Крім "Самостійної України", у тому ж 1900 р. від імені РУП Міхновський написав "Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна", також видрукуваний у Львові в "Молодій Україні". Приводом до написання листа була заборона міністра зробити надпис українською мовою на пам'ятнику Іванові Котляревському, відкриття якого готувалося у Полтаві. Цей лист був своєрідним закликом: "Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони зогиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові!" [31.-C.74]. У листі, як і у "Самостійній Україні", автор оперував історичними аргументами, доводячи спроможність української нації "скинути панування чужоземців". Він проводив паралель між Польщею, "яку одним сильним і міцним рухом зруйнувала наша нація", і Росією, що "стала на ту саму стежку". Редакція "Молодої України", яка надрукувала цей документ, додала до нього такий коментар: "Суспільність, що спромоглася на протест, коли топтано найсвятіші її почуття, нечаянно з нагоди дрібної, в порівнянні з цілістю її положення, хоч само собою й брутальної, а ще більш глупої заборони, виступає та з обуренням п'ятнає сам поступок міністра й систему, якої він є випливом., як оклик накипілого здавна болю він голосить нам, що там, за кордоном, чим раз ближча пора, коли перебереться міра." [32.-C.387].

У Галичині брошура РУП "Самостійна Україна" і лист Сіпягіну одержали у цілому позитивні відгуки. Галичани і буковинці з симпатією і надією стежили за політичними процесами на Наддніпрянщині. Зокрема, В. Старосольський, Л. Ганкевич, Ю. Охримович, Ю. Бачинський, О. Безпалко, В. Левинський та ін. підтримували постійні контакти з РУП і допомагали їй у видавничій діяльності, сприяючи організації партії. Міхновський знав більшість з них особисто. Разом з тим документів, які б свідчили про часті поїздки Міхновського в Західну Україну у перші роки його перебування у Харкові, не знайдено. Ці поїздки мали епізодичний характер, хоча супроводжувалися зустрічами з видатними представниками західноукраїнської еліти. Значно частіше відвідували Галичину молоді члени РУП Л. Мацієвич, М. Русов і Б. Мартос, які організовували публікацію там партійних матеріалів.

Але на Наддніпрянщині навколо перших видань РУП, написаних Миколою Міхновським, розгорнулася гостра ідейна боротьба. Вона охопила і партію. У середовищі Революційної української партії стали визрівати соціалістичні настрої і опозиція самостійницькому курсу. Лозунги соціальної рівності, свободи від експлуатації, якими так охоче оперували соціалісти і які не одержали відбиття в "Самостійній Україні", знецінювали у їх свідомості цей документ. Серед членів РУП поширювалася думка, що для нормального розвитку України необхідно спочатку пройти етап підготовчої роботи, добиватися разом з російськими революціонерами реформування Росії. Вважалося, що після ліквідації самодержавства будуть ліквідовані усі прояви національного гніту. Ідея Міхновського про визволення України не від російського самодержавства, а від "панування чужинців" вважалася серед інтелігентського загалу цілком єретичною, шовіністичною. Умови для пропаганди ідей "Самостійної України" видавалися несвоєчасними і недоречними.

Характерно, що ініціатором і "промотором" цього процесу був Д.Антонович. Харківський дослідник С. Наумов у статті про харківську Вільну громаду РУП називає його "натхненником неухильного зміщення партійного курсу "вліво" - від націонал- революційного до соціал-демократичного, відходу від чітко окреслених національно- визвольних орієнтирів і перенесення центру уваги на класову боротьбу" [33.-C.116]. У контексті цього процесу відбувається і переоцінка "Самостійної України". "Було б помилкою вважати цю брошуру типовим світоглядом партії", - писалося у центральному органі РУП "Гасло" 1903 р. [34.-C.4]. Сам Антонович спочатку проголосив національне питання буржуазною вигадкою з метою "затемнювати самосвідомість пролетаріату", а потім оголосив його "неіснуючим" [22.-С.598].

Радикалізація частини членів РУП супроводжувалася наростанням взаємної неприязні в партії. Так, Андрій Жук, займаючись пропагандою серед робітників, приховував свою роботу від Юрія Колларда, вважаючи його занадто націоналістичним. Навіть коли у 1904 р. декілька членів РУП були заарештовані за революційну діяльність і їм загрожував тривалий тюремний строк, вони не могли об'єднатися: Ю. Колларда, І. Стешенка та М. Манжелія захищав у суді Микола Міхновський, а М. Попов і П. Андрієвський відмовилися від послуг "українського націоналіста" і погодилися на участь у процесі на їхньому боці адвоката, російського соціал-демократа Вальца [8.- C.156].

Судячи з усього, Микола Міхновський достатньо об'єктивно оцінював стан справ у РУП, адже досвід спілкування з соціалістичною аудиторією він мав ще по Києву. Вже у 1901 р. дійшов висновку про неможливість збереження самостійницького курсу партії. До того ж з весни 1901 р. діяльність осередку РУП у Харкові майже завмерла на цілий рік [26.-C.115]. У цих умовах Міхновський взяв курс на формування нової політичної партії на самостійницьких засадах, яка б увібрала національних радикалів із складу РУП та інших прибічників незалежності України. Врешті-решт партія - вона одержала назву Українська