Міністерство внутрішніх справ України

Національний університет внутрішніх справ

ТИМЧЕНКО Сергій Михайлович

УДК 340.342

Теоретико-правові проблеми
взаємодії громадянського суспільства
і правової держави в Україні

Спеціальність 12.00.01 — Теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Харків — 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Запорізькому юридичному інституті МВС України

Науковий керівник — доктор юридичних наук
Заєць Анатолій Павлович,
Апарат Верховної Ради України,
перший заступник керівника
Головного науково-експертного управління

Офіційні опоненти — доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України
Козюбра Микола Іванович,
Конституційний Суд України, суддя
—

кандидат юридичних наук, доцент
Погрібний Ігор Митрофанович,
Національний університет внутрішніх справ
МВС України, заступник начальника кафедри
теорії і історії держави та права

Провідна установа — Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України (м.Київ)

Захист відбудеться “08” вересня 2001 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 в Національному університеті внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, ).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр. річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий “07” серпня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Динамічний розвиток українського суспільства, яке протягом останніх десяти років на засадах гуманізму і справедливості розбудовує власну державу, інтеграція України у світове співтовариство актуалізує вивчення та наповнення реальним змістом багатьох правових понять та правових явищ. Серед них чільне місце обіймають теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави, становлення яких тісно пов’язане з відповідним етапом розвитку людства, держави і права.

Формуючись як система відносин і інститутів, незалежних від держави, громадянське суспільство може ефективно функціонувати лише за умов правової держави, яка керується правом і гарантує існування таких соціальних інститутів.

Взаємозв’язки правової держави і громадянського суспільства мають конкретно-історичний характер, залежать від умов розвитку кожної держави. В сучасній Україні пройшов тривалий період формування теоретичних і політико-правових ідей та концепцій; які згодом знайшли відображення у конституційному процесі у вигляді пропозицій до проекту Конституції. І лише нині така взаємодія з теорії перемістилась в площину об’єктивної реальності. Цьому сприяло закріплення в Конституції України цілої низки відповідних норм, реалізація яких створює надійний фундамент суспільного прогресу, забезпечення прав і свобод людини.

З іншого боку, вимагає вдосконалення і сам механізм формування громадянського суспільства, теоретичні засади якого лише починають розроблятись, в той час як основні інститути є об’єктом активного правового регулювання. А тому нині важливо окрім галузевих напрацювань, уявляти собі систему громадянського суспільства як комплексне і багатогранне явище суспільного життя у його взаємозв’язку з правовою державою. Їх сумісна розбудова вимагає від юридичної науки розробки теоретико-правової моделі взаємодії, яка нині лише формується.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є частиною планів науково-дослідної роботи Запорізького юридичного інституту МВС України в рамках теми “Українське державотворення новітнього часу” та комплексної теми Міністерства освіти і науки України “Соціальний організм країни” (шифр держреєстрації №0197У 012793).

Стан наукової розробки теми та використані джерела. При підготовці дисертації були піддані відповідному аналізу філософсько-правові дослідження Арістотеля, Платона, Демокріта, а також М.Вебера, Ф.Гегеля, К.Гельвеція, Т.Гоббса, Ф.Енгельса, І.Канта, Дж.Локка, К.Маркса, Ш.Монтескьє, Ж.Ж. Руссо, Ж.Токвілля, роботи вітчизняних мислителів – В.Винниченка, М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Міхновського, С.Подолинського, Л.Українки, І.Франка, Т.Шевченка та інших.

Суттєву допомогу при розробці теми надали праці дореволюційних вчених кінця ХІХ – початку ХХ століття – В.Соловйова, Б.Кістяківського, М.Палієнка, С.Дністрянського, П.Новгородцева та інших.

Було використано праці сучасних західних дослідників Дж.Роулза, К.Поппера, Ф.Хайека, Д.Кіна, Р.Дарендорфа, Р.Фоссарта, Е.Геллнера, Дж. Міл-лера, М.Кеннеді, Е.Араго, Дж.Сороса, Дж.Когена та ін.

Серед використаних праць – роботи українських вчених в галузі загальної теорії держави і права – В.Д. Бабкіна, В.М. Горшеньова, А.П. Зайця, О.В. Зай-чука, А.М. Колодія, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, В.В. Медведчука, Є.В. На-заренко, М.Ф. Орзіха, О.В. Скрипнюка, О.Ф. Скакун, Л.В. Петрової, П.М. Рабі-новича, В.Ф. Сіренка, М.В. Цвіка; представників українського конституціоналізму, інших галузей правової і політичної науки – В.Б. Авер’янова, О.М. Бандурки, В.М. Кампо, Л.В. Кривенко, А.Р. Мацюка, В.М. Селіванова, Ю.М. Тодики, В.Ф. Погорілка, В.М. Шаповала, В.М. Литвина, В.Г. Кременя, С.Г. Рябова, Г.В. Щедрової, В.М. Ре-чицького; представників російської юридичної науки – С. Алексєєва, М. Марченка, В. Казимірчука, В. Лазарєва, О. Лукашевої, В. Нерсесянца, О. Румянцева.

Відзначаючи розробку окремих аспектів проблеми, слід відзначити, що в цілому в контексті сучасної України вона вивчена недостатньо.

Виходячи з цього, була сформульована мета дисертаційної роботи: комплексно проаналізувати теоретико-правові аспекти взаємодії громадянського суспільства і правової держави в Україні.

Оскільки в радянській юридичній літературі поняття громадянського суспільства не досліджувалось, а багато з його інститутів в Україні знаходяться на стадії формування, автор поставив перед собою завдання вивчення даної проблеми у розрізі вітчизняної та зарубіжної політико-правової думки ХІХ-ХХ ст. та узагальнення конституційних засад їх втілення в Україні.

Конкретизуючи мету, автор визначає такі основні дослідницькі завдання:

– проаналізувати генезу ідеї громадянського суспільства в його співвідношенні з державою у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці;

– розкрити сучасні уявлення щодо взаємодії громадянського суспільства і правової держави та проблеми їх нормативно-правового регулювання;

– сформулювати власне визначення поняття громадянського суспільства та його основних принципів;

– розкрити теоретико-правові аспекти участі громадянського суспільства у розбудові правової держави;

– дослідити вплив принципів правової держави на формування в Україні громадянського суспільства;

– обґрунтувати межі державного регулювання суспільних процесів та форми контролю громадянського суспільства за державою;

– розкрити теоретичні засади правового регулювання формування економічної основи громадянського суспільства та проблеми, які тут існують;

– дослідити теоретико-правові аспекти формування в Україні політичних партій і громадських організацій та їх роль у становленні громадянського суспільства.

Методологічною основою дисертації є діалектичний метод пізнання державно-правових процесів і явищ, що дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені напрямки і закономірності. Проблема формування громадянського суспільства у його взаємодії з правовою державою велика і багатогранна, носить міжгалузевий характер і у своєму вивченні передбачає застосування цілого ряду наукових методів.

Теоретико-правовий підхід до вивчення теми відрізняється чіткими юридичними характеристиками держави, як феномена, та права, як юридичного явища. Їх існування і наповненість можливі лише за умови певного рівня суспільного розвитку, а тому теоретичний розгляд проблеми дає результати на рівні осмислення дихотомій: “громадянське суспільство – правова держава” і “право – громадянське суспільство”, “право – правова держава”.

У формуванні методологічної концепції взаємодії громадянського суспільства і правової держави слід орієнтуватись на необхідність створення механізму критично-конструктивного аналізу досягнень науки і практики та створення більш досконалої теоретико-методологічної основи, складовими якої мають стати: системність, об’єктивність, історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

Системний підхід при дослідженні взаємодії громадянського суспільства і правової держави передбачає їх комплексний аналіз у взаємному розвитку і динаміці як систем, що існують відокремлено кожна в собі; у взаємному зв’язку з іншими системами.

Належні результати дає використання елементів політологічного аналізу. Це, в першу чергу, стосується інститутів громадянського суспільства, які правом регулюються обмежено (політичні партії, преса, лобіювання тощо) чи взагалі не регулюються (громадська думка тощо).

Системність вивчення теми неможлива без застосування синергетичного наукового напрямку, який розглядає суспільство і державу в сукупності їх елементів.

Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв’язку минулого і сьогодення. Даний метод застосовувався при вивченні становлення ідей щодо громадянського суспільства у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці.

Надзвичайно важливим є порівняльний (компаративний) метод, який дозволяє звільнитись від етноцентризму і ефективно використати все розмаїття правового досвіду.

Об’єктом дисертаційного дослідження є процес взаємодії громадянського суспільства і правової держави.

Предметом дослідження є теоретико-правові аспекти взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що у ньому здійснений загальнотеоретичний аналіз поняття громадянського суспільства та механізму його взаємодії з правовою державою, в основу якого покладені історичні напрацювання та новітні підходи до даної проблеми у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці. При цьому основні напрямки такої взаємодії розглядаються через призму, насамперед, їх конституційної реалізації у процесі формування громадянського суспільства і розбудови правової держави в Україні.

В контексті проведеного аналізу обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення законодавства, покращення діяльності державних органів.

У ході дослідження вироблено ряд нових висновків і положень, які визначають наукову новизну дослідження, а саме:

– висновок про те, що ідея розбудови громадянського суспільства була однією з ключових у вітчизняній політико-правовій думці ХІХ – початку ХХ ст., яка розвивалась у загальноєвропейському контексті;

– висновок про безперервність розвитку громадянського суспільства в Україні з кінця ХVІІІ ст. до поразки національно-демократичних сил в ході революційних подій 1917-1920 рр. Розвиваючись за умов відсутності власної державності, перебування українських земель у складі різних держав, потенційної ідеалізації майбутньої власної держави, громадянське суспільство в Україні, концентруючись навколо національної ідеї, було важливим консолідуючим елементом. Зберігаючись у свідомості та традиціях громадян України в радянські часи, воно фактично ініціювало процес національно-державного відродження України і здобуття нею незалежності;

– висновок про активну теоретичну розробку проблеми громадянського суспільства українськими науковцями і політиками в першій половині 90-х років як складову частину розробки Конституції України;

– положення про визначальну роль у взаємодії громадянського суспільства і правової держави Конституції, як політико-правового документа, що формується громадянським суспільством і затверджується державою у процесі їх взаємодії;

– висновок про суперечливість та недосконалість правового регулювання процесу формування економічної основи громадянського суспільства в Україні. В ході роздержавлення і приватизації створена суспільною працею державна власність була розподілена несправедливо, в результаті чого не сформувався “середній клас” громадян-власників, який слугував би основою громадянського суспільства; не завершено процеси приватизації в сільському господарстві; лише започатковано формування ефективної системи підтримки підприємництва;

– положення про те, що реалізація в Україні принципу політичного плюралізму характеризується високими кількісними показниками, в першу чергу чисельністю політичних партій, і недостатніми якісними показниками. Це проявляється у обмеженій участі громадян в діяльності партій, їх низькій політичній активності, відсутності закону про опозицію тощо. Виходячи з цього, обґрунтовується передчасність внесення змін до виборчого законодавства стосовно відведення більше половини місць в парламенті представникам політичних партій;

– висновок щодо необхідності формування правового механізму дерегуляції державного управління суспільними процесами і розширення можливостей контролю з боку громадянського суспільства за діяльністю держави, в першу чергу виконавчою владою, забезпечення принципу відповідальності влади перед народом;

– висновок про те, що в Україні закладені лише підвалини громадянського суспільства та налагодження його взаємодії з правовою державою. Подальший розвиток цих зв’язків передбачає одночасний розвиток обох складових в першу чергу в напрямку забезпечення у суспільстві свободи, розширення народовладдя, неухильного дотримання всіма принципу верховенства права, недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина, створення механізму їх реалізації, посилення суспільної стабільності і економічної безпеки громадян.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що сформульовані в ній висновки та рекомендації сприятимуть більш адекватному уявленню про генезу, стан, проблеми формування громадянського суспільства в Україні у контексті його взаємодії з правовою державою. Висновки та матеріали роботи будуть корисні у процесі розробки законодавства про власність, підприємництво, вибори, політичні партії тощо; вони можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників, читанні загальних та спеціальних курсів з теорії та історії держави і права, історії політичних і правових вчень.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження доповідались на Міжнародних конференціях “До 50-річчя Конвенції про захист прав і основних свобод людини” (Харків, 2000 р.), “Актуальні проблеми історіографії держави і права” (Сімферополь, 2000 р.), “Десять років незалежності України: минуле і сучасне державотворення” (Бердянськ, 2001 р.), загальноукраїнських конференціях “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність”; “Концепція реформування законодавства України”; “Ідеологія державотворення та суспільствознавчі науки” (Запоріжжя, 2000, 2001) та ін.

Основні результати дослідження використовуються в лекціях, на практичних і семінарських заняттях з історії держави і права України в Запорізькому юридичному інституті МВС України та з новітньої історії України і історії українського державотворення в Запорізькому держуніверситеті.

Публікації. За результатами виконаного дослідження опубліковано 6 наукових праць, в тому числі 4 статті в провідних фахових наукових виданнях.

Обсяг і структура роботи обумовлені метою і завданнями дослідження, а також логікою викладу проблеми. Дисертація складається з вступу, трьох розділів та заключення.

Загальний обсяг дисертації складає 215 сторінок, список використаних джерел нараховує 208 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність, наукова новизна, теоретична і практична значимість дисертаційного дослідження, визначаються його мета та дослідницькі завдання, методологія та методи дослідження, ступінь його наукової розробки, апробація результатів дослідження.

У першому розділі “Генеза співвідношення громадянського суспільства та держави у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці” на українському матеріалі у загальноєвропейському контексті розглядається виникнення та генеза цих ідей. Політико-правові дослідження проблеми можна розділити на два основних етапи. Перший охоплює період від зародження ідеї громадянського суспільства в період Древньої Греції до середини ХVІІІ ст., коли воно стало об’єктивною реальністю. Це був етап лише теоретичних роздумів. З кінця ХVІІІ ст., з формуванням буржуазних відносин та буржуазного права, рівноправ’я громадян-власників громадянське суспільство поступово стає реальністю, а, отже, другий етап його осмислення, що триває донині, характеризується поряд з розробкою теоретичних проблем, осмисленням конкретної практики. В рамках кожного з етапів можна виділити окремі періоди, виходячи з загальної періодизації політико-правової думки, інтенсивності дослідження теми, наукових та політичних підходів до неї тощо.

Підрозділ 1.1. дисертації присвячено генезі ідей співвідношення громадянського суспільства і правової держави в українській політико-правовій думці. Це було зроблено свідомо, оскільки надбання світової політико-правової думки з даної проблематики, як ми вважаємо, вивчені досить детально.

Базовими компонентами для розуміння змісту даного процесу виступають бездержавне існування України, за виключенням окремих періодів; перебування її у складі різних державних утворень; невирішеність національного питання; заперечення громадянського суспільства та правової держави за радянських часів. Все це визначало історичні умови та впливало на формування політико-правової думки.

Перші спроби осмислення відносин суспільства і держави відносяться до періоду Київської Русі. З’являються роботи, в яких мова велась про обмеження князівської влади общиною (Ф.Печерський) чи правом (С.Оріховський).

В ХVІ–ХVІІ ст. — період, коли вперше після тривалої перерви було відроджено українську державність — проблема розвитку суспільства поза впливом держави знову починає активно обговорювалась у працях українських полемістів (І.Вишенського, С. та Л. Зизаніїв, З.Копистенського, К.Філарета) і включає в себе ідеї формування громадянської колективності, самостійності козацтва та його участі у вирішенні державних справ. За часів визвольної війни держава, що розбудовувалась, і суспільство розглядались як єдине ціле.

У ХVІІІ столітті інтеграція української та європейської політико-правової думки з досліджуваного кола питань посилюється. Конституція П.Орлика (1710 р.) передбачала становлення представницького політичного правління, незалежного суду, контролю з боку суспільства за діяльністю державних установ.

Великий вплив на вітчизняну політико-правову думку справила “Декларація прав людини і громадянина”. В Україні її ідеї споріднені з “Історією Русів” — популярним історичним трактатом першої половини ХІХ століття. На “Історії Русів” виховувалось ціле покоління українських мислителів, і зокрема М.Костомаров та Т.Шевченко.

Одним з найвидатніших представників української політико-правової думки був М.Драгоманов. Не ідеалізуючи власної національної держави, він розвивав ідею земської автономії, у якій ключове місце обіймали громади. Вони повинні були поєднати в собі риси місцевої адміністрації та громадянського самоврядування, що робило їх елементом громадянського суспільства.

Новим етапом розвитку вітчизняної політико-правової думки став кінець ХІХ – початок ХХ століття. Це було, в першу чергу, пов’язане з інтенсивним розвитком у цей період в Україні інститутів громадянського суспільства та її інтеграції до світової спільноти.

В даний період автором визначається три основних підходи до даної проблеми – консервативний, який визнавав вирішальну роль держави та відводив другорядну громадянському суспільству; ліберальний – який визнавав громадянське суспільство і правову державу рівноправними партнерами, захищаючи пріоритет прав людини та виголошуючи в окремих випадках ідею щодо формування держави як результату розвитку (договору) громадянського суспільства; соціалістичний, який був досить різноплановим – від класичної європейської соціал-демократії до більшовизму. Соціал-демократичні ідеали зорієнтовані на задоволення потреб конкретного індивіда, а окремі з крайніх лівих представників соціал-демократії майбутній устрій в своїх ідеалах уявляли бездержавним. В Україні всі названі напрямки розглядали проблему через призму національного відродження.

Значним внеском в історію політико-правової думки стали розробки вітчизняних юристів кінця ХІХ – початку ХХ століття (О.Кістяківського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, Г.Коваленка), письменників (І.Франка, Л.Українки), політиків (М.Міхновського).

Важливим етапом формування вітчизняної політико-правової думки стала доба визвольних змагань українського народу 1917–1920 років. Поряд з теоретичними напрацюваннями М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри важливу роль відіграла Конституція УНР 1918 р.

Власну концепцію співвідношення громадянського суспільства і держави мав В.Липинський. Цікавою є його ідея регулювання відносин між ними на основі закону.

З кінця 20-х років з політичних причин, у зв’язку з наступом тоталітаризму в СРСР, відкиданням ідей громадянського суспільства та правової держави, їх теоретична розробка здійснюється в українських зарубіжних центрах.

Друга половина ХХ ст. стала періодом інтенсивного пошуку нових моделей взаємодії суспільства і держави. В підрозділі 1.2 дисертації розкривається основний зміст найбільш відомих теоретичних напрацювань даного періоду (К.Поп-пер, Ф.Хайек, Я.Тессарж, Р.Арон, Ф.Фоссаєр, Е.Геллнер, Дж. Кін, Дж. Сорос).

В Україні в 50-80-і роки розробкою проблематики активно займались українські дисиденти. Критикуючи радянську систему, національно-державний устрій СРСР, вони розвивали ідеї підпорядкування діяльності держави суспільству, формування прошарку громадян-власників, відродження української нації, захисту прав людини.

У вітчизняній політико-правовій думці з другої половини 80-х років, на фоні процесів лібералізації в СРСР, наступає пора “ренесансу” ідей правової держави та громадянського суспільства, які розглядались як альтернатива тоталітарній державі та комунізму, що все більше піддавались критиці. Така ситуація розвивалась за умов підвищеного інтересу до даної проблеми і у зарубіжній політико-правовій думці, в першу чергу східноєвропейській.

В дисертації проаналізовано формування ідеї і спроби закріплення дефініції “громадянське суспільство” під час роботи над проектом Конституції України у 1992-1993 роках. Для вивчення даної проблеми вперше до наукового обігу залучено документи Конституційних комісій, які зберігаються в архіві Верховної Ради України.

Вже в Концепції нової Конституції України, схваленій Верховною Радою Української РСР в червні 1991 р., було визнано за доцільне включити до неї розділ “Громадянське суспільство і держава”, закріпити на конституційному рівні поняття громадянського суспільства, визначити його пріоритет у взаємодії з державою.

Саме громадянське суспільство розглядалось в цей час широко, як система, що включала в себе норми відносно виключного права власності народу України на все національне багатство, економічної свободи; рівноправності і недоторканості всіх форм власності, їх рівного захисту з боку держави, політичного плюралізму тощо.

Протягом 1992-1993 років окремий розділ та статті, які визначали, що держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на їх забезпечення, були включені до трьох конституційних проектів. За умов розбудови національної державності це від самого початку націлювало її на служіння суспільству, створювало можливість невпинного просування по шляху демократії. Як вказував один з розробників Конституції проф. Л.П. Юзьков, головне правниче навантаження інституту громадянського суспільства за згаданими проектами – це асоціація вільних та рівноправних людей, яка забезпечує узгодженість їх різноманітних інтересів на засадах самоорганізації і державно-правового регулювання.

Проекти визначали численні форми взаємовідносин держави та суспільства, при цьому в основу їх було покладено фундаментальні ідеї народного суверенітету та громадянської злагоди.

Однак, загострення політичного протистояння в державі, зміщення акцентів в бік зміцнення держави, в першу чергу виконавчої гілки влади; приклад Російської Федерації; теоретичні уявлення про те, що більшість інститутів громадянського суспільства не є предметом конституційно-правового регулювання, а їх “одержавлення” суперечить ідеї самої правової держави; багатозначність та недостатня теоретична визначеність поняття “громадянське суспільство”, стали причинами, що до тексту Конституції в редакції від 26 червня 1996 р. даний розділ включено не було.

В той же час, чинна Конституція України містить достатню кількість норм, реалізація яких створює передумови формування громадянського суспільства. Це в першу чергу стосується реалізації положень щодо розбудови демократичної, правової, соціальної держави; втілення в життя принципу верховенства права; народного суверенітету; розвитку інститутів громадянського суспільства тощо.

В другому розділі “Теоретико-методологічні проблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави” на підставі узагальнення основних методологічних підходів сформульована власна дефініція поняття “громадянське суспільство”, яке розуміється як вільна асоціація (союз) рівноправних, свідомих громадян-власників та їх об’єднань, які в рамках правової системи, поза втручанням держави, самоорганізовано реалізують свої приватні і суспільні інтереси.

Правова держава підпорядкована громадянському суспільству, не може без ньо-го повноцінно існувати і покликана створювати умови для його вільного розвитку.

Громадянське суспільство є особливим, за нинішніх часів найвищим етапом суспільного розвитку. Говорити про громадянське суспільство, як систему відносин, можна лише з появою громадянина як самостійного, який усвідомлює себе таким, і індивідуального члена суспільства, що наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час відповідальним перед ним за свої дії. Хронологічно це співпадає з кінцем ХVІІІ століття.

В дисертації розкривається зміст громадянського суспільства як соціального утворення, що має складну структуру, основними елементами якої є соціальна, економічна, політична, духовна, інформаційна та правова сфери.

Окремий підрозділ роботи 2.2 присвячено аналізу розвитку громадянського суспільства як основи формування правової держави.

Доводиться, що правова держава і громадянське суспільство є діяльнісними, одухотвореними суб’єктами, сукупностями окремих особистостей. При цьому у їх двосторонніх відносинах в ролі об’єкта виступає особа, соціальна група, організація, які реагують на дану діяльність у відповідності з власними цілями, а значить об’єкт одночасно стає суб’єктом. У такому випадку діяльність перетворюється у взаємодію. Стосовно досліджуваної проблеми суб’єкт і об’єкт розмежовані досить умовно, постійно змінюються, створюючи складну систему правовідносин.

Взаємодія між громадянським суспільством і правовою державою носить паритетний характер при домінуванні громадянського суспільства. За своїм типом вона є змішаною, тобто передбачає співпрацю та підтримку в одному та боротьбу, в першу чергу через різницю інтересів, в іншому.

Виходячи з запропонованого А.П. Зайцем визначення того, що держава як публічно-правовий союз народу є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, як легітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством рівнем моралі і етики, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права і поділу влади, аналізуються правові засоби впливу громадянського суспільства на процес формування і діяльності правової держави.

Громадянське суспільство є основою формування правової держави, її соціальним фундаментом, з якого виростає державна надбудова. Воно формує правову державу, яка існує як форма, яка організовує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою оболонкою.

Основою правової держави, як публічно-правового союзу, є право народу на владу. Цим правова держава відрізняється від своїх попередників, де відносини між суспільством та державою формувались на основі системи “влада-підкорення”.

Конституція України визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Виходячи з проблематики нашого дослідження, народ, як сукупність суб’єктів, складає основу громадянського суспільства. Право народу на встановлення і здійснення влади є його природнім правом, а значить народний суверенітет невідчужуваний і недоторканий. Виходячи з цього, громадянське суспільство є основним гарантом того, що ніхто не може узурпувати державну владу, а значить і ліквідувати правову державу.

За умов, коли вирішальну роль в соціальному регулюванні відіграє право, громадянське суспільство формує дозаконотворчі відносини, які згодом набувають характеру норм.

Громадянське суспільство має значні можливості участі у процесі правотворчості. На жаль, можливості прямого народоправства в Україні до кінця не реалізовані. Єдиною конституційно-правовою формою прийняття законів громадянським суспільством в Україні є референдум. Процедура імплементації його рішень до чинного законодавства в правовому відношенні не вирішена. Громадянське суспільство позбавлене права законодавчої ініціативи та прямого прийняття законів, що передбачено конституціями ряду країн світу.

Більш широкі можливості в Україні громадянське суспільство має на рівні підзаконної правотворчості — органів місцевого самоврядування, політичних партій, підприємств, трудових колективів тощо.

Будучи активним суб’єктом правотворчості, легітимуючи закріплені державою правові норми, громадянське суспільство є сферою, де реалізується значна частина прав людини. За таких умов, при домінуванні принципу верховенства права, можна погодитись з думкою П.М. Рабіновича про формування правового громадянського суспільства.

Установча діяльність громадянського суспільства – це здійснювана на основі правових норм діяльності по реалізації повноважень щодо формування, перетворення ліквідації органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Ключове місце в установочній діяльності громадянського суспільства займають вибори Президента та Верховної Ради, яка поєднує в собі риси органу держави та інституту громадянського суспільства. Поряд з окремими виборцями – суб’єктами громадянського суспільства – у її формуванні відповідно до чинного законодавства беруть активну участь політичні партії, які за своїми списками формують половину складу парламенту. В той же час, після обрання своїх представників до парламенту суспільство виявляється фактично позбавленим можливості реально впливати на прийняття ними рішень.

Ефективно функціонуюче громадянське суспільство є важливим для сучасної України інструментом легітимації державної влади в цілому та окремих її гілок. Це тривалий процес, у результаті якого державна влада набуває характеру легітимності, тобто стану, що виражає правильність виправданість, доцільність, законність та інші сторони відповідності конкретної державної влади, установленням, очікуванням особи, соціальних та інших колективів і суспільства в цілому.

Громадянське суспільство бере активну участь в формуванні та діяльності органів місцевого самоврядування, які розглядаються нами як форма децентралізації державної влади. На цій ділянці його можливості найбільш широкі. В той же час, на практиці їх реалізація обмежується виборами та проведенням регіональних і місцевих референдумів. Законодавством не передбачені процедури відкликання за ініціативою населення депутатів різних рівнів та міських голів, проведення громадських слухань, консультацій тощо.

Одною з ознак правової держави є реалізація принципу поділу влади. Вплив громадянського суспільства на три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову) різний. Найбільшим є його вплив на законодавчу гілку влади, яка ним безпосередньо формується та якій делегується частина повноважень народу; затим – на судову, адже в умовах правової держави суд є незалежним від влади; і насамкінець – на виконавчу владу, де у впливі з боку громадянського суспільства більше домінують політичні, аніж правові механізми.

Громадянське суспільство виступає вирішальною сферою реалізації економічних інтересів окремих суб’єктів, формування їх матеріального добробуту, що, зрештою, є базою, на якій розвивається правова, демократична, соціальна держава.

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства. Вже на етапі формування вона зацікавлена у підтримці громадянського суспільства, бо саме воно складає її фундамент. В підрозділі 2.3 дисертації розкривається вплив принципів правової держави на формування громадянського суспільства. Ключове місце в цьому займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою та має найвище значення для неї і суспільства. З іншого боку, Конституція закріплює норми, які є фундаментальними для існування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у внутрішнє життя окремих суб’єктів, вона справляє організуючий вплив на суспільство, що дозволяє визначити Конституцію Основним Законом держави і громадянського суспільства.

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи її найвищою соціальною цінністю, створюючи умови для забезпечення практичної реалізації потенціалу та інтересів вільної особистості правова, держава підтримує формування інститутів громадянського суспільства. При цьому важливу роль відіграє рівноправ’я громадян, яке в першу чергу повинне реалізовувати їх рівні можливості щодо реалізації своїх інтересів; справедливість, яка є одною з ключових умов соціальної стабільності; послідовна реалізація конституційного принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.

У взаємодії з громадянським суспільством держава використовує механізм правового регулювання, який поза прямим втручанням в особисте життя людей і діяльність їх позадержавних асоціацій упорядковує суспільні відносини, періодично їх закріплює, охороняє і розвиває. Правова держава здійснює правове регулювання не всього громадянського суспільства, як комплексу відносин, а лише його інститутів. Пріоритетними серед них за нинішніх умов є відносини власності, сприяння політичному плюралізму і свободі слова, підтримка економічної ініціативи тощо.

Зв’язаність правами і свободами людини як один з принципів правової держави, є важливою умовою її самообмеження та формування позадержавних суспільних відносин. В цьому напрямку в контексті сучасної України важливим є визнання державою чим більшої кількості прав людини, що робить їх дотримання і створення умов для здійснення обов’язковими. В той же час, слід враховувати, що сучасна концепція прав людини і громадянина базується на найбільш відповідній умовам громадянського суспільства теорії природних, невідчужуваних прав людини, які держава покликана охороняти.

Реалізація принципів правової держави, яка фактично обмежує себе правами і свободами людини, верховенством права як загальногуманістичної цінності, активізує її правотворчість, в першу чергу в напрямку розширення сфери приватно-правового регулювання. Приватно-правові відносини виникають переважно між суб’єктами громадянського суспільства, забезпечуючи повноцінні умови його функціонування і, дозволяючи належним чином реалізувати інтереси окремих громадян.

В той же час, обмеження громадянського суспільства лише сферою приватно-правового (цивільного) регулювання вважається недоцільним. Громадянське суспільство формує державу і реалізує частину своїх прав у сфері публічно-правових відносин. За таких умов публічність повинна розумітись як вираження і захист загального, колективу, без розмежування на окремі частини.

Самообмеження держави створює передумови для формування механізму саморегулювання громадянського суспільства. Його основу складає розширення свободи договірних відносин, налагодження зв’язків “по горизонталі” між суб’єктами громадянського суспільства, активний розвиток ринкової економіки. Важливими складовими саморегулювання є правосуддя, яке здійснюється судом незалежно від суспільної влади, та парламентаризм, який дозволяє офіційно висловлювати суспільні інтереси через виборний інститут політичної влади.

Реалізація принципу поділу влади дозволяє активно залучати громадянське суспільство до формування та контролю за діяльністю кожної з них. За таких умов саме громадянське суспільство виступає як вирішальна ланка системи стримувань і противаг узурпації державної влади.

За умов взаємодії правової держави і громадянського суспільства нового звучання набувають актуальні для України проблеми міжнаціональних взаємин. Національна ідея, реалізуючись в середовищі рівноправних громадян–власників, виступає як консолідуючий фактор.

Правові форми діяльності держави, науково оформлені в теорію юридичного процесу, сприяють формуванню громадянського суспільства, забезпечуючи в першу чергу послідовність, обґрунтованість дій, їх орієнтацію на практику правозастосування, виходячи з суспільних потреб.

Третій розділ дисертації – “Правові форми взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду” присвячений теоретико-правовому аналізу найбільш актуальних практичних напрямків досліджуваного процесу. В підрозділі 3.1 аналізуються проблеми правового регулювання формування економічної основи громадянського суспільства. Вирішальну роль в цьому відіграють відносини власності. Досвід розвинутих країн світу засвідчує виключне значення для формування і життєдіяльності громадянського суспільства приватної власності. Право приватної власності розглядається як природне право, що закріплюється і охороняється державою. В той же час, виникнення на певному етапі історичного розвитку права приватної власності не означає формування в цей період громадянського суспільства, а є лише його передумовою і економічною базою.

В контексті досвіду України слід враховувати, що протягом тривалого історичного періоду приватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе. Її формування за нинішніх умов носить історично неповторний характер. Це в першу чергу відноситься до початкових способів набуття права приватної власності. Поряд з традиційними доходами від індивідуальної праці, підприємницької діяльності значна частина приватної власності, що існує нині в Україні, сформувалась за рахунок процесів роздержавлення і приватизації. Логічним шляхом приватизації державної соціалістичної власності був шлях переходу до громадської (суспільної), а лише згодом – до приватної власності громадян. Формально рівноправний, а фактично – несправедливий, розподіл соціалістичної власності за приватизаційними майновими сертифікатами не сформував стійкої соціальної групи власників – середнього класу, який є основою стабільності суспільства. Невирішеним залишається питання приватної власності на землю.

В розвинутих країнах світу поряд з приватною отримують поширення різні види персоніфікованої і зокрема акціонерної власності. Однак в Україні, зважаючи на їх несформованість та залежність від держави, основою формування громадянського суспільства може стати лише розвинута приватна власність. Вона повинна носити соціальний характер, існувати не як самоціль, а як динамічне явище, яке створює основу економічного зростання і соціального благополуччя.

Інститутом, через який реалізується право власності, і який забезпечує економічний прогрес в умовах громадянського суспільства є підприємницька діяльність. Проблема правового регулювання підприємництва, яке є основою соціально-економічної стабільності в державі, пройшла в своєму розвитку в Україні декілька етапів – від державного управління – до регулювання і нарешті, за нинішніх умов, – проголошення широкомасштабної державної підтримки підприємництва.

Важливу роль для розвитку підприємництва, яке робить індивіда економічно незалежним від держави, відіграє офіційно закріплений загальнодозвільний принцип, виходячи з якого, підприємець вправі обирати будь-який вид діяльності з точки зору ефективності і можливостей отримання прибутку. З розвитком підприємництва тісно пов’язана проблема формування політично структурованого, правосвідомого “середнього класу” як основи соціальної стабільності.

У взаємодії громадянського суспільства і правової держави, зазначається у підрозділі 3.2 дисертації, важливу роль відіграють структури, які забезпечують цю взаємодію на чітко врегульованих правом засадах. Такими, в першу чергу, є політичні партії і громадські об’єднання. Громадянське суспільство – суспільство багатопартійне.

Одним з базових явищ формування багатопартійної системи є політичний плюралізм, який став одним з принципів конституційного ладу в Україні. В той же час, для громадянського суспільства важливим є організований плюралізм, який передбачає активну роль у взаємодії не стільки діяльності окремих індивідів, скільки малих і середніх груп та природно створених асоціацій.

Донедавна єдиним нормативним документом, що регламентував діяльність політичних партій і громадських організацій в Україні, був Закон України “Про об’єднання громадян”. Нині основу регулювання діяльності політичних партій як важливої ланки взаємозв’язку громадянського суспільства і держави складає прийнятий у квітні 2001 р. Закон “Про політичні партії в Україні”.

В дисертації, з врахуванням світового досвіду, аналізуються окремі його норми. Доводиться, що правове регулювання створення та діяльності політичних партій з боку держави повинно мати розумні рамки і диктуватись конкретними умовами країни. Метою такого регулювання повинен бути захист демократії без обмеження свободи їх діяльності як важливого елемента громадянського суспільства.

З проблемою політичних партій тісно пов’язане питання щодо опозиції. Позитивно оцінюючи наявність опозиції, слід враховувати, що вона повинна діяти в чітко визначених законом рамках. Це ставить питання щодо прийняття Закону про опозицію в Україні. При цьому вона не повинна обмежуватись лише парламентською опозицією.

Чільне місце у взаєминах громадянського суспільства і держави належить громадським організаціям. В основу правового регулювання їх діяльності взято принципи невтручання, дерегуляції та максимального залучення їх потенціалу, як складової частини громадянського суспільства, до державотворчих процесів.

У взаємодії громадянського суспільства і правової держави важливу роль відіграє проблема юридичного закріплення меж і форм державного регулювання та контролю з боку громадянського суспільства за діяльністю держави.

Розглядаючи дану проблему в підрозділі 3.3, в першу чергу враховувалось, що за сучасних умов правова держава і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, хоча правова держава, як правова форма організації і функціонування публічної політичної влади, є відносно самостійним результатом генези громадянського суспільства. Така характеристика передбачає розмежування сфер громадянського суспільства і держави.

Сфера громадянського суспільства – це сфера вільної, автономної активності громадянина, який виступає як самостійний незалежний індивід, який реалізує свої приватні цілі і інтереси. Громадяни в цій сфері формально рівні і відносини між ними регулюються цивільним правом. Такими ж автономними є асоціації, громадські організації, які створюються громадянами.

Сфера правової держави – це сфера публічно-правових відносин і інститутів, в якій держава повинна діяти лише в загальних інтересах. Коли ж громадяни вступають чи виявляються втягнутими в публічно-владну сферу, то виникають публічно-правові відносини двоякого змісту. По-перше, громадяни виступають як політично активні об’єкти, які встановлюють відносини по своїй волі і формують в цілому апарат публічної влади. Таким чином, вони реалізують той елемент своєї правосуб’єктності, який називається конституційно-правовими відносинами. З іншого боку, громадяни вступають у відносини з представниками апарату публічної влади. В даному випадку виникають відносини формальної нерівності, відносини веління-підкорення. Як публічно-правові відносини, вони регулюються в основному конституційним, адміністративним правом і процесом.

Визначаючи межі “державної інтервенції”, як характеризують державну політику окремі західні дослідники, слід враховувати існуючі економічні, соціальні, політичні обставини, доцільність масштабів втручання, сферу, яка регулюється.

Загальним