Окремо Міхновський відповідає на звинувачення в юдофобії, які посипалися на нього після публікації "Самостійної України". У "Справі української інтелігенції в програмі УНП" він пояснює свою позицію тим, що у кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації і використовують вкупі з останньою ресурси поневоленої нації в своїх інтересах, стати ж "в обороні слабшого, знедоленого, в обороні нації поневоленої для жидів - це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль: а хто не хоче жити?" [52.-C.149]. Як бачимо, Міхновський демонструє готовність зрозуміти становище євреїв в Україні. Але він вимагає зрозуміти і становище, і позицію українців: "Ми не виступаємо проти жидів, як проти москалів, поляків і всіх, хто визискує й поневолює наш народ. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями, і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму. Жиди на Вкраїні не тільки експлуататори, але ще й. москалізатори. Найсердечніше привітаєм жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому." [55.-C.156].

Ці слова можуть здатися занадто різкими, навіть образливими. Але звернемося до оцінки становища і ролі євреїв у суспільному житті Україні, що її дав сучасник Миколи Міхновського Володимир Жаботинський. Його важко запідозрити в антисемітизмі. Він щиро прагнув для євреїв кращої долі і, шукаючи шляхи їх визволення, відкидав найпростіший, але досить поширений серед євреїв (як, до речі, і представників інших меншин) - асиміляторство. У статті "На хибному шляху" (1912 р.) він наводить приклади, коли євреї Чехії і Галичини ототожнювали себе з домінуючими там німцями, їх культурою і разом з ними виступали проти чехів і поляків, а з часом, коли цьому домінуванню наставав кінець, перетворювалися, відповідно, на. "чехів" і "поляків", при тому, досить нетерпимих до інших національних груп (відповідно, у Чехії до німців, а у Галичині - до українців). Жаботинський критикує асиміляторські настрої в єврейському середовищі Росії, закликає євреїв відмовитися від ролі "носіїв русифікації на окраїнах" і повернутися до своїх власних національних коренів [56.-C.164-170]. Жаботинський відверто і з тривогою визнавав, що "ми самі тут на Півдні так старанно і наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги", що цілковито випустили з виду, що "поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне місто" [57.- C.148]. В іншій статті "Відсіч", опублікованій у 1913 р., Жаботинський пише: "Я радив і раджу єврейству Півдня дуже й дуже зважити на те, що українці-піонери вбачають в обрусілих євреях головних русифікаторів міської України. Але чому треба з цим рахуватися? Аж ніяк не тому, що обрусілий єврей у Полтаві не має морального права розмовляти, читати й слухати драму по-російськи. А тому і лише тому, що керівні партії національного українства визнають право євреїв на єврейську національну культуру. Протестуючи проти обрусіння євреїв, вони не вимагають від нас перетворитися на малоросів і вітають кожен проблиск націоналізації єврейства. Ця позиція цілковито коректна. Ці люди - принаймні, тепер - розглядають нас, як рівноцінний народ - на ґрунті добросусідського співжиття. А коли йдеться про добросусідські взаємини, тоді слід, і дуже слід рахуватися з тим, що для доброго сусіди є неприємною або незручною навіть така моя дія, на яку я маю цілковите моральне право" [50.-C.64-65].

Якщо відкинути емоції, то неважко помітити, що у текстах Міхновського і Жаботинського є більше спільного, ніж контраверсійного. Микола Міхновський пише про життєві реалії, з якими погоджується і Володимир Жаботинський. Звинувачення Міхновського у шовінізмі і антисемітизмі надумані і йдуть, переважно, від тих, хто майбутнє українців і євреїв бачив у їх денаціоналізації, зросійщенні. Ті ж, хто це майбутнє пов'язував з їх національною емансипацією і не сприймав зросійщення, мали позицію, співзвучну з поглядами Миколи Міхновського. На початку ХХ ст. було невідомо, яка тенденція врешті-решт візьме верх. І було б наївно вважати, що це істотно залежало від текстів чи публічних виступів Міхновського і Жаботинського.

У конкретних умовах підросійської України є достатньо підстав твердити, що націоналізм Міхновського - це переважно оборонний, захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців. Це - антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на денаціоналізацію українців. Проте як антитеза активна, він міг виходити за оборонні межі і набирав, за переконанням критиків Миколи Міхновського, агресивних рис і навіть нетерпимості. За це Міхновський піддавався нещадній критиці. Але при цьому