Однак незважаючи на офіційне невизнання української місії, голландські міністерства неофіційно вважали місію представником України в країні. Пізніше і МЗС Голландії стало рахуватися з місією як офіційним представником УНР. Працівники міністерства зазначали, що Голландія не може визнати Україну як незалежну державу, оскільки країни Антанти не сказали свого вирішального слова, однак вони не бачать потреби перешкоджати місії в її справі, оскільки певні, що незабаром УНР буде визнана "de jure" [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.-Арк.22]. Водночас голландські урядові кола уникали вести політичні переговори з представниками УНР, які б суперечили політиці Антанти, тому українські дипломати від початку своєї діяльності були позбавлені можливості вести практичну дипломатичну роботу в справі визнання незалежності України Голландією [28.-Ф.3696.- Оп.2.-Спр.278.-Арк.184]. Разом із тим голландські політичні кола у своїй більшості негативно ставились до імперіалістичної політики більшовиків, тому "симпатизували" українцям у їхній визвольній боротьбі. Голова ради міністрів і голова другої палати належали до католицької партії й особисто симпатизували УНР. Зокрема на пропозицію місцевої комуністичної партії про встановлення економічних стосунків з Радянською Росією, Генеральні Штати країни в 1919 р. двічі наклали вето.

У своїй закордонній політиці Голландія жорстко виступала проти будь-яких проявів зовнішньополітичної експансії. Крім цього, політичні кола Голландії були вдячні українському уряду за опіку над голландськими менонітами, які нараховували в Україні 60-80 тис. чоловік [28.-Ф.3696.- Оп.2.-Спр.453.-Арк.5]. Необхідно сказати, що ще влітку 1917 р. менонітські об'єднання Катеринославщини, Херсонщини та Північної Таврії визнали Українську Центральну Раду й українську боротьбу за державну незалежність. Натомість українська центральна влада гарантувала менонітськім громадам свою державну підтримку в економічній і культурній сферах. УНР у своїй внутрішній політиці дотримувалась демократичного принципу на право вільного розвитку будь-якої національної спільноти, що проживала в Україні. Завдяки цьому дипломатичній місії УНР в 1919 р. було досить легко налагодити свою працю і відкрити власне пресове бюро, яке інформувало голландське суспільство про події в Україні [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.278.-Арк.183]. У своїх звітах до МЗС України дипломати неодноразово зазначали, що голландська преса подавала інформації про Україну в декілька раз більше ніж в інших країнах. У свою чергу голландці сподівались на встановлення взаємовигідних економічних відносин з УНР. Цю ж думку поділяв і голова українського представництва, неодноразово відзначаючи у звітах до МЗС УНР, що політичне визнання Голландією України буде можливим лише через постійні економічні зносини між державами. Зокрема у 1919 р. голландські міністерства торгівлі та промисловості покладали значне сподівання на встановлення економічних зв'язків з Україною.

Крім налагодження офіційних стосунків з бельгійськими та голландськими урядовими колами, перед дипломатами було поставлено завдання звільнення українських військовополонених, що перебували на територіях цих країн. На допомогу українським військовополоненим, що потрапили до Бельгії та Голландії з німецької армії, уряд УНР виділив 20 000 крб. Завдяки клопотанню українських дипломатів, із Голландії до України в 1919 р. було відправлено вісімдесят українських військовополонених, яким видали українські паспорти і кошти на дорогу. Ситуація з полоненими в Бельгії була значно складнішою. Більшість українців уже були завербовані польськими та російськими військовими представниками, до армії УНР погодились піти лише декілька десятків чоловік [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.14].

30 липня 1919 р. А.Яковлів виїхав на нараду послів і голів дипломатичних місій УНР у Карлсбад. На нараді також були присутні: В. Темницький - міністр закордонних справ УНР, А. Жук - радник міністра, М. Порш - український представник у Німеччині, М. Славінський - дипломат УНР у Чехословаччині, Д. Левицький - представник у Данії, Я. Олесницький - радник місії в Англії,

Полетика - радник посольства в Австрії, К. Лоський - дипломат УНР у Швеції та Норвегії, М. Залізняк - заступник голови місії у Фінляндії, О. Бурачинський - уповноважений представник державного секретаря ЗО УНР, Я. Біберович - дипломат ЗО УНР в Угорщині, В. Панейко - голова делегації ЗО УНР на Паризькій мирній конференції, В. Сінгалевич - дипломат ЗО УНР в Австрії [19.-

90]. Серед основних питань наради були звіти українських дипломатів у різних країнах та аналіз зовнішньополітичної ситуації в світі. Голова дипломатичного представництва УНР у Бельгії та Голландії, аналізуючи прорахунки в закордонній політиці Директорії, пов'язував їх передусім із внутрішнім безладдям у державі. За його словами, головними елементами успіху дипломатичної діяльності мала стати консолідація та коаліція національних сил у державі, здійснення економічних і аграрних реформ [19.-С.90]. Також він зазначив, що лише забезпечення з боку уряду недоторканності приватної власності на землю стане головною опорою держави. Саме ці реформи у внутрішній політиці мали стати основою для налагодження зовнішньополітичних відносин. На підтвердження своїх слів голова дипломатичної місії навів приклад, що бельгійські та голландські урядові кола передусім зацікавленні у встановленні перш за все економічних відносин, лише потім політичних. Результатом доповіді українського дипломата на нараді послів і голів дипломатичних місій УНР стало створення при українському дипломатичному представництві в Бельгії та Голландії спеціального фінансово-економічного відділу. Основні його функції та напрямки роботи були визначені на вищезгаданій нараді. Відділ повинен був надавати взаємну інформацію урядам Голландії, Бельгії та УНР про фінансово-економічний стан зазначених держав; збирати відомості про фінанси, продукцію, експорт та імпорт Бельгії та Голландії, надавати таку ж інформацію про Україну; вживати заходів