Значно гірше складалася ситуація у відносинах з бельгійським урядом. Бельгійський посол, що перебував в Гаазі, на запит голови місії про можливість визнання бельгійським урядом незалежності

України відповів категорично: "Україна ще не визнана Антантою, і він особисто сподівається та те, що місія відкладе свій приїзд до Бельгії" [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.-Арк.22]. На Бельгію як країну блоку Антанти сильно впливали урядові й економічні кола Франції, які не визнавали незалежності України. У липні 1919 р. голова дипломатичної місії від імені уряду УНР звернувся до МЗС Бельгії з приводу того, що український уряд визнає державні борги колишньої Російської імперії та візьме на себе їх виплату в тій частині, що належить Україні. Слід зазначити, що ця декларація була прийнята дуже прихильно. Відповідний меморандум був надрукований у місцевій пресі [28.-Ф.1429.-Оп.2.- Спр.150.-Арк.13]. Того самого часу голова української місії звернувся до українського уряду із запитом, що саме місія має робити в цьому напрямку: "Ми тут закордоном не маємо ані уповноважень, ані відповідної інструкції" [28.-Ф.1429.-Оп.2.-Спр.150.-Арк.13-14]. Слід зазначити, що жодної інструкції від МЗС УНР для практичного втілення цього меморандуму дипломатичне представництво не одержало.

Лише через рік роботи, у березні 1920 р., голова української дипломатичної місії був прийнятий міністром закордонних справ Бельгії Гюмансом [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.11]. Завдяки цій зустрічі українська місія була визнана неофіційно як представництво УНР у Бельгії. Тому постала необхідність розділити місію на два представництва: у Голландії залишився секретар місії А. Варкентин та урядовець М. Тихомирів, у Бельгії працювали голова місії А. Яковлів, секретар Я. Кулішер та урядовець Г. Вер-Ельст (через скорочення штатів двох службовців було звільнено 15 листопада 1919 р.) [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.-Арк.35-36].

Внутрішні проблеми в Бельгії між бельгійцями-фламандцями і бельгійцями-валонцями, на думку урядових кіл країни, були схожі на протистояння між українцями та росіянами. Не останню роль у формуванні "негативного" ставлення до України відігравала "праця" російських і польських представників. Як наслідок - бельгійські урядові кола сприймали ідею суверенності УНР лише як "німецьку інтригу" [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.11]. З бельгійських політичних партій українську справу підтримували соціалісти (де Брукер і Гойсмансон). Найбільш прихильно до української справи ставилась фламандська політична партія Бельгії, яка бачила багато спільного між власною й українською історією [28.-Ф.3696.-Оп.3.-Спр.50.-Арк.88зв.]. Позитивно до національно-визвольних змагань українців ставилась також католицька партія, а вкрай вороже - ліберальна партія Бельгії [28.- Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.11].

З офіційних урядових кіл голові дипломатичного представництва УНР вдалось зустрітися та налагодити стосунки з П.Е. Жонсоном - міністром народної оборони (військове міністерство), Е. Вандервельде - міністром юстиції, Л. Бертраном - сенатором і державним радником [28.-Ф.3696.- Оп.2.-Спр.242.-Арк.11-12]. І хоча під час подальшої роботи А. Яковлів підтримував з ними постійний зв'язок, але практичних наслідків у справі визнання незалежності України це не принесло через те, що переважна більшість уряду не підтримувала ідеї незалежності України.

Однак, незважаючи на "прохолодне" ставлення до УНР з боку переважної більшості місцевих політиків, українським дипломатам вдалось установити зносини з МЗС Бельгії та іншими міністерствами. Представництво дістало дозвіл на видачу паспортів українським громадянам, які визнавала бельгійська влада. На прохання представництва бельгійські установи без перешкод дозволяли в'їзд і виїзд з країни українським представникам (зокрема до Бельгії без перешкод в 1920 р. прибула військова місія генерала-хорунжого Осецького), також вдалось встановити відносини з представництвами інших держав, що були акредитовані в Бельгії. Через те, що засоби масової інформації в Бельгії належали урядовим колам, різним політичним партіям і фінансовим осередкам - подання інформації про Україну було складнішим ніж у сусідній Голландії. Під час роботи А. Яковлів налагодив зв'язок із телеграфним агентством Гавас-Рейтер у Брюсселі, яке подавало відомості українського представництва.

Коли стало зрозумілим, що уряд Бельгії не визнає незалежності України, українські дипломати приділили особливу увагу інформації про можливість економічної співпраці між Україною та Бельгією. У 1920 р. в Голландії та Бельгії були видані і розіслані брошури та бюлетені про можливу економічну співпрацю з Україною. В українських дипломатів були реальні підстави сподіватися, що завдяки постійній економічній співпраці уряди Голландії та Бельгії зможуть в подальшому визнати державну незалежність України. Зокрема на той час бельгійські фінансові та підприємницькі кола мали на території України 80% капіталу, що був вкладений у промисловість колишньої Російської імперії [20.-С.202]. У 1920 р. МЗС Бельгії та Голландії неодноразово цікавились можливістю поставок українського хліба до своїх країн. Були складені економічні проекти українсько- бельгійських та українсько-голландських торгівельних груп із питань поставки й обміну товарами між державами. У свою чергу ні український уряд, ні кооперативи своєчасно на ці пропозиції не прореагували. Час і зусилля українських дипломатів були змарновані, а з ними і можливість встановити перші реальні практичні відносини на міжнародній арені.

У своїх звітах голова представництва неодноразово відзначав, що голландський уряд міг би визнати Україну, якби не боявся країн Антанти, як свого часу боявся Німеччини. Однак за умови поліпшення відносин між УНР та Антантою голландський уряд одним із перших може визнати незалежність України. Утім політичну незалежність можна було спробувати здобути й іншим шляхом - через налагодження економічних відносин, оскільки в Голландії була