів, які використовує О.Гончар зі стилістичною метою і які є органічною частиною тексту. Значення перифраза в контексті і поза ним – різні.

Досить часто О.Гончар вживає синонімічні ряди перифразів у межах завершеного уривку тексту. Ідеться про розширений контекст, що концентрується навколо теми, ідеї, предмета повідомлення тощо. Прикладом цього є синонімічний ряд чавунний паспорт, темна чавунна таблиця, скрижаль, охоронна грамота на позначення одного предмета – таблиці, яка була прибита до стіни собору та повідомляла, що він є пам’ятником архітектури й охороняється законом. Компоненти цього синонімічного ряду розрізняються переважно стилістичним використанням та логіко-семантичною природою. Так, до стилістичних синонімів можна віднести скрижаль – урочистий стиль, застаріле слово, інші синоніми мають певні розбіжності в семантиці опорних слів, тобто опорні слова наведених перифрастичних словосполучень є ідеографічними синонімами. В узусі, звичайно, паспорт – таблиця – грамота синонімами не виступають і синонімічного ряду не створюють, проте у складі перифразів виражають основне значення й утворюють контекстуальні синоніми. У цьому випадку йдеться про стилістичну функцію перифразів задля запобігання тавтології та створення образності тексту. Такий вияв стилістичного потенціалу перифразів на функціональному рівні об’єднує їх із синонімами.

Ідеографічні синоніми-перифрази досить поширені у творах О.Гончара. Вони вживаються в описі певного предмета, який у контексті має кілька інших назв. Такі перифрастичні назви не тільки характеризують предмет повідомлення з різних боків, оскільки мають розбіжності денотативного плану, а щоразу висвітлюють нову ознаку, прикметну рису цього предмета, пор.: гральні автомати, ці металеві однорукі бандити, ці незліченні автомати-пачінко, ті однорукі гангстери, роботи, витвори власного розуму. Характерно, що О.Гончар вживає перифрастичні найменування предмета паралельно з його прямою назвою – гральні автомати, тобто домінанта синонімічного ряду перифразів репрезентована експліцитно. Більшість із наведених перифразів, зокрема ті, що першими з’являються в тексті, є загальномовними, а не індивідуально-авторськими. Перифраз однорукі бандити завжди використовується як назва гральних автоматів певного типу. Перифрази в цьому випадку виконують текстотвірну функцію.

Перифрази, виступаючи структуротвірним центром тексту, можуть мати не тільки спільну семантику, що об’єднує їх в синонімічний ряд і дозволяє підтримувати тему тексту протягом усіх композиційних частин, а й утворювати стилістичні прийоми градації та ампліфікації. Напр.:

“А захід палає.

Де, на якій планеті будуть ще оці грандіозні фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оці могутні заходи степові? Щоразу розбуджують уяву хлопців палаючі простори заходу, коли сонце, сідаючи, вже купається в багряних туманах або сухо догоряє край степу кострищем, а вся височінь неба грає переливами найтонших барв і в усій природі є щось елегійне, прощальне, очищаюче душу…” .

Перше ініціальне речення задає тему тексту, воно виступає зачином. Читач розуміє, що йдеться про захід сонця дивовижної краси. Спочатку з’являється перифрастична назва оці грандіозні фрески неба, яка є індивідуально-авторською та метафоричною. Потім О.Гончар уживає перифраз оці могутні заходи степові, уже наближуючись в номінації до прямої назви денотата, але конкретизуючи, які саме заходи має на увазі. Останнім перифрастичним найменуванням є палаючі простори заходу, що поєднує в собі семантику і певною мірою складники попередніх перифразів. З одного боку, йде посилання на зачин, де вказано, що “захід палає”, тому і заходи палаючі, а з іншого - слово простори семантично пов’язане з небом та степом, які в О.Гончара несуть концептуальне навантаження. Будова і семантика перифразів у цьому тексті зростає, з’являються додаткові компоненти в словосполученнях, що стають більш ускладненими, а значення нібито нашаровується одне на одне від попереднього перифраза до наступного, тобто йдеться про градацію.

Емоційно-експресивне забарвлення тексту може створюватися за рахунок нанизування перифразів, які організовуються в ціле за принципом ампліфікації, напр.: ті білосніжні Фудзі, ті фантастичні утвори світла й повітря, маревні Фудзі, серпанкові Ельбруси, ілюзорні кряжі, ущелини. Специфікою перифрастичних назв, що утворили цей синонімічний ряд, є їхня внутрішня метафоричність. Як обов’язковий компонент семантики вони містять приховане порівняння: хмари порівнюються з горами. Ці найменування є перифразами оказіонального характеру.

Перифрази у творах О.Гончара мають різний ступінь експресивності. Більшість з них виникають на основі метафори, напр.: собор – горда поема степового козацького зодчества – витвір – красень – стервець – сама поезія – шедевр – дух творця. Незважаючи на те, що позиція автора та героя щодо собору є протилежною, перифрастичні найменування, що вживаються в кожному окремому випадку, називають собор. У цьому уривку в синтагматиці йде пряме найменування собор, а наступні слова та словосполучення є перифрастичними найменуваннями з конотативним відтінком значення аксіологічного типу. Автор і герой дають власну оцінку соборові, і навіть Володька Лобода не може піти проти істини, розуміючи справжню сутність собору, що й відбивається в перифразах.

Стилістичне використання перифразів може ґрунтуватися і на метонімічних відношеннях компонентів, напр.: людина найприродніша – крихкі душі – несформовані душі (діти). Метонімічні відношення стосуються слів людина – душа, які використовуються для перифрастичної назви дітей. Душа (за умови визнання її існування) є частиною людини, а найменування цілого за назвою частини або навпаки є ознакою метонімії. Отже, О.Гончар за допомогою перифразів створює власні виражальні засоби різноманітного характеру, що