між європейськими імперіями. За переконанням Миколи Міхновського, "всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного дійсного та справедливого розв'язання. Проте шлях до розв'язання єдино можливий. показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявилося". На цьому положенні "Самостійної України" варто зупинитися спеціально. Історичний прогноз щодо неминучої епохи національних революцій, які охоплять усі континенти і будуть супроводжуватися появою нових незалежних держав, блискуче виправдався у ХХ ст. Ніхто з політичних опонентів Миколи Міхновського не спромігся на прогноз такої сили і точності.
Далі Міхновський характеризує становище українського народу, як "зрабованої нації". Щоб підтвердити цю тезу, він наводить цілу низку конкретних фактів. Його аргументи грунтуються на знанні історії України й українсько-російських відносин. ". Українська нація платить "данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців", - зазначає Міхновський. Він робить висновок, що таке становище не може бути визнане за нормальне. Природним, справедливим для нього є інше становище, коли народ має умови для "нічим не обмежованої змоги всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду". Перебування у складі держави іншого народу забезпечити ці умови не зможе. Звідси простий і переконливий висновок: "державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".
У контексті цієї загальної думки Микола Міхновський ставить питання: ".Чи визволення національне можливе для нас?". Він дає ствердну відповідь, бо не знаходить ніяких підстав для виведення України за межі всесвітньо-історичної тенденції національної емансипації залежних народів. Навпаки, визволення України і набуття нею статусу незалежної держави для Миколи Міхновського не лише можливе, але цілком закономірне і навіть неминуче. Він відкидає думку про те, що український народ втратив здатність протестувати і "через те вже пізно відшуковувати колишні права". Він обґрунтовує цю свою думку, виходячи з урахування історичних обставин, що характеризували перебування України у складі Російської держави. Нагадуючи про Дорошенка, Мазепу, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченка, селянські повстання 80- х років і т.д., Міхновський прагне переконати читача, що українці ніколи не погоджувалися зі своїм залежним становищем.
Для обґрунтування справедливості вимог українців щодо незалежності Міхновський звертається і до норм міжнародного права. Сучасне йому становище України він вважає лише "антрактом" в українській історії від акту 1654 р. "Антракт, власне, починається з 1654 р., коли Українська Республіка злучилася з московською монархією політичною унією. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов'язків по конституції 1654 року і поводилися з нами так, наче переяславська конституція ніколи не існувала.". Звідси висновок, що й українці цілком вільні від обов'язків щодо Російської держави, які були взяті у свій час Хмельницьким. Обставини нашого власного існування, підсумовує Міхновський, "накладають на нас обов'язок розбити пута рабства".
Жанр партійної програми вимагає аналізу можливостей і окреслення сил для вирішення поставленого завдання. Ці сили і можливості Міхновський прагне знайти в українській національній еліті, адже у всіх народів освічені верхи очолюють визвольні рухи. Однак українська історія склалася так, що українська еліта двічі відмовлялася від своїх національних коренів. Перший раз у ХVІ-ХVII ст. вона перейшла на бік польської національності, розчинившись у ній, другий раз у ХVШ-ХІХ ст. - злилася з російською. "Се були дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації", - зазначає Міхновський. Зазначає цілком слушно. Історики, проводячи порівняльний аналіз визвольних рухів народів Центрально-Східної Європи, дійшли такого ж висновку. Та український народ у надзвичайно несприятливих умовах у ХІХ ст. зумів витворити нову, "третю" інтелігенцію. Їй належало взяти до своїх рук "стерно національного корабля". Але, за переконанням Міхновського, вона виявилася не на рівні цієї історичної місії. Ця інтелігенція не наважилася йти шляхом Тараса Шевченка. Налякана його стражданнями, а почасти і прикростями, яких зазнали товариші Шевченка, вона відмовилася від боротьби і стала на шлях так званого "українофільства". Микола Міхновський піддає "українофільство" жорстокій, нищівній критиці. Його суть він формулює такими словами: "Робім так, щоб ніхто, ніколи, нігде не бачив нашої роботи". Міхновський не знаходить жодного слова для їх історичного виправдання: ".Сі покоління виплекали культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності. Сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії.
Сі покоління самі назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків".
Ця критика, без сумніву, не в усьому справедлива. Внесок "українофільства" в українське національне відродження загальновизнаний. Не виключаємо, що і Міхновський це розумів. Але "українофіли" були головною перешкодою на шляху створення української політичної партії, а їх вплив на молодь все ще був значним. Тому без подолання цієї перешкоди український національно-визвольний рух не міг піднятися на новий рівень.
Себе і своїх однодумців Микола Міхновський також відносить до третього покоління української інтелігенції,
