судових процесах над членами нелегальних українських партій і організацій. Але найчастіше йому доводилося виступати на захист селян. За це від своїх колег, які працювали з багатими клієнтами, він одержав прізвисько "адвокат голодранців". Особливо часто лунали його захисні промови на процесах над селянами 1902-1903 рр., коли у Харківській і Полтавській губерніях спалахнули селянські повстання. Очевидці стверджували, що Микола Міхновський у суді прагнув говорити українською мовою і щоразу для обґрунтування порушення закону про державну російську мову і клопотання вживати українську наводив подібні аргументи - різне значення однакових слів для росіянина і українця: луна - місяць, эхо; місяць - частина року і т.д. Цим він наочно підкреслював очевидну реальність - існування в Україні людей з окремою, відмінною від росіян мовою і культурою - українців. Нерідко Міхновського притягали до дисциплінарної відповідальності за порушення мовного режиму у суді і навіть загрожували виключенням з адвокатури [4.-C.70]. Однак до цього не дійшло. Міхновський продовжував уперто стояти на своєму. Владні чиновники змушені були дивитися на це крізь пальці, зокрема ще і тому, що клієнти Міхновського - українські селяни просто не розуміли, про що йшлося.
Але найголовніше - Міхновський одержав у Харкові широку аудиторію студентської молоді, яка стояла в опозиції до старших українофілів і прагнула до активних політичних дій з метою створення національної політичної партії. Сергій Шемет так змалював цю ситуацію: "У Харкові Міхновський не довго залишався без громадської і політичної роботи. Гурт свідомих українців старшого віку був зовсім малий, та й ті, здається, не були організовані і ніякої української пропаганди не вели. Це, до певної міри, сприяло самостійницькій пропаганді" [7.-С.7].
До Харкова Міхновський приїхав досить відомим у колах української інтелігенції Наддніпрянщини і Західної України громадсько-політичним діячем, переконаним самостійником. Йому вже було 26 років, і за його плечима був багатий досвід роботи в київській філії "Братства тарасівців" і студентських гуртках столиці України. У своїх спогадах Юрій Коллард так оцінював роль Миколи Міхновського і його вплив на харківську молодь: "Міхновський став ідеологом української думки в Харкові, дуже цікавився молоддю й зробився зв'язковим між тією молоддю і старшим українським громадянством. . Його вплив на українське громадянство був колосальний. Саме Міхновський у значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму" [8.-С.51].
Політичні опоненти і противники Миколи Міхновського пізніше заперечували його вплив на українську громадськість Харкова. Так, Дмитро Антонович у "Заввагах на спогади Ю. Колларда" писав: "Широких зв'язків М. Міхновський не мав, отже, не міг бути зв'язковим. ...Ролю М. Міхновського перебільшено" [9.-С.73]. Як бачимо, точки зору протилежні. Для наближення до істини звернемося до додаткових джерел. Спогади Х.О. Алчевської, К. Серебрякової-Антонович (дружини політичного опонента Міхновського Дмитра Антоновича), О. Коваленка та інших свідчать, що Микола Міхновський таки підтримував найтісніші зв'язки з відомими в Харкові членами української громади. Серед них - Христина Данилівна і Христина Олександрівна Алчевські (мати і дочка), професори вищих навчальних закладів М. Сумцов, Зайкевич, Пильчиков, Максимейко, художники Сергій Васильківський, Шпажицький, учителі, службовці, не говорячи вже про студентську молодь.
Так, українська поетеса Х.О. Алчевська у листі до Ольги Кобилянської писала: "Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за три роки, коли з' явилася для мене нагода зустрітися з нашими харківськими патріотами - шановними д.д. Г. Хоткевичем та М. Міхновським" [10.-С.415]. Катерина Серебрякова-Антонович, заперечуючи своєму чоловікові, так характеризувала вплив Міхновського на молодь: "Ми, молодь, відчували себе українцями і ясно, що такі люди, як М. Міхновський, були небезпечні для батьків, що так батьки всіма силами старалися зменшити їхній вплив на молодь. А вплив був, ясно, дуже великий, тому що все, що досі було стихійне, тепер набирало логіки й робилося зрозуміле, робилося необхідне, заповнювало життя ідеалами, без яких не можна жити." [11.-С.6].
Слід зазначити, що, переїхавши до Харкова, Міхновський зберіг усі зв'язки, які мав в українському середовищі в київський період свого життя. Так, документально встановлено, що у Харкові, як і у свій час у Києві, він продовжував листуватися з Іваном Франком, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським [2.-С.91-104], а у серпні 1901 р. Міхновський у товаристві Івана Франка і Леся Кульчицького відвідав Лесю Українку, яка лікувалася у санаторії в Карпатах [12.-С.299-300]. Лише ці факти (а немає сумніву, що їх перелік можна продовжувати) дають підставу стверджувати, що Д. Антонович свій висновок зробив на неперевіреній інформації або ж ставився до Міхновського відверто упереджено.
Вражає енергійність, з якою Микола Міхновський досить швидко завоював авторитет серед української громадськості Харкова. За даними, наведеними у спогадах Ю. Колларда, вже на початку 1900 р. під його проводом харківська студентська громада влаштувала святковий концерт, присвячений столітньому ювілею поеми І.П. Котляревського "Енеїда". Міхновський умовив професора Харківського університету М.Ф. Сумцова, відомого українського фольклориста, літературознавця і етнографа, на роль офіційного розпорядника концерту, на що той із вдячністю погодився. У концерті брала участь українська театральна трупа М.Л. Кропивницького, що саме тоді гастролювала у Харкові, співав Іван Алчевський - на той час студент університету, а
