ж робить Михайло Коцюбинський" [39.-C.37-41]. Є також опис цієї події В. Андрієвським [22.-C.596-597]. Він істотно не відрізняється від версій Ю. Колларда і Д. Дорошенка, за винятком того моменту у виступі Міхновського, де він обіцяв оскаржити дії властей петицією до Сенату. Нарешті, збереглася доповідна записка начальника харківського охоронного відділення директору департаменту поліції в Петербург з детальним описом події. У цілому, вона підтверджує факт виступу Міхновського на урочистостях (якого, до речі, називає "незванным представителем г. Харькова"), а також, що саме цей виступ викликав національну демонстрацію. "Это обращение к публике, - зазначається в доповідній, - послужило к началу демонстрации" [37.-Ф.102.-Оп.1903.-Спр. 1445.-Арк.7зв.].
Виникає питання: чи Міхновський діяв на урочистостях за якимось обдуманим планом, чи його демарш був чистою імпровізацією? І спомини сучасників, і архівні матеріали свідчать, що в середовищі членів РУП і УНП (як місцевих, так і прибулих) не було єдності щодо ставлення до свята. Відбулися збори членів цих партій, на яких більшість пропонувала його бойкотувати, як захід, який не має відношення до революційної боротьби пролетаріату. До речі, так зробили російські соціал-демократи. Меншість РУП і УНП (у поліцейських документах вони не диференціюються - їх об'єднують узагальнюючим поняттям: члени "Українофільської революційної партії") стояла на тому, щоб взяти участь в урочистостях, надавши їм "характеру загальнонаціональної демонстрації". До цієї групи належали Юрій Коллард і Левко Мацієвич - особи, особливо наближені до Миколи Міхновського [8.-C.142-143; 37.- Ф.102.-Оп.1903.-Спр.1445.-Арк.6]. Усе це дає підставу зробити припущення, що Микола Міхновський діяв у Полтаві у відповідності з планом вказаної групи українських націоналістів.
За версією В. Андрієвського, ця історія мала своє продовження. Микола Міхновський таки звернувся "згідно з постановою Полтавської думи" до Сенату зі скаргою, у якій опротестовував заборону публічних виступів українською мовою [22.- C.597]. Д. Дорошенко пише, що до Сенату звернулася Полтавська дума, а про участь у цій акції Міхновського не згадує [39.-C.41]. Скарга ґрунтувалася на тій підставі, що закону, який би забороняв виступи українською мовою, не було. Влада діяла у відповідності до адміністративних розпоряджень, до того ж таємних, відповіді не одержали ні Полтавська дума, ні Міхновський.
Коли у січні 1904 р. почалася російсько-японська війна, Микола Міхновський став ініціатором всеукраїнської акції протесту. Була скликана нарада представників харківської групи УНП і радикальних членів РУП, у якій взяли участь М. Міхновський, М. Біленький, О. Степаненко, брати Росторгуєви, художник Васильківський, Ю. Коллард і деякі інші активісти партій. Нарада уклала текст протесту, який планувалося направити до Києва для узгодження з представниками політичних партій і громадських об'єднань. Але через зраду одного з членів РУП про наміри Міхновського і його оточення стало відомо в поліції. За свідченням Ю. Колларда, прокурор харківської судової палати попередив Міхновського, з яким був у дружніх стосунках, що поліції про все відомо. Міхновський негайно відправився до Києва, де домовився з Євгеном Чикаленком про припинення акції [8.-C.147].
Проте від антивоєнної агітації УНП не відмовилася. Було випущено декілька листівок, у одній з яких, датованій 18 травня 1904 р., говорилося: "Москалі, відібравши в нас волю, посилають нас, своїх рабів, одбирати волю в чужих народів і кидати ті народи під ноги московського царя. Яка зневага, яке підле обморочування. Коли має наша кров пролитися, то пролиймо її за нашу волю, за наше визволення з неволі. Скиньмо з себе ярмо московське, плюньмо на розпутного, ледачого царя російського, що вміє заступатись тільки за своїх панів та дерти з нас гроші. Станьмо всі вкупі, повбиваймо всіх станових і справників, губернаторів, а на їх місце сядьмо самі, щоб не було ні пана, ні мужика, щоб усі були рівні. В своїй хаті своя правда і сила, і воля. Ми маємо право з України вигнати чужинців москалів. Розплющіть сліпі, бо буде пізно!" [38.-Ф.304.-Оп.2с.-Спр.11.-Арк.294зв.; 32.-C.74]. Особливості змісту і стиль листівки дають підстави приписати її авторство (чи, принаймні, кінцеву редакцію) Миколі Міхновському. Зокрема, Андрій Жук, який деякий час працював його помічником і добре знав стиль патрона, стверджував, що певно можна прийняти, що саме Міхновський був автором. До речі, в архіві А. Жука був виявлений один з екземплярів цієї листівки, текст якої співпадає з наведеним нами архівним варіантом [32.-C.73-74].
У 1903 р. у складі УНП була створена воєнізована організація, яка отримала назву "Оборона України". Про цю структуру Української народної партії писав у 1938 р. В. Євтимович, а у 1997 р. невелику розвідку про неї опублікувала Т. Геращенко [41]. Обидва автори мало пишуть про чисельність і особовий склад "Оборони України", пояснюючи це її суворою законспірованістю. Ця організація створювалася для того, щоб у вирішальний момент стати на чолі всеукраїнського національного повстання.
Слід зазначити, що подібні структури створювали партії національної орієнтації в інших регіонах імперії. Зокрема, на початку ХХ ст. була створена невелика терористична група Фінляндії, яка готувала замах на генерал-губернатора краю Миколу Бобрикова за те, що він проводив послідовну русифікаторську політику. Замах здійснив Ежен Шауман, який ціною власного життя смертельно поранив 16 червня 1904 р. генерал-губернатора. Шауман став національним героєм Фінляндії [42.-СУШ-ІХ].
"Оборона України" замахів на людей не влаштовувала. Прагнучи привернути увагу до себе, вона провела ряд демонстративних
