Відзначимо, що О.Лазаревський розпочинав свої студії, переважно, на ниві бібліографічної, бібліотечної та джерелознавчої практики. Зокрема, однією з перших праць молодого історика був «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях», уміщений на сторінках «Черниговских губернских ведомостей» (1853, №45-46).

Перші студії О.Лазаревського не тільки виявили певні вподобання вченого з обсягу малоросійської минувшини, а й визначили спрямованість формування його дослідницької культури. Зокрема, він намагався бути максимально точним у бібліографічних описах, покликах і коментарях. Наприклад, прискіпливо відзначав усі випадки, коли те чи інше видання з його покажчика йому не вдалося описати de visu17, що не було типовим для тогочасної бібліографічної практики.

З укладанням покажчика пов'язані й епістолярні контакти О.Лазаревського, тоді ще студента Санкт-Петербурзького університету, з відомим істориком, археографом та публікатором багатьох джерел з української минувшини О.Бо- дянським18. Невипадково і покажчик 1858 р.19, і третій том «Описания Старой Малороссии» (1900-1901 рр.) видані з присвятою саме О.Бодянському, на чому акцентували увагу донька історика - Катерина Лазаревська, і відомий учений М.Василенко20. Мабуть, постать О.Бодянського видавалася О.Лазаревському гідним взірцем для наслідування.

Крім того, після університетських студій молодий дослідник певний час працював доглядачем у бібліотеці та музеї графа О.Уварова21. Виглядає, що таке поєднання бібліографічної, бібліотечної, археографічної та джерелознавчої практик із тривалою земською роботою гармонійно узгоджувалося у світогляді О.Лазаревського, що спирався на науковий і заразом суспільний ідеал «громадського блага». Власне, ця настанова виявляє просвітницьку спрямованість світосприйняття вченого, котру ще за радянських часів помітили М.Марченко та Л.Полухін22. Утім, залишається питання про те, яку саме роль відігравали просвітницькі компоненти у стилі мислення О.Лазаревського.

Вочевидь, наукові устремління, скеровані на місцевий матеріал, та безмежна любов до «шпаргалів» (джерел) складають основу стильового профілю О.Ла- заревського-історика. Адже вчений як публікатор історичного документа не тільки вводив його до широкого обігу, а й виступав як співтворець культурних цінностей, себто робив громадське добро у широкому сенсі. Тож у його розвідках досить часто споглядаємо задеклароване устремління щодо «збирання матеріалів для історії місцевого суспільства»23. «Це та галузь, праця в якій дає йому повне задоволення, не тільки наповнює його життя, але й робить це життя цікавим», - відзначав П.Федоренко24.

Вірогідно, звідси походить ставлення О.Лазаревського до історичного джерела, яке він прагне передати максимально точно, як неодмінну частину громадської спадщини. Причому це спостерігаємо навіть у його мемуарних записах про сучасників - конотопських поміщиків, які вражають своїми натуралістичними, відразливими, інколи навіть огидними подробицями, хоч і дають чимало матеріалу для розуміння світосприйняття та поглядів О.Лазаревського.

Наприклад, про конотопського повітового предводителя дворянства Андроника Мойсейовича Костенецького автор пише, що той ставив під ліжко «нічний горщик, який накривав тарілкою зі сметаною»25. Родину конотопських поміщиків Кандиб - Андрія Андрійовича та Ганну Василівну - О.Лазаревський характеризує як неймовірних скнар. Зокрема, він згадує, що ті зазвичай до своїх сусідів вирушали шістьма кіньми та у супроводі трьох слуг, аби «зайвий раз не готувати вдома обід» і погодувати свою челядь за чужий рахунок26.

Подібні замальовки споглядаємо і щодо інших конотопських «героїв»: батька дорослої доньки, повітового предводителя дворянства Петра Григоровича Кандибу, робочий кабінет якого був заставлений непристойними порцеляновими фігурами жінок27, місцеву поміщицю Тетяну Миколаївну Константинову, котра внаслідок малорухливого, позбавленого сенсу життя «ожиріла до потворності й померла в 1885 р. від розриву якихось судин»28 та ін.

Зрештою, натуралістичні дрібниці, задокументовані О.Лазаревським, хоч і позбавлені очевидних моралістичних потрактувань із боку історика, усе ж таки незаперечно виявляють просвітницькі інгредієнти його світогляду. Адже факти, подані автором споминів, таки нав'язують читачу моралізаторські висновки у дусі тієї чи іншої просвітницької максими. Вочевидь, саме ця аксіологічна настанова й спричинилася до відомого історіографічного реноме О.Лазаревського як «безжального критика» (Б.Крупницький)29, «суворого судді старого українського панства» (О.Оглоблин)30, який мовби «навмисне вишукував темні боки» його життя (Д.Дорошенко)31.

Такі ціннісні орієнтири спричинилися до формування своєрідного типу вченого-джерелознавця, якого називали «фанатиком документальности, рівно неприхильного і до романтичної оправи історичних фактів, і до теоретичних конструкцій»32, дослідником із репутацією «твердокам'яного документаліста і об'єктивника» (М.Грушевський)33, «безстороннім літописцем» (М.Василенко)34, «протоколістом подій минулого» (І.Житецький)35 і т.п.

Іноді О.Лазаревського порівнювали з М.Максимовичем (Д.Багалій, М.Грушевський)36. Проте це зіставлення виглядає не зовсім коректним, оскільки світосприйняття та погляди М.Максимовича спиралися на міцний підмурок шеллінгіанської натурфілософії. Натомість О.Лазаревський уникав не тільки філософських та соціологічних рефлексій, а часто-густо навіть звичайної Генералізації фактографічного матеріалу, яка широко побутує в позитивістському історієписанні.

Сучасні науковці окреслюють стильовий профіль О.Лазаревського як «класичний приклад історика-позитивіста» (В.Воронов)37 чи «перехідну фіґуру» між романтичним та позитивістським народництвом (3.Когут)38. Утім, позитивізм О.Лазаревського виказує своєрідний спосіб мислення т.зв. «практикуючого історика», який є досить поширеним типом дослідника в багатьох національних версіях європейської історіографії другої половини XIX ст. 3а влучним виразом Р.Коллінґвуда, такий історик зазвичай відкидає домагання позитивістської соціології чи філософії та вважає для себе вповні достатнім відкривати і встановлювати факти самі по собі39.

Зазначимо, що попри фахову освіту та очевидний позитивістський рефрен дослідницьких практик, О.Лазаревський залишився осторонь від діяльності більшості наукових інституцій та освітніх установ. На думку його сучасників (М.Василенко, В.Мякотін), він так і не став «цеховим ученим»40.

Водночас