Це помітили вже сучасники вченого. Зокрема, М.Василенко вважав, що під «ім'ям Старої О.М.Лазаревський розумів Малоросію до кінця XVIII ст., себто до введення там загальноросійських порядків. Із цього часу, на його думку, починається Нова (курсив М.Василенка - О.Я.) Малоросія, створюються нові умови життя, а разом із ними й нові культурні завдання, нові національні устремління»83.

На думку М.Грушевського, «доволі ясно відчувається тут концепція «Малой России», як історичного осередку, і Гетьманщини, як центральної епохи, на котрій, в очах Ол. М-ча, виросла сучасна Україна - передусім Лівобережжя»84.

Отже, за візією О.Лазаревського, «Стара Малоросія» - це доба, яка остаточно поховала традиції козацької вольниці та поставила поспільство у цілковиту залежність від новоявленого панства. Невипадково автор означує проблемне поле своєї монографії про «малоросійських посполитих» як вивчення «громадського побуту станів». Зокрема, він спростовує думку, що селянство втратило «громадську свободу» внаслідок монаршого указу від 3 травня 1783 р., а наголошує на тій провідній ролі, яку відіграла козацька старшина у цьому процесі85. Таким чином, часи «Нової Малоросії» сприймаються істориком у контексті емансипації чи визволення селянства, переломною межею в якому стала Велика реформа 1861 р.

Це протиставлення «Старої» та «Нової Малоросії», вочевидь, є вислідом по- реформених дослідницьких і громадських практик О.Лазаревського, урешті- решт того величезного тектонічного зміщення, що сталося в історичній свідомості 1860-1880-х рр. - у час модернізації імперії Романових. Такий ментальний «зсув» пореформеної доби спричинився до творення специфічної та контрастної візії О.Лазаревського, зрештою, до постання соціального, проте дещо обмеженого, однотипного, образу «Старої Малоросії». Невипадково у некролозі, присвяченому О.Лазаревському, вражений М.Грушевський назвав цю авторську палітру «страшним образом Гетьманщини»86, хоч і наголосив, що її творець усе ж таки не звів зібраний, величезний матеріал в «один образ»87.

Тема «Старої Малоросії», точніше, Старої України, пройшла лейтмотивом і крізь творчість іншого українського історика - О.Оглоблина.

Його інтелектуальна біографія розгорталася в зовсім іншу добу, за відмінних суспільних передумов, однак мала певне соціокультурне спрямування, яке нав'язувало обом історикам спільне проблемне поле історичних студій. Таким об'єднуючим вектором був самобутній культурний досвід та терен малої батьківщини їхніх предків: Конотопщини - для О.Лазаревського, Новгород- Сіверщини - для О.Оглоблина88.

Звичайно, останній не був тією «лівобічною людиною», яким був О.Лазаревський. Проте незвичний пієтет до землі та культурної спадщини Новгород- Сіверщини О.Оглоблин проніс крізь усе життя, зокрема протягом кількох десятиліть еміґрації. «Саме в тому родинному оточенні і на рідній землі зацікавився я своїм походженням і своїм родом. Усе якнайбільше сприяло цьому. Навколо були родичі, ближчі і дальші, матері й батька. На цвинтарі лежали їх - мої - предки, про яких так багато розповідала мені моя бабка Анна. На стінах висіли їх портрети. У старовинних шухлядах лежали фамільні документи, починаючи з XVIII століття. Старі меблі, картини, посуд тощо - усе дихало старовиною, такою живою й такою рідною», - відзначав історик у своїй науковій автобіографії89.

Зауважмо, що чимало наукових тлумачень О.Оглоблина, наприклад, щодо авторства «Истории русов», тісно пов'язані з тамтешнім культурним середовищем. Приміром, у рукописі своєї монографії про Опанаса Лобисевича, підготовленої за часів радянсько-німецької війни, він досить категорично стверджує: «Автор «Истории русов» - новгород-сіверець. Це безперечно, і, мабуть, нікому не вдасться заперечити цей наш висновок»90.

Варто взяти до уваги й те, що культурні, освітні, соціальні практики, засвоєні майбутнім ученим у його дитячі та юнацькі роки, нав'язували авторське тяжіння до людського виміру осягнення ранньомодерної української минувшини. Зокрема, О.Оглоблину ще в юнацькому віці подарували комплект найголовнішої праці В.Модзалевського - чотири томи «Малороссийского родословни- ка» (К., 1908-1914 рр.).

На науковій авансцені О.Оглоблин з'явився як адепт «масової» історії, яка тією чи іншою мірою була вислідом соціологізації минувшини на початку XX ст. Принаймні, його студії 1920-х рр. з історії української фабрики постали в контексті тогочасних зацікавлень буттям «масової», себто звичайної, «сірої» людини.

Водночас учений був очевидцем і сучасником української революції 1917-1920 рр., яка сформувала ту неповторну інтелектуальну й духовну атмосферу 1920-х рр. - десятиліття революційного романтизму. Більше того, неоромантична хвиля, що персоналізувалася у постаті В.Липинського з його відомою студією «Україна на переломі», розглядалася молодим істориком як свого роду революція в історіографії91.

Тож історичні погляди та світосприйняття О.Оглоблина формувалися саме на перехресті візій «масової» історії й неоромантизму92. У світлі таких розмаїтих інтелектуальних та культурних впливів наукова спадщина О.Лазаревського сприймалася істориком досить складно. Виглядає, що О.Оглоблин послугу- вався нею як первісною точкою відліку у наукових студіях 1920-х рр. Адже праці О.Лазаревського на той час становили міцний фактографічний підмурок для будь-якого дослідника минувшини України-Гетьманщини. Невипадково монографія О.Оглоблина «Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине» (К., 1925 р.) рясніє посиланнями на студії О.Лазаревського та його славнозвісну колекцію джерел. Відтак молодий дослідник уважав свого попередника за «найкрупнішого історика Гетьманщини», хоч і закидав йому брак зацікавлень до «історії економічного побуту»93.

Про шанобливе ставлення історика до спадщини О.Лазаревського свідчать й інші факти. Зокрема, за ініціативою О.Оглоблина 1922 р. був створений Історичний кабінет імені О.Лазаревського при Вищому інституті народної освіти імені М.Драгоманова (колишньому університеті) у Києві, який він же