ХАРКIВСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

iм. В.Н. КАРАЗIНА

ТАРЛЄВА Альвiна Вiльямiвна

УДК 821.161.1 Платонов 7.08

МIФОПОЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

СЕМАНТИКИ оповiдань А. Платонова

Спецiальнicть 10.02.02 – росiйська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертацiї на здобуття наукового ступеня

кандидата фiлологiчних наук

ХАРКIВ – 2001

Дисертацiя э рукописом.

Робота виконана у Харкiвському нацiональному унiверситеті

iм. В.Н. Каразiна Мiнiстерства освiти i науки Украiни

Науковий керiвник – кандидат фiлологiчних наук, доцент

Маринчак Вiктор Андрiйович,

кафедра росiйської мови фiлологiчного факультету

Харкiвського нацiонального унiверситету ім. В.Н.Каразіна,

доцент

Офiцiйнi опоненти – доктор філологічних наук, професор

Степанченко Іван Іванович,

кафедра російської мови та загального мовознавства

Харківського державного педагогічного університету

ім. Г.С. Сковороди,

завідувач кафедри

кандидат філологічних наук

Соїна Ірина Юріївна,

кафедра російської мови Національної фармацевтичної академії,

доцент

Провiдна установа – Волинський державний університет імені Лесі Українки,

кафедра слов'янських мов факультету слов'янської філології,

Міністерство освіти і науки України, м. Луцьк

Захист вiдбудеться 27.06.2001 року о 11 годинi на засiданнi спецiалiзованої вченої ради К 64.051.07 в Харкiвському нацiональному унiверситетi iм. В.Н. Каразiна за адресою: м. Харкiв, майд. Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацiєю можна ознайомитись у Центральнiй науковiй бiблiотецi Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна за адресою: м. Харкiв, майд. Свободи, 4.

Автореферат розiсланий 24.05.2001 року.

Вчений секретар

спецiалiзованої вченої ради Гноєва Н.I.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Увага до міфопоетичного коду художнього тексту зумовлена великим обсягом історичної та культурної інформації, що закладена в міфах, архетипах і символах та в більшому або меншому ступені відображається в семантиці практично будь-якого тексту. Проте механізми введення й передачи цієї інформації в авторських моделях світу залишаються вивченими недостатньо.

Мiфологічність художнього мислення є прикметною рисою творчості А. Платонова, що спостерігається вже при першому уважному читаннi текстів письменника. Їх дослідження в даному аспекті було здійснено в цілому ряді літературознавчих і лінгвістичних робіт, присвячених аналізу творів письменника.

Дослідники вказували на міфологічну структуру сюжету, змішання семантики конкретних і абстрактних понять, бiнарний принцип опису й характеристики світу, міфологічну зумовленість семантики деяких понять і образів, тобто на відображення мiфологізму в текстах. Проте в існуючій літературі з цього питання автори не зверталися до такого напрямку дослідження мiфопоетичного аспекту семантики текстів А. Платонова, при якому шляхи й засоби мiфологiзацiї моделі світу як концептуальної системи світосприймання письменника експлікуються через опис її одиниць, що змістовідтворюють та організують семантику всього тексту.

Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження, що реферується, визначається тим, що семантика змістовідтворюючих мовних одиниць, які експлікують в оповіданнях А. Платонова міфологічний шар свідомості, що відіграє першорядну роль в структурно-семантичній організації моделі світу письменника та відображається в текстах, вивчена недостатньо. Їх зміст значно ширше простого поняття і може містити інформацію екстралінгвістичного, культурологічного, міфопоетичного характеру і при цьому відбивати особливу авторську позицію. У тексті дисертації вони подані як авторські творчі концепти.

Об'єктом дослідження виступають оповідання А. Платонова. Вибір новелістичного жанру зумовлений тим, що оповідання є невеличким за обсягом закінченим твором із розгорнутою структурою сюжету, що виступає, з одного боку, особою формою концентрованого відображення ідей письменника, а з другого боку, може розгортатися до більш об'ємних творів, у рамках яких модифікуються важливі для письменника сфери уявлення дійсності.

Предметом дослідження є концептуалізована модель світу, що реконструюється через систему концептів, у якій реалізується авторське сприйняття дійсності.

Обрана в роботі методика аналізу зумовлена особливостями міфопоетичного аспекту семантики художнього тексту. Розв'язання основних завдань дисертації стало можливим завдяки використанню порівняльно-історичного й порівняльно-типологічного методів, методу семантичного моделювання, прийомів функціонально-семантичного й концептуального аналізу, які розроблялись у лінгвістичних дослідженнях Ю.Д. Апресяна, О.В. Падучевої, А. Вежбицької, Т.В. Булигіної, О.М. Селіверстової, О.М. Вольф та інших, а також в етнолінгвістичній та культурологічній літературі.

Концептуально значущі елементи "картини світу", відбиті в мовній формі, розкривають усі сторони свого значення завдяки семантичному аналізу, що включає методологічні прийоми теорії прототипів, семантичних примітивів; методу поелементного поділу змісту концептiв; прийомів опису слів-концептів народної культури, якi вiдображають суму всіх часткових тлумачень слова.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення й системний опис основних структурних одиниць тексту, що формують і семантизують модель авторського уявлення дійсності.

Виходячи з цього конкретними завданнями, що розв'язуються в дисертації, стають такі:

1. Виділення з "тексту" оповідань (прийнятого нами для цілей дослідження як єдина змістовна одиниця) базових авторських творчих концептів, що служать засобом експлікації міфологічного прошарку свідомості в моделі світу А. Платонова.

2. Опис концептів, що мiстить їх характеристику:

– як лексико-семантичних одиниць;

– як одиниць, що відбивають "мовну картину світу".

3. Концептуальний аналіз творчих знаків, що припускає:

– експлікацію архетипічної й символічної інформації, яка включена в структуру знаку;

– їхню авторську інтерпретацію.

4. Опис системних зв'язків концептів у моделі світу А. Платонова.

Дослідження виконано відповідно до загальної проблеми кафедри росiйської мови фiлологiчного факультету Харкiвського нацiонального унiверситету iменi В.Н. Каразiна “Семантика, структура й функціонування одиниць російської мови в контекстах різних типів”.

Наукова новизна запропонованого дисертаційного дослідження полягає у тому, що реконструйована в дисертації модель світу оповідань А. Платонова, в якій відображаються особливості художнього мислення письменника, подана як система, структурована авторськими творчими концептами. Аналіз їхнього змісту як архетипічних, міфологічно обумовлених одиниць, з одного боку, та авторських творчих концептів, з другого, дозволив розкрити їхню семантику як таку, що визначає появу інших концептів і понять у тексті, а також ініціює конфлікти та розвиток сюжету.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що методичні прийоми, розроблені в дисертації для аналізу концептуальної системи, яка відбиває модель авторського уявлення світу (у даному разі – модель свiту оповiдань А. Платонова), можуть бути застосованi у подальшій розробці методичної бази дослiдження мiфопоетичного аспекту семантики художнiх текстiв самого А. Платонова, а також творів інших письменників.

Результати, отримані в дослідженні, можуть бути використані в курсах поетики, стилістики, при вивченні ідіостилістики А. Платонова.

Основні положення й результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях аспірантського семінару кафедри російської мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (червень 1999 року), на Міжвузівській конференції "Міф і міфопоетика в традиційних і сучасних формах культурно-мовної свідомості" (14–15 квітня 1999 року, м. Харків), на Міжнародній науковій конференції "Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя з дня народження М. Наконечного" (4–6 жовтня 2000 року, м. Харків).

За темою дисертації опубліковано 3 статті ( всi у фахових наукових виданнях. – Див с. автореферату).

Структура роботи відповідає основній меті й завданням дослiдження. Дисертацiя складається зi вступу, чотирьох розділів, висновкiв, списку використаної лiтератури (кiлькiсть найменувань – 204), списку джерел (4 найменування). Обсяг тексту дисертацiї, за виключенням бiблiографiї, – 182 с. Загальний обсяг дисертацiї – 199 c. У дисертацiї розглянуто 51 текст оповiдань.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступi обгрунтовується актуальність теми дисертацiї, окреслюються об'єкт та предмет дослiдження, формулюються його мета та завдання, визначаються наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи.

У першому розділі визначаються робочі поняття дослідження: архетип, символ, концепт; намічаються методи й прийоми семантичного та концептуального аналізу авторських знаків, що структурують модель світу.

Архетипи ми розуміємо як “міфологічні компоненти”, що “описують те, як душа переживає психічний факт” (К.Г. Юнг), “структурні схеми, структурні передумови образів, що існують у сфері колективно-несвідомого” (Є.М. Мелетинський) і виступають у рамках художнього твору як один із засобів образної поетичної системи автора (С.С. Аверінцев).

У визначенні символу як мовного знака, що спроможний відбивати архаїчний прошарок свідомості, ми виходимо з того, що “і в плані вираження, і в плані змісту [він] завжди являє собою деякий текст” (Ю.М. Лотман), тобто “змістовна структура [символу]... багатошарова” (С.С. Аверінцев), що ускладнює в деяких випадках його вірне тлумачення: “символ не має адреси й некомунікативний” (Н.Д. Арутюнова).

У розумінні концепту ми спираємося на визначення, прийняті в дослідженнях А. Вежбицької, Ю.С. Степанова, М.І. Толстого, а також використані в роботах С.Г. Проскуріна, В.А. Лукіна, А.П. Бабушкіна, О.С. Кубрякової, Л.О. Чернейко, В.А. Долинського та інших, де концепт поданий як “основний осередок культури в ментальному світі людини” (Ю.С. Степанов), “ Об'єкт із світу “Ідеальне”, що має ім'я й відбиває певне уявлення про світ “Дійсність” (А. Вежбицька). Концепти надаються посередниками в двосторонніх взаємовідносинах між культурою та людиною й мають вербалізовані форми вираження.

Оскільки авторська модель світу не може бути описана через поняття, які мають достатньо розмиту семантичну структуру, такі як символ і архетип, основними знаками, що створюють систему, ми вважаємо більш жорсткі змістовідтворюючі конструкти – концепти.

У дисертаційному дослідженні концептуальна система світосприйняття письменника – модель, як ідеалізований об'єкт, реконструюється через аналіз авторських творчих концептів, що виділяються в процесі спостереження над текстами, і подається у виді концептуалізованих сфер, що описують парадигматичні й синтагматичні взаємовідносини концептів.

Семантична структура творчих концептів багатошарова, включає декілька рівнів: лексико-семантичний, архаїчний, символічний, авторський і служить основній настанові творчості письменника: переведенню змістів культури в екзистенціальний код.

Виходячи з цього в галузі методології робота спирається на дослідження К.Г. Юнга, К. Кереньї, Є. Нойманна, Є.М. Мелетинського, О.М. Фрейденберг та інших – коли мова йдеться про опис архетипічних властивостей досліджених концептів; С.С. Аверінцева, Б.А. Успенського, В.В. Іванова, В.М. Топорова, Ю.С. Степанова, Ю.М. Лотмана, С.Є. Нікітіної та інших – коли дослідження стосується проблем символічного, насамперед міфопоетичного, коду текстів; при аналізі семантики системовідтворюючих знаків моделі світу А. Платонова ми спиралися на методологічні розробки О.В. Падучевої, Т.В. Булигіної, О.М. Селіверстової, О.М. Вольф, Н.Д. Арутюнової; семантичні дослідження Ю.Д. Апресяна, А. Вежбицкої, що присвячені пошуку засобів установлення відповідності між глибинно-синтаксичним і поверхнево-семантичним рівнями уявлення семантичного компонента (теорії прототипів, семантичних примітивів).

У ході дослідження було проведено порівняльний аналіз концептуально навантажених знаків творчості А. Платонова з архетипами, символами, міфологічно значущими одиницями, який показав, що архетипiчна й міфопоетична семантика включається до семантичної структури творчих концептів А. Платонова, але не вичерпує їх і, розгортаючись у тексті оповідання, ініціює конфлікти, події, особливу організацію сюжету.

У результаті аналізу контекстів було виявлено, що семантично відзначеними в моделі світу А. Платонова є такі лексеми, які одержують концептуальне значення: “життя” (жити і під.), “терпіння” (терпіти і під.), “звичка” (звикнути і під.), “любов”, “щастя”, “серце”, образи-концепти “Матері”, “Дитини”, “Старого”, а також система значущих хронотопів.

Другий розділ дисертаційного дослідження “Система концептів у моделі світу А. Платонова” укладається з двох частин, що включають, у свою чергу, декілька підрозділів.

У першій частині подається характеристика ознакових концептів моделі: “терпіння”, “звички”, “любові”, “щастя”, а також образу-концепту “серце”.

У підрозділі 1.1 досліджується концептуалізована сфера, організована концептом “терпіння”. “

Терпіння” є найважливішою характеристикою моделі світу А. Платонова. Воно подається основним засобом переживання життя, що приносить людині страждання. У моделі світу А. Платонова терпінням як станом охоплюється не тільки сфера конкретних “неприємних чинників” (фізична біль, голод або негоди, горе й туга), але й саме життя та й “усе”, що людському життю властиве. Семантика “терпіння” відбивається в контекстах: “Мы будем терпеть и жить” (тобто жити, тому що будемо терпіти); “Надо терпеть жизнь” (тобто залишатися живим завдяки терпінню); “Хороший – кто терпит свою боль” (у міфопоетичнiй моделі світу “гарне” співвідноситься з “життям”, “погане” – зі “смертю”, тобто гарний тут – живий). “У природы нет дара, она берет терпением”: терпіння семантизується як закономірний, даний усьому живому, незалежний від особистих спроможностей і талантів (дарунка), найбільш загальний стан життя. Все рівне перед обличчям життя, тому: “земля прозябает в унылом терпении”; “корова была привычна и терпелива”, цветок “терпеливо растет корнем … из песка” та ін.

І якщо з повсякденної точки зору ситуації, що потребують терпіння, є конфліктними, то у світі А. Платонова вони нормальні. Перетерплювання життя як негод надає особливого змісту концепту “життя” у творчості А. Платонова: як негативному стану, що виявляється єдиним можливим засобом існування. Міфологiчність моделі світу А. Платонова виявляється у співположенні, зіставленні різних форм життя між собою, “сприйнятті світу у категоріях... злитої, знеособленої рівності” (О.М. Фрейденберг): усе рівноположено, тому що все навколо – живе: камені, космічні тіла, рослини, тварини й люди. Герої оповідань одержують риси індивідуалізованих особистостей завдяки функції передавати загальний зміст, тобто бути проникними для світу. “Терпіння” є формою проникності, що характеризує стан живої матерії (живе, тому що терпить). “Терпіння” пронизує весь життєвий цикл, організуючи етапи шляху людини: від народження – через розквіт і деградацію – до смерті, і характеризує образи дітей, підлітків, зрілих людей і старих.

Людина, яка волею долі опинилась у визначеному часі та місці простору, змушена терпіти, тобто виконувати призначену їй роль у житті.

Тільки завдяки терпінню продовжується життя, терпіння – форма існування, що протистоїть смерті та виступає формою подяки суб'єкта за те, що йому дано життя: “цветок ... трудился день и ночь, чтобы жить и не умереть ..., он нуждался в жизни и превозмогал терпеньем свою боль от голода и усталости”; “Одолевая свое страдание, терпя то, что его могло погубить”, человек “учится способности одолевать, срабатывать каменное горе, встающее на жизненном пути”.

Розвиток сюжетної дії будь-якого оповідання в моделі світу А. Платонова мотивується наявністю в семантичній характеристиці персонажів спроможності до терпіння; терплячий розуміється як живий в особливому аспекті: як той, хто переживає життя й існує у світі завдяки цьому переживанню, тому в оповіданнях з'являються словосполучення: терплячий розум, терпляча мужність, терпляча діяльність, терпляче тіло хлопчика, терплячий прах землі (як джерело відродження, що очікує життя), терпляча смиренність, які семантизують особливе, авторське уявлення життя.

Поняття життя (як матеріального) у контексті творчості А. Платонова відбиває семантику граничності, терпіння – як нематеріального стану духу, душі – семантику безмежності, тобто через терпіння як творчий концепт світ характеризується як нескінченність, а життя окремої особистості – як відрізок, що виділяється з нескінченності.

У підрозділі 1.2 аналізується інша форма існування життя в моделі світу А. Платонова – стан звичності, що виступає результатом завершення деякого процесу, не має тривалості й не може ініціювати розвиток конфліктних ситуацій. “Звичка” у моделі світу А. Платонова – це і крайнє страждання, що з'являється як результат “останнього терпіння”, й найвище благо – любов – “загальна життєва доля”.

Концептуальне значення “звички” полягає в тому, що вона відбиває народно-епічний погляд на життя навколишнього світу, який “виявляє значущість ... так званого повсякденного поводження” (М.М. Громико), що семантизує міфологічне сприйняття дійсності й жадає від людини не моральних оцінок, а покірності і смиренності, щоб приймати реальність такою, як вона є.

Зв'язки дієслова “звикнути” з іменниками у формі давального відмінку в моделі світу А. Платонова відбивають, у першу чергу, відношення з істотами, тут звичка – це любов плюс ще щось дуже важливе для людського серця: “Старик ... любил свою жену по привычке к ней, или то было чувство еще более надежное и верное, чем любовь: тот тихий покой своего сердца вблизи другого сердца, коих соединяет уже не страсть, не тоскливое увлечение, но общая жизненная участь, и, покорные ей, они смирились и прильнули друг к другу, неразлучные навек”. Ця загальна життєва доля як неминучість для всього, що існує на землі, пояснює, чому стани “терпіння” і “звичності” у моделі світу А. Платонова закономірні. Практично кожний герой його оповідань фізично відчуває зв'язок усього живого на землі. Відчувши себе частиною життя, він не може втручатися в його плин, бо може порушити саме існування, а звикає до нього, щоб життя збереглося.

Людина звикає не тільки до людей, але й до деяких внутрішніх станів душі (тужити, мучитися, боятися, бути щасливим), і завдяки цьому за будь-яких умов може почуватися достатньо стійко в оточуючому її світі. Звичне, знайоме прямування життя приносить утіху людині в самі важкі моменти її життя: коли вмирає дорога людина; коли втрачаєш щось дуже важливе: Батьківщину, дитинство, мир на своїй землі.

Стан, у якому перебуває людина внаслідок завершеного в її душі процесу звикання, характеризується як нова усвідомлена форма продовження життя: звичка до життя. Вона дається не кожному, а лише тому, чия спроможність терпіти досягає межі, названої в моделі світу А. Платонова “останнім терпінням”: “Сердце его, увидев смерть, ... наполнилось горем до той меры, когда оно больше уже не принимает мученья, ... и тогда человек делается словно равнодушным, ... и горе живет в нем неподвижно, сдавив его душу, ставшую жесткой от своего последнего терпения; но горе тогда уже бессильно превозмочь человека на смерть”. Останнє терпіння – це і є та форма життя, завдяки якiй у людини з'являється спроможність звикнути. Якщо “терпіння” – це форма фізичного відчуття життя, то “звичка” – це стан, коли душа стає настільки твердою, що перестає відчувати. Щоб терпіти, необхідно докладати зусиль, щоб звикнути – необхідно усвідомити неминучість і свою відповідальність за те, що відбувається.

Спроможність звикнути до життя в моделі світу А. Платонова – це природний стан, що не залежить від волі людини: “Я и живу-то, милый, по привычке, разве по воле, что ли! Сердце-то само дышит, меня не спрашивает”.

Звикання – процес динамічний, коли суб'єкт, незважаючи на те, що він не може навмисно звикнути до чого(кого-) небудь, виступає джерелом енергії, яка витрачається на цей процес. Тому можна говорити, що звикання – процес творчий, який описує зміну ставлення людини до навколишнього світу й себе у світі. Усе, що порушувало гармонію, людська душа вбирає в себе й перебудовує таким чином, щоб біль і страждання перетворилися з засобів руйнації в елементи єдиного цілого, яке існує за загальними законами життя. Алегорією шляху, яким повинна йти людина, щоб правильно сприймати життя, стала в моделі світу А. Платонова доля чинари: “Река в свои разливы громила чинару под корень горными камнями, но дерево въело себе в тело те огромные камни, окружило их терпеливой корой, обжило и освоило и выросло дальше, кротко подняв то, что должно его погубить”. “

Звичка” має свою “історію”, відображає значну частину, а іноді й усе життя людини. Її відмінність від “терпіння”, у першу чергу, пов'язана з наявністю минулого, осмисленого й усвідомленого, тому суб'єктами ситуацій, у центрі яких подається концепт “звичка”, у моделі світу А. Платонова виступають тільки люди. Герої А. Платонова функціонально однорідні саме завдяки своїй звичності й терплячості, і в цій взаємототожності всього кожному виявляється основна ідея міфологічного мислення, що описує життя в його гармонійному, поступальному-обертальному прямуванні до майбутнього, яке у той же час є символічним повторенням минулого.

Підрозділ 1.3 присвячений опису концептуалiзованих сфер “любові” і “щастя”. Притягнення міфологічних асоціацій, архаїчного змісту понять розкриває нові можливості в тлумаченні особливого авторського аспекту семантики концептів “любові” і “щастя” у моделі світу А. Платонова.

Семантика концепту “любов” амбівалентна. Це: –

стан душі; –

стан фізичний як тілесна любов.

Семантика “любові” у першому значенні передається лексемами “любов”, “любити” й відбиває основне значення концепту в моделі світу письменника. Такий компонент семантики концепту, як фізична любов пов'язується з жалістю й відіграє в оповіданнях другорядну роль. “

Любов” подається в моделі світу А. Платонова найдоступнiшим засобом порятунку від самотності. У семантиці концепту “любов” у моделі світу А. Платонова відбивається міфологічне змішання понять: любов до єдиної людини як виняткове почуття-відношення суб'єкта практично дорівнюється любові в нейтральному змісті – як уподобанню, звичці до предметів, людей, діяльності, що дає людині задоволення, й, навпаки, почуття любові як форми відношення до предметів уподібнюється любові до конкретного єдиного.

Від любові до людини з боку іншого збільшується цінність його життя, тобто “любов” подається мірою. І оскільки у міри повинні бути постійні властивості, то й сама любов у моделі світу А. Платонова набуває рис постійної властивості душі: звички. Семантика “любові” як “звички” і “звички” як “любові” характеризує особливий засіб взаємопроникнення життя світу в життя окремої особистості й навпаки в концептуальній системі А. Платонова. При цьому поняття любові як властивості душі й плотської тілесної любові розділяються в результаті розмежування власне любові й бажання як слів, що мають різноманітну внутрішню форму свого значення.

Характеристики концепта як тілесної любові зв'язуються з жалістю, тією, що жалить. “Бажати” зближується з “жалити, шкодувати і горіти” (О.О. Потебня). В оповіданнях А. Платонова тілесна любов завжди зіставляється з жалістю. Така любов зв'язується з насолодою, власним задоволенням як “жалюгідний сум”, що дбає лише “о своей пользе и о своей радости, о своем наслаждении прекрасным существом”.

Особливої семантики в моделі набуває поняття “щастя”.

Аналіз оповідань А. Платонова показав, що “щастя” в авторському розумінні – це власне життя, яке заповнює людську істоту та не залишає місця смерті. “Это счастье происходит не от добра и не от других людей, а от силы растущего сердца. Там, в человеке, иногда зарождается что-то самостоятельно, независимо от бедствия его судьбы и против страдания, – это бессознательное настроение радости”.“

Щастя” – поняття динамічне, як і саме життя: “счастье должно изменяться, чтобы сохраниться”, “чтобы сберечь счастье, надо жить обыкновенно”. “Щастя” порівнюється з терпінням і смиренністю: хвора самотня жінка “молча следила за мальчиком с тем опечаленным терпеливым смирением, которое походило на скромное, но нерушимое счастье”. “Щастя” тут як частина, доля, що дається кожному від життя. Воно співвідноситься з народним розумінням “долі” як добра на противагу “недолі” (як “зла”). У міфологічному світорозумінні це протиставлення не співвідноситься з емоційною сферою, воно належить до сфери народної аксіології. “Щастя”/”нещастя” оцінюються як “гарне”/”погане”, а не як велике, маленьке, що хвилює, тривожить і т.п. “

Щастя” як маркірований член опозиції: “своє” ( на противагу “чужому”), “внутрішнє” (на противагу зовнішньому), тихе, спокійне, безневинне (світле почуття, на противагу неясним темним емоціям), “посильное житейское дело” (на противагу непосильним нелюдським завданням) у текстах оповідань А. Платонова розкриває своє споконвічне міфологізоване значення, що співвідносить його з фізичною “справою” як “долею”, тобто матеріалізованою внутрішньою частиною, яка заповнює людську істоту. Міфологізований, архаїчний зміст, включений до семантичної структури концепту “щастя”, у моделі світу А. Платонова визначає його семантику як одного з необхідних елементів, що складають єдину картину цілісного переживання життя.

У підрозділі 1.4 подається характеристика концептуалізованій сферi, що організується образом-концептом “серце”.

Семантика “серця” у моделі світу А. Платонова включає такі два компоненти: 1) фізичний орган людського тіла; 2) умістилище різноманітних переживань, які відображають внутрішнє життя особистості. Функції серця як фізичного органа тіла в моделі другорядні.

Поняття “серця” набуває в моделі світу А. Платонова концептуального значення тому, що воно виступає системовідтворюючим елементом структури як центр, серцевина – “плавающее теплокровное божественное сердце”. Серце як індивідуалізована особистість є джерелом думки; засобом відтворення прообразів майбутнього життя; осередком різноманітних почуттів і емоцій: любові, горя, туги, щастя, злості, страждання, болю, тепла, бажань і тривог. У цьому разі поняття “серця” вступає в пропозиційні відношення з різноманітними семантичними групами предикатів: буттєвими, предикатами почуттєвого сприйняття, бажання, предикатами, які відображають внутрішню роботу особистості щодо подолання станів, викликаних катастрофічними обставинами життя. Переважність у моделі надається предикатам, що описують сумні почуття. “

Серцю” властиві стани, що відчуває будь-яка жива істота в моделі світу А. Платонова й завдяки яким вона відчуває себе як жива. Ці стани описуються в контекстуальних зв'язках із предикатами, що семантизують конфлікти, які проходять через серце. Серце може: боятися самітності, змерзнути, плакати, мучитися, не стерпіти, утомлюватися, озлобитися, зігріватися від доброти навколишніх людей, і терпіти, і переносити в терпінні свої страждання.

Серце в моделі світу А. Платонова може ставати індивідуальністю, що живе всередині людини. Ця внутрішня сутність – “обнаженное сердце” – може довго жити в людині непомітним життям, але в критичні моменти спроможна заповнити всю людину: “...сердце, заключенное и томившееся в нем, билось долго и напрасно всю его жизнь и лишь теперь оно пробилось на свободу, заполнив все его существо теплом и содроганием”. “Серце” як індивідуальність характеризується відчуттями тепла і здригання, що традиційно співвідносяться, з одного боку, з любов'ю, добром, співчутливістю (на серці потеплішало), а з другого боку, з усвідомленням вражаючої непривабливості аналізованого становища (здригнутися від страхітливості). “Серце” може бути приналежністю людини. Через “серце” в моделі світу оповідань А. Платонова можна оцінити стан його володаря як позитивний або як негативний.

Міфопоетичний аспект семантики концепту “серце” у моделі світу А. Платонова розкривається в його функціональних взаємовідносинах з іншими змістовними одиницями й експлікує свій зміст у контекстах.

Друга частина другого розділу “Система концептуалізованих уяв у моделі світу А. Платонова” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 “Образ-концепт “Матері” включає два параграфи.

Параграф 2.1.1 “Жінка-Мати” присвячений опису семантики системовідтворюючого концептуалізованого образу “Матері”.

За допомогою введення в структуру тексту концепту “Матері” у моделі світу А. Платонова розв'язуються проблеми: а) народження й росту. Мати стає містком між буттям і небуттям, здійснюючи процес народження дитини з небуття в життя; б) взаємозв'язку поколінь між собою і правильної орієнтації дитини у світі; в) оберега, фізичного й духовного захисту, що споконвічно зв'язується з материнською утробою; г) воскресіння мертвих. А. Платонов прийшов до утопічної думки про можливість повернути мертвих до життя через материнську пам'ять.

Збірний образ “Матері” як дійової особи багатьох оповідань А.Платонова пронизує вікову ієрархію персонажів знизу доверху: це дівчатка, підлітки, молоді жінки, жінки середнього віку, старі жінки, особисті характеристики яких пов'язані з реалізацією в їхньому житті материнського початку. Героїнями А. Платонова часто стають “неповноцінні” (із повсякденної точки зору) жінки з їх незатребуваною жіночою любов'ю. Це або вдови (“Счастье вблизи человека”, “Житейское дело”), або жінки, за збігом обставин, змушені жити окремо від чоловіка (“Фро”, “Возвращение”), або з чоловіком “неповноцінним” – занадто величним (“Река Потудань”), або, навпаки, занадто приземленим (“Такыр”), або старі, що зжили уже свою спроможність до плотських задоволень (“Родина электричества”, “Старый механик”), або напівжінки-напівдіти, в яких материнське почуття знаходиться лише в зародковому стані (“На заре туманной юности”, “Июльская гроза”). Часто в оповіданнях А. Платонова персонажем стає мертва мати, мати-спогад (“Одухотворенные люди”, “Полотняная рубаха”, “Глиняний дом у уездном саду”, “Третий сын”, “Река Потудань”, “Маркун”).

З матір'ю пов'язана власне матеріалізація простору. Чрево жінки не повинно бути порожнім, мета її життя – народження дітей і заповнення ними просторів світу. Мати дає дітям “обильную, здоровую жизнь”. Авторське вживання словосполучення “обильная жизнь” підкреслює семантичну синонімію між людським і природним життям, лоном землі й тілом матері та виявляє співвіднесеність моделі світу А. Платонова з міфопоетичною моделлю світу.

Для самої матері виношування дитини пов'язано з внутрішнім заповнюванням, а народження дитини – із спустошеністю (як земля порожніє після жнив). Причому у світі А. Платонова ця пустота й наповненість мають характер не стільки фізичний, скільки етико-психологічний: заповнювання є метою й виправданням життя.

Дві сторони, що складають сутність концепту “Матері” як засоби фізичного й духовного захисту, у моделі світу А. Платонова зв'язуються з материнською утробою, уособленням фізичного порятунку, а також із величезною силою любові й силою духу, що спроможні захистити дітей від небезпеки. У своїх утопічних по суті пошуках сили, яка здатна відродити мертвих, А. Платонов звертається до сили материнської любові. Символіка матері як сили, спроможної відроджувати мертвих, зіставляється з символікою Богородиці. У моделі відбувається змішання семантики символу й одиничного поняття: культурний символ постає у формі знаку: образ Діви Марії – в образі простої робочої жінки, “которая жила за свой счет, а не милостью бога”, а знак піднімається до рівня символу – образ простої жінки іконізується.

Концепт “Матері” у моделі світу А. Платонова може служити засобом просторової структуризації. Він виступає як центр освяченого простору, суб'єктом сприйняття якого є дитина (або “незрілий” дорослий). Живу матір можуть заміщати її атрибути ( голос, запах, особисті речі, пам'ять про неї або її поводження), що виконують її основні функції: зберігають пам'ять про її любов і оберігають від смерті. Переміщення матері або її атрибутів у просторі аналогічно переміщенню центру, що космологізує навколишній світ.

У параграфі 2.1.2 визначається місце Матері-Землі в моделі світу А. Платонова. Лоно землі зіставляється із чревом матері, яке родить. Це: джерело народження, тобто життя; місце, де можна сховатися. Тому герої оповідань “припадают к земле”, “прижимаются к земле”, “сжимаются” у прагненні злитися з речовиною землі як із люблячою матір'ю. Земля виступає як символ дому всього живого.

У підрозділі 2.2 досліджуються семантичні характеристики образу-концепту “Дитини” в моделі світу А. Платонова. Як символічна форма існування майбутнього концепт одержує в моделі ознаки класифікаційної категорії: світ поділяється на ідеальний та неідеальний залежно від того, чи з'являється в центрі моделі дитина (ідеальний світ), чи ні. Виявляється, що навколишній світ дитини переважно “чужий”, за винятком невеличкого простору, у межах якого “Дитина” почуває себе захищеною й може нормально існувати. Центром цього простору є мати, батько та їхні атрибути. Проте здебільшого діти, герої оповідань А. Платонова, – сироти, тобто позбавлені центру, наслідком чого стає їхня виключеність зі світу. Сирота в міфопоетичній моделі світу “u-bogъ”, не має частки (без своєї частини), тобто безправний. Через семантику образу “Дитини” в моделі світу А. Платонова можна експлікувати парадоксальне значення життя: діти як вираження майбутнього самі цього майбутнього позбавлені, і тим самим виявляється, що і світ, у якому вони живуть, теж позбавлений майбутнього. Таким чином, життя не виправдовується, а засуджується.

Через образ-концепт “Дитини” зображуються міфопоетичні відношення взаємопереходу різноманітних стихій і “світів” природи між собою. Діти-герої письменника не розуміють світ, а відчувають його, тобто діють не розумом, а почуттям. Головне те, що все навколо – живе й тим самим належить до простору “свого” світу, де дитина почуває себе вільно і впевнено. Зовнішня розмаїтість персонажів, подій, дій у моделі подана через сприйняття “Дитини”, виступає як єдність, внутрішня цілісність навколишнього світу.

З образом “Дитини” у моделі світу А. Платонова пов'язані темпоральні характеристики, що відбиваються в плані синтагматики його співвіднесеністю з життєвими етапами народження й росту. У парадигмі тексту міфопоетична природа темпоральних відношень виявляється в зіставленні емоційно-фізичного розвитку дитини і квітки як синонімічних символів, що служать для характеристики “способу життя”. Через образ “Дитини” в моделі світу А. Платонова актуалізується ідея кругообігу життя, що у контекстах формалiзується за допомогою кореляційної пари: подих – життя. Мати, яка є центром дитячого мікросвіту, вдихає життя у свою дитину; потім дитина, перетворюючись у центр мікросвіту дорослого, повертає подих життя світу, тобто замикає коло життя, що повторюється в просторово-часовому континуумі послідовною зміною етапів життя (дитячий – дорослий світ і, навпаки, дорослий – дитячий світ). У цьому змісті дитина уособлює надію на “безсмертне, далеке життя”.

У підрозділі 2.3 досліджується образ-концепт “Старого” в моделі світу А. Платонова. У міфології старий пов'язаний з етапом сконання, що передує відродженню. Пекло є одночасно символом смерті й символом достатку, який можна розуміти не тільки як матеріальний достаток, але і як духовний – мудрість.

Амбівалентність семантики, що пов'язує “Старого” зі смертю як благом для відродження нового життя і смертю як незбагненним явищем, вираженим фізичним тлінням, відбилася в оповіданнях А. Платонова через функції, що виконують “Старі” в моделі: накопичення, зберігання й повернення природі “речовини існування”, необхідної для продовження життя в формах: праху землі, мудрості, любові й добра, надії.

Чоловічі образи “Старих” в оповіданнях А. Платонова виступають свого роду “шаманами”, що передають дітям знання “про все ... самое главное на земле”: усвідомлення блага смерті, пов'язане з натхненням усього світу мудрістю старості, фізично переданої в землю, а потім одержуваної із землі через природу майбутніми поколіннями. “

Старі” в моделі світу А. Платонова виконують функції батьків, семантика образів яких розкривається через поняття пустоти й наповненості життя. У першу чергу, це стосується жіночих образів моделі. Зв'язок між старими й дітьми може мати неродинний характер. У цьому випадку “Старі” виступають посередниками між життям і смертю, вони передають накопичені знання про світ, щоб не припинилося життя на землі. “

Старі” й “Дiти”, які опосередковують чистоту андрогінністю своєї природи, коли відмінності між чоловічим і жіночим початками стираються, у моделі світу А. Платонова виступають як концепти, через утримання яких відбивається ідея не роздробленості, а цілісності світу, яка лежить в основі уявлень про сутність життя.

У третьому розділі “Семантика просторово-часових відношень в оповіданнях А. Платонова” визначається місце й роль просторових і часових символів у структурно-семантичній організації моделі світу А. Платонова.

У ході дослідження було виявлено, що орієнтація в просторі й часі вiдiграє першорядну роль в організації запропонованого матеріалу, а також в актуалiзації ціннісних орієнтирів опису світу. Модель світу А. Платонова як система структурується за допомогою символів, семантика яких подається достатньо стійкою і включає декілька інформаційних компонентів: архетипічний, міфологічний; екстралінгвістичний; авторський, творчий. Просторові відношення в моделі світу А. Платонова тісно пов'язані з відношеннями часовими, укладаючи єдину значеннєву зону – хронотоп. Основні хронотопи мислення, які відображені в текстах, такі як древо, вікно, утроба матері, сон, ніч та інші організують простір і час більшості оповідань А. Платонова.

Міфоритуальна насиченість їхнього змісту, що присутня у згорнутому виді, визначає імпліцитну інформацію, яку вони привносять у тексти оповідань, а її розгортання служить засобом додаткової характеристики сюжету, який набуває в такий спосіб рис міфологічної події або ритуального сценарію.

Основною ознакою просторовості, що диференціює, виступає протиставлення, запозичене з міфопоетичної моделі світу: “своє/чуже”.

Просторові символи служать засобом аксіологічної орієнтації світу, його упорядкування й гармонізації, наслідком чого стає забезпечення нормальних умов для “переживання” життя. Одним із головних символів “свого” простору виступає в моделі образ-концепт “Матері”, а також атрибути, що її заміщують. Важливу роль у структуруванні текстового простору оповідань виконують дерева, семантика яких співвідноситься з архетипом “древа світового”. Взаємозалежність просторової орієнтації й функціонально-семантичної характеристики персонажів відбилася в хронотопі кузні, у внутрішній формі якого утримується такий архетипiчний компонент його значення, як “межа між своїм і чужим простором”.

Особливого статусу набуває в моделі символ вікна, міфопоетичний компонент семантики якого ініціює конфліктні ситуації сюжету. Вікно як межа між “своїм” і “чужим”, “внутрішнім” і “зовнішнім” з'являється в текстах оповідань у критичні моменти, і майбутнє героїв залежить від правильного рішення. Йдеться про те, щоб “впустити” “життя світу” (зовнішнє стосовно суб'єкта) у своє суб'єктивне внутрішнє життя. Коли герой “приймає” світ, він приймає саме життя, і конфлікт вирішується. Семантика символу вікна “підтримує” у моделі ідею цілісності і проникності життя. Через вікно проникає світло материнського благословення; воно є межею між “своїм” і “чужим” світами; під вікном з'являються діти як посланники життя в просторі, що умирає.

Просторові характеристики, які описують “свій” світ у поняттях зооморфного коду, у моделі світу А. Платонова одержують кінь і корова.

У моделі світу А. Платонова реалізується архаїчне уявлення про час як повторюваний циклічний процес, у рамках якого життя людини зображується в його тісному зв'язку з природними циклами відродження – росту – деградації – смерті. Герої оповідань намагаються утекти з “історії” свого життя; вони прагнуть до злиття з природою, із навколишнім світом, та знаходять у цьому утопічному рішенні засіб подолання конфлікту між смертю й безсмертям. Це реалізується на рівні тексту в тому, що життя людини в часі оцінюється негативно, тому що потребує перенесення страждань. Щоб перебороти цей стан, необхідно зупинити життя, і герої А.Платонова йдуть із сумної реальності в міфічне інобуття, де часу не існує або де він зупиняється. Тому особливого значення в оповіданнях набувають: а) хронотоп сну: як перерви в житті (смерті) – у моделі світу дитини, або часу “іншого” існування, протилежного реальному часу життя – у моделі світу дорослої людини; б) хронотоп ночі (символічного припинення часу життя – дня; в) хронотоп материнської утроби (локуса небуття); які описують прямування з руйнуючого гармонію часу до заповненого рядом послідовно визначених дій і станів простору, що відтворює порядок.

Архетипічна природа просторових і часових символів, що систематизують модель, дає нам право говорити про міфопоетичний прошарок семантики текстів А. Платонова. При цьому якщо в міфопоетичній моделі світу відхід людини з історії до кругообігу міфу заохочується, тому що є засобом гармонізації відношень усередині системи; то в моделі світу А. Платонова поворот до міфу не переборює негативних взаємовідносин між