ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ШЕЙКО Ольга Станіславівна

УДК: 140.8

ТРАДИЦІЯ ЯК ФАКТОР САМОРОЗВИТКУ

СУСПІЛЬСТВА

09. 00. 03. – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Запоріжжя – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, доцент

Бех Володимир Павлович,

завідувач кафедри соціології,

політології та теорії управління

Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Прокоф`єв Федір Іванович,

завідувач кафедри філософії та політології

Придніпровської державної академії будівництва

та архітектури (м.Дніпропетровськ)

кандидат філософських наук, доцент

Повзло Олександр Миколайович,

завідувач кафедри філософії Запорізького

національного технічного університету

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра філософії

Захист відбудеться “26” жовтня 2001 р. о 13.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса: 69600, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус V, ауд. №326)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету (адреса: 69600, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус ІІ)

Автореферат розісланий “24” вересня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність досліджуваної теми. Проголошення незалежності поставило перед Україною проблему розробки перспектив розвитку всіх сфер суспільної життєдіяльності. Це завдання багато в чому ускладнюється умовами трансформації українського суспільства, за яких порушується спадковий зв’язок даного етапу соціального розвитку з попередніми. Рівень стабільності суспільства помітно знижується, що призводить до поглиблення кризових явищ. Необхідність проведення теоретичних досліджень традицій і використання їх результатів у ході соціальної практики зумовлена пошуком факторів забезпечення усталеності в суспільному розвитку. Становлення якісно нового стану соціуму визначається показниками ефективності новаторської діяльності, основою формування якої є традиція. Сьогодні спостерігається підвищена увага громадськості і науки до створення не тільки політичних, економічних і соціальних традицій, що відповідають зміненим об’єктивним умовам, але і до розвитку національних, культурних традицій, які в контексті процесу національного відродження відіграють важливу роль у консолідації українського суспільства та в актуалізації його потенціалу щодо продуктивної новаторської діяльності.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до державних бюджетних тем Міністерства освіти і науки України №0197У4012793 “Соціальний організм країни” та №0100У001733 “Онтогенез соціального організму країни”.

Об’єктом дослідження даної роботи є духовно-історична спадщина людства як джерело зародження та розвитку традицій.

Предметом дослідження виступає традиція як фактор саморозвитку суспільства.

Мета роботи полягає в аналізі традицій і пошуку детермінант оптимізації їх розвитку в умовах трансформації сучасного українського суспільства.

Для досягнення мети дисертант вважає доцільним вирішення наступних дослідницьких завдань:

- уточнити сутність традиції і розглянути форми її прояву в соціальній практиці та суспільній свідомості;

- розробити типологію традицій;

- конкретизувати діалектичний взаємозв’язок традиції і новаторства як фактору саморозвитку суспільства;

- дослідити особливості взаємодії традицій і новаторства на різних етапах суспільного розвитку з концентрацією уваги на їхньому функціональному навантаженні;

- виявити соціально-психологічний механізм забезпечення взаємодії суспільства і особистості в системі традиції;

- систематизувати основні тенденції в розвитку традицій українського суспільства і визначити детермінанти їх оптимізації в умовах сучасної соціальної трансформації.

Методологічну основу дослідження складають діалектичні закони взаємопереходу кількісних і якісних змін, єдності й боротьби протилежностей, заперечення заперечення, необхідні для аналізу діалектичного взаємозв’язку традицій і новаторства в якості фактору здійснення саморозвитку суспільства, а також синергетичний принцип самоорганізації з акцентуванням уваги на дії внутрішніх соціальних факторів. Метод системного аналізу застосовується для конкретизації сутності традицій в формах її прояву на різних рівнях соціальної практики та суспільної свідомості. Метод класифікації дозволяє виділити види традицій, виходячи з критерію різних видів діяльності. Метод типології використовується для вивчення динамічного аспекту буття традицій в суспільстві. Метод функціонального аналізу необхідний для характеристики функціонального навантаження традицій.

Наукова новизна даного дослідження полягає в наступному:

-уточнена сутність традиції як узагальнених, відносно стійких, регулярно і довготривало повторюваних, загальноприйнятих і загальнозначимих способів, форм і результатів діяльності в якості забезпечення відтворення в саморозвитку суспільства. Традиції – це результат селекції минулого та актуального досвіду людства в контексті дії процесу соціальної спадкоємності. Вони включають до себе саме ті ціннісно-нормативні види, форми і способи колективної діяльності, які необхідні як для збереження стійкості у функціонуванні суспільства в сучасності, так і важливі для його майбутнього розвитку;

- у дослідженні розроблена типологія традицій, виходячи з критерію реальності їх дії в суспільстві. Підставою розмежування традицій є їх відповідність стану автентичності-справжності, походженню із першоджерела, яким виступає соціально-історична спадщина. Автор виділяє наступні види традицій: 1. Автентичні традиції, що дійсно відповідають об’єктивним умовам і цілям розвитку суспільства, відображають пріоритетні інтереси його актуального стану; 2. Неавтентичні традиції, що суперечать об’єктивним умовам соціального розвитку, але в силу зацікавленості в їх дії на рівні суспільної психології та (або) ідеології продовжують своє функціонування;

- конкретизований діалектичний взаємозв’язок традиції і новаторства (єдність репродуктивної і продуктивної діяльності) як внутрішній фактор саморозвитку суспільства в якості причинно-наслідкової зумовленності та однієї з рушійних сил даного процесу. Внутрішнє протиріччя станів усталеності та мінливості як джерело розвитку об’єднує традицію і новаторство у діалектичному взаємозв’язку і виступає показником факторності даних явищ;

- досліджені особливості взаємодії традицій і новаторства на різних етапах соціального розвитку. На етапі свого становлення суспільство набуває характеристики внутрішньої цілісності й системності за рахунок створення стабільності та стійкої основи-традиції, яка забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. На етапі стійкого функціонування в соціумі відбувається постійне відтворення традицій, що склались, у збалансованій взаємодії з інноваціями, що виникають, - це призводить до досягнення суспільною системою більш зрілих форм без втрати первісної конфігурації. За умов зміни об’єктивних умов існування суспільства, тобто, на етапі трансформації, ефективність дії попередніх традицій частково послабляється, але збережена в них позитивна стійка основа є джерелом формування новаторства, продуктивна діяльність якого веде до встановлення нового рівня розвитку суспільної системи. В період трансформації основна функція традиції полягає у захисті соціуму від повної дезорганізації і деструкції;

- виявлений об’єктивно існуючий соціально-психологічний механізм забезпечення взаємодії суспільства і особистості в системі традиції, що підтверджує значимість цього явища в соціальній практиці й суспільній свідомості. Суспільство створює традиції за допомогою особистості та для її блага, тобто сприяє орієнтації людини на взаємодію з іншими людьми. Тому, суспільство зацікавлене в процесі спрямованої соціалізації особистості в залученні до традицій (за рахунок дії механізму соціальної пам`яті) для створення умов адекватного сприйняття, розуміння й застосування соціального досвіду на практиці у всіх видах спілкування: комунікації, інтеракції та перцепції. Для забезпечення буття особистості в соціумі вкрай важливо формування чітких уявлень по відношенню до традицій, що корелюють із реальною дійсністю. Автентичність традицій, їх відповідність об’єктивним умовам соціального розвитку, є головним фактором формування особистісної та суспільної самоідентифікації і самовизначення як в історичному контексті та сучасній життєдіяльності, так і по відношенню до майбутніх перспектив;

- систематизовані основні тенденції розвитку традицій українського суспільства та визначені детермінанти їх оптимізації на етапі сучасної трансформації. Оптимізація уявляється як вибір найкращого варіанту розвитку традицій із багатьох можливих, а детермінанти є напрямками здійснення подібного вдосконалення. В дисертації пропонується низка теоретичних (у сфері розвитку наукової та філософської думки) і практичних (у напрямках державного регулювання різних сфер суспільної життєдіяльності та діяльності суспільних організацій) детермінант оптимізації розвитку традицій українського суспільства.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в збільшенні соціально-філософських теоретичних праць щодо вивчення суспільних процесів і явищ, а також у практичному використанні детермінант оптимізації розвитку традицій для підвищення ефективності управління соціальними процесами при проведенні антикризової державної політики реформування всіх сфер суспільної життєдіяльності. Видається доцільним використання результатів дослідження в курсах з соціальної філософії, соціальної психології, соціології, політології, культурології та етнології.

Апробація дослідження. Висновки та основні положення дисертації знайшли відображення в доповідях на наукових конференціях: ІІІ Міжнародній етнологічній конференції студентів та молодих науковців “Етнічність в історії та культурі: матеріали і дослідження" (м.Одеса, квітень 1998р.), ІІ Міжнародній конференції "Наука і освіта 99" (м.Дніпропетровськ, січень 1999р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку” (м.Миколаїв, квітень 1999р.), регіональній науково-практичній конференції “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (м.Запоріжжя, квітень 2000р.), регіональній науково-теоретичній конференції “Історична пам'ять і самосвідомість українського суспільства на межі тисячоліть” (м.Харків, травень 2000р.), ІІ Всеукраїнській конференції “Філософські, культурологічні, релігіознавчі аспекти осмислення сучасного світу та їх науково-методичне значення” (м.Запоріжжя, жовтень 2000р.), а також у 7 статтях і тезах автора по темі дослідження, в тому числі 4 статті у фахових виданнях.

Структура роботи обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (390 позицій). Обсяг дисертаційного дослідження складає 163 сторінки машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність та наукову новизну, визначено об'єкт, предмет дослідження, мету та завдання, а також теоретичне і практичне значення даної дисертації.

Перший розділ “Методологічні аспекти дослідження традиції” складається із трьох підрозділів. У першому підрозділі розглядається сучасний рівень розробки проблеми традиції в соціальній філософії. Намагання осягнути значення традиції в забезпеченні спадковості і стабільності в розвитку суспільства визначили інтерес філософів до емпірично-описових і теоретико-концептуальних досліджень даного феномену. У давнину (наприклад, Конфуцієм, Софоклом) та в середньовіччі традиція розглядалась як моральний норматив, звичай, закон, дотримуючись якого, людина і суспільство набувають гармонію і порядок. У Новий час із розвитком капіталізму і розширенням рамок сприйняття простору інтерес до традицій визначався необхідністю в пізнанні політичних, економічних і етнокультурних традицій різних народів та держав (М.О.Бердяєв, М.Я.Данілевський, Е.Дюркгейм, М.Вебер, Т.Парсонс, П.Д.Юркевич). В періоди соціальних революцій традиція прирівнювалась до регресу і гальма суспільного розвитку; порівняно з традицією новаторство вважалось прогресивним явищем у суспільному житті на шляху до цивілізації (К.А.Гельвецій, К.Маркс, Ш.Л.Монтеск`є). На сучасному етапі за високих темпів динаміки суспільства і кризових явищ, породжуваних трансформаційними процесами, звернення до дослідження традицій пов`язано з пошуком факторів стабілізації і управління соціальною системою, а також з метою встановлення ефективного співвідношення традицій і новаторства в суспільному розвитку (С.Ейзенштадт, Є.Шацький, Е.Шилз, П.Штомпка, М.Фуко).

Не зважаючи на значну кількість філософських праць, присвячених традиції, визначення її сутності залишається досить суперечливим і відкритим для дискусій питанням включно до сьогодення (наприклад, дослідження І.А.Барсегяна, В.Б.Власової, В.І.Воловика, М.Н.Кулажникова, Е.С.Маркаряна, В.Д.Плахова). Це пов`язано з проблемою вибору критерію, який би був найефективнішим для здійснення аналізу традиції; як наслідок, в соціальній філософії існують різноманітні методологічні підходи, що породжують протиріччя в трактовці традиції окремо взятими авторами, присутність у всіх визначеннях функціональних характеристик, а іноді й повну підміну ними родовидової ознаки. На думку автора, видається некоректним ототожнення традиції з більш широкими за об`ємом поняттями: процесом спадкоємності, властивим природній і соціальній формам руху матерії, і соціо-культурною спадщиною, яка акумулює увесь накопичений досвід у ході історичного розвитку суспільства. Розуміння традицій в якості самостійних видів суспільних відносин або рівнів суспільної свідомості не розкриває її сутність, а є відображенням багатоманітності форм дії традиції в системі соціальної життєдіяльності. Ототожнення даного явища зі сферою суспільної психології без урахування матеріального аспекту буття традиції досить вузьке. Процеси соціальної пам`яті, соціального досвіду та зв`язку у своїй взаємодії формують механізм функціонування традиції (за рахунок цих процесів вона діє), але всі вони ширші, ніж саме поняття традиції. Спостерігаються серйозні відмінності і в спрямованості досліджень у залежності від превалювання духовної чи матеріальної компоненти традиції.

У другому підрозділі автором вибраний діяльнісний підхід для уточнення сутності традиції. У визначенні поняття традиції автор погоджується з точкою зору В.І.Воловика. Під традицією розуміються узагальнені, відносно сталі, такі що регулярно і довготривало повторюються, загальноприйняті і загальнозначимі способи, форми і результати діяльності в якості забезпечення відтворення у саморозвитку суспільства. Пропонується наступне обгрунтування визначення традиції. Основоположним джерелом і умовою розвитку суспільства є діяльність у єдності матеріального і духовного видів. Діяльність являє собою властиву людині активну форму відношення до об’єктивної реальності та включає: процес активної адаптації до середовища, який потребує відтворення усталених форм і способів діяльності; процес її освоєння, перетворення і пізнання, що передбачає взаємозв’язок репродуктивної і продуктивної діяльності. Діяльність, що підтвердила свою значимість (цінність) у ході тривалої апробації в соціальній практиці, утверджується в суспільстві як прийнята норма і регулярно відтворюється вже як традиція. Треба зауважити, що коли розглядається традиція, мається на увазі загальне визначення її як окремого суспільного явища; в свою чергу, при аналізі традицій приділяється увага різним типам, видам та формам прояву традиції в соціальній практиці та суспільній свідомості.

Діяльнісна сутність традиції може бути виражена в формах її прояву в соціальній практиці і суспільній свідомості на різних рівнях: 1.Рівень суспільної взаємодії: способи, форми, засоби, методи, результати практичної діяльності, необхідні для її здійснення правила і система знань, умінь, навичок; визначена ними система (форма) суспільних відносин; 2. Рівень міжособистісної взаємодії: зразки спілкування і поведінки; 3. Рівень пізнання: зразки мислення, види семіотичних систем; 4. Рівень суспільної і індивідуальної свідомості: настанови, переконання, інтереси, ідеї, уявлення, вірування, почуття; ідеали, цінності, норми; 5. Рівень символічного прояву традиції: звичаї, обряди, ритуали. Дана рівнева градація форм прояву традиції досить умовна, оскільки всі вище названі елементи виражені самостійними явищами, станами і процесами, що безпосередньо не входять до внутрішнього складу традиції, крім, власне, діяльності. Однак у всіх них традиція знаходить своє відображення тією чи іншою мірою. Так, рівень суспільної взаємодії охоплює основні, найважливіщі елементи традиції: діяльність і пов’язану з нею систему суспільних відносин (економічних, політичних, соціальних, ідеологічних), в яких вона реально проявляється. Це базовий і первісно важливий рівень для саморозвитку суспільства в діалектиці взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, в особливостях розподілу, споживання, обміну і власності на блага. Він відображає найзагальніші, найтиповіші закономірності буття традиції, але суб’єктивний фактор у ньому як би “відсутній”. Тому приділяється увага рівню міжособистісної взаємодії, що передбачає безпосередній контакт особистостей в системі пропонованих зразків спілкування і поведінки (дії). Окремо виділяється рівень пізнання як гносеологічна форма прояву традиції в освоєнні, перетворенні суспільством, особистістю навколишньої дійсності, заключений у певних зразках мислення. Традиція як діяльність рівнів суспільної і міжособистісної взаємодії через рівень пізнання знаходить своє відображення на рівні суспільної та індивідуальної свідомості. Розмежування суспільної і індивідуальної свідомості свідчить про екстеріоризацію та інтеріоризацію узагальненого сенса, значення традиції, про важливість її проникнення в індивідуальну свідомість для створення умов її адекватного розуміння і відповідної дії як на чуттєво-емоційному, так і раціональному рівні. Але слід зауважити, що всі вищеназвані явища є як у суспільній, так і в індивідуальній свідомості, їх неможливо розділити на властиві окремо тільки суспільству або тільки особистості. У свідомості шляхом настанов здійснюється орієнтаційне спрямування суспільства, особистості на залучення до традицій для задоволення своїх потреб і інтересів. Настанови формуються на основі ідей, вірувань, уявлень про традиції. Ідеали традицій є у свідомості як якісь постулати і зразки діяльності матеріального і духовного змісту. На рівні свідомості відбувається утвердження цінностей і норм у ролі регуляторів діяльності шляхом дії абстрактних ідеальних уявлень про них (із сущого в належне). Рівень символічного проявлення традиції розкриває її взаємозв’язок із такими явищами як звичай, обряд і ритуал.

Автором розроблена типологія традицій для вивчення динамічного аспекту буття традиції в суспільстві. Вона побудована, виходячи з критерію реальності дії традицій у суспільстві. Підставою розмежування традицій вибрано критерій їх відповідності стану автентичності (від гр. - authentikos) – справжності, істинності, походженню із першоджерела. 1. Автентичними є традиції, що дійсно відповідають об’єктивним умовам і цілям розвитку суспільства, які відображують пріоритетні інтереси його актуального стану. Виникнення автентичних традицій зумовлене соціальною потребою у створенні сталої первинної бази діяльності, необхідної для збереження сутнісних характеристик соціальної системи, з метою її подальшого якісного удосконалення. Автентичність визначається природним шляхом появи традицій - передумовами їх становлення в самому суспільстві, що витікають із закономірностей етапів його попереднього розвитку. Тому саме автентичним традиціям належить вирішальна роль у соціальному саморозвитку; 2. Неавтентичними є традиції, що суперечать об’єктивним умовам розвитку суспільства, але продовжують своє функціонування. Вони позбавлені критерію істинності у своїй появі, створюються штучно (усвідомленим) шляхом і виступають як декларовані норми, що ще не підтвердили своєї ціннісної природи в ході суспільної практики. По відношенню до закономірностей внутрішньої динаміки суспільної системи вони скоріше будуть зовнішніми і певною мірою чужими елементами, але, тим не менше, здатними стимулювати протікання різних соціальних процесів. Така “неповноцінність” неавтентичних традицій обмежує сталість і ефективність їх дії тепер і, нерідко, суперечить тенденціям потенційного суспільного розвитку. Найяскравішим прикладом неавтентичних традицій є винайдена традиція. Шлях її створення завжди штучний через відсутність об’єктивних передумов її виникнення, оскільки з соціально-історичної спадщини відбирається певний досвід, найчастіше репрезентований у викривленому вигляді, без реального зв’язку з минулим, а, можливо, і повною його відсутністю в минулому. Винайдена традиція твориться свідомо, виходячи з соціального замовлення, і викликана ідеологічними потребами і інтересами пануючих соціальних груп. У суспільній практиці вона виступає як якесь цілісне “аксіоматичне” положення, що не потребує доказів і глибокого осмислення. Винайдена традиція спрямована на управління, маніпулювання діяльністю і свідомістю людей з метою досягнення певних цілей (наприклад, легітимізація авторитетів, соціальних інститутів, мобілізація суспільних процесів, рухів). Окремо виділяється соціально-історична спадщина, що являє собою сукупність акумульованого усвідомленого минулого соціального досвіду (все, що було характерним для певних етапів розвитку), який не функціонує в сьогоденні (єдність зберігання і поступового забування) та втратив актуальність своєї дії через якісні зміни об’єктивних умов існування соціуму. Соціально-історична спадщина є об’єднаним пасивом минулих традицій, але, одночасно, і базою для створення нових традицій.

Реально в суспільстві діє жива традиція, що поєднує в собі автентичні, неавтентичні традиції і, якоюсь мірою, соціально-історичну спадщину в забезпеченні спадковості соціального розвитку з попередніми його етапами. Спрямованість соціальних процесів багато в чому визначається збалансованістю функціонування вишеназваних типів традицій і пріоритетами суспільства по відношенню до них. При виборі політики підтримки автентичних традицій у суспільстві формується стабільна база для його подальшого прогресивного розвитку. Автентичні традиції відповідають об’єктивним умовам, входження інновацій до їх складу не суперечить актуальним суспільним тенденціям і інтересам. Таким чином, традиції збагачуються, і основа для новаторської діяльності стає більш варіативною за змістом і розширеною за формами прояву в практиці. Якщо суспільство звертає граничну увагу на розвиток неавтентичних традицій, то рано чи пізно воно опиниться у стані стагнації. У цьому випадку не виключена поява ознак регресивності. Спроби насильницького відродження чи стимулювання функціонування неавтентичних традицій є своєрідним гальмом у соціальному розвитку. Їх невідповідність об’єктивним умовам породжує протиріччя в процесі створення інновацій. Подібна дисгармонія найяскравіше проявляється в період соціальної трансформації. В умовах невизначеності напрямків нинішнього і майбутнього розвитку в суспільстві виникають складнощі, пов’язані з виявленням автентичного характеру традицій і, відповідно, перешкоджаючі актуалізації їх дії. Для встановлення деякого припустимого рівня порядку суспільною ідеологією частіше використовуються консервативні неавтентичні традиції. Об’єднання соціальних сил на основі “неживих” образів минулого знижує колективний потенціал новаторства, що працює на перспективу, і поглиблює стан загальної кризи.

Традиція розглядається автором, з одного боку, як продукт, тобто, певний завершений результат відносно сталих, загальноприйнятих, повторюваних способів, видів і методів діяльності, що утвердилися в суспільстві – свого роду статичний стан. Це об’єктивація сутності традиції в реальній дії у соціальному бутті з відображенням у суспільній і індивідуальній свідомості, тобто, те, що розуміється під традицією на побутовому рівні. З іншого боку, традиція розглядається в динаміці як процес, у цьому випадку враховується її розвиток у системі суспільства в напрямку постійного якісного удосконалення (як самої традиції, так і суспільства в цілому). Процесуальний характер розвитку традиції найповніше відображує її діалектичний взаємозв’язок з таким соціальним явищем як новаторство. Для суспільства необхідне існування не тільки стабільної вихідної бази, але й її постійна зміна, якісне удосконалення в об’єктивних умовах. Новаторство – це колективна продуктивна діяльність, спрямована на створення (продукування), розповсюдження і використання інновацій (елементів нового) для задоволення потреб і інтересів людей за допомогою нових засобів. Новаторська діяльність призводить до якісних змін стану суспільства (продукування нового стану в ході його саморозвитку) і сприяє зростанню ефективності його функціонування.

У третьому підрозділі автором визначені принципи та методи, які необхідні для пізнання значення традицій і новаторства у забезпеченні процесу саморозвитку суспільства. Вони становлять методологічну базу дисертаційного дослідження.

Другий розділ “Функціонування традицій в саморозвитку суспільства” складається із двох підрозділів. У першому підрозділі пояснюється, що закономірністю дії традиції в розвитку суспільства є її діалектичний зв’язок з новаторством як вираження взаємопроникаючих зв’язків самовідтворення і самоформування в процесі соціальної спадковості. У соціальному розвитку відбувається постійне зіткнення двох протилежностей: традицій і новаторства як чергування діяльності відтворення і продукування. Вони взаємопроникають одне в інше, утворюючи єдине ціле, в якому відображується внутрішнє протиріччя станів сталості і мінливості в процесі розвитку. Саме протиріччя як внутрішнє джерело розвитку, що об’єднує традицію і новаторство в діалектичному взаємозв’язку, може виступати показником факторності даних явищ. Автор пропонує вважати діалектичний взаємозв’язок традицій і новаторства одним із факторів саморозвитку суспільства в значенні рушійних сил його здійснення. Взаємодія традицій і новаторства є суттєвою, необхідною, об’єктивною причиною, що забезпечує розвиток суспільства, його поступальний прогрес. Сходження суспільства на якісно новий рівень системної організації бачиться наслідком функціонування спадкових зв’язків самоперетворення: самовідтворення сталої діяльності в традиції і на її основі самоформування якісно удосконаленої діяльності новаторства. Розвиток включає в себе розгортання системного причинного відношення, тому зміни об’єктивних умов розвитку суспільства можуть стати причиною зміни взаємодії традицій і новаторства і, як наслідок, призведуть до встановлення нового типу взаємозв’язку між ними. Таким чином, діалектичний взаємозв’язок традицій і новаторства є фактором саморозвитку суспільства як причинно-наслідкова взаємозумовленість, одна з рушійних сил даного процесу. Використання поняття “саморозвиток” суспільства зумовлене приділенням більшої уваги внутрішнім факторам здійснення цього процесу в порівнянні з зовнішніми умовами середовища. Саме внутрішній потенціал і основа бачуться вихідним поштовхом, провідною силою у виборі напрямку розвитку.

Одним із принципів саморозвитку суспільства є внутрішня самоорганізація соціальних явищ і процесів під впливом зовнішнього середовища. Вона сприяє збереженню цілісності й упорядкованості суспільної системи. Взаємодію традицій і новаторства та їх функціональне навантаження на різних етапах саморозвитку суспільства можна уявити таким чином. На етапі свого становлення суспільство отримує характеристики внутрішньої цілісності і системності за рахунок створення стабільної і сталої основи – традиції, що забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. Спочатку традиція бачиться як розрізнені інновації (елементи), але пізніше відбувається структурне оформлення її змістового ядра у вигляді способів і форм матеріальної і духовної діяльності, що підтвердили свою ефективність у ході тривалої практичної апробації. Традиція багато в чому сприяє інтеграції соціального суб’єкта (групи, суспільства) – її носія, визначає рольові (нормативні) моделі членів соціума і здійснює імперативний контроль у сфері суспільних відносин. На етапі сталого функціонування в суспільстві відбувається стабільне відтворення традицій, що склалися, у збалансованій взаємодії з виникаючими інноваціями, що призводить до досягнення суспільною системою більш зрілих форм без втрати вихідної конфігурації. На даному етапі за допомогою традиції підтримується довготривала регуляція і управління соціальними процесами шляхом надання зразків інститутів, організацій тощо. За якісної зміни об’єктивних умов існування суспільства, тобто, на етапі трансформації, ефективність дії попередніх традицій частково втрачається, але збережена в них позитивна стала основа є джерелом формування новаторства, продуктивна діяльність якого веде до встановлення нового рівня розвитку суспільної системи. В період трансформації основна функція традиції полягає в захисті соціума від повної дезорганізації і деструкції.

У другому підрозділі автором виявлений об’єктивно існуючий соціально-психологічний механізм взаємодії суспільства і особистості в системі традиції, який відображує важливість досліджуваного явища в соціальній практиці і суспільній свідомості. За допомогою дії механізму соціальної пам’яті накопичений соціальний досвід, заключений у традиції, зберігається, систематизується, відтворюється і передається з покоління в покоління. Таким чином, встановлюється не тільки синхронний, а й діахронний зв’язок між людьми. Особистість залучається до традицій у процесі соціалізації, важливим аспектом якої є спілкування. В ході комунікативної, інтеракційної і перцептивної взаємодії формуються уявлення про традиції і ставлення до них. У суспільному континуумі традиція живе, тобто зберігається і відтворюється за рахунок безпосередньої міжособистісної діяльності, за відсутності якої вона переходить у пасивну соціально-історичну спадщину.

Третій розділ “Традиції українського суспільства та детермінанти оптимізації їхнього розвитку у трансформаційний період” складається із двох підрозділів. У першому підрозділі систематизовані основні тенденції розвитку традицій українського суспільства. Серед них виділяються такі: 1. Історична визначеність існування національних аграрних традицій, їх автентичність виражається в цінностях працелюбства, дбайливого ставлення до навколишнього світу, в збереженні порядку в сім’і, в особистій відповідальності за свої вчинки, взаємопідтримці, прагненні до пізнання істини, духовного самовдосконалення; 2. Традиції запорозького козацтва, що відносяться до соціально-історичної спадщини, реально не функціонують в сучасних умовах, але присутні як соціальні ідеали, символи в суспільній психології і підвладні теоретичній концептуалізації на рівні суспільної ідеології. В такому ракурсі вони набувають рис автентичності і виступають в ролі компенсаторної функції по відношенню до селянських традицій, тим самим збагачуючи їх. Ідейна символіка і міфологія запорозького козацтва необхідна для сучасної української держави як активне пассіонарне начало. Образи свободи, патріотизму, пориву до змін природного і соціального оточення, братерської взаємопідтримки, “справедливої справи” важливі в процесі соціалізації молодого покоління і в формуванні сильної національної ідеї; 3. Утрирування проблеми українського регіоналізму в політичному, економічному, етнокультурному, релігійному та мовному плані; 4. Ідеологічне створення штучного розриву спадковості етапів суспільного розвитку з повним запереченням традицій попереднього радянського періоду; 5. Відсутність сталої основи для формування нових традицій, відповідних актуальним потребам українського суспільства як наслідок переважання неавтентичних традицій в умовах соціальної трансформації і поглиблення кризових явищ.

У другому підрозділі автор зупиняється на декількох теоретичних і практичних детермінантах оптимізації традицій українського суспільства в умовах трансформації. При виявленні детермінант оптимізації традицій слід враховувати всі складнощі і протиріччя трансформаційного періоду українського суспільства. У випадку аналізу традицій оптимізація вбачається як вибір найкращого варіанта розвитку традицій із безлічі можливих (існуючих в дійсності), а детермінанти є напрямами проведення даного вдосконалення. Теоретичні детермінанти відносяться до сфери розвитку наукової та філософської думки і включають: 1. Вивчення традицій, характерних для українського суспільства на різних стадіях його соціально-історичного розвитку і аналіз закономірностей їх функціонування; 2. Формалізацію традицій, тобто, виокремлення основних ознак і особливостей їх дії як в історичному минулому, так і на сучасному етапі; 3. Концептуалізацію традицій як обгрунтування їх автентичного чи неавтентичного характеру у відповідності до актуальних потреб і інтересів українського суспільства, а також побудову моделі ймовірності ефективного розвитку автентичних традицій в умовах трансформації з урахуванням підтримуючої функції ідеї відроджуваної соціально-історичної спадщини і при зниженні негативного впливу неавтентичних традицій; 4. Розробку нових традицій на основі новаторської діяльності, що відображають появу нових тенденцій в суспільній життєдіяльності і спрямовані на перспективи соціального розвитку. Створення сприятливих умов для сталого функціонування таких традицій буде сприяти стабілізації основи розвитку і підвищувати потенціал новаторства у перетворенні суспільної системи на шляху удосконалення її якісних характеристик.

Серед практичних детермінант оптимізації розвитку традицій на державному рівні та в громадянському суспільстві виділимо такі напрямки: 1. Теорія і практика державного регулювання: а) у політичній сфері – це цілеспрямоване формування і підтримка демократичних традицій в програмах діяльності політичних партій і структур влади в центрі і на місцях в регіонах; б) у правовій сфері – встановлення узгодженості між декларуючою формою законодавчих актів і їх реальним здійсненням у суспільній практиці; в) в економічній сфері – створення і зміцнення традицій ринкового типу господарювання з урахуванням апробованого міжнародного досвіду і наслідків впливу попереднього етапу соціалістичної економіки; відродження традицій державного і приватного меценатства у наданні спонсорської допомоги в розвитку науки і культури; г) у сфері освіти – проведення спеціалізованих і міждисциплінарних досліджень проблематики традицій у системі інститутів і університетів; видання високоякісної наукової і популярної літератури, присвяченої як національним, так і загальнолюдським традиціям; підготовка кваліфікованих спеціалістів у системі початкової і середньої освіти на основі традицій гуманістичної орієнтації педагогіки; д) у сфері культури – ознайомлення громадськості з традиціями і досягненнями національної і світової культури, з сучасними тенденціями їх розвитку; для збереження рис національної самобутності необхідна підтримка діяльності музеїв і заповідників, що презентують багатство культурно-історичної спадщини України, проведення національних фестивалів і свят, а також створення сприятливих умов для творчості окремих особистостей і колективів у плані розвитку українського театрального, кінематографічного, образотворчого і прикладного мистецтва як свідчення про формування на національному грунті нових культурних традицій. 2. Стратегія і тактика діяльності громадських організацій: а) популяризація і поширення знань, соціальних цінностей і ідеалів у контексті традицій за допомогою засобів масової інформації; б) організація різноманітних форм громадської роботи з метою привертання уваги громадськості до обговорення питань, пов’язаних з традиціями історичного минулого, з проблемою спадковості поколінь, з відродженням національних традицій і їх значенням в укріпленні національної самосвідомості, із співвідношенням традиційних стереотипів і новаторських перетворень у соціальних трансформаційних процесах сучасності.

Слід зазначити, що теоретичні і практичні детермінанти оптимізації розвитку традицій зумовлені актуальними об’єктивними умовами українського суспільства, а ефективність їх дії може бути підтверджена тільки в ході тривалої апробації і корегуванні в процесі соціальної практики і закріпленні в суспільній свідомості. Показниками реального впливу результатів оптимізації традицій на стабілізацію суспільного розвитку в трансформаційний період є узгодженість дії різних соціальних сфер, підвладних даному процесові; інтеграція суспільних світоглядних орієнтацій, інтересів, ціннісно-нормативних настанов у здійсненні новаторської діяльності широкими масами населення з урахуванням значення ролі автентичних традицій, а також акумуляція творчого потенціалу, спрямованого на досягнення суспільного блага, і чіткі уявлення про перспективи майбутнього соціального розвитку.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО

ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Практика є специфічним способом буття людини у світі. Вона представлена в багатоманітності процесів адаптації, освоєння, перетворення і пізнання навколишнього середовища. У суспільстві виникає потреба у виникненні і закріпленні життєво необхідних видів, способів, форм і методів діяльності, які видаються цінністю з критерієм корисності, з інтенцією реалізації ідеального належного в сучасному сущому. В ході багаторазового повторення на практиці в контексті відповідності об’єктивним умовам розвитку суспільства відбувається відбір найбільш ефективних способів, форм здіснення діяльності і вони встановлюються як норма, зразок, стандарт дії. Так формується традиція, що включає репродуктивну діяльність, необхідну для забезпечення спадковості соціального розвитку.

2. Типологія традиції, основана на критерії реальності дії традицій у суспільстві, включає автентичні традиції та неавтентичні традиції. Виділення соціально-історичної спадщини в типології традицій зумовлене необхідністю підкреслити джерело (основу) походження автентичних традицій в контексті спадкового взаємозв’язку з попередніми етапами суспільного розвитку та вказати на наближеність до нього неавтентичних традицій у процесі їх переходу до пасивного стану. Реально в суспільстві спостерігається співіснування автентичних і неавтентичних традицій. Проблема полягає в стані їх балансу. Ціннісно-нормативний характер дії автентичних традицій відповідає умовам розвитку суспільства і не створює перепон для формування новаторства на основі кількісних і якісних інновацій. Таким чином, здійснюється продукування нових способів, форм, методів, засобів діяльності в поступальному сходженні соціального розвитку до якісно нового стану. Інновації збагачують традицію новими елементами і структурами, без яких остання була б приречена на стагнацію. У випадках переваги в суспільстві неавтентичних традицій (періоди трансформації, кризи) виникають складнощі в подальшому соціальному розвитку. По-перше, ціннісно-нормативне навантаження неавтентичних традицій суперечить змінам об’єктивних умов: воно було втрачене в більш ранній період або його нормативне введення ще не апробовано на практиці. Тому основна функція традиції – підтримка стабільності і порядку в суспільстві, не виконується. Насильницька стимуляція функціонування неавтентичних традицій, виходячи з інтересів окремих соціальних груп, без урахування актуальних тенденцій і майбутніх перспектив розвитку суспільства в цілому, призводить до негативних наслідків.

3. В онтологічному розумінні процес розвитку носить спрямований, незворотний характер і передбачає поступальні переходи на більш високі, якісно нові рівні самоорганізації з урахуванням спадкового самозбереження позитивної основи попередніх етапів розвитку. Закономірність дії традиції в суспільстві полягає в тому, що вона виступає умовою сталого відтворення суттєвих характеристик актуального стану соціальної системи і, одночасно, є базою для формування її (системи) нової якості в ході розгортання продуктивної діяльності новаторства. Аналіз основних тенденцій саморозвитку суспільства свідчить про першорядну роль внутрішніх факторів у здійсненні даного процесу. Це активні сили, народжені природним шляхом всередині суспільної системи, що відповідають об’єктивним умовам її буття. Визначення традицій і новаторства як внутрішніх суспільних факторів саморозвитку суспільства відображає динамічну природу – чергування станів сталості і мінливості в процесі руху соціальної форми матерії. Діалектичний взаємозв’язок традицій і новаторства, оснований на внутрішньому протиріччі взаємодії процесів самовідтворення і самоформування може розглядатися як фактор - одна з рушійних сил розвитку суспільства, проявляючись у єдності причинно-наслідкових характеристик.

4. Сучасний період соціальної трансформації, взаємозв’язаний з поглибленням кризових явищ, висуває перед українським суспільством завдання вибору напрямків перспективного розвитку всіх сфер суспільної життєдіяльності з урахуванням загальнолюдських і національних пріоритетів. На сучасному етапі розвитку відбувається не тільки радикальна перебудова політичної, економічної і соціальної структур, а й суспільної свідомості, духовних цінностей, світоглядних орієнтацій. У динаміці мінливості, непередбачуваності саморозгортання соціальних процесів, за домінування новаторських тенденцій у всесвітньому масштабі, значення традицій полягає в створенні і підтримці позитивної основи в суспільному розвитку. Актуальною проблемою для українського суспільства є відбір автентичних традицій та оптимізація їх розвитку для забезпечення стабільного функціонування і якісного удосконалення соціальної системи в цілому.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ДИСЕРТАНТА З ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ

СТАТТІ

1. Шейко О.С. Взаємозв`язок традиції та звичаю, обpяду, ритуалу: риси тотожності та відмінності //Нова парадигма. - 1999. - Вип. 10. - С.136-147.

2. Шейко О.С. Деякі аспекти соціалізації запорозького козацтва //Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Вип. ІХ. - Запоріжжя, ЗДУ, 2000. - С.32-36.

3. Шейко О.С. Історичні типи традицій //Нова парадигма. - 2000. - №15. - С.27-34.

4. Шейко О.С. Категорія традиції: технологія визначення соціально-психологічних функцій та розвитку //Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. - Київ-Запоріжжя-Одеса: Запорізький університет, 2000. - Вип.4. - С.234-241.

5. Шейко О.С. О месте и роли архетипов в трансформации традиции //Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. - Київ-Запоріжжя-Одеса: "ЭТТА-ПРЕСС", 1998. - Вип.2. - С.129-134.

6. Шейко О.С. Соціальна та історична пам`ять в контексті традиції //Нова парадигма. - 1998. - Вип. 9. - С.49-54.

7. Шейко О.С. Сутність традиції: класифікація і типологія //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. праць /Головн. ред. В.В. Лях. – Вип.14. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – С.93-103.

ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ НА КОНФЕРЕНЦІЯХ

8. Шейко O.С. Категории свобода и необходимость в экзистенциализме //"Наука і освіта `99". Тези доповідей II Міжнародної конференції (15–30.01.1999р.). - Т.6. - Київ-Дніпропетровськ-Луганськ-Черкаси-Дніпродзержинськ. - 1999. - С.9-11.

9. Шейко О.С. Напрямки розглядання традицій запорозького козацтва //Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економiчного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку. Збірник наукових праць Всеукраїнської науково–практичної конференції (23–24.04.1999р.). - Ч.III. - Миколаїв-Одеса: Тетра, 1999. - С.5-8.

10. Шейко О.С. Традиция и тенденции развития современного общества //Філософські, культурологічні, релігіознавчі аспекти осмислення сучасного світу та їх науково-методичне значення. Науково-методичний