його опоненти і політичні противники не давали прийнятної відповіді на дуже прості і ясні питання, поставлені ним у "Самостійній Україні": ".Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон 17 мая 1876 р., що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу і т.д. І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?" [24.-C.9]. Відповідь на всі ці питання може бути лише одна: в Україні діє право сильного, право великодержавця, який послідовно і цілеспрямовано асимілює український народ, прагне знищити його мову і культуру. Але прийнятною для українців таку відповідь Микола Міхновський вважати не міг, і тому запропонував свою - "Десять заповідей УНП". Сьогодні її можна розглядати як недостатньо адекватну форму оборони. Але в конкретно-історичних умовах України кінця ХІХ - початку ХХ століття вона мала під собою реальні підстави.
Взагалі, поняття "оборонні межі" у національно-визвольній боротьбі, де часто діють не холодний розрахунок, а бурхливі пристрасті, надзвичайно розмите і мінливе. Напередодні нового 1901 р. Іван Франко вклав в уста одного із своїх героїв слова: "Для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в розрахунок і порцію національної виключності, коли хочете, шовінізму. Не бійтесь, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Усе це - плоди органічного росту нових суспільств, ...признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції, .се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільш характерної для ХІХ в." [59.-C.291-292]. Ці слова навів у своїй статті, присвяченій еволюції української політичної думки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., Ярослав Грицак. Ми погоджуємося з ним, що не можна однозначно твердити, що наведена думка відбиває позицію самого Франка, але з певністю можна констатувати, що він з розумінням ставиться до такої позиції. А це, в свою чергу, свідчить про певну еволюцію його світоглядних основ [60.-C.255].
Ця еволюція на рубежі ХІХ - ХХ ст. вступила в початкову фазу і мала складний і суперечливий характер. В основі соціально-політичної доктрини опонентів Міхновського по національному руху був соціалізм і федералізм. У своїй більшості ці опоненти складали середовище, яке в літературі характеризується як народницьке. Для цього середовища пріоритетними були соціально-економічні питання, а проблеми створення власної держави розглядалися у їх контексті. За переконанням народників, у боротьбі народу і держави завжди правий народ. Держава сприймалася, головним чином, як апарат насильства, і навіть незалежні держави не завжди переймаються забезпеченням для своїх громадян нормальних умов життя. Цим визначалося насторожене ставлення народників до ідей і людей, які акцентували увагу переважно на відновленні незалежності України.
Був загальний фон, який сприяв поширенню таких поглядів. Українські народники ст. і політичні партії, що сформувалися на їх ідеологічних засадах на початку ст., відмовилися від гасла самостійності України ще й тому, що не бачили реальних сил, які б могли реалізувати це гасло на практиці. Навіть Михайло Драгоманов в останні роки свого життя висловлював думку, що перейшов би на позиції самостійництва, коли б йому вказали на ту силу, яка здатна реалізувати цю ідею. В умовах, коли бюрократична закостенілість Російської імперії сприймалася як її стабільність, а у міжнародних відносинах не відбувалося нічого такого, що б явно вказувало на наближення краху європейських імперій, такі сили справді важко було виявити. Як це не звучить парадоксально, гасло самостійності в РУП, сформульоване у "Самостійній Україні" Миколи Міхновського, підтримувалося доти, доки тодішні лідери партії не досягли рівня теоретичної зрілості і не стали цілком самостійними. Сам процес "визрівання" для них був процесом засвоєння основ тодішнього марксівського соціалізму, який ґрунтувався на засадах філософського позитивізму. Опинившись у тенетах його теоретичних конструкцій, вони раптом виявили, що незалежність України була "за межами можливого". Як політики, що ставили цілі, які вважалися реальними, вони мали рацію. Проте довести можливість самостійності України, спираючись на раціональні підстави, вони не могли.
Цьому можна заперечити, адже соціаліст Юліан Бачинський в "Україна irredenta" сформулював ідею незалежності України на суто марксистській підставі - як логічний результат економічної еволюції капіталізму, "розвитку продуктивних сил". Однак у Галичині, з її особливими міжнаціональними відносинами і дещо відмінними від Наддніпрянщини політичними традиціями, аргументація Бачинського, можливо, мала ширший контекст. Але й тут невдачі "молодих" радикалів у їх спробах привернути на свій бік селянство при допомозі соціалістичних гасел змусили переглянути свої погляди і відмовитися від посилання на економічні чинники, як головні рушії досягнення незалежності України [61.-C.26]. Виявилося, що економічні аргументи для обґрунтування ідеї незалежності не підходять. Принагідно згадати один парадокс Ярослава Грицака, на які так