Таким чином, пам'ятник О. Пушкіну після "громового удару" не був пошкоджений. Від постаменту лише відколовся кусок граніту. Невідомо, чим викликана така суперечність: сильний вибух і мізерні результати. Можливо, акція була розрахована на зовнішній ефект і зруйнування пам'ятника не передбачала або її здійснювали непрофесіонали. Останнє малоймовірно: "Оборону України" очолював військовий - Віктор Чехівський, а до її складу входили кадети з Чугуївського військового училища.

Харківський вибух стався в рік ювілею Переяславської ради 1654 р. Ця дата відзначалася в Російській імперії як свято. УНП вирішила провести акції, які б знівелювали пропагандистський ефект заходів властей і привернули увагу населення до справжнього стану речей. Звичайними способами (листівками, петиціями, зборами тощо) досягти цього, за переконанням керівництва УНП, було неможливо. Зупинилися на екстраординарних: знищенні об'єктів, що символізували підпорядковане становище України в імперії. Такими об'єктами були пам'ятники царям.

Слід зазначити, що не харківські самостійники першими в Україні запланували замахи на царські пам'ятники. З ідеєю знищити пам'ятник Миколі І, встановлений перед Київським університетом, виступили молоді радикали на одній з шевченківських вечірок наприкінці ХІХ ст. Серед них був і молодий студент Дмитро Антонович. Була навіть написана і розповсюджена листівка, де пояснювалися мотиви цієї акції. Але тоді ця ідея не була реалізована, хоча у пам'яті залишилася [23.-C.45].

До плану замаху на монументи царів підштовхували і поточні політичні події. Саме у 1904 р. в Росії вголос заговорили про ліберальні реформи, а тодішній міністр внутрішніх справ Святополк-Мирський заявив: "Фінляндії будуть надані національні концесії; полякам будуть надані національні концесії - це необхідно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям немає потреби щось давати". Саме наприкінці жовтня 1904 р. у Харкові перебував міністр народної освіти - головної русифікаторської інституції Росії. Реакцією самостійників на весь комплекс вказаних обставин і був вибух у Харкові [44.- C.127].

Чим пояснювали організатори акції замах саме на пам'ятник Пушкіну, а не на монумент якогось із царів? Відповідь знаходимо у двох джерелах: історії Української народної партії (Українська партія самостійників-соціалістів), написаній анонімним самостійником, і у листівці за підписом "Самостійна Україна - Оборона України", датованій 31 жовтня 1904 р. і розповсюдженій у Харкові та інших містах України. У першому джерелі зазначено, що серед символів самодержавства у Харкові нічого гідного уваги знайти не вдалося [45.-C.50]. Листівка була написана Миколою Міхновським або під його безпосереднім керівництвом. Вона просякнута ідеями "Самостійної України": деякі фрази з цієї брошури відтворені у листівці майже дослівно. Зокрема, О. Пушкін у листівці характеризується, як "літератор московський, що підло і брехливо змальовував у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепу" [38.-Ф.336.-Оп.1.-Спр.794.-Арк.1]. Малася на увазі поема О. Пушкіна "Полтава", написана на замовлення Миколи І, де Мазепа представлений злодієм, про якого:

Немногим, может быть, известно, Что он не ведает святыни, Что он не знает благостыни, Что он не любит ничего, Что кровь готов он лить, как воду, Что презирает он свободу, Что нет отчизны для него.

Спеціальними інструкціями міністерства освіти ці слова учні середніх шкіл Росії повинні були вчити напам'ять. Автор листівки обурювався, що національний геній України Тарас Шевченко "не має і досі собі пам'ятника на рідній Україні, а уряд на податки, зібрані з українського населення, ставить монументи особам, ворожим чи байдужим інтересам цього населення. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін - ваш, то ж кому має швидше бути пам'ятник на Україні?" - звертається автор листівки до "московського суспільства й правительства" [37.-Ф.102.-Оп.1903.-Спр.1555(Ч.2).- Арк.104-104зв.].

Справді, пам'ятника Тарасу Шевченку на той час у Харкові (як і в Україні взагалі) не було, хоча спроби увічнити пам'ять Кобзаря мали місце. У 1898 р. на замовлення родини Алчевських у саду по вулиці Мироносинській у Харкові був установлений пам'ятник Шевченку у вигляді погруддя роботи скульптора В. Беклемішева. Однак на вимогу місцевої влади він був демонтований [14.-Ф.969.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.40]. Ніяких протестів освіченого російського суспільства в Україні і за її межами цей факт не викликав, ніхто не назвав його ініціаторів і виконавців варварами. Міхновський робив спроби відновити справедливість і діяв цілком легальними методами. У 1900 р. на засіданні міської думи, як її гласний, він вніс пропозицію про спорудження в Харкові пам'ятника Шевченку. Ця пропозиція була відхилена, а замість неї було прийняте демонстративне рішення про спорудження в місті пам'ятника М. Лермонтову [46.-C.18]. Для того, щоб мати повніше уявлення про тодішній Харків, зазначимо, що не було тоді в ньому пам'ятників ні засновнику місцевого університету В.Н. Каразіну, ні родоначальнику української прози Г. Квітці-Основ' яненку, ні іншим українським діячам. У контексті вищезазначеного стає зрозумілою оцінка вибуху в Харкові, дана українським істориком 20-х років В. Косташуком: